Винесена на суспільне обговорення проблема переселенців в Україні — це не лише дискусія про їхнє включення в спільноту, що приймає, та адаптацію до нових умов життя, не лише цифри та офіційні повідомлення. Проблематизуючи та аналізуючи, ми нерідко залишаємо поза увагою самих переселенців та не даємо їм голосу в обстоюванні власної позиції. Позбавляємо їх суб’єктності.
***
Ми зустрілись із Лілією, 23-річною переселенкою з Донеччини, у маленькій затишній кав’ярні на Подолі. Вона стала вже 14-ю респондент_кою у межах мого проекту і без зайвих вагань погодилась виділити кілька годин свого часу після роботи, аби розказати про особистий досвід переселення.
- Розкажи мені про своє рідне місто.
- Яке саме? Рідне-рідне, звідки я родом, чи про те, яке стало рідним?
- Якщо можеш, то і про те, і про інше.
- Річ у тім, що моє рідне місто… Воно змінилось. Це більше не той «шматочок раю», де я виросла — зараз там все інакше… Воно моє і не моє водночас. І Київ теж. Мій і не мій. Скоріше мій, хоча дім все ще залишається там…
Ми говорили з Лілією ще дві години. За цей час вона розповіла мені і про своє ставлення до перейменування рідного міста (яке лишилось на окупованій території на Донеччині), про його спустошеність, яку вона помічає щоразу як приїздить провідати бабусю, про друзів і про те, як уже п’ять років призвичаюється до життя у Києві.
З 2017 року я спілкуюсь із переселен_ками та збираю їхні персональні історії, фіксуючи досвіди зміни місця проживання. А також збираю їхні просторові наративи, щоб розуміти уявлення про власне переселення та специфіку сприймання міст, у яких вони проживають. Проте одним із завдань цього проекту є застосування поширеного в континентальній та американській науці bottom-up approach (підхід «знизу вгору»), аби в межах академічного (і не тільки) дискурсу надати голос представни_цям дискримінованої спільноти та говорити про досвід переселення із позиції тих людей, що безпосередньо мали цей досвід.
У межах цього дослідницького проекту я застосовую метод ментального картографування: разом із респондент_ками ми створюємо картографічні образи рідних міст та Києва. Такі карти слугують точкою входу в процес інтерв’ювання та дозволяють говорити про переселення у менш інвазивній для респонден_ок формі. У той же час ментальні карти — це спосіб сфокусуватись на певному локусі у просторі, предмет для розповіді — і для рефлексії.
Ментальна карта міста не завжди відтворює (і не має відтворювати) його географічний образ. Для когось із респондент_ок це відтворення руху з дому до школи, для когось — колаж зі значущих об’єктів (дому, заводу, центральної площі чи навіть «Донбас Арени»), для когось — схема і текст замість малюнків. Але в усіх випадках така карта — це спосіб осмислити і структурувати спогади, і саме тому така вправа є цікавою для респондентів, які охоче діляться спогадами і досвідами.
Ментальне картографування як метод було запропоноване ще у 1960-х роках паризькими лівими інтелектуалами, учасниками групи «Ситуаціоністський Інтернаціонал». Для них створення власних ментальних карт на основі пережитих досвідів було способом вивчення впливу простору на емоції людини через практики «дрейфу», а також «привласнення» міста. З роками метод ментального картографування було осмислено в академічному середовищі, і він завдяки роботам, зокрема К. Лінча, Р. Даунса, Д. Гізекінга, перетворився на спосіб дослідження взаємозв’язків людини і простору, передусім у контексті дискримінованих спільнот, що зазнають структурних утисків.
