Якщо Нео з легкістю потрапляє всередину матриці українського IT та утримує там головну роль, то Трініті мусить побороти числені баги системи. IT-спеціалістки, яких стає все більше в Україні, перекодовують гендерні стереотипи і повільно, але впевнено розширюють традиційне уявлення про професію «айтішника».
Останні півроку Дарина працює в тестувальному відділі великої компанії в Києві, яка розробляє ігри. Вона — джуніор гейм-тестер, тобто перевіряє ігри на помилки.
Три роки тому Дарина вирішила залишити свою стресову роботу копірайтерки в рекламному бізнесі та вивчитися на програмістку.
— Мій хлопець зацікавився мовою програмування Python, я думаю: собі спробую, що він там вчить. У нього не вийшло, а я вирішила піти далі. Зрозуміла, що не хочу у веб-розробку, хочу робити ігри, — розповідає Дарина, для якої комп’ютерні ігри — ще й захоплення.
Згідно з даними опитування DOU і проекту «Портрет IT-спеціаліста» на 2017 рік
Але шлях до роботи її мрії виявився складним. Проблеми її спіткали вже на рівні процесу навчання — і зовсім не тому, що не було хисту до програмування.
— Не було якоїсь програми, не було розуміння, що вчити, як. Коли з’являлося розуміння, що вчити, доходила до якогось етапу, де не було зрозуміло, куди рухатися далі. Не вистачало наставниць, — пояснює Дарина.
У пошуках відповідей на свої питання вона зверталася до професійних сайтів та форумів. Але там стикнулася із сексизмом.
— Часто натрапляла там на доволі образливі та принизливі коментарі на адресу жінок як спеціалістів технічних професій. Я дуже розгублювалася, думала, що якщо вони таке пишуть в інтернеті, то, напевно, так будуть за спиною думати. Але потім вирішила: нехай собі думають, це не моя проблема, — каже дівчина.
Першу роботу знайшла через соцмережі: запостила повідомлення в себе на фейсбуці. На неї вийшли роботодавці й запропонували роботу в компанії, яка розробляє дитячі розвивальні та навчальні ігри. Але через рік Дарина мусила піти, коли їй стали давати непрофільну роботу. До того ж, їй там не вистачало розвитку: не було професійної менторки, яка б допомогла зі складними завданнями, надавала зворотній зв’язок у роботі.
Другу роботу, на якій вона працює зараз, шукати було складно: в ігробуді, що тільки розвивається в Україні, висока конкуренція, і вимог до кандидатів навіть на навчальному рівні багато. Тому вирішила йти на гейм-тестувальницю — каже, що це крок назад, але водночас і вперед. Адже це та сама компанія, куди вона хотіла потрапити, тут є можливість розвиватися у професії, яка їй подобається.
Попри те, що робота її влаштовує зараз, з колективом не завжди все гладко. Здебільшого її колеги — це хлопці 19-20 років.
— Вони сидять у всіляких групах, де засуджується фемінізм, над питаннями гендеру вони стібуться. Часто у деяких хлопців показна позиція: «Ну, ти ж дівчина», — пояснює Дарина. Але додає, що на рівні корпоративної етики компанія має просунуті позиції: зарплата чоловіків та жінок рівна й залежить тільки від кваліфікації та досвіду, є в контракті положення про домагання.
До того ж вона відчуває упередження щодо свого віку. Дарина наважилася на зміну професії, коли їй було 27 років.
— У мене є таке відчуття, коли ти приходиш у нову професію у віці після 25, то на тебе якось так дивляться: «А чого це, що не склалося в тебе, що ти вирішила поміняти?» — каже Дарина.
Вона зізнається, що досвід на першій роботі та подальші складнощі у пошуку дещо похитнули її впевненість.
— Я на роздоріжжі зараз: мені, з одного боку, подобається програмувати, але той попередній досвід — він для мене став не супер вдалим. Зараз я дивлюсь у бік автоматизованого тестування. Можливо, це та сама золота середина, яка стане для мене комфортною та цікавою, — розмірковує вона.
«Знайти щастя в особистому житті»
Спеціалістів, які приходять з інших професій та галузей, називають «світчерами» — від англійського слова «switch», перемикатися.
Ірина Садовникова, 29 років, працювала перекладачкою, навчалася на психологиню і вже два роки як працює в IT. Вона програмістка, а точніше, фронтенд девелоперка — розробляє частину сайту, яку бачить користувач у браузері.
— Я дуже задоволена, що пройшла цей шлях. Моя робота, яка зараз, — найкраще що було в мене в житті, — каже Ірина. Зараз вона працює над сайтом, який допомагає людям організовувати власні подорожі — тема, яка близька для неї самої.
— Я завжди ідентифікувала себе як гуманітарія, і через це я в себе не дуже вірила, — каже вона, хоча її батько та брат — програмісти і постійно заохочували її до цієї галузі. Друкувати на комп’ютері Ірина навчилася раніше, ніж писати.
