За останні шість років публічний простір Києва зазнав чи не наймасштабніших трансформацій з часів проголошення незалежності України. Як тепер виглядає цей простір? Які політичні суб’єктності його населяють? 

Місто-катастрофа

Після обрання Віталія Кличка мером Києва його першим кроком, який українська «Вікіпедія» навіть називає досягненням, стала ліквідація залишків барикад та наметів на Майдані. 7 серпня 2014 року там відбулися сутички між останніми мешканцями революційного табору та бійцями добровольчих батальйонів «Київ-1» та «Київ-2», що входили до структури МВС. Кістяк батальйону «Київ-2» тоді становили члени ультраправого угруповання «С14». Зараз неможливо точно встановити, чи брали «С14» участь у розгоні Майдану, але є певна іронія долі у тому, що політична сила, яка проголошує себе чи не найбільшим рушієм революції, спрямованої на боротьбу з поліцейським насильством, після завершення протесту так легко інтегрувалася в силові структури. Втім, учасники й учасниці лівих та феміністичних акцій, які неодноразово потерпали на Майдані від нападів ультраправих, від початку розуміли, що функція останніх контрреволюційна. 

Згодом, крім поліції, у «С14» з’явився інший роботодавець — Київська міська рада. 7 червня 2019 року, майже через п’ять років після остаточного завершення Майдану, «С14» у складі так званої «Муніципальної охорони» здійснили рейд на кінотеатр «Київ», посприявши фактичній окупації комунального кінотеатру олігархами-забудовниками. І в цьому теж є велика іронія, адже ще у домайданні часи «С14» брали активну участь в антизабудовних рухах, отруюючи та руйнуючи їх зсередини. Великий капітал та ультраправе насильство, яке його обслуговує, — сьогодні, без сумніву, головні вороги громадського простору Києва.  

Шість років перебування Віталія Кличка на посаді мера Києва знаменуються послідовним перетворенням міста на дегуманізовану урбаністичну пустелю. Київський ландшафт — з його зруйнованою інфраструктурою, архітектурними руїнами, численними довгобудами, майже не заселеними елітними житловими комплексами, схожими на ізольовані міста-привиди, а також безкарним вуличним насильством, погромами виставок та ромських поселень, рейдами на комунальну власність — стає дедалі дистопічнішим, викликаючи стійкі асоціації із Ґотем-Сіті. Дедалі більші шматки публічного простору незаконно експропріюють забудовники. Анрі Лефевр розглядав місто як територію конфлікту: з одного боку, воно є осередком комерції та накопичення капіталу, з іншого — історичної пам’яті, що є продуктом соціальних та культурних практик. Наразі можна стверджувати, що в Києві сконцентрований у приватній власності капітал агресивно витісняє творчий спадок, що є суспільним надбанням: зникають кінотеатри, культурні центри, осередки дозвілля, парки та сквери.

Фільм Олексія Радинського «Колообіг» документує сучасну київську антиутопічну реальність. Матеріал для «Колообігу» знімався протягом трьох років з вікон київської міської електрички — примарного транспортного засобу, який з 2009 року їздить по колу через депресивні околиці Києва. У зв’язку зі своїм катастрофічним станом київська транспортна інфраструктура фактично не виконує своїх першочергових функцій, тому в Радинського виникла ідея використати електричку не за призначенням, а саме як доллі — рейку, яку в кіновиробництві застосовують для горизонтального руху камери. В результаті перед об’єктивом постає своєрідна рухома панорама, що відображає пейзаж у процесі трансформації1Lysenko O. Circulation: Observations from Kyiv’s ‘Ghost Train’ // https://seekyiv.com/circulation-observations-from-kyivs-ghost-train/..

Кадри з фільму «Колообіг» (2020), реж. О. Радинський 

«Колообіг» є надзвичайно вдалою візуальною метафорою для вираження похмурої безальтернативності, яку британський теоретик культури Марк Фішер вкладав у поняття капіталістичний реалізм2Fisher M. Capitalist Realism: Is There No Alternative? Winchester, Washington, Zero Books, 2009.. Суть капіталістичного реалізму, за Фішером, найкраще сформульована у вислові, який приписують Фредеріку Джеймісону та Славою Жижеку: «Легше уявити кінець світу, ніж кінець капіталізму». Поїзд-привид, який курсує серед київських руїн — це ідеальний образ кінця історії, проте далеко не в позитивному фукуямівському сенсі, що прославляє тріумф західної ліберальної демократії як найдосконалішої форми правління. Фішерова концепція капіталістичного реалізму песимістична, вона описує темний бік кінця історії, який проявляється в неолібералізмі — системі, що підпорядковує усі аспекти суспільного життя бізнес-інтересам, продукує кричущу нерівність, а також регулярні економічні кризи, кожна наступна з яких страшніша за попередню. Київська міська електричка з фільму Радинського — це ніби сучасна версія Беньямінового ангела історії, який замість того щоб рухатися вперед, потрапив у замкнене коло катастроф, а буря прогресу, яка могла б його звідти вирвати, ніяк не здійметься3Беньямин В. О понятии истории // http://moscowartmagazine.com/issue/73/article/1551..  

