Для багатьох українців Німеччина завжди була привабливим місцем для навчання та працевлаштування. Студентів приваблює безкоштовна освіта в німецьких університетах, а робітників — кращі умови працевлаштування та гідна заробітна плата. Водночас ФРН також зацікавлена в отриманні нових працівників, які потенційно й могли б бути вихідцями з України. 

Нестача кваліфікованої робочої сили є одним із викликів, які постали перед постіндустріальними суспільствами внаслідок демографічних змін. ФРН, яка має одну з найпотужніших економік у світі, не стала винятком. Тема нестачі кваліфікованої робочої сили на внутрішньому ринку праці сповнює німецькі медіа та змушує навіть консервативних політиків переглядати свою елітаристську міграційну риторику, яка підтримує «відтік мізків» із третіх країн у вигляді значного спрощення міграційних бар’єрів для висококваліфікованих фахівців та водночас заперечує доступ для мігрантів, вимушених змінювати країну проживання через складні соціально-економічні умови. 

Велика кількість українців, особливо після отримання безвізового режиму, працюють на низькооплачуваних роботах у Польщі, Чехії, Угорщині та інших країнах. Значна кількість українських робітників працюють і в Росії. Складна соціально-економічна ситуація в Україні змушує їх шукати кращого заробітку за кордоном. Тож не дивно, що внутрішньополітичне питання задоволення потреб німецької економіки набуло розголосу й в українському суспільстві — як потенційному постачальнику робітників для німецького ринку праці. Ще під час розгляду законопроекту про імміграцію кваліфікованих робітників до Німеччини (нім. Fachkräfteeinwanderungsgesetz) українське суспільство з ентузіазмом підхопило новину про те, що Німеччина відкриває свій ринок праці для робітників з країн поза межами ЄС. Зрештою закон набуває чинності 1 березня 2020 року. 

Вже зараз обіцянки посередницьких фірм з легкістю працевлаштувати українців у Німеччині та перебільшення польських роботодавців про «відтік» українських працівників до західного сусіда спровокували справжню дискусію. Українські робітники в Польщі, чисельність яких перевищує мільйон, зайняли там в основному ті робочі місця, на яких катастрофічно бракувало працівників. Таким чином проблему нестачі робочої сили в Польщі вдалося вирішити, а її економіка продовжила й далі зростати. Тож тепер поляки занепокоєні тим, що через прийняття німецького закону та від’їзд хоча б половини українських робітників вони знову матимуть дефіцит робочої сили у багатьох галузях. Наскільки ж виправдані побоювання поляків і наскільки реалістичні очікування українців на роботу в такій привабливій Німеччині — питання відкрите. 

Проблема «нестачі рук»

Відбулося цікаве зрушення: якщо раніше завданням політиків у Німеччині було вирішення проблеми безробіття, то сьогодні це заповнення прогалин у дефіцитних сферах німецького ринку праці. Згідно зі статистичними даними Інституту дослідження ринку праці та професій (нім. Institut für Arbeitsmarkt und Berufsforschung), на сьогодні в Німеччині існує більше мільйона вакантних робочих місць. Обслуговуючий медичний персонал, фахівці у сфері будівництва, а також лікарі та інженери — це ті, кого насамперед бракує на ринку праці. Для України проблема є прямо протилежною. Заходи жорсткої економії, продиктовані міжнародними фінансовими установами на кшталт Міжнародного валютного фонду, призводять до скорочення державних установ, спрямованих на соціальне відтворення населення: установ по догляду за особами похилого віку та з обмеженими можливостями, дитсадків, будинків дитячої творчості, зрештою — лікарень. Скорочення такого необхідного персоналу або виплата мізерної заробітної плати тим, чиї робочі місця ще вціліли, спричиняє надлишок фахівців і змушує їх шукати альтернативи — некваліфіковану та низькооплачувану роботу за кордоном. Тож новий німецький закон надає можливість таким працівникам легально влаштуватися та працювати за своєю спеціальністю.