Щоб перекваліфікуватися на програмістку, пройшла курси, знайшла ментора, який допомагав та давав реальні задачі, підказував, що і як робити. Працювала спочатку в українській компанії, яка була орієнтована на локальний ринок. Але там було багато негативних моментів. Окрім того, що менеджери жодним чином не підтримували своїх робітників, а тільки підганяли, Ірина стикнулася із сексизмом та гомофобією.
— Були жарти, постійно вживали слово «підарас». Також я відчувала до себе якесь особливе ставлення через те, що я дівчина. На цьому іноді акцентувалася увага, і це мене просто трохи дивувало. Яка різниця, що я дівчина?! Ми розмовляємо і мені кажуть: «Ну, от ви, жінки…». І я трохи тригерюсь на це. Типу, от ви, жінки — ви більше орієнтовані на сім’ю. Чекай, ти одружений, я ні. До чого тут?! — згадує розмови з колишніми колегами Ірина.
— Була така дуже смішна ситуація, коли мене вітали з днем народження, й один хлопець мені побажав «знайти щастя в особистому житті і проміняти код на норкові шуби». Це найеталонніший приклад сексизму, який я бачила в айті. Я дуже через це сміялася, — розказує вона.
Тому згодом Ірина пішла. Компанія, в якій вона працює зараз — міжнародна і повністю влаштовує Ірину. Тут багато гнучкості, добра зарплата, медичне страхування, цікаві проекти та зручний коворкінг. З колективом теж все складається.
У тих компаніях, у яких вона працювала, жінки завжди були меншістю, але Ірину це не зупиняє.
— Планую йти далі у кар’єрі, стати сініором колись, тім-лідом, тобто керувати командою програмістів саме з технічної точки зору, — каже вона про свої плани на майбутнє.
Код розмаїття
Зараз в українському IT працюють близько 20% професіоналок — у 2011 році їх було тільки 7%. Попри те, що кількість жінок в IT-сфері в Україні зростає з кожним роком, типовим програмістом досі вважають хлопця до 29 років. Жінки здебільшого працюють на нетехнічних посадах: у HR, PR та продажах. Розробники та системні адміністратори на 90% — чоловіки.
Згідно з даними опитування DOU і проекту «Портрет IT-спеціаліста» на 2017 рік
Адже проблема нерівності не суто українська і відображає ситуацію у світі. Дані дослідження Pew Research Center вказують на те, що половина жінок, які працюють у технічних галузях, мали досвід гендерної дискримінації на роботі. Серед поширених форм нерівності, які назвали респондентки — нижча зарплата, ніж у чоловіка на такій самій посаді, зневага до спеціалісток або ставлення до них як до когось некомпетентного. Також жінки відчувають меншу підтримку від керівництва порівняно з чоловіками. На роботі, де у колективі переважають чоловіки, близько половини жінок кажуть, що їхня стать була перепоною на шляху до роботи.
Історія Наталії Ільченко починалася теж типово. До IT вона прийшла з іншої сфери — організації заходів. На курсах і на першій роботі стикнулася з токсичним середовищем.
— Коли я пішла на курси з мови програмування Java, там були всі чоловіки, які здебільшого вчились у КПІ та знали хоча б одну мову програмування. Було важко: я ніколи з мовами програмування не стикалася до того. До того ж відчувала, наскільки складно поставити питання. Коли немає ніякої підтримки, ти ще одна дівчина, і всі на тебе тут дивляться — таке враження, що тільки тому, що ти дівчина, — то ти не можеш поставити питання, не можеш себе комфортно в цьому почувати, — згадує Наталія навчання на цих курсах. Для неї цей місяць виявився найгіршим у житті.
Тільки два з половиною роки по тому вона вирішила спробувати ще раз. Успішно пройшла курси з тестування і вже чотири роки працює QA-інженеркою. Але з роботою спочатку теж складалося не все добре.
— Кожен день я йшла на роботу і знала, що крім того, щоб виконувати свої технічні завдання, які я добре виконую, бо мені платять і мною задоволені, я муситиму постійно відповідати на якісь жарти на межі, — розповідає Наталія про одну з її попередніх робіт, де було тільки чотири жінки серед 100 чоловіків технічного персоналу.
Через те, що вона жінка, з нею також могли не привітатися.
— З чоловіками вітаються за руку, а з жінками чомусь не прийнято. Тому можуть взагалі не привітатися. Або коли ти даєш руку, тобі можуть посміятись у відповідь, — каже вона.
Коли приходила на роботу в сукні та на підборах, чоловіки вважали за потрібне прокоментувати це жартом.
— Вони не розуміють, наскільки тобі некомфортно, — констатує Наталія, — коли ти витрачаєш вдвічі більше сил: окрім того, що ти працюєш, ти ще маєш віджартовуватися, щоб залишитися з усіма в нормальних стосунках. Колись приходить момент, що ти збираєш речі і йдеш.
