Фото: Vic Bakin. Схема + PAN, 2019

…сlub culture is everything that Nazis are not. And everything they hate. We are progressive, queer, feminist, anti-racist, inclusive, colourful and we have unicorns.1

З маніфесту протесту в Берліні 27 травня 2018 року проти маршу AfD у центрі Берліна

Електронна музика в Україні за останні роки поступово стає дедалі більш популярною. Так само її видимість збільшується і за межами України. Виникнення в Україні великої кількості молодих вечірок, поява нових фестивалів, незалежних видань про електронну музику, прихід в Україну музичної платформи Boiler Room, увага закордонних медіа мали б діяти як п’янке заспокійливе. У цьому ланцюжку видається досить логічною поява публічних дискусій, що стали б майданчиком для осмислення, аналізу й обговорення проблем та викликів, з якими зіштовхується явище електронної музики. У межах резиденції «Nachtkultur / Нічна культура», організованої Центром візуальної культури та Cashmere Radio, відбулася фактично перша публічна дискусія в Україні навколо питання «Who is dancing?» Вона мала б запропонувати долучитися до обговорення та критики нічної культури в Україні, фокусуючись на соціально-політичній складовій цього явища.  Але врешті таке просте запитання завело дискусію у глухий кут.

«Being no one is a statement»

Питання «хто?» видається занадто простим, а комусь навіть недоречним щодо сучасного рейву. Для мене, як і для частини учасни_ць дискусії, воно явно дисонує з багатотисячною вечіркою, де стає можливим приміряти на себе — бодай тимчасово — «втрату ідентичності». Спротив цьому питанню ніби наполягає на особливій тілесності вечірки, де учасни_ці занурені у власні переживання, дотики майже повністю відсутні, а гучність музики не дозволяє спілкуватися на танцполі. Брак цього ніби доповнюється агресивними, але такими ж холодними елементами в одязі (на кшталт шипованих прикрас, ланцюгів).

Аби зробити дискусію більш предметною, виникає спокуса замінити питання «хто?» бодай на «чому?». Але врешті така спроба проявляє неможливість наблизитися до самої критики та аналізу локальної музичної сцени та її представників. «Хто?» є ключем до того, чому молоді українські видання радше переповідають чужі слова про локальну електронну музику, підтримуючи міф колоніальної ідеї New East, через одночасно екзотизацію та вписування у європейську традицію локальної нічної культури.

Дистанційованість та наявність «вільного простору між людьми», про який говорила Ханна Арендт як про гарантію свободи, неочікувано порушується. Дедалі частіше на вечірках з’являються люди, які не поспішають втрачати власну ідентичність чи, навіть примірявши на себе всі атрибути рейв-культури, не припиняють маніфестувати на власних тілах татуювання свастики. Так питання «хто танцює?» починає нагадувати про те, що є ті, «хто не танцюють», а нападають, погрожують, влаштовують погроми. Аналогічно до того, як погроми виставок припиняють можливість будь-якого діалогу в межах галерейного простору, прихід людини на вечірку в футболці зі свастикою зупиняє танець.  

Фото: Vic Bakin. Схема + PAN, 2019

         Сьогодні в Києві очевидною є поразка віри в те, що простір може бути нейтральним сховком від усього політичного. Простір останньої «Схеми», проведеної спільно з платформою PAN, волею-неволею це підтверджує через відтворення в архітектурних формах, використаних на вечірці, ієрархічної моделі «зовнішнього світу». Чіткий поділ на тих, хто є глядач_кою, і тих, хто перебуває на сцені, охопивши весь танцпол «Схеми», помістив діджей_ок у своєрідний акваріум, відділений від «тих, хто танцює». Такі архітектурні моделі на диво часто виникають у просторі так званих автономних зон2. Останнє, певно, свідчить не лише про те, що в межах подібних просторів не виникає зразок «нового омріяного суспільства», але й про те, що такі простори не є нейтральними, а моделі, відтворені у них, є більш ніж політичними. І питання «хто?» тут неможливо оминути саме тому, що простір не є одномірним світом речей і не існує поза соціальними стосунками. Ми формуємо цей простір, і саме від нас залежить, чи буде він ставити під питання статус кво.