Відповідно до дослідження, проведеного Фондом Бертельсманна у 2019 році, аби покрити нестачу робочої сили, Німеччина потребує 260 тис. нових робітників щорічно до 2060 року. З іншого боку, якщо Німеччина не відкриє внутрішній ринок праці для громадян третіх країн, то вже в наступні десятиліття кількість робітників зменшиться на 16 мільйонів — майже на третину. Згідно з дослідженням, імміграція з інших країн-членів ЄС не буде достатньою. Очікується, що з інших країн ЄС приїжджатимуть близько 114 тис. працівників, тому ще 146 тис. мають прибувати з третіх країн. Але на сьогодні до Німеччини таких робітників прибуває замало. За статистикою Центрального реєстру обліку іноземців їх налічується всього до 38 тис., а більшість мігрантів працюють на допоміжних роботах, що не відповідають їхній кваліфікації. Так, з країн поза межами ЄС у 2017 році до Німеччини прибуло 60 тис. осіб, однак лише близько 23 тис. надали підтвердження своєї професійної освіти. Тож питання полягає в тому, наскільки новий закон дозволить значній групі робітників із країн поза межами ЄС, зайнятих на некваліфікованих роботах, перетворитися на кваліфікованих робітників із визнаною освітою. 

Німецьке законодавство 

У чому ж суть нового закону, що зчинив стільки галасу? Новоприйнятий Закон про імміграцію кваліфікованої робочої сили регулює цілеспрямовану імміграцію з метою участі в німецькому ринку праці, який відтепер стає відкритим не тільки для висококваліфікованих робітників, а й для осіб із професійною освітою, визнаною у ФРН. Відрізняється від попереднього законодавства те, що з прийняттям цього закону скасовується положення про обмеження можливостей імміграції «дефіцитними спеціальностями». Тепер для трудової міграції до Німеччини визначальними є два чинники — економічні потреби та кваліфікація. Передусім робітник повинен мати конкретну пропозицію зайняти певне робоче місце, а його кваліфікація має бути визнана в Німеччині. 

На веб-сайті Федерального уряду зазначено, що новий закон створює умови для імміграції кваліфікованих робітників із третіх держав. Водночас така імміграція, за визначенням уряду, має бути «орієнтованою на майбутнє та відповідати попиту». Так, Велика коаліція (нім. GroKo — Große Koalition) консервативної Християнсько-демократичної партії та Соціал-демократичної партії наголошує ледве не на революційності закону. Спробуємо розібратися, якою ж новизною він може похизуватися. 

По-перше, закон конкретно визначає, хто підпадає під категорію «кваліфікованої робочої сили». Так, кваліфікованим робітником закон визнає громадянина третьої країни, який володіє (1) кваліфікованою професійною освітою, набутою в Німеччині, або іноземною професійною кваліфікацією, яка є рівнозначною німецькій; (2) німецьким, визнаним іноземним або іншим дипломом про вищу освіту, який є рівнозначним німецькому. Процедура визнання складна та забюрократизована. Залежно від професії1 вона проходить або на федеральному рівні, або на рівні земель. Центрального органу, відповідального за цю процедуру, немає. Це можуть бути і міністерства, і земельні палати, і інші відповідальні органи у федеральних землях. Визначення закону дає очевидну відповідь на питання, чи зможуть працевлаштуватися некваліфіковані або низькокваліфіковані робітники. 

По-друге, він скасовує перевірку пріоритету громадян ЄС, якщо кваліфікацію робітника визнають і він отримує робочий договір. Принцип перевірки пріоритету полягає в закритті доступу негромадянам ЄС до німецького ринку праці. Для того, щоб німецьке підприємство могло взяти на роботу вихідця з третьої країни, Федеральна служба працевлаштування ФРН має у кожному випадку перевіряти, чи є на це робоче місце необхідний кандидат із Німеччини або інших держав ЄС. З набуттям чинності Закону про імміграцію кваліфікованої робочої сили це положення втрачає силу, однак закон передбачає, що воно може бути відновлене, якщо ситуація на ринку праці погіршиться, скажімо, в певній галузі або конкретному регіоні.

