Спершу я планував поїхати в Чехію на завод із виробництва кондиціонерів — треба було в найближчі місяці розрахуватись за останню частину боргу. Інтернет ряснів пропозиціями, тож я, обравши агенцію, яка найбільш детально змогла розповісти мені про стан своєї дозвільної документації, поїхав шукати офіс неподалік водоканалу. В маленькій кімнатці під десятком «мотиваційних» постерів про командну роботу, відповідальність і орієнтацію на найвищий результат сиділа секретарка студентського віку. Ще раз детально розпитавши про умови праці і вартість посередницьких послуг, я передав необхідний пакет документів. За тиждень мала надійти перша відповідь. Попрощавшись, я вийшов і присів у найближчому сквері перекурити. Все виглядало добре. Теплий львівський жовтень, а за ним три місяці в затишному чеському містечку. Хостел поруч із заводом, робота по 10–12 годин у денну зміну, зарплата від 800 до штуки баксів.
Ми помилились
Проте за десять днів з’ясувалось, що реальна ситуація у фірмі немає нічого спільного з гаслами, розміщеними на її стінах. Нещодавня тривала поїздка в Німеччину унеможливлювала мій візит до Чехії, принаймні в найближчі місяці. Мені запропонували Польщу. Пом’явшись, я зголосився. Замість штуки євро — 450, замість кондиціонерів — пакування офісних дощок, замість трьох місяців — півроку. Робота на складі, північна Польща. Втім, і це виявилось не остаточним варіантом. Коли прийшла робоча віза, виїзд групи декілька раз відкладали. Зрештою, прострочивши виїзд майже на місяць, мені запропонували поїхати на декілька тижнів в інше місце, але згодом потрапити-таки на обіцяний склад. Координатор українського офісу дав мені поради щодо необхідного багажу, маршруту та номери регіонального координатора Матеуша і Павла, старшого по групі українців на заводі.
Спеціально для вас, друзі-українці!
Ще після виїзду зі Львова на сусідніх кріслах почався рух пляшок і канапок. Але справжнього апофеозу, всезагальних і прямо-таки відчайдушних рис ця трапеза набула перед останньою зупинкою на кордоні. На задньому ряду хтось навіть тихенько заспівав. Потім я зрозумів, чому. Усе, що не встигли з’їсти, польські прикордонники вилучають. За декілька годин до світанку я висадився у Вроцлаві. Телефон координатора Матеуша не відповідав, а номер старшого по групі виявився помилковим. Через годину блукань знайшов-таки регіональну автостанцію, залишалось розбити євро. Ще в фойє вокзалу я побачив жовто-блакитну вивіску пункту обміну валют «Спеціально для вас, друзі-українці!». За цими гостиними і доброзичливими словами мене очікувала перспектива обміняти гроші за курсом, у півтори рази меншим за офіційний. Надалі я ще багато разів бачив жовто-блакитні вивіски обмінників, рекрутингових агенцій і крамничок, але вирішив триматись від них подалі.
Скляна авіація
Десь в обідній час я нарешті потрапив у Слупець — маленьке містечко тисяч на 15 населення. Дочекавшись повернення зі зміни Павла, дооформив решту паперів, зареєструвався в готелі та пройшовся з новими сусідами до супермаркету. Завод, на якому ми працювали, займався обробкою елементів внутрішньої обшивки салону невеликих літаків. З півсотні людей, що трудилися на підприємстві, більше третини були українцями. Деталі зі скловолокна виробляли в Німеччині, а в Польщу завозили лише для шліфування, шпаклювання і ґрунтовки — шкідливого і трудомісткого етапу виробництва. Тому дешевше було штампувати деталі в ФРН, транспортувати їх на малярку в Слупець, а потім на збірку відвозити вже назад до німців. А ще дешевше через дві ланки посередницьких компаній винайняти для цього українців. Якщо ви ще не чули про міжнародний розподіл праці і глобальні ланцюжки постачання, то в Слупці можна спробувати це на повні легені. Тепер, листуючись зі знайомими, я з жартівливою гордістю стверджував, що займаюсь авіабудівництвом у судетських горах, хоча насправді 75 відсотків свого робочого часу вручну шліфував деталі шматком наждачного паперу.
