Довідка

Badante — особа, що займається доглядовою працею за літніми людьми.

Dottoressa — жінка, що має університетський ступінь (будь-який).

Контекст

Після Другої світової війни Італія, що традиційно була джерелом міграції у США, Аргентину, Бразилію та інші країни Латинської Америки, переживала небувале економічне піднесення, відоме в історії Західної Європи як «славне тридцятиріччя». У 1990-х ВВП на душу населення (за паритетом купівельної спроможності) в Італії був більшим за відповідні показники Франції чи Об’єднаного Королівства. У 2001 році середня тривалість життя перевищила 80 років. Бурхливий економічний розвиток спричинив масове внутрішнє переміщення населення, поглибив розрив між індустріальною Північчю і більш відсталим Півднем та радикально змінив італійське суспільство. Постіндустріальна Італія стикнулася з проблемою старіння населення.

У 2000 році економіка України нарешті оговталася після десятиліття рецесії і ринкових перетворень та почала відновлення. Доволі парадоксально, але на тлі високих темпів зростання ВВП стрімко зростали і масштаби еміграції з країни. Населення України відкривало для себе абсолютно нові горизонти трудової міграції — Південну Європу. У 2003 році Національний інститут статистики Італії вперше включив українців у свої звіти: тоді на Апеннінах налічувалося всього 12 730 наших співгромадян. За наступний рік, коли зростання ВВП в Україні сягнуло рекордних 11,8%, кількість українських мігрантів в Італії збільшилася в 4,5 рази, а всього за 7 років зросла у понад 13 разів. За останніми офіційними даними, в Італії налічується близько 237 тисяч українців. Це четверта за розміром спільнота мігрантів.

Кількість українців в Італії. Джерело: Vianello, 20161

Хоча в Україні, особливо Західній, тисячі дітей зростають без батьків, тема сучасної міграції не знайшла дуже помітного вияву у культурі, медіа чи масовій свідомості, на відміну від більш раннього переселення українців до Канади та США. Мати члена сім’ї, що працює за кордоном, стало своєрідною нормою. Втім, за останні роки можна згадати кілька прикладів висвітлення явища трудової міграції: 1+1 зняв документальний фільм «Жінка-банкомат» про долю заробітчанок в Італії та їхні роз’єднані родини в Україні, з’явилися також спільні італо-українські художні кінострічки: драма «Гніздо горлиці» та комедія «Ізі». У літературі тему порушило «Видавництво Старого Лева» збіркою «Мама по скайпу», Оксана Драчковська описала свій досвід в Іспанії у книзі «Нянька-Ненька. Зі щоденника заробітчанки», світ побачили також твори «Понаїхали» Артема Чапая, «Сторожі тротуару» Майкла Михайла Мишкала та «Гастарбайтерки» Наталки Доляк. 

Українська громада в Італії суттєво відрізняється від інших мігрантських спільнот за статевим розподілом: близько 80% становлять жінки, з яких майже половина мають 50 і більше років. В основному вони займаються доглядовою працею за літніми людьми або прибиранням. Тамтешня преса навіть пише про так званий «італійський синдром», який начебто вперше класифікували двоє київських психіатрів у 2005 році. Хоча докладної інформації про цей соціомедичний феномен знайти не вдалося, психологічні проблеми, з якими стикаються баданте, важко заперечити. 

Поступово жінки намагаються перевезти до себе і членів своїх сімей. Героїня нашого матеріалу є саме таким прикладом, однак її траєкторія становить радше виняток у практиці молодих жінок-заробітчанок.

Софія

Софія (ім’я змінено) народилась у невеликому селі на Івано-Франківщині, закінчила школу у райцентрі та отримала диплом психолога в Івано-Франківську. Після закінчення університету завдяки знайомствам родичів вона влаштувалася на роботу у Службу зайнятості у райцентрі. Поступово вона розуміла, що багатьох співробітників там тримає лише безвихідь: комусь потрібно утримувати дітей, а іншої роботи нема, деяким нема куди податися через вік. За рік часу беззмістовна та неефективна робота так пригнітила дівчину, що коли її раптом «схопив» апендицит, вона протрактувала це не просто як сигнал змінити роботу — Софія наважилась на еміграцію. Вона поїхала до Італії, де її мама вже понад 10 років працювала в якості баданте.

«Я не знала, чого чекати, — каже Софія. — Я просто їхала і не знала, коли повернуся, чи взагалі повернуся, що буде далі. Це були кардинальні зміни, але я не мала чіткої стратегії і пустила все на самотік. Так і сталося: я опинилася у ситуації, яку не могла змінити чи керувати нею — лишилася без документів». Коли Софія їхала до країни, то знала, що буде нелегалкою: «На тодішній момент я думала, що це — єдиний вихід лишитися в Італії, бо це був досвід моєї мами, моїх тіток, їхніх знайомих. Тому я теж думала, що зроблю таким чином і буду очікувати моменту, коли можна буде зробити документи».

Молода українка опинилась у Мілані — фінансовому центрі Італії, де на неї чекали родичі. Для Софії цей період почався із захоплення: «Спочатку у мене був «туристичний етап», коли все гарно, ти розумієш, що країна зовсім інша, всі культурні, виховані, і все набагато краще. До моменту, коли ти усвідомлюєш, що треба в цій країні якось жити». Перші півроку дівчина присвятила вивченню мови, відвідуючи курси для іноземців при церквах. 

Без документів і достатнього знання мови Софії вдалося знайти роботу в барі. Платили мало, мотивуючи це тим, що вона «ще вчиться». Так минуло півтора року. Дівчина, за її словами, не вельми сумувала за Україною, бо ніколи не сприймала її як «культурну батьківщину», атмосфера Італії була їй значно більше до вподоби. У барі була можливість спілкуватись з відвідувачами, і з часом володіння італійською покращилось. Але одного дня її звільнили.

