Минулого місяця у Києві закрився гей-клуб «Помада». Таким чином з карти столиці України зникло останнє розважальне місце, де єдину суботу у місяці могли проводити час негетеросексуальні жінки. Важко було знайти власника клубу, а ще важче отримати від нього коментар про причини закриття ЛГБТ-місця, яке проіснувало багато років. Він відмовився, заблокувавши мене у «Фейсбуці». Тут можна тільки здогадуватися і спекулювати, що «Помаду» було закрито через економічні втрати внаслідок масового ексодусу українців у Польщу.
Залишився клуб «ЛІФТ», який, однак, відомий тим, що є суто чоловічим: жінкам там доводиться навіть платити додатково збільшену суму за вхід. До того ж «ЛІФТ» не тільки мізогінний, а ще й відомий своєю трансфобією. Цього року Анастасію Еву Крістель Домані, трансгендерну жінку та активістку, яка прийшла на вечірку з подругою, побили охоронці «ЛІФТа».
Звісно, залишаються ще циклічні «тематичні вечори» (як це називається серед лесбійок та бісексуальних жінок), що їх організовують приватні особи. Проте свого міського простору у лесбійок у Києві, як і в Україні загалом, немає — виправіть мене, якщо я помиляюся.
Зв’язок між сексуальністю та міським простором
Спираючись на П’єра Бурдьє, візьмімо до уваги концепцію лесбійського габітусу. Габітус — це набуті патерни поведінки особи, які перетворюються на її тривалу суспільну диспозицію. У розумінні Бурдьє «диспозиція» особи — це результат певної організаційної діяльності (наприклад, у випадку емоційного габітусу лесбійок ідеться про досвід гомофобії, страх перед соціальним відторгненням та прагнення суспільного визнання), що відображає певну форму буття чи схильності у певній культурі. Габітус — це спосіб, у який особа сприймає своє оточення та реагує на нього, спираючись на свої диспозиції, які вона вивчила за посередництвом повторюваних явищ заборони, конфліктів, моральних вказівок тощо.
У такому випадку лесбійський габітус — це видиме вираження втіленого лесбійського культурного капіталу, у якому відображені процеси та матеріальні явища сучасної лесбійської культури, лесбійської колективної пам’яті.
Лесбійський габітус — це способи, в які лесбійська ідентичність стає видимою, відтворюється та виражається. Зрозуміло, що в соціальному полі лесбійки існує багато різних втілених виразів лесбійської сексуальності. У рамках цієї теоретичної бази лесбійський бар можна витлумачити як один із прикладів соціальної практики — соціальне поле, де лесбійський габітус матеріалізується. Відчуття приналежності у лесбійських місцях осягається, тільки якщо лесбійський габітус успішно матеріалізується за посередництвом способу ходи, тримання в руці напою, виражень сексуальності та розмов про неї, а також одягу, стилю зачіски тощо. Естетика, споживання культури та спосіб життя — все це є частиною боротьби за соціальну відмінність лесбійок. Для Бурдьє спосіб життя — це «схематична продукція габітусу».
Таким чином, важливо розглянути, як лесбійки в Україні використовували урбаністичний простір для матеріалізації свого габітусу і чи використовували його взагалі.
Значення тематичних барів для лесбійок
Безперечно, перші суто жіночі — та й суто чоловічі — розважальні заклади з’являлися як простір свободи, де можна було бути собою, а також як місця для знайомства, які виростали не тільки з бажання знайти сексуальну партнерку, але й із бажання віднайти собі подібних, із прагнення приналежності до певної спорідненої групи. Тому крім того, що в барах жінки могли розважитися та випити, знайти сексуальних партнерок і подруг, для них це були ще й місця формування закритої спільноти.
Лесбійські бари, передусім на Заході, — це також місця, де формувалися активістки, борчині за права ЛГБТ+. Це місця, де проводилися лекції з гендерних студій та фемінізму, зустрічі груп для підтримки лесбійок, транс- та бі-людей, які поки що не прийняли себе такими, якими вони є. Це могли бути — і, як правило, є — місця, де організуються квір-перформенси, театральні вистави, місця боротьби проти СНІДу, де будуються організації та виростають протести.
Наприклад, феміністичний (а також лесбійський, квір- або негетеронормативний) бар La Mutinerie у Парижі, власником якого є транс-чоловік Ju Ef, є саме таким місцем. Тут організовуються покази квір-фільмів, лекції про жіночу маскулінність і про те, як зробити собі вдома підручними засобами пеніс, різні квір-фестивалі, перегляди феміністичного порно, драг-шоу, бенефіси (збір коштів) для протестів, просто лесбійські вечірки та багато іншого.