«Я одразу уявляю, ніби хтось просто взяв мене з мого дому та перемістив…»
Говорячи про спільноту «внутрішньо переміщених осіб», ми нерідко використовуємо мовну конструкцію, яка може доволі неоднозначно сприйматися тими людьми, яких нею позначають. Так, в українському академічному середовищі загальноприйнятою є практика використання канцелярської абревіатури «ВПО» для позначення переміщених осіб. А втім, численні інтерв’ю з переселен_ками означили суперечність вживання самого терміну та абревіатури від нього стосовно них. На думку багатьох із них, такий термін є навіть дещо принизливим, оскільки позбавляє означених ним людей власної суб’єктності. Одразу кілька респондент_ок висловились щодо пасивної граматичної конструкції у терміні:
«Коли нас називають внутрішньо переміщеними, я одразу уявляю, ніби хтось просто взяв мене з мого дому та перемістив у якесь інше місце, не питаючи жодного дозволу», — пояснює своє ставлення до терміну Ксенія, яка переїхала з Донецька. Тож, за її словами, для неї більш прийнятним є зараховувати себе до «переселенців» — семантика цього слова передбачає активний характер міграції та наголошує на агентності особи. Аналогічну думку висловили й інші респондент_ки.
Агентність як така стає важливою категорією для людей, яким важливо відчути себе суб’єктом прийняття рішень у часи, коли їхній звичний світ зазнає краху. Тож деякі з моїх респондент_ок активно відмовляються від вживання зазначеного терміну, аргументуючи свою позицію, деякі іронічно висловлюються про термін, а деякі і зовсім його не сприймають. Нерідко вони взагалі не мають документального підтвердження свого статусу переміщеної особи через труднощі бюрократичних процедур чи, ба більше, небажання отримувати «принизливу» матеріальну допомогу обсягом 442 грн на місяць. Тож з поваги до моїх респондент_ок я користуватимусь терміном «переселен_ка».
Термін «внутрішньо переміщена особа» сам по собі відкриває ще одну мовну конотацію: корінь «-МІЩ-» (похідний від «-міст-») — спільнокореневий зі словом «місце». Відповідно лінгвістична структура передбачає ключову роль місця та просторових відношень — і тому важливо говорити про роль місця і простору для переселенців.
Також варто зазначити, що поняття «простір» і «місце» не є синонімічними. За Лефевром, Кресвеллом і Туанем простір існує іманентно, тоді як місце конструюються із простору через досвід. Саме тому досвід переселення є ключовою категорією для мого дослідження, адже саме досвід перетворює простір на місце.
«Тінь Леніна, що нависає над містом»
Фактично, усі респондент_ки намагались візуальними засобами зобразити максимальний контраст між двома містами та показати, що «Київ зовсім не такий, як моє рідне місто», незалежно від розміру міста походження — чи то міста-мільйонера Донецька, чи то невеликого індустріального селища.
Методологія ментального картографування передбачає численні категорії співставлення та аналізу карт, проте я зупинюсь лише на одному з методологічних аспектів, а саме на принципі «хорошої фігури». Під цим поняттям я розумію елемент мапи, який є її символічним центром та привертає основну увагу глядач_ки (Д. Покок, Е. Кітчін). Як не дивно, такими фігурами стали монументи радянської епохи, наприклад статуї Леніна, або меморіал «Трудівникові Луганщини» (робітник, що тримає факел у руках) у Луганську, або ж «Батьківщина-Мати» у Києві. Отож об’єкти, що несуть соціалістичне повідомлення, все ще залишаються символічними центрами міст Донбасу, тоді як у Києві ця роль розділена між уже загаданою монументальною скульптурою «Батьківщини-Матері», соціалістичною пам’яткою, та майданом Незалежності в цілому, який постає, за словами респондент_ок, символічним центром сучасної України.
Водночас радянськоцентричне картографування рідних міст також стало предметом для рефлексії самих респондент_ок. Зважаючи на те, що всі вони є представни_цями пострадянського покоління, вони, відповідно до їхніх історій, завше сприймали радянський спадок міст як невід’ємну частину міського ландшафту. Проте досвід картографування спонукав їх поміркувати щодо зображуваних об’єктів та їхньої ролі в конструюванні образу міста.