Тоді Софія знайшла роботу прибиральниці, де затрималася на два роки. Після бару прибирати самій у чотирьох стінах було дуже важко, дівчина відчувала, що деградує. Софія зустрічалася з італійцем, якого дуже любила. Гадала, що вони поберуться, і вона нарешті зможе легалізуватись у країні. Але ці стосунки закінчилися. Вона залишилася сам-на-сам із життєвими викликами і депресивним станом. Пригадує, що вже тоді у неї були думки йти навчатись, але щоб наважитись на це, потрібен був час. Прикладів для наслідування, людей, з якими можна було б порадитися, поряд не було. Сім’я дівчини хоч і підтримувала її, проте рідко підштовхувала до конкретних дій. З іншого боку, повернення в Україну означало для Софії визнати свою слабкість і програти все, за що вона так довго боролася.

Саме самотність, на думку Софії, є найважчою для нелегальних мігранток: «Я була дуже-дуже самотня. Думаю, всі люди без документів мають оцей «комплекс невидимості». Куди б ти не пішов, жодні інстанції тебе не сприймають, на роботу тебе не беруть, ти не маєш прав, і психологічно ти сам собі створюєш рамки і почуваєшся дуже дискомфортно. Чотири роки я навіть не виїжджала за межі міста. Я боялася контролю, що десь по дорозі мене зловлять. Я не просто не могла займатися психологією, тим, що мені подобається, а навіть нормально працювати офіціанткою чи піти на курси мови, щоб отримати офіційний сертифікат. Після багатьох спроб щось зробити у мене опустились руки, і моя самооцінка дуже впала, це була як ланцюгова реакція».

Втім, складну ситуацію принаймні трохи покращували волонтери. Донедавна нелегальні мігранти в Італії могли користуватися послугами різних неурядових організацій — як світських, так і організованих Церквою. По медичні консультації Софія зверталась у міланські організації Naga i Opera San Francesco. У другій з них навіть була можливість займатися з психологом, що допомогло подолати депресію та зважитися знову рішуче змінити життя.  

З вересня 2018 року, коли в дію вступив так званий «декрет Сальвіні», становище мігрантів значно погіршилося. Ініціатор законопроекту, ультраправий міністр внутрішніх справ і за сумісництвом заступник прем’єр-міністра Італії Маттео Сальвіні, широко відомий своєю антимігрантською риторикою, домігся посилення заходів щодо мігрантів та шукачів притулку.

Політична реклама з нагоди ухвалення «декрету Сальвіні». Гасло його кампанії: «Спершу — італійці».

Усвідомивши, що довго так вона не витримає, Софія вирішила «легалізуватися» і вступити до італійського університету. Спроба виявилась успішною. Для цього потрібно було повернутися в Україну, виготовивши так званий «білий паспорт» (посвідчення особи на повернення в Україну), вже вдома зробити новий закордонний паспорт і вирушити у тривалу бюрократичну борню, що забрала у дівчини багато фінансових і психологічних ресурсів.

Софія пригадує свої відчуття, коли вперше полетіла «прокатати» новий паспорт у Німеччину: «Я знову відчула себе вільною людиною, для якої відкриті всі кордони». Очікуючи на потрібні для вступу документи, вона знову поїхала на місяць в Італію, щоб підзаробити трохи грошей на перший період навчання. Догляд за людиною із хворобою Паркінсона остаточно переконав дівчину, що робота баданте точно не для неї.

Софія вирішила продовжити навчання за фахом і вступила на магістратуру з соціальної психології в один із міланських вишів. Під час навчання дівчина продовжує працювати — цього разу дивиться за дітьми. Крім того, навчальна програма вимагала проходження стажування. В інтернеті Софія знайшла організацію для жінок, що постраждали від насильства. На співбесіді вона вільно розповіла про своє нелегальне минуле. В нагоді стали і досвід роботи в центрі зайнятості, й університетська спеціалізація в галузі психології праці — Софії запропонували оплачуване стажування.

На її думку, дуже часто гальмівним фактором у пошуці кращої, більш кваліфікованої роботи для українок в Італії є сім’я, а також невпевненість у своїх силах: «До нас у центр, наприклад, приходили росіянки. То у них вже набагато вищий рівень самоусвідомлення і самооцінки. У нас якось так ментально закладено, що основний фактор — це заробити гроші, і більше нічого не потрібно. Я часто питала у своєї мами, яка є вчителем математики, чому вона не пробувала робити щось інше. Вона боялася. Наприклад, коли прийдуть діти на індивідуальні заняття, а їй бракуватиме якоїсь термінології, що вона не впорається. І я думаю, це проблема багатьох наших жінок — невпевненість у своїх можливостях і уявлення, що жінка не має такого ж потенціалу, як чоловік, що жінка має бути лише в сім’ї і присвячувати себе дітям, заробляти для них гроші і не шукати шляхів самореалізації».

Софія на власному досвіді намагається переконати інших мігранток повірити у свої сили і можливість змін на краще. Повертатися до України вона не збирається. Лише додає, що в Мілані їй дуже не вистачає рідного городу. Але ж тепер, коли кордони для неї відкриті, завжди є можливість приїхати сюди у відпустку.

Текст опублікований в рамках журналістського проекту «Шляхами праці». Проект реалізовано за підтримки Фонду ім. Рози Люксембург в Україні.

L_RLS Ukraine_горизонтальний_13

Читайте також:

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки   [ + ]

1. Vianello, F. A. (n.d.). Migration of Ukrainian Nationals to Italy: Women on the Move. In Ukrainian Migration to the European Union (pp. 163-178). IMISCOE Research Series. doi: 10.1007/978-3-319-41776-9_14.