Ідеальний злочинець
На перший погляд робота була не складна, але насправді вимагала великої концентрації уваги. Через високі темпи і пил половина людей, що приїхала після мене, не витримувала і тижня. Пил від скловолокна викликає подразнення шкіри і слизових оболонок. Шпаклівка роз’їдає шкіру. Нам пощастило працювати в холодну пору року, бо влітку в цехах неймовірна спека через печі, в яких сушаться деталі. Усі, хто працює хоч декілька місяців, виглядають дуже блідими. Днів за 20 я постирав собі шкіру на пальцях правої руки так, що деякі ділянки пучків перестали залишати відбитки. Ми жартували з колегами, що тепер могли би стати ідеальними злочинцями. Тим не менш, деякі непогано справлялись з роботою. Були люди, які приїхали на завод уже втретє.
Час і простір
Наша частина групи розміщувалась у готелі регіонального спорткомплексу прямо навпроти заводу. Дві кімнати в боксі, три людини в кімнаті. Кухня на поверсі, пральна машинка в підвалі. В моїй кімнаті жив Павло зі своїм кумом, а за стіною жінки. Найдовший з популярних маршрутів — 15 хвилин до найдешевшого супермаркету на протилежному краю містечка. Робочий день з 6:00 до 15:00–16:00. Дві 15-хвилинні перерви на прийом їжі. Якщо спати по вісім годин, то лишається ще купа часу. Сидіти щовечора втрьох в маленькій кімнаті доволі напряжно. Щоб зберегти душевну рівновагу, треба чимось заповнювати хоча б декілька годин за межами готелю. Тож я почав бігати і ходити на спортмайданчик, а на вихідних на весь день йти пішки до найближчих населених пунктів.
Слупець розташовано в 5 кілометрах від Нової Руди, центру гміни. А та в свою чергу входить до Клодського повіту. Ця частина Нижньої Сілезії до війни належала Чехії й досі називається чеським трикутником через специфічний вигин лінії кордону на мапі. Лише наприкінці 70-х Чехословаччина під тиском СРСР остаточно визнала право Польщі на спірні землі. На цих теренах у 1844 році відбулось оспіване Марксом і Гейне повстання сілезьких ткачів. А в самій клодській фортеці (до речі, одній із найбільших у Польщі) знімались фінальні епізоди серіалу «Чотири танкісти і собака». Місцеві іронічно називають цю стрічку фільмом про те, як поляки перемогли в Другій світовій війні. Подейкують, що десь у горах навколо Слупця і Нової Руди захований потяг із нацистським золотом. Ще 30 років тому це були гірські шахтарські містечка на кордоні Польщі, Чехії і Німеччини. Тепер вентиляційна конструкція колишньої шахти розташована на подвір’ї завода, де українці вправляються в «авіабудівництві».
Давай до свиданья!
Десь під кінець другого місяця шпаклівка і пил мені остогидли настільки, що я вже просто не міг себе змусити нормально працювати. Я взяв декілька днів вихідних власним коштом і поїхав до подруги в Берлін. Повернувшись, дізнався, що мене звільнили. Я видихнув з полегшенням, хоча це сталось настільки раптово, що я не встиг зорієнтуватися. Якби я отримав якесь попередження, то або лишився би в Берліні нелегалом, або підшукав би щось самостійно неподалік. Адже місцеві гори мені дуже подобались. Утім, координатор запропонував переїхати під Катовіце, до того ж треба було терміново виселятися з готелю. І я погодився.
Польський Донбас
Мене перевели у верхньосілезький індустріальний район. Центральне місто Катовіце відносно невелике: 300 тисяч населення, як затишний облцентр за українськими мірками. Проте разом з агломерацією з більш ніж 15 населених пунктів утворюється пляма в 50 км завширшки і трьома з половиною мільйонами населення. Земля металургів і гірників. Такий собі польський Донбас.
Наш завод і хостел знаходились у Забже. Тут все відрізнялось від попереднього місця. Ми працювали тиждень удень і тиждень уночі по 12 годин. До роботи треба було добиратися майже півтори години з двома пересадками, долаючи останні 2,5 км пішки через поле. Наш хостел займав два останні поверхи в чотириповерховому приватному будинку. На майже 30 людей припадало два санвузли, одна кухня з трьома електрокомфорками, два холодильники і одна пральна машинка. В моїй кімнаті на двоярусних ліжках жило шестеро людей. І якщо на попередньому місці на вихідних перебувати в хостелі було важко, то тут просто неможливо. Втім, в цілому жили всі доволі дружно.