Одна з респонденток, 27-річна Поліна з Луганщини, зобразила у центрі карти свого рідного містечка завод (який, звісно, носив ім’я Леніна та на якому працювала уся її родина) та пам’ятник Леніну на площі навпроти. Цей Ленін у кашкеті займає велику частину карти, і, за словами респондентки, вона відчувала «тінь Леніна, що нависає над містом». Тим цікавішим виявилось те, що насправді цей монумент заледве сягав одного метра заввишки — проте сприймався досить масштабно мешканкою міста. Інші ж респонденти відзначали, що частіше за все зустрічались із друзями та знайомими біля умовних Леніна, Кірова чи Ворошилова, і ті ставали невід’ємною частиною їхніх міст.
Не менш показовим був коментар Бориса, переселенця з міста Шахтарськ на Донеччині, до замальованого на карті пам’ятника Леніну в рідному місті. За його словами, у липні 2014 року мешкан_ки міста очікували на прихід української армії, і під час однієї з фази боїв цей монумент було пошкоджено. Але вже незабаром його відремонтували. Для респондента цей факт став ілюстрацією пріоритетів, що мала влада самопроголошеної республіки, і вирішальним моментом, щоб прийняти рішення про переселення. Зрештою, за його словами, це рішення виявилось єдиноправильним, адже українська армія його місто досі не звільнила.
«Скрізь будинки… Нічого, крім сірих будинків»
Порівнюючи ментальні образи рідних міст респондент_ок на Донбасі та їхніх нових міст проживання, можна дійти висновку, що для більшості властиво сприймати міста «безмісцевими», тобто позбавленими конкретного значення «місця» через брак особистого досвіду. Якщо «безмісцевими» частинами рідних міст є переважно промислові зони, Київ свідомо чи несвідомо постає майже повністю «безмісцевим».
Наратив про переселення здебільшого показує Київ «недружнім», «незрозумілим» та «незнайомим» місцем — на рівні картування це помітно через велику кількість вільних, незаповнених місць. З другого боку, свідченнями «безмісцевості» Києва є також і відмова респондент_ок позначати значущі об’єкти у їхньому новому місці проживання.
Іншим прикладом сприймання Києва «безмісцевим» слугує заповнення карти Києва однотипними зображеннями будиночків, які позначають великі спальні масиви: для тих, хто там не живе, вони видаються просто набором однотипних коробок, позбавлених сенсу.
«Якби у мене… була дитяча печатка з будиночками, я б просто все проштампувала. Тут будинки, тут будинки, скрізь будинки… Нічого, крім сірих будинків. Ось, наприклад, Борщагівка — тут жили усі мої друзі, коли ми переїхали. І щоразу, коли я йшла до них у гості, губилась — не могла знайти потрібний квартал, усе виглядало геть однаково…» — розповіла Лариса з Луганська.
Чимало респондент_ок наносять на карту Києва лише ті місця, де вони себе почували комфортно та в безпеці (наприклад, міські парки чи історична забудова Подолу), або ж ті, де не було натовпу людей (як-от розташований майже за містом парк «Муромець» чи навіть простір Байкового кладовища та крематорію). Але в той час, як одні респондент_ки зосереджуються на позитивних моментах перебування у Києві, інші вибудовують наратив навколо свого досвіду «привласнення» міста.
До прикладу, Єлизавета розповіла, що коли тільки переїхала до Києва з Луганщини, відчувала себе трохи дивно у коробці з будинків на Троєщині. Але з часом це перестало її пригнічувати, адже вона спіймала себе на думці, що завжди зупинялась поглядом на тих самих вікнах у будинках навпроти. І за якийсь час вже знала, що, наприклад, на десятому поверсі повесні вирощують розсаду, в якомусь вікні завжди ставлять ялинку 1 грудня, а у домі ліворуч одна жінка в синьому халаті пізно ввечері куховарить. Вона ніби вибудовувала зв’язки із цими людьми, розмірковувала про них — і така увага до знайомих деталей допомогла позбутися відчуття власної «крихітності» й «незначущості» серед нескінченних будинків і квартир.