На Заході історія лесбійських барів дуже швидко змінюється, і їхнє дотеперішнє значення відходить у минуле. Ця тема чудово розкрита в документальному фільмі видання Broadly під назвою «Останні лесбійські бари» (The Last Lesbian Bars), де Джей Ді Самсон (JD Samson), колишня учасниця відомого гурту Le Tigre, вирушає у подорож Америкою, щоб з’ясувати, чому в США зникають лесбійські бари. Ця короткометражка швидко стала відомою, тому що проблема справді реальна — найстаріші бари, навіть у ЛГБТ-меці Сан-Франциско, закриваються. Причини цього явища дуже комплексні: це відбувається як через фінансову, так і через культурну трансформацію. Це пов’язано зі зміною габітусу лесбійки, який у наш час є органічним і вибухає різноманіттям, постійно оновлюється.
Чому ж в Україні геї мають клуби, а лесбійки — ні?
Причини, чому лесбійські бари зникають на Заході і чому їх зараз немає в Україні, можуть бути тотожні.
В Україні клубна та барна культура у геїв справді набагато ширша та стабільніша, ніж у лесбійок. І негетеросексуальні жінки шукають відповідь на питання, чому це так. По-перше, неважко пов’язати між собою два прості факти, що у чоловіків більше економічних засобів, свободи та влади, щоб утримувати розважальні заклади, а жінки часто залежні від родини і через нижчий рівень освіти або економічну кризу мають менший заробіток. Буває, що негетеросексуальні жінки елементарно не можуть собі дозволити купувати напої в гей-закладі.
У згаданому вище фільмі «Останні лесбійські бари» професорка жіночих студій Арлін Штайн зазначає: «У чоловіків-геїв є набагато більше барів, ніж у лесбійок — частково тому, що вони мають більше доступу до економічного капіталу в цілому. Вони, як правило, живуть в районах, де ці бари розташовані. Лесбійки були виселені з багатьох таких кварталів внаслідок джентрифікації1Джентрифікація (англ. gentrification) — процес реконструкції та оновлення будівель у … Continue reading».
Процес джентрифікації гей-районів відбувається здебільшого у Західній Європі та Америці, де такі райони існують. Внаслідок зростання привабливості гей-районів (популярні бари, цікаве нічне життя, тимчасовий культурний центр міста і т. д.) туди напливає соціальна група, яка має не надто високі доходи, натомість володіє досить високим професійним статусом — так звана інтелігенція. Під впливом цієї групи район стає надто дорогий для самих членів ЛГБТ-спільноти. Джентрифікація передбачає переміщення людей з низьким рівнем доходу в інші райони, руйнування місцевих громад, вона шкодить соціальній різноманітності. Але найчастіше першими мусять виселятися з району через фінансові труднощі саме лесбійки, квір-, транс-люди та інші економічно, расово та суспільно маргіналізовані групи.
По-третє, дуже очевидна причина зникнення барів — це поява Інтернету. Сьогодні соціалізація відбувається у інший спосіб, ніж навіть десять років тому. З появою різних сайтів знайомств і мобільних додатків потреба йти до бару тільки для того, щоб знайти собі сексуальну партнерку, відпала. Лесбійки згадують про спільноту лише тоді, коли їм треба знайти когось для постійних відносин, але в добу «Тіндера» це можна зробити й не ходячи до барів чи клубів.
І по-четверте, одна з найважливіших причин — це соціальний стан лесбійок, який впливає безпосередньо на їхню ідентичність. Багато лесбійок залишаються у містах невидимими з власного вибору. Через свою невигідну економічну позицію негеторексуальні жінки економічно залежать від батьків. Тому зробити камінг-аут перед сім’єю для них означає втратити помешкання, сім’ю, сімейні зв’язки, батьків, стабільну ситуацію, зіткнутися з ризиком опинитися на вулиці. Через це жінки навчилися пристосовуватися до цієї складної ситуації і ведуть подвійне життя: лесбійки можуть шукати прихистку в анонімності, відмовлятися робити камінг-аут, але прагнути бути у стосунках з іншою жінкою і при цьому намагатися зберегти рівновагу між двома світами.
