Переклала Роксолана Машкова
Емансипація жінок — один із найбільш значущих аспектів соціальних та культурних трансформацій по всьому світу. Жінки поступово займають більше місця на громадській арені. Однак в Африці історія та сучасна динаміка рухів за жіночу емансипацію часто залишається непоміченою та погано задокументованою, за винятком жінок, пов’язаних із політичними партіями, визвольними рухами чи неурядовими організаціями, які отримують фінансування з глобальної Півночі.
Уже багато років африканські жінки прориваються крізь численні шари відчуження та репресій, терплять рабство, колоніалізм, постколоніальну патріархальну державу та віктимізацію, яку ще більше погіршують цикли збройних та громадянських конфліктів, що змушують жінок відігравати ролі бійчинь та жертв. Участь жінок у примиренні між громадами відходить на другий план і згадується в політичних процесах лише поверхово.
Протягом останніх 40 років жінки — зокрема бідні жінки, що становлять більшість населення континенту — борються з впливом приватизації та економіки вільного ринку, яка впливає на робітниць, учительок, акушерок, цілительок, фермерок і пастушок худоби. Усі вони в тій чи іншій формі втратили роботу, а також можливості досягати прогресу й брати участь у незалежних колективних феміністичних рухах.
Наприклад, у Судані та Південному Судані роботою у сфері акушерства, догляду та освіти переважно займалися жінки, які були об’єднані в сильні спілки в 1960-х та 1970-х роках. Ці спілки слугували інкубаторами феміністичного руху, де жінки-робітниці з доступом до дискурсу прав та колективної дії брали на себе ініціативу, поширювали ідею звільнення жінок та власним прикладом вели за собою інших.
Однак ці професії та пов’язані з ними спілки з того часу практично зникли, і цілі покоління жінок стали безробітними чи неповністю занятими. Вони змушені коритися похмурим соціальним та економічним реаліям.
До 1980-х і 1990-х років розвал профспілок та приватизація призвели, серед іншого, до поляризації та збройних конфліктів по всьому регіону, і це ще більше загострило проблеми, з якими стикаються вразливі жінки.
Ті, кому довелося пристосовуватися, зазвичай мігруючи до міських центрів та через кордони в пошуках альтернативної роботи, йшли на будь-який спосіб заробітку, який вони могли знайти — наприклад, вуличну торгівлю, домашню роботу, роздрібну торгівлю дрібними предметами та низькооплачувану роботу у сфері послуг.
Внаслідок цього жіночий рух втратив свою колективну силу. Жінки втратили солідарність, зв’язки між собою — а найважливіше та найсумніше те, що вони втратили спроможність колективно брати участь у політиці, бо пережили втрату коріння, переселення та поляризацію.
Громадянський простір на Сомалійському півострові нині повністю зайнятий неурядовими організаціями. Протягом останніх 40 років триває період того, що я вважаю «переходом громадянського простору у сферу неурядових організацій»: мову та риторику гендерної рівності тепер переважно генерують міжнародні НУО. Проблема переходу цієї сфери в руки НУО полягає в тому, що вона стає переважно залежною від уявлень, припущень та інтересів північних донорів та їхніх представників.
Наприклад, критика калічення жіночих геніталій (КЖГ) є пріоритетним питанням, що домінує в діяльності на захист прав жінок у всьому Сомалійському півострові вже понад 40 років. Це означає, що для того, щоб займатися активізмом за права жінок та гендерну рівність, обов’язково треба працювати з КЖГ і говорити про нього — а це формує викривлене бачення того, ким має бути активістка і якою має бути правозахисна організація у сфері боротьби за права жінок.
Це сталося попри те, що в цьому регіоні існує тривала історія політичної та соціальної боротьби жінок, яка збереглася й донині. Проте більшість північних інституцій зводять права жінок та їх порушення до одновимірної боротьби проти КЖГ.
Без сумніву, КЖГ порушує права жінок та дівчат — але це симптом глибоко закоріненої культури, що прагне підірвати суб’єктність жінок і підкорити їх, контролюючи їхні тіла. Цю культуру живлять ультраконсервативні політичні режими.
Політика нікому не потрібна, бо це головний біль
У результаті більшість жіночих організацій перетворилися на пасивні простори, де політикою не займаються. Робота з правами жінок більше зосередилася на піарі, а нібито-активістки стали елітами, які конкурують за ресурси та привілеї.
У цьому контексті риторику мейнстримної гендерної рівності озвучують для галочки, при цьому применшуючи важливість першопричин підкорення жінок та політики цього підкорення. Нечисленні суспільно свідомі активістки стають аутсайдерками, які змушені підкреслювати похмурість ситуації і часто вважаються надто проблемними — надто політичними.
Така деполітизація жіночого руху вкрай небезпечна для майбутнього африканських жінок. Вона вже вплинула на покоління молодших жінок у нашій частині світу: вони прагнуть працювати в НУО, що займаються правами жінок, щоб отримати соціальні та економічні привілеї, а не щоб боротися за осмислені суспільні зміни.