«…метро — це каркас, на якому взагалі тримається весь Київ»
Окрім того, респонденти демонструють позицію «екзистенційної відстороненості» (за Релфом та Бурдьйо) стосовно нового місця проживання, свідомо обмежуючи можливості для його пізнання і осмислення. Так, більшість респондентів включають у наратив історію про те, як вони свідомо формували відчуття місця через практики повсякденності для подолання відчуження (у термінах Мішеля де Серто). Такими прикладами є, наприклад, пізнання міста через постійні подорожі міським транспортом, вибудовування маршрутів на гугл-картах або ж пізнання міста через ті райони, де людина жила чи працювала. Показовим є приклад Тимофія, який, працюючи фельдшером швидкої допомоги, пізнавав місто через лікарні та клініки, в яких йому довелось бувати. Відповідно, на його мапі Києва присутні 23 об’єкти охорони здоров’я, інколи — безпосередньо близькі до них і майже відсутні всі інші.
Цікавим також є аспект пізнання міста через карту метрополітену. По-перше, це та карта, яка найчастіше постає перед очима людини, що переїхала до нового — великого — міста. По-друге, метро працює як «телепорт», відповідно, людина пізнає місто, співставляючи його об’єкти із уже відомими станціями та транспортними вузлами на кшталт автовокзалу чи транспортної розв’язки на Видубичах. Так, за словами Лариси, «… метро — це каркас, на якому взагалі тримається весь Київ». Утім, двоє з респондентів прямо вказали на те, що їм особисто метро як вид транспорту не до вподоби через похмурість і багатолюдність, тому їхні карти структуровані швидше за лініями наземного транспорту.
«Місто німе. Воно більше не моє…»
Екзистенційна відстороненість респондентів від місця проживання також проявляється як відчуття неналежності до міста та відмова від ідентифікації із ним. Показовим є приклад респондентки, яка не відчуває власної належності до Києва, оскільки не хоче приймати це місце, має досвід «іншування» та бюрократичних проблем. Але також вона відчуває дедалі менше прив’язаності до свого рідного міста, оскільки воно значно змінилось після її від’їзду. «Місто німе. Воно більше не моє…» — це відмічають майже усі, хто вертався до своїх міст протягом останніх п’яти років (у всіх там залишились щонайменше родичі). За твердженнями респондентів, перше, що вони помічають, повертаючись до рідних міст, — це їхня безлюдність, а також зміна призначень публічних об’єктів, інші прапори, інша реклама, інша мова, що в комплексі призводить до відчуття фактичного «задзеркалля». Для них це вже не ті міста, які вони знали і до яких досі подумки вертаються. Так, Лариса прямо підписує свою карту «Луганськ-2012» і додає:
«Коли я малюю Луганськ, то зображаю саме таким, як його пам’ятаю. Тобто не таким, яким він став, коли я там була востаннє. Я просто намагаюсь не думати про те, що там відбувається зараз, точніше, намагаюсь якнайсильніше дистанціюватись від того всього, тому що… Хочеться вірити, що настане момент, коли хтось клацне пальцями, як Халк, і все повернеться назад…»
Лілія іде ще далі: розділяє лист паперу на «до» і «після», тобто 2013 і 2019 роки. І якщо її містечко у 2013-му залите сонцем, то в 2019-му — наповнене озброєними людьми у камуфляжі, «у яких замість очей — прапори [так званої] ДНР».
Варто також відзначити особливості вживання слова «дім» респондент_ками. Так, безпосередньо «домом» усі, крім одного, називають рідне місто та помешкання в ньому, яке зазвичай виступає точкою переспективи на їхніх картах. Натомість у Києві респондент_ки зазвичай не малюють поточне місце проживання або лише вказують на район у цілому чи позначають певне місце, в якому живуть у конкретний проміжок часу. Таким чином вони артикулюють ще одну проблему — труднощі отримання постійного житла, бодай орендованого. Багато хто із респондент_ок кілька разів змінювали квартиру, стикалися з оголошеннями «не для людей з донецькою чи луганською пропискою» чи мусили тривалий час жити у родичів або друзів. Тамара, 28-річна переселенка з Донецька, зазначила: «Перша квартира, яку зняла, була просто жахливою — повною тарганів! Я була шокована: вдома їх не було зовсім (можливо, через екологію). Але у Києві таргани траплялись всюди, у кожній квартирі, яку я знімала!.. Так, вони теж свого роду переселенці і завше слідували за мною. Вони стали наче символом Києва — адже ніхто на тебе тут не чекає; ніхто, крім тарганів».