Національні ієрархії
Завод YSP, що спеціалізується на виготовлені запчастин для корейського і японського автопрому, належить корейцям, тож їхні головні інженери та менеджери були завжди присутні на виробництві. Середня та нижня керівна ланка з майстрами і механіками включно була польською. Найчисельнішою групою на заводі були українці, прості робітники і робітниці. Також було близько 20 грузинів — теж прості робітники. Деякі з них не знали ані польської, ані англійської, тому їм доводилось найтяжче. Особливо важко велося Ґеорґію з нашої зміни. Йому було років 50 на вигляд. Темпи роботи були для нього зависокими, і навколо його пресу весь час утворювались пробки. В якийсь момент він здіймав руки догори і починав тихо матюкатись російською. В цілому завдяки відчайдушній міміці і жестикуляції, він, худий і низькорослий, був схожий на Луї де Фюнеса, але набагато сумнішого. Одного разу, коли майстер через черговий затор підійшов до нього, Луї-Ґеорґій почав щось жестикулюючи пояснювати. Але поляк просто відштовхнув його на землю. Ми підняли Ґеорґія. «Маму ви#бу, пі####с мля», — прошепотів він. Але, звісно, нічого з цим не зробив. Йому залишилось декілька тижнів до виїзду в Грузію.
Гастарбайтери VS роботи
Більшість деталей на заводі виготовляються з бляхи шляхом холодного штампування. Бляха надходить на лінію з 5–7 пресів, за якими стоять працівники і передають по черзі вироби одне одному. Кожна пресформа здійснює якусь визначену операцію із заготовкою. У принципі, разом із трьома лініями, керованими людьми, було ще дві роботизовані лінії. Але на роботизованих лініях виробляли деталі, які не потрібно було перегортати на інший бік між різними операціями. Правду кажучи, сьогодні вже існують машини, які можуть достатньо чітко змінювати просторову орієнтацію заготовки. Але, як відомо, роботизація здійснюється лише тоді, коли вона є дешевшою ніж праця, яку покликана економити. Це означає, що в цьому складному вузлі міжнародних економічних відносин українці приїжджають до Польщі не лише для того, щоб покращити своє економічне становище, але і для того, щоб позбавити корейців необхідності подальшої роботизації виробництва. Це виглядає особливо сюрреалістично, якщо враховувати, що в самій Південній Кореї найвищий ступінь роботизації виробництва на планеті.
Остаточне прощавай
Робоча віза мала закінчитися на початку літа, а мені дуже хотілось відзначити першотравень в Україні. Проте раптова аварія змусила мене залишити Польщу ще на початку квітня. До кінця нічної зміни залишилось 2 години. Ми міняли пресформи, і я підійшов до сусідньої лінії по необхідний інструмент. Мій сусід Володимир часто кричав на земляків, з якими приїхав, і взагалі любив голосно розмовляти. Але цього разу він не просто кричав. Він ревів і волав про допомогу. Я озирнувся і побачив, що двотонний прес, незважаючи на двоступеневу систему захисту, опустився йому на руку, коли він діставав деталь. Ми підбігли до нього. Поки механік протягом 5 хвилин намагався дати раду машині, Володимир декілька разів ледь не знепритомнів. Ми підтримували його, щоб він не впав. Швидка вже їхали, і ми перенесли постраждалого в їдальню. Якщо в цій ситуації доречно казати про щастя, то йому пощастило, адже на його машині в той момент стояла форма, що стискається не по всій площині. В інакшому ж випадку кисть просто відсікло б — а так просто потрощило всі пальці. Великий палець тримався лише на шкірі. Але про це я дізнався, коли відвідав його в лікарні наступного дня. Володимир мав дружину і трьох дітей у селі на півночі Хмельницької області, яких мав побачити вже за 10 днів, якби не цей випадок. Операції і реабілітація змусили пролежати його в польській лікарні майже 2 місяці.
З’ясувалось, що це вже друга аварія за рік, і саме на цій машині. Попередній жертві таки відсікло руку по лікоть, і він півроку судився з фірмою за оплату лікування і різні компенсації. Володимиру ж одразу пообіцяли все відшкодувати. На наступну нічну зміну 80% пресувальників не вийшли на роботу. Деякі поїхали в Україну одразу після того, як у них на очах покалічило людину. Я спробував стати за прес. Зробив десять деталей і відчув, що не можу працювати через тремтіння колін, запаморочення і нудоту. Було дуже страшно. Умившись холодною водою, я здав майстру перепустку, ключі і сказав, що не стану відпрацьовувати 2 тижні. Через декілька годин у хостелі координатор телефонував усім і пропонував вийти на преси за подвійну і навіть потрійну оплату. Зголосилась лише одна дівчина з Харкова.
За два дні я вже оглядав нову кімнату у Львові.
Текст опублікований в рамках журналістського проекту «Шляхами праці». Проект реалізовано за підтримки Фонду ім. Рози Люксембург в Україні.
Читайте також: