Переклав Андрій Рєпа

Який контекст масових заворушень, що відбуваються зараз у США? Як ви їх визначаєте? 

Гектор А. Рівера: У Сполучених Штатах 29 травня вибухнув бунт. Ідеться про спротив проти поліції, проти карно-правової системи й державних структур, які їх покривають. Безперечно, це бунт, адже протестувальники підпалили комісаріат у Міннеаполісі, а наступного дня напади на поліцейські відділки перекинутися на два інші міста. Відтак це спричинило бунти й демонстрації по всій країні, місцями не без грабунків.

Уже кілька днів я намагаюся зрозуміти, чому реакція на вбивства цього разу відрізняється від подібних випадків у минулому. Джордж Флойд, задушений поліцейським у Міннеаполісі, але також і Бреонна Тейлор у Луїсвіллі, яка була застрелена поліцейськими у себе в помешканні серед ночі, були активними й добре знаними у своїх спільнотах, вони підтримували зв’язки з місцевими структурами, як-от церквами та правозахисними НДО, тобто з широкою мережею різних активістів. Міннеаполіс і Луїсвілл — це міста, в яких спільноти непогано організовані й давно займаються проблемами сегрегації, які їх стосуються безпосередньо (Міннеаполіс розділений на білі й чорні квартали). Це ще більш характерно для південних штатів. 

Усе розпочалося з протесту у відповідь на поліцейське насильство над чорношкірими (зокрема Джорджа Флойда). Яке місце ці виступи мають в історії повстань і опору расизму проти чорношкірих? Який зв’язок це має з рухом Black Lives Matter?

З 1960-х років міські заворушення і бунти як форма протесту — не рідкісне явище в історії чорного руху і чорних кварталів. Починаючи з 2014-го разом із подіями у Фергюсоні та Балтиморі з’явився досвід організації Black Lives Matter. Активісти намагалися розвинути загальнонаціональну мережу, але їм це не вдалося. Члени Black Lives Matter вирішили обмежитися організацією на місцевому рівні. Національна координація не була завершена.

Важливо зазначити, що після обрання Трампа у 2016 році насильство на расовому ґрунті проти чорних спільнот значно зросло, зокрема почастішали випадки поліцейського насильства. Але тепер на вулицях відчувається рішучість більше нічому не поступатися — про що свідчать два тижні безперервних акцій. Часто поліцейські, маючи значний бюджет, виплачують компенсації родинам жертв поліцейських злочинів. Однак у цьому випадку сім’я Джорджа Флойда рішуче налаштована притягнути чотирьох поліцейських до відповідальності. Це дуже важливий крок. Так стають помітнішими інші випадки: Бреонни Тейлор у Луїсвіллі, Ахмада Арбері125-річний афроамериканець, якого під час пробіжки у парку застрелили батько і син, ...continue і багатьох інших. 

Цей збіг обставин дає можливість створити мережу на загальнонаціональному рівні, що досі не вдавалося Black Lives Matter. Їхні лідери потроху розгубили свій моральний авторитет. Поліцейське насильство на расовому ґрунті тривало й за часів Обами, а то був період, коли у чорних було найбільше політичних представників, чорношкірих суддів тощо. 

Хто ці маніфестант_ки? Судячи з усього, рух дуже різнорідний. Чим це пояснюється? 

Чорна спільнота у Міннеаполісі почала гуртуватися і діяти 26 травня. Протести миттєво охопили всю країну. Треба зазначити, що за останній рік було чимало виступів, зокрема страйки вчителів у 2019 році, нещодавні акції медичного персоналу, пов’язані з пандемією. Багато речей зрушили з місця. Після обрання Трампа активізувався жіночий рух. Також діють молодіжні організації з екологічним ухилом: Sunrise Movement, Extinction Rebellion, Fridays for Future. 

Вочевидь, на авансцену виходить молоде покоління, більш відкрите до сексуальної, расової, етнічної розмаїтості. В акціях беруть участь представники всіх рас, часто це підлітки у віці 12 років. Лідерам не більше 19-20 років. Це покоління добре усвідомлює, що їхнє майбутнє під загрозою. У цієї молоді солідарність часто інстинктивна — це підтримка своїх друзів і спільноти. Але дедалі частіше різні покоління перемішуються і демонстрації розростаються. 