Більше жінок, ніж чоловіків залишають IT. Серед причин такого рішення називають токсичне середовище, відчуття виключеності з колективу, який базується здебільшого на культурі мачо-гіків, брак рольових моделей для жінок, зокрема на лідерських позиціях.
Але Наталія не пішла з галузі — вона очолила відділення міжнародної організації Women Who Code («Жінки, що кодують») у Києві. Головна мета організації — підтримка жінок в IT.
За два роки роботи Women Who Code провели пів сотні заходів — як на технічно вузькі теми, так і кар’єрно орієнтовані. На них виступили 80 спікерок, переважна більшість із них — жінки, які до того ж уперше в житті отримали таку можливість. Зазвичай на інших IT-конференціях основні спікери — чоловіки.
— На наших заходах комфортно виступати. Після того дізнаємося, що дівчата виступали вже на міжнародних конференціях. Вони почуваються більш впевнено. Їм є чим ділитися, — каже Христина Скопик, яка приєдналася до спільноти у якості співдиректорки після першого ж івенту. Її досвід в IT — теж 4 роки, вона займається опрацюванням природної мови, розробляє алгоритми, які навчають комп’ютер розуміти, що пише людина.
— Коли приходиш на івент, де всі жінки, у мене у самої в голові якось так перевернулося, що нічого собі — так багато жінок-професіоналок! І вони такі класні, круті, — згадує Христина свої враження від знайомства з Women Who Code.
Крім організації івентів, вони провели літню школу з однієї з мов програмування — чотири менторки безкоштовно вчили 20 людей, більшість із яких, знову-таки, жінки. Після завершення курсу частина учасниць влаштувалися на роботу в IT-компанії.
В організації, яка працює на волонтерських засадах, створили атмосферу взаємодопомоги: тут завжди можна отримати професійну пораду від інших учасниць спільноти, рекомендації на роботу, допомогу зі співбесідою, реалізувати свої ідеї. Як один із результатів — підйом у кар’єрі. Вже є пул компаній, які співпрацюють з Women Who Code та підтримують цінності спільноти.
— У нас поки що немає культури розмаїття в командах. Менеджерів не вчать, що гендерне, расове, вікове, будь-яке дайверсіті тільки сприяє розвитку продукту. Робота ефективніша і продукт якісніший. Мало хто знає про це, — вважає Наталія.
Серед планів на майбутнє — розширювати лідерську команду та мотивувати далі історіями успіху жінок в IT.
«Хочу, щоб жінок було більше у професії»
Саме таких історій бракує Тетяні Павленко, 28-річній веб-розробниці, яка спеціалізується на мові Ruby.
— На тих же сайтах курсів пишуть якісь історії успіху, але всі вони здебільшого чоловічі, в них часто фігурують хлопці-фізики. У публічній площині майже немає прикладів, коли люди змінюють свій фах після роботи у філологічній галузі, — каже Тетяна. Три роки тому вона залишила професію журналістки, коли відчула, що вигоріла, а в галузі стало відчутно кризу й заробітки стали значно меншими.
— Я почала думати, чим би мені ще зайнятися. В мене були знайомі програмісти, які сказали, що програмування — класна робота, цікава, добре платять, багато перспектив, — згадує Тетяна. Десь рік у неї пішов на самостійне навчання. Далі — складний пошук першої роботи через велику конкуренцію.
— Коли є рік-два досвіду, ситуація змінюється і стає більше пропозицій, ніж спеціалістів. У моїй мові це так. Можна обирати з багатьох пропозицій, — каже вона.
Також, із її досвіду, якщо людина вже в професії, ставлення до неї з боку керівництва здебільшого визначається за її професійними якостями.
— Але жінки в IT не йдуть через серйозні суспільні стереотипи, які починаються зі школи, пов’язані з математикою, точними науками, які вважаються чомусь чоловічими. Тому треба мотивувати дівчат ще на рівні школи, гуртків, — зазначає Тетяна.
Також, на її думку, діє ще один стереотип, пов’язаний із великими зарплатами, які можна заробити в IT: чоловік — годувальник у родині, а жінці достатньо заробляти «на шпильки».
— І це теж дуже жінкам заважає. Є навіть жарти: «Краще знайти собі чоловіка-програміста, ніж самій стати програмісткою», — каже Тетяна.
Проте вона вважає, що сексизму в галузі вже не так і багато.
— У сенсі розвитку в професії в IT шлях жінки такий самий, як шлях чоловіка. Я не бачу для себе в цьому перепон. Хочу, щоб жінок було більше у професії, — впевнено каже програмістка. У планах Тетяни — рости у програмуванні ще десь протягом 3-5 років, а потім переходити у менеджмент або починати свій бізнес.
З ослабленням стереотипів у суспільстві та серед жінок зокрема щодо роботи в технічній галузі кількість спеціалісток в IT зростатиме і далі. Але поки що ця галузь в Україні залишається переважно чоловічою і незручною для жінок.
Текст опублікований в рамках журналістського проекту «Невидима праця. Жінки». Проект реалізовано за підтримки Фонду ім. Рози Люксембург в Україні.