Адже багато лесбійок не кажуть правду про свою сексуальність, але й не приховують її. Наприклад, якщо вони живуть з дівчиною, то воліють сказати родині, що це їхня «сусідка по кімнаті». Але водночас не приховують того, що у квартирі є тільки одне ліжко. Інші відкидають заміжжя, не обґрунтовуючи це тим, що вони лесбійки. Ще інші швидко одружуються, але так само швидко розлучаються і тоді починають повноцінне лесбійське життя.
Сама сексуальність та ідентичність «лесбійка» в останні роки трансформується — і не тільки на Заході, де цей процес має свої масштаби та умови. Жінок, які ідентифікують себе як «лесбійки», стає дедалі менше, здебільшого завдяки емансипації трансгендерних людей. У минулому лесбійський габітус досить довго був дуже вузьким поняттям, і зараз багато жінок воліють називати себе «квір» замість того, щоб шукати способи підлаштуватися під обмежуюче поняття «лесбійка». Група «дайк»2Дайк (англ. dyke) — це сленговий синонім до «лесбійка», який початково вживали у … Continue reading також зникає як категорія, тому що багато людей, які до того відчували внутрішню трансфобію і воліли жити як маскулінні жінки або не ідентифікували себе повністю з жіночим гендером, зараз ідентифікуються як «квір» або «транс». Ця досить велика група жінок вже не має потреби відвідувати суто лесбійські бари. У багатьох столицях, таких як Варшава, Париж, Рейк’явік, Берлін, Прага, лесбійські бари зникають, а натомість популярності набувають квір-вечори або мікс-місця.
З цього випливає і ще одна причина — а саме те, що зі зростанням інтеграції ЛБТ у суспільство лесбійські місця більше не мають ексклюзивної аудиторії, бо негетеронормативні жінки можуть вільно почуватися зі своєю сексуальністю в багатьох інших, не гомосексульно орієнтованих місцях. У тому ж документальному фільмі «Останні лесбійські бари» професор гендерних досліджень Джек Халберстам каже: «Нас ніде не приймали, тому ми змушені були створити субкультуру, де ми могли б почуватися прийнятими. Але тепер, коли ми стаємо дедалі більш інтегрованими в суспільство, можна просто зайти в бар на вулиці, і там будуть лесбійки, які тримаються за руки, цілуються. Вже немає тієї потреби знайти місце, де ти можеш бути самою собою».
Київ
В Україні історія лесбійських барів досить сумна. Історія лесбійського міського простору тісно пов’язана з гей-культурою, і лесбійки інертно долучалися до тих місць, які вже організовували геї.
Зараз в Україні немає діючого лесбійського бару, однак у дев’яностих та двотисячних існували так звані мікс- та гей-френдлі місця або суто чоловічі заклади, де проводилися «жіночі дні». Для того, щоб отримати уявлення, що це були за місця і де вони були розташовані, я вирушила туди, де лесбійок сьогодні найбільше, — у групи в соцмережах, а саме у групу «Російськомовні лесбійки світу».
Так, перший бар, про які згадують негетеронормативні жінки — це «Бродячая собака» (тут важливо залишити оригінальну назву російською мовою, бо цей факт становить важливу частину спадщини української лесбійської культури. — Авт.), який знаходився за адресою Несторівський провулок, 10. Офіційно це не був ЛГБТ-заклад, але де-факто був, хоча й проіснував недовго — з кінця 1990-х до 2004 року, за свідченнями бувалиць. У «Собаці» просто грала музика, там не було дискотек. Після зміни власників «Собака» стала «Жемчужиной Нила», а ЛГБТ за інерцією продовжували туди ходити. Як згадують жінки Іра та Катя, які там часто розважалися, «у “Собаці” наливали пиво “джаз”, світле з виноградним соком, і відбувалися вечори концертів з піаніно».
«У “Собаці” була атмосфера проста й невимушена, було дешево, публіка дуже різна. Дуже накурено, дерев’яні столи, стільці, можна було ледь не тушити цигарки об стіл, а потім на тому столі танцювати. Коли не було місця (а його з четверга до суботи вечорами часто не було), люди просто стояли. Переважно пили пиво й горілку з соком. По четвергах, коли був жіночий день, було дуже людно. Дівчата були переважно молоді й не надто жіночні. Але бували різні. Хлопці тоді теж бували, але мало, — розповідає Наталі Дворовая, яка в свої 16 років якраз приєдналася до ЛГБТ-життя Києва. — Пам’ятаю, що ми приходили в жіночий день, сиділи там десь до години 11, а потім ішли в “СовОК” танцювати (колишня вул. Воровского, 17). Удень це була наливайка для тих, хто працює на базарі, бездомних та іншого подібного контингенту, а з 10 вечора — гей-клуб».