У деяких містах протестувальники настільки рішуче налаштовані, що виходять на акції навіть під час комендантської години; дійшло до того, що її скасували в Сіетлі та Лос-Анджелесі. Потрібна неабияка мотивація, щоб вийти на вулицю з політичними гаслами, ризикуючи здоров’ям у розпал пандемії.

Ці виступи здаються спонтанними: яка частка спонтанності й організації? Хто закликає до мобілізації? 

У Міннеаполісі та в Нью-Йорку виступи ініціювали організації чорних спільнот. У інших містах — групи Black Lives Matter або місцеві мережі. Але масова участь забезпечується завдяки спонтанній підтримці, що спирається на афініті-групи серед школярів і студентів.

Заклики виходити на акції поширюють і мережі людей, які виявляють солідарність. У штаті Мейн, наприклад, 90% населення білошкірі, але там теж відбуваються демонстрації. Їх організовують люди, які не так давно мали досвід виступів з економічними вимогами й повірили в дієвість масових акцій.

Які вимоги висувають під час виступів? 

Вимоги швидко еволюціонують. Усе розпочалося з вимог притягнути до відповідальності поліцейських, винних у вбивствах, помістити їх за ґрати. Загальнонаціональна вимога сьогодні — скоротити, навіть скасувати державне й місцеве фінансування поліції. В епіцентрі протестів у Міннеаполісі висувають вимогу розпустити комісаріат.

Навіть це вже призвело до наслідків. Наприклад, у Лос-Анджелесі мерія дискутує річний бюджет для поліції. Їй призначалося три мільярди доларів. Під тиском протестів мерія запропонувала урізати 150 мільйонів, але люди хочуть більшого скорочення. Також зупиняються програми, спрямовані на переведення армійської зброї для поліції.

Школи Міннеаполіса розривають угоди з поліцією. В американському контексті це серйозний крок. Справді, у навчальних закладах стаються випадки насильства із застосуванням вогнепальної зброї, діють організовані банди. Для розв’язання цих проблем влаштовують каральні заходи, а оскільки організація навчання дуже расово детермінована, панує дискурс проблеми насильства серед чорношкірої молоді. Щоб перешкодити проникненню зброї у школу, поліцейські присутні в навчальних закладах і влаштовують рейди на чорні й бідні квартали. 

Говорять про «school to prison pipeline» — такий собі тунель від навчальних закладів, які дедалі частіше дотримуються каральної та тюремної моделі, прямісінько до в’язниці. Нагадаю, що в США 8,5% в’язниць приватизовані і є економічно прибутковим ринком. Згідно з цією ультраліберальною логікою, держава зацікавлена мати тюремну верству населення, що безперервно поновлюється.

Чи можна провести паралелі між тим, що відбувається, і кризою, пов’язаною з пандемією COVID-19, що особливо зачіпає афро- та латиноамериканську спільноту? Чи пов’язана економічно-соціальна криза з масовим безробіттям? 

Цифри тут катастрофічні, адже уряд не сприйняв пандемію всерйоз. У США немає соціальної держави, щоб протистояти економічній кризі та безробіттю. Єдине, що пообіцяв уряд, — це чек на 1200 доларів, який ще ніхто не отримав. Потрібно усвідомлювати, що тверда основа робітників і робітниць — це великою мірою вихідці з етнічних меншин, і значна кількість працює у сфері обслуговування, у службі доставки, в лікарнях. Так, чимало латиноамериканських і чорношкірих працівників померли від COVID-19, постійно контактуючи в публічному просторі. Опитування показали, що 70% афро- та латиноамериканців бояться заразити свої сім’ї. 