У країнах, де більшості населення важко навіть задовольнити базові людські потреби, місцеві еліти з неурядових організацій користуються своїм становищем, щоб здобути привілеї, при цьому старанно уникаючи проблематичної політики. Але розмова про права жінок та розбудова порядку денного жіночого руху неможлива без політичного активізму.
#MeToo в Африці
Рух #MeToo став дуже важливим для викриття глибоко закріплених владних відносин, що відтворюють підкорення жінок. Однак навіть у північному контексті могутня система патріархату може легко обірвати такий рух як #MeToo чи маніпулювати ним, якщо він не є чітко визначеним та структурованим на противагу схемам владних відносин, що підривають суб’єктність жінок та маргіналізованих людей. #MeToo зрештою може бути поглинутий сучасними глобальними тенденціями до зростання консерватизму та соціоекономічної поляризації.
Саме тому ми, як африканські жінки, маємо уникати сліпого слідування північній динаміці та риториці у сфері прав жінок і добре обміркувати наш власний рух #MeToo. Африканський #MeToo має ґрунтуватися на складних реаліях нашого досвіду.
Жінки вже давно піднімають голос в Африці — але він звучить у вакуумі. Наші установи правосуддя досі відстають з точки зору прав людини та справедливості, і вони є переважно патріархальними за своєю природою. Тому для активісток у сфері прав жінок важливо винести на передній план своє політичне розуміння, домагаючись рівності та справедливості.
Ми живемо в суспільствах, де насильство є легітимованим і глибоко інтегрованим у наші закони та культурні норми. Полігамія дуже поширена, і в більшості наших країн немає законів про особистий статус, які захищали б права та людську гідність жінок. Сексуальне насильство залишається складовою жіночого повсякдення. Останнім часом поширюються хвилі ісламського та християнського фундаменталізму, знаходячи поживний ґрунт у наших суспільствах, і інституціалізують тут мізогінію.
Питання в тому, який внесок сучасні модальності втручання в ситуацію, що їх пріоритизують північні уряди та їхні представники, роблять у жіночий рух на Сомалійському півострові та в інших частинах континенту.
Ризики сліпого слідування імпортованій з півночі динаміці та риториці
Без сумніву, міжнародна підтримка відігравала і відіграє важливу роль у підтримці існування дискурсу прав жінок в Африці. Тим не менш, підтримка з Півночі великою мірою контролює порядок денний боротьби за права жінок та гендерну рівність, а також нашу уяву, в кінцевому підсумку обмежуючи нашу здатність як активісток керувати дискусією.
Ще більш важливо те, що постачальникам міжнародної підтримки дозволено вирішувати, в чому виражаються успіхи та невдачі активізму і кого можна визнати легітимними активістками.
Таким чином, багато груп без краплі активістського духу в крові, чия позиція повністю суперечить ідеологічним потребам і самій суті фемінізму та прав жінок, навмання отримують підтримку й просування, бо дотримуються регламентованих умов взаємодії (правил гри).
З іншого боку, активістки, які намагаються керувати порядком денним, змушені залишатися непоміченими й часто стикаються зі звинуваченнями в «надмірній політизованості».
Більше того, більшість сучасних модальностей північної підтримки Півдня є дуже комерціалізованими. Робота над соціальними змінами та гендерною рівністю поступово перетворюється на товар під прикриттям боротьби з корупцією та отримання контролю над ресурсами і витратами. В останні 20 років USAID та уряд Великої Британії перенаправляють більшість своїх ресурсів для країн, що розвиваються, через приватні компанії.
Такі компанії-підрядники, які працюють виключно на основі фінансових розрахунків, отримали контроль над роботою з надзвичайно складними питаннями, у тому числі з миром та примиренням, сексуальним насильством, боротьбою з тероризмом і так далі. Цим установам бракує не лише експертності та знань, а й щирої зацікавленості та емпатії, які зробили б їх придатними для ролі в місцевому громадянському суспільстві.
Сьогодні взаємодія між Північчю та Півднем у сфері прав жінок не заснована на солідарності, як мало б бути. Натомість північні інституції використовують риторику гендерної рівності та прав жінок, щоб експлуатувати ці ідеї. Консерватизм, який нині домінує в багатьох таких інституціях, сприяє деполітизації жіночого руху і насправді не зацікавлений у зростанні африканського жіночого руху та соціальних трансформаціях.
Це не може призвести до змін, яких ми потребуємо. Не можна говорити про зміни та розбудову руху за таких умов взаємодії. Якщо не відбудуться фундаментальні та сміливі реформи, права людини, права жінок та соціальний розвиток будуть захоплені комерційними установами.
Рухи за права жінок — це політичні рухи. Вони займаються владними відносинами, політичними позиціями та цілями, політикою поза простим представництвом — як свідомі громадяни, які мають чіткі цілі та інструменти опору і є відданими цінностям солідарності.
Активістки та феміністки по всьому світу мають завжди пам’ятати, що наша боротьба за права жінок заснована на нашому досвіді, минулих та нинішніх стражданнях. Ми, африканські феміністки та активістки, що борються за права жінок і рівність, не повинні забувати, що цей тягар маємо нести ми самі.
Джерело: Al Jazeera