Зрештою, дискутуючи про простори, належність і відчуженість, неможливо обійти й концепцію ідентичності та самоідентифікації. Проте результати проведених інтерв’ю із переселенцями вказують на те, що ідентичність може бути не лише просторовою, а й «безмісцевою», тобто сформованою саме на відчутті екзистенційної відчуженості та власної належності до «безмісцевої» спільноти, об’єднаної спільним травматичним досвідом. Саме такою буде примарна «переселенська ідентичність», про яку часто згадують респондентки й респонденти, переповідаючи та осмислюючи свій досвід переселення.
Епілог
Відчуття «безмісцевості» є одним із суттєвих наслідків травматичного досвіду вимушеного переселення. Незважаючи на понад п’ятирічне перебування у Києві, переселен_ки досі не сприймають нове місто проживання як своє і відчувають себе відчуженими від нього. Так само своїм вони не сприймають і рідні міста, які змінились з часу переїзду і які у їхній свідомості стають розділеними на «до» і «після».
Людям, які відчувають власну «безмісцевість» та усвідомлюють себе як осіб, що перебувають між двома світами, значно важче адаптуватись до нових умов життя, особливо в ситуації, коли суспільство ззовні називає спільноту неблизьким для неї ім’ям тяжіє до зовнішнього неймінгу спільноти. Як наслідок, представники переселенської спільноти можуть почувати себе витісненими та навіть дискримінованими суспільним замовчуванням їхніх проблем, яке, зрештою, може стати причиною проблем із психічним здоров’ям окремих особ і суспільств загалом.
Специфічні досвіди переселення — одна із речей, на яку нашому суспільству треба зважати, адже серед нас є люди, які мають специфічні реакції на, здавалось би, буденні речі. Так, наприклад, Єлизавета, 23-річна переселенка з Луганщини, асоціює київський залізничний вокзал зі сльозами й негативними емоціями. Щоразу, коли вирушає звідти додому, вона відчуває сильний страх, адже не знає, яким зустріне свій дім. Так само зі сльозами вона асоціює і станцію в рідному місті, бо щоразу переживає, чи зможе вона ще колись повернутись до свого справжнього дому.
Наразі ми можемо не лише говорити про досвіди переселення й безмісцевості, а й осмислювати їх, адже за п’ять років у переселен_ок уже вибудувалась певна дистанція до травматичних події, яка дозволяє озвучувати, обмірковувати й переосмислювати пережите.
P.S.
Наприкінці чергового інтерв’ю, коли ми за цигаркою й кавою прощались із Єлизаветою, я почула від неї, мабуть, найважливіші слова про переселення:
- Добре, що ми зустрілись і проговорили все це. Насправді це надзвичайно важливо.
- Що саме?
- Важливо про це говорити. Знаєш, мені інколи здається, що я вже набридла всім друзям і знайомим зі своєю історією… Адже щоразу, особливо якщо вип’єш, так і тягне розказати про переселення, про все. Але здається, що всі вже чули цю історію і нікому більше не цікаво.
- Але ти все одно шукаєш шляхи висловлення?
- Так. Тому я і вступила на журналістику. Хтось має про це говорити. Про те, що ми є. Про те, що нам важко. Про неможливість повернутись додому будь-якої миті без транзитних пересадок у Маріуполі та Донецьку. Хтось має бути голосом переселенців — не ВПО, а саме переселенців. Нас насправді більше, ніж всі думають.
У цій статті використані глибинні інтерв’ю із зібраної авторкою бази даних дослідження «Картографічна візуалізація наративів місця проживання як засіб трансформації ідентичності внутрішньо переміщених осіб» (2019 рік, Інститут соціальної та політичної психології НАПН України), а також неформальні розмови авторки із переселен_ками з Донбасу протягом останніх 5 років. Хоча переказані в статті історії є реальними, імена та особисті деталі були змінені задля збереження приватності герої_нь.