Велика присутність чорношкірих і латиноамериканців у системі обслуговування пояснюється тим, що історично це був для них єдиний спосіб покращити своє економічне і соціальне становище, досягти стабільної та інтегрованої в суспільство роботи. Системний расизм ще більш загострився під час локдауну. Змушене не припиняти роботу, кольорове населення піддається як ризику захворіти, так і поліцейському контролю на вулиці. Як засвідчив випадок Ахмада Арбері, чорношкірий, виходячи на пробіжку неподалік від дому, може стати мішенню місцевих расистів. А приклад Бреонни Тейлор, застреленої поліцейськими, показує, що на чорношкірих чигає небезпека, навіть коли вони залишаються вдома.

Як репрезентують репресії проти виступів? 

Мас-медіа демонструють зображення братання між поліцією та демонстрантами для того, щоб скоротити розрив між силами порядку і населенням. Але не треба обманюватися: той самий поліцейський, що стає на коліно в знак ушанування Джорджа Флойда, кілька годин по тому побиває демонстрантів кийками. Таких зображень повно в соціальних мережах, вони відіграють істотну роль в усвідомленні поліцейського насильства.

Усередині руху, на вулиці, в соціальних мережах розгортається дискусія про роль поліції, люди ставлять собі несподівані запитання, які раніше не ставили, їхнє усвідомлення швидко еволюціонує. Справді, натепер поширені сильні антирасистські настрої, але спершу не було загального розуміння відповідальності поліції. Всередині сил порядку відбуваються суперечливі явища. У США існує різниця між поліцією, яка є професією, що забезпечує кар’єру, та національною гвардією, яка є частиною армії і втручається на національну територію в разі крайньої необхідності. Національна гвардія складається з осіб, які виконують свої функції декілька років, у багатьох випадках для того, щоб мати можливість вступити до вузу безкоштовно.

У цих відмінностях з’являються тріщини: члени національної гвардії складають зброю на знак солідарності з протестувальниками; ветерани армії написали петицію на адресу солдатів національної гвардії, щоб ті стали на бік демонстрантів; у Нью-Йорку щодня звільняються близько шести поліцейських; голова поліції Г’юстона, латиноамериканець, заявив про свою солідарність із рухом і визнав расистські випади, яких він зазнав з боку крайніх правих. Сили порядку непомалу деморалізовані.

Але сильними залишаються репресії, зокрема у Вашингтоні, де таємні служби, національна гвардія і навіть армія задіяні для захисту Білого дому. Під час акцій протесту були вбиті та поранені, поліція не вагаючись застосовує газ і кийки. 

Останні роки Трамп накинувся на латиноамериканську спільноту та нелегальних іммігрантів, зокрема, підтримуючи будівництво стіни на мексиканському кордоні. Чи є зв’язки між цим питанням і поліцейським насильством?

Звісно, можна провести паралелі між боротьбою чорношкірих і латиноамериканців проти карно-тюремної системи, проти приватизації в’язниць і центрів затримання. У США тримання людей за ґратами — це бізнес. Для спільноти латиноамериканців це урок, який ми засвоїли з чорного аболіціоністського руху, який передував нашій політизації. Під час виступів проти поліцейського насильства поліція та крайні праві намагалися розпалити конфлікти на расовому ґрунті між двома спільнотами. Наприклад, вони підбурювали вандалізм дрібних крамничок і підприємств у кварталах латиноамериканців. 

Однак є і взаємна підтримка. З одного боку, в народній культурі людей з небілим кольором шкіри ми спостерігаємо солідарність між двома спільнотами. У Міннеаполісі банди чорних і латиносів об’єднуються в протестах. Латиноамериканці на півдні США бачать, як прикордонна поліція приходить на допомогу копам у репресіях проти демонстрантів. Латиноамериканська спільнота теж стала мішенню Трампа, який посилив ICE2Міграційна та митна правоохоронна служба., тобто міграційну поліцію. На демонстраціях почали з’являтися гасла «Abolish ICE». З пам’яті спільноти ще не стерлася бійня в Ель-Пасо в серпні 2019 року, коли расист застрелив 23 особи, цілячись саме в людей мексиканського походження. Поліція, що переслідує латиноамериканських нелегальних іммігрантів, нагадує про історичне походження поліції в США: вона була створена для виявлення і покарання біглих рабів. 