Фото: Vic Bakin. Схема + PAN, 2019

Солідарність між промоутерами в Україні

Питання міжінституційної солідарності — питання, на яке я сама очікувала відповіді та з яким ішла на цю дискусію. Пов’язано це, перш за все, з найбільш очевидними й одночасно таємничими нападами ультраправих у травні на фестиваль Strichka та бар Coschey на Подолі в Києві. Дивовижно, але цілеспрямований напад, здійснений організованою групою від 30 до 60 осіб, яка з легкістю прорвала охорону фестивалю Strichka, котрий щороку відвідує кілька тисяч людей, перетворився на примару. Невідома точна кількість нападників, незрозуміло, яка кількість людей постраждала (та й чи взагалі хтось постраждав), незрозуміло, хто понесе чи бодай мав би понести відповідальність, незрозуміло, як це сталося. Організатор — найбільший київський клуб Closer — через декілька днів після нападу обережно сповістив, що напад здійснили «хулігани». Останні ж, у свою чергу, нападали взагалі не на фестиваль, а на клуб Otel, де в цей час проходив хардкор-концерт. Врешті, так само як і Closer, жодна інша інституція не висловилася проти ультраправого насилля чи якось інакше, просто проігнорувавши напад.

Скріншот з відео нападу

Для українських культурних інституцій питання солідарності чомусь постає виключно у кризові моменти, якщо постає взагалі. А в моменти затишшя, як зараз, через декілька місяців після нападів, поставлене під час дискусії питання щодо міжінституційної солідарності ігнорують. Якоюсь мірою це можна пов’язати з браком чіткого поділу політичного поля в Україні, його відділеністю від ідеологічного. На цьому фоні берлінський досвід та політичний розподіл на правих і лівих, попри його дедалі більшу схильність до розмивання з відмовою від репрезентації конкретних класів, досі здається зразковим, бодай щодо локальної гри у хованки з реальною політичною загрозою. Але в цьому сенсі Україна радикальніше проявляє загальноєвропейські тенденції та демонструє те, як насправді легко праві політичні сили можуть захоплювати навіть такі (ще нещодавно) простори рівності як рейв. 

Од_на з учасн_иць резиденції «Nachtkultur / Нічна культура» та дискусії «Who is dancing?», діджей_ка, художни_ця та куратор_ка Лу Драго зауважують, що з посиленням позицій праворадикалів у світі вони проникають у клуби, які раніше були для них недоступними. На думку діджей_ки, це те, що потрібно розуміти та чому необхідно чинити спротив. Але одночасно Драго також вірять, що електронна музика та нічна культура, будучи інклюзивною та відкритою, «може давати людям шанс», змінювати їхню позицію. «Проте ми маємо бути обережними, аби не порушити баланс чи не почати толерувати певний тип поведінки», — стверджують Лу Драго. Така обережність пов’язана вже не лише безпосередньо з питанням безпеки тут і зараз — на танцполі чи навіть поза ним. У цьому сенсі Лу Драго зазначають: «За роки, проведені в Берліні, я побачи_ла, наскільки життєво необхідною може бути наявність спільноти та яка незліченна кількість шляхів існує для того, аби розкритися, у тих, хто почуває себе в безпеці». 

Неможливо говорити про альтернативу, про інші способи буття разом, про мистецтво, музику чи танець, допоки залишається невирішеним базове питання справедливості. Досі неонацисту, який видав себе під час невигадливої перевірки на фейс-контролі, достатньо одягнути футболку з ультраправою символікою навиворіт, аби долучитися до рейву. Свастика на обличчі вважається лише помилкою молодості, яка має бути викреслена з історії, щоб ми мали можливість злитись у безлике екстатичне ціле на танцполі.

Дискусія «Who is dancing?» лишила нас осторонь питань, які стосуються того, чому люди танцюють, чому діяльність тих, чи інших діджей_ок саме така. Ця подія стала радше вступом до потенційно можливої дискусії, яка, безперечно, має відбутись у майбутньому для того, щоб локальна електронна музика продовжила існувати. Останнє демонструє лише те, що насправді до політичного неможливо редукувати, але його можна ігнорувати. І хоча базове питання політичних орієнтирів локальної сцени лишається туманним, а насильство з боку фашистів стає буквально вбивчим, представни_ці української нічної культури все ще мають можливість зберегти та відновити дійсно «життєво необхідну» спільноту навколо явища електронної музики в Україні. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки   [ + ]

1. «…клубна культура — це все те, чим нацисти не є. І все те, що вони  ненавидять. Ми прогресивні, квірні, феміністичні, антирасистські, інклюзивні — і у нас є єдинороги».
2. Під впливом теорії Хакім Бея рейви часто розглядають як тимчасово автономну зону (ТАЗ). Хакім Бей називає ТАЗ повстаннями, які не пов’язані безпосередньо з державою — це партизанські дії, що звільняють певний простір і потім зникають, аби сформуватися деінде, перш ніж держава нормалізує їх.