Бар «Матросская тишина» за адресою Кловський узвіз, 10, кажуть, був найбільш приязним до жінок, а також найбільш популярним серед них. «По четвергах у “Матроській тиші” був жіночий стриптиз, і геїв практично не було, хоч і в інші дні також нормально приймали. А ось “Собака” жінок не надто любила», — згадує одна з лесбійок Неля, яка у ті роки жила столичним ЛГБТ-життям.
«Андрогін» (Дім культури «Росток») за адресою вул. Гарматна, 26/2, раніше був клубом з тією самою назвою «Росток», а ще раніше, у 1990-х — «Біг бой клабом». Свого часу, аж до 2013 року, це був один із найпопулярніших гей-клубів, який вирізнявся тим, що претендував на гламурний і дорогий заклад.
«Я пам’ятаю, коли ПК “Росток” був ще просто клубом “Росток”, але вже на другому поверсі. А я була бідною студенткою, вхід у клуб до 22:00 (здається) був безкоштовний. Перед нами постійно стояло завдання встигнути — але не просто встигнути, а ще й встигнути перед тим випити, тому що на націнку в барі теж грошей не вистачало. Пам’ятаю ці гонки на швидкість — було весело. А навпроти “Ростка” стояв цілодобовий кіоск з джин-тоніком та іншою слабоалкоголкою, в який можна було вискочити посеред ночі. У випадку гей-клубу в будинку культури “Росток” заклад був розташований саме у спальному районі. “М-клуб” за адресою вул. Січових Стрільців, 10 (Львівська площа), був схожим на сучасну “Помаду”, але дешевшим і не пригламуреним, — каже одна з респонденток Таня. — Там були і драг-шоу, і просто дискотека»
Також варто згадати бар «Клітка» і Depeche Mode на Багговутівський, де було поставлено п’єсу «Монологи вагіни».
Бізар
Проаналізувавши урбаністичне значення лесбійських барів в Україні, можна зробити очевидний висновок, що вони ні не були важливим (або вирішальним) чинником у формуванні української лесбійської спільноти, ні не вплинули суттєво на сам стан спільноти. Для негетеронормативних жінок вираження лесбійського габітусу передусім мало значення онлайн, на форумах та в соціальних мережах. Тут можна підбити підсумок, назвавши кілька причин, які у тексті вже були згадані.
Оскільки в 1990-х роках загальна економічна ситуація була дуже депресивна, у молодих жінок і поготів не було коштів не те, щоб утримувати певний простір для спільного проведення часу чи підтримки спільноти. Водночас український ринок розваг у той час теж не міг запропонувати нічого суттєвого. Тому тут велику роль для жінок відіграли інтернет-форуми та чати з лесбійськими кімнатами (як, наприклад, Bizzar — форум спортивного жіночого клубу НРГ). Познайомившись на інтернет-форумі і пробалакавши місяці онлайн, дві жінки, не знайомі з зовнішнім виглядом одна одної, мали кудись піти нарешті «розвіртуалитись», разом випити, сходити на танці або просто якось розважитися. У дев’яностих роках лесбійський габітус не реалізовувався, він тільки формувався.
Ідентичності гея та лесбійки досі не пройшли в Україні становлення у якості політичних ідентичностей або еротичних атрибутів культури. Натомість вони весь час перебувають на маргінесі культури і мають значення виключно у вираженні стилю чи стереотипу. Брак лесбійських барів можна чітко пов’язати із браком лесбійського правозахисного руху і з невидимістю лесбійок на маршах рівності.
Історія лесбійських барів у Києві — це передусім історія формування спільноти геїв, зробити аналіз якої цей текст не мав на меті. Лесбійська спільнота існувала паралельно зі спільнотою геїв, намагаючись викроїти собі місце в окупованому просторі і використовуючи для цього найбільш доступні інструменти — а саме інтернет.
Текст опубліковано в рамках проекту «Політекономія гендеру» Центру соціальних і трудових досліджень за підтримки Фонду ім. Рози Люксембург в Україні.
Примітки
↑1 | Джентрифікація (англ. gentrification) — процес реконструкції та оновлення будівель у раніше непривабливих частинах міста та пов’язаний із ним переїзд до району багатших мешканців. — Прим. авт. |
---|---|
↑2 | Дайк (англ. dyke) — це сленговий синонім до «лесбійка», який початково вживали у негативному значенні для позначення більш маскулінної жінки. — Прим. авт. |