Чи є місце для феміністичного руху в цій мобілізації? Яке його становище в США? Чи можливе поєднання між феміністичним і антирасистським рухом? 

Я не бачу прямого зв’язку між організованим феміністичним рухом, який не настільки активний і масовий, як у Латинській Америці чи в Європі, і антирасистським рухом проти поліцейського насильства. Але лідерки у демонстраціях, як і в чорношкірих спільнотах, — це в переважній більшості жіноцтво. Жінки відіграють роль лідерок, висловлюючись публічно, стаючи речницями руху, а також вони відіграють роль у технічній організації акцій, доставляючи, наприклад, воду, їжу і маски для учасників. Наприклад, у Лонг-Біч (Каліфорнія) група жінок-лесбійок Assistance for Resistance організували активістську кухню і беруть участь у демонстраціях. 

Зв’язок з феміністичною свідомістю утворюється на рівні вимог. Починає кристалізуватися усвідомлення, що жертвами поліцейського насильства є не лише чорношкірі чоловіки. Випадок Бреонни Тейлор показовий. Так виник рух Say Her Name — для унаочнення випадків чорношкірих жінок, убитих поліцейськими. Роль поліції теж починає привертати увагу у справах про зґвалтування. За даними видання Star Tribune, 1700 випадків зґвалтувань у Міннеаполісі за останні тридцять років не були доведені до кінця через помилки в розслідуванні. З іншого боку, випадки домашнього насильства мають високі показники серед поліцейських. Згідно з двома розслідуваннями, 40% поліцейських вдаються до насильства в сім’ї. Про ці цифри не перестає нагадувати феміністичний рух, і вони починають входити в публічну дискусію сьогодні. 

Також варто наголосити, що серед чорної лівиці багато сучасних інтелектуалок є саме жінками, як-от Анджела Девіс чи Рут Вілсон Ґілмор, поборниця скасування в’язниць. Їхні ідеї і теорії обговорюють в активістських колах і в соціальних мережах. У США існує кліше, яке розповсюджують праві, про нібито розлючених чорних жінок (Angry Black women), аби показати їх німими. Минулий тиждень розбив це реакційне кліше, тому що чорношкірі жінки не просто в гніві, а й говорять про це.

Також потрібно зазначити, що з 1990-х років діють рухи проти смертної кари і ув’язнення, їх проводять матері жертв тюремно-карної системи. Ці мережі матерів досить активні у своїх спільнотах і підтримують зв’язки з церквами. З цього тижня вони доволі помітні у протестному русі. Деякі плакати на демонстраціях твердять, що коли під час свого убивства Джордж Флойд кликав матір, він кликав усіх матерів, які борються за своїх синів. 

Останні роки ми спостерігали феномен Сандерса і зростання популярності Демократичних соціалістів Америки (DSA). Нинішнє повстання підриває чи посилює цю тенденцію? Чи можливі між ними зв’язки? 

Нинішній рух, здається, доводить до краю дві дискусії, що відбувалися в лавах DSA і в кампанії Сандерса. З одного боку, DSA були на 100% занурені в кампанію Сандерса, орієнтуючись на електоральні перегони. Але в березні Сандерс оголосив про вихід із праймеріз демократичної партії та підтримав кандидатуру Джо Байдена. Це йому коштувало довіри серед багатьох, і зокрема серед жінок, що брали участь у його кампанії, адже Байдена засуджують в сексуальній агресії. Внаслідок цього DSA не підтримали Байдена, але розгорнули стратегію масової політики через електоральну боротьбу, підтримуючи кандидатів-демократів і незалежних соціал-демократів на місцевих виборах. Ця орієнтація була зумовлена браком вуличних соціальних рухів. А нинішній рух підриває цю стратегічну лінію. Кампанія Сандерса і його активістських мереж у контексті пандемії не використала нагоду, щоб підтримати робітників сфери обслуговування, які не мали захисту, або ж багатьох жертв виселення з оселі. Не було чіткого напрямку та керівництва.