По-третє, закон дозволяє кваліфікованим робітникам з професійною освітою прибути до Німеччини з метою пошуку роботи. Для цього необхідні знання німецької мови на рівні B2 та наявність засобів до існування. Закон також передбачає спрощення та прискорення процедури розгляду та надання дозволу на проживання для іноземців у випадку підтвердження перевіреного іноземного диплому. Варто зазначити, що перед в’їздом іноземець має надати свій диплом (або інший еквівалентний документ, який підтверджує набуття певної кваліфікації) для його перевірки на рівнозначність. Винятки з цього правила поширюються на ІТ-спеціалістів, які мають мінімум три роки практичного досвіду та заробітну плату в розмірі не менше 4020 євро на місяць, та Федеральну службу працевлаштування, яка самостійно перевіряє рівень знань кандидата й визначає заходи для визнання його кваліфікації

За новим законом, особи з професійною освітою мають право отримати дозвіл на проживання з метою пошуку роботи. Під час пошуку роботи можлива пробна зайнятість до 10 годин на тиждень. Таким чином можна, наприклад, проходити практику у потенційного роботодавця. Як уже було згадано, визнання іноземної професійної кваліфікації та знання німецької мови є необхідним для доступу до німецького ринку праці та отримання візи. Однак і тут закон провокує питання: наскільки сувора вимога про знання мови на рівні В2 відповідає реальним німецьким потребам?

Що все це означає для українських робітників?

Новий закон містить певні нововведення, однак насправді не відповідає очікуванням ні іноземних працівників, готових працювати в Німеччині, ні місцевих роботодавців, яким катастрофічно бракує нових кадрів. Хоча закон і дозволяє простіше працевлаштовувати негромадян ЄС, він не скасовує основні бюрократичні перепони. Процедура визнання кваліфікації залишається занадто складною через заплутану систему визначення органів, відповідальних за визнання кваліфікації, мовний бар’єр і фінансовий тягар. Так, навіть на сайті з усією інформацією щодо визнання іноземних кваліфікацій зазначено, що більшість відповідального персоналу в землях розмовляє тільки німецькою мовою. Знання німецької на рівні B2, на відміну від достатньо близьких польської та чеської, для багатьох українських робітників також може стати непосильним завданням. Німецька бюрократія вимагає надання довідок і перекладів, завірених нотаріусами, посольствами чи апостилями, до установ, які здійснюють перевірку на визнання кваліфікації. Це коштуватиме чимало часу та витрачених на різноманітні послуги грошей. У залежності від професії та відповідальних органів процедура визнання кваліфікації коштує від 100 до 600 євро. Таким чином, закон залишає дійсним те положення, яке якраз і є основним бар’єром для імміграції кваліфікованих робітників. Безперечно, незначна частина українців зможе використати ці нововведення на свою користь, однак про «масовий потік» мови бути не може. Цей Закон, здається, має занадто високі очікування, бо хоче отримати українського сантехніка, який водночас добре говорить німецькою і може документально підтвердити свою кваліфікацію.

Попри потреби в робочій силі, чинний німецький уряд приймає такі «прогресивні» закони, які наскрізь пронизує риторика економічного зростання, та віддає перевагу депортації шукачів притулку до таких «безпечних країн походження», як Афганістан. Закон варто критикувати не лише за його незначні зміни та закріплення попередніх вагомих бар’єрів для робітників, а й за брак аспекту прав людини та гуманітарної складової. Його дух і буква — захист економічних інтересів. 

Читайте також:

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки   [ + ]

1. Відповідно до Закону про покращення процедури встановлення та визнання кваліфікацій, отриманих за кордоном (нім. cкор. Anerkennungsgesetz) процедура визнання відрізняється залежно від того, чи належить кваліфікація до т. зв. регламентованих чи нерегламентованих професій. Визнання регламентованих професій на кшталт лікарів, іншого медичного персоналу, інженерів підлягає федеральному регулюванню. Нерегламентовані професії на зразок ремісників, пекарів тощо визнаються земельними палатами, або «камерами» (наприклад, Реміснича палата – нім. Handwerkskammer).