З іншого боку, деякі сектори американської лівиці страждають від економістського та звуженого уявлення класової боротьби. Як наслідок, вони нехтують інтерсекційністю та політикою ідентичності як точкою входу до конкретних проблем темношкірих. У результаті антирасистська програма Сандерса виявилася слабкою. Переважно зосередилися на економічних проблемах та ідеї, що політика ідентичності розділяє. Цей економізм також підводить Сандерса до думки, що все публічне, як-от система охорони здоров’я чи поліція, тим самим є соціалістичним. Ця логіка у світлі нинішнього руху не спрацьовує.

Така ж проблема і в DSA. Є національна декларація організації на підтримку руху Black Lives Matter, але не заклик до дій. Численні осередки й течії DSA опублікували більш рішучі заяви з деклараціями, що підтримують радикальні вимоги руху. У цих рамках афро-соціалістичний колектив у DSA веде важливу роботу.

Повстання заскочило зненацька всю лівицю. Гадаю, це переверне багато речей. Цього року відбудеться національний з’їзд DSA, і цілком можливо, що нинішні події підштовхнуть їх уліво. Обставини сприятливі для більш активістської соціалістичної лівиці, яка має засвоїти нинішню культуру закликів до мобілізації та участі в масовій боротьбі

Яку позицію займає профспілковий рух у нинішніх виступах?

Серед профспілок теж відбуваються важливі речі. У Нью-Йорку, Міннеаполісі та Чикаго профспілки транспортників, котрі є історичним сектором синдикалізму, відмовляються перевозити поліцейських, яких надсилають для придушення демонстрацій, або відмовляються перевозити учасників акцій до в’язниць. Наприклад, у Брукліні водій вийшов зі свого автобусу, відмовившись перевозити затриманих; його підтримала профспілка. 

Рух учителів показує приклад демократичного та бойового синдикалізму, зокрема Профспілка вчителів Чикаго (CTU), яку очолює чорношкіра жінка Стейсі Девіс Ґейтс. Вони солідарні з демонстраціями, включають антирасистську боротьбу у свої вимоги. CTU не обмежуються лише умовами праці вчителів, а й спільнотами, в які вони занурені. Групи чорношкірих студентів в університетах закликають освітні профспілки, щоб ті заявляли про свою позицію. 

AFL-CIO (головне профспілкове об’єднання США) в Міннесоті висунуло вимогу відставки секретаря профспілки поліцейських. Лунають також заклики виключити поліцейські профспілки з представницьких асоціацій робітників.

Які перспективи для продовження руху? 

Мобілізації передбачені до 15 червня. Прайди, які були скасовані через санітарну кризу в зв’язку з COVID-19, перенесені на інші дати. У різних містах вони відбудуться на честь чорношкірих трансгендерних жінок — Марші П. Джонсон, Сильвії Рівери — двох знакових фігур стоунвольських бунтів. У Лос-Анджелесі прайд 14 червня відбудеться на честь і на підтримку Black Lives Matter. Це може стати історичною подією. Вимоги спільнот афро-трансгендерів і транссексуалів у ширшому сенсі такі ж, як у маршів проти поліцейського насильства, адже вони теж жертви. 

Завдяки нинішньому руху здобувають нове дихання багато вже наявних вимог. У США ситуація відкриває новий історичний період. Це також несе ризики, адже маємо такого президента, як Дональд Трамп, і сильних крайніх правих. Утім, уже розпочалося суттєве усвідомлення, що цей рух також проти крайніх правих, відтоді як Трамп забажав криміналізувати антифашистський рух, розколюючи демонстрантів на добрих і поганих. І ми стаємо свідками демонтажу пам’ятників, що прославляють лідерів конфедеративних південних штатів. 

У багатьох містах країни маніфестації проходять щодня. У Нью-Йорку на вівторок 9 червня передбачено ходу, яку скликають сім’ї 16 афроамериканців, убитих поліцією Нью-Йорка.

Джерело: Contretemps, 9 червня 2020 р. 

Читайте також:

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки   [ + ]

1. 25-річний афроамериканець, якого під час пробіжки у парку застрелили батько і син, пов’язані з «Ку-клукс-кланом».
2. Міграційна та митна правоохоронна служба.