Брак політичної альтернативи нинішньому апокаліптичному порядку денному особливо відчутний на пострадянському просторі, зокрема в Україні, де проводиться політика «декомунізації». Характерно, що жертвами цієї боротьби з привидом комунізму найчастіше стають радянська неомодерністська архітектура та монументальне мистецтво післявоєнного періоду. Модерністський містобудівний проєкт — це повна протилежність капіталістичному реалізму. На противагу антиутопічному капіталістичному реалізму, модернізм — принципово утопічний. У рамках централізованого соціалістичного планування простір міста розглядається як цілісний організм; під впливом капіталістичної приватизації простір фрагментується і розпадається на окремі шматки.  

Розпад і фрагментація простору призводять до розривів у соціальній тканині. Одним із елементів неоліберального проєкту є цілеспрямована атака на різні форми колективності за допомогою культу індивідуалізму, що призводить до атомізації суспільства та повсюдної самотності. В такій атмосфері стає дедалі важче будувати політичні коаліції. Сьогодні у Києві діють десятки розрізнених активістських ініціатив: за збереження «Літаючої тарілки» на Либідській та інших зразків архітектурного модернізму (Save Kyiv Modernism), захист цілої низки муніципальних кінотеатрів від незаконної приватизації (Occupy Kyiv Cinemas), порятунок природних зон від забудови (Save Горбачиха) та дерев від вирубки (Save Podil Trees). Ці точкові протести почергово виникають і, як це не прикро, часто зазнають поразок: багато будівель уже зруйновано, мозаїк і пам’ятників знищено, парків і скверів забудовано. Питання того, чи вдасться цим локальним ініціативам об’єднатися й мобілізувати спрямований на системні зміни масштабний рух, що зупинив би неконтрольований потік великого капіталу та раз і назавжди поклав би край його диктатурі, поки що залишається відкритим.                     

Привид Майдану

Звідки черпати енергію для такого роду мобілізації? Де шукати потенціал для формування нового колективного суб’єкта, що заповнив би онтологічну порожнечу пізньокапіталістичного ландшафту сучасного Києва? 

Останній потужний революційний вибух, який відбувся на Майдані Незалежності, завершився в рази сильнішою за нього політичною реакцією. Анексія Криму, війна на Донбасі та реконструкція олігархату призвели до великого розчарування та масового емоційного вигорання. Позитивні сторони Майдану, такі як самоорганізація, солідарність та взаємодопомога розчинилися в повітрі, а його темна сторона у вигляді ультраправого насильства розрослася до нечуваних масштабів. Сьогодні мало не кожний вуличний протест у Києві відбувається за активної участі тої чи іншої неонацистської організації, а ті акції, чий порядок денний радикально не збігається з їхнім, перебувають під загрозою насильницького зриву. Принцип європейських антифа — «нізащо не дозволяйте фашистам захопити вулиці» — в Україні реалізувати практично неможливо.   

Проблематичною рисою Майдану був брак політичної мови та чітко артикульованих політичних вимог. З центральної сцени посеред площі найчастіше лунали пісні українських поп-зірок, абсурдистські вірші невідомих поетів, народні танці та співи, священні літургії. Майдан також не був класичним молодіжним протестом в дусі французького 68-го. Попри присутність на площі Відкритого університету Майдану, Студентської асамблеї та інших дрібних студентських об’єднань, молодь важко назвати ядром Майдану. 

Вже у післяреволюційні часи раптову масову популярність серед київської молоді здобула така культурна форма як рейв. Може, це й не дивно, зважаючи на те, що деякими із численних значень слова rave в англійській мові є «маячня», «незв’язна мова», «шаленство», «шум». У фільмі Яреми Малащука та Романа Хімея «Присвячується молоді усього світу ІІ» представлений саме цей емоційний аспект найбільшого і найвідомішого в Україні рейву «Схема». Перша частина короткометражки складається з нарізки загальних і крупних планів, знятих статичною камерою, які документують атмосферу всередині «Схеми» — в одному з павільйонів Кіностудії Довженка. Простори Кіностудії після розпаду Радянського Союзу та різкого скорочення державного фінансування кіновиробництва почали активно використовувати для інших потреб; прибуток з оренди її приміщень став чи не найголовнішим джерелом доходів. Об’єктив зупиняється то на обличчі рейверки, що самовіддано із заплющеними очима віддається музиці, то на окремих елементах світлового оформлення, що складають мінімалістичну архітектуру рейву, то на танцполі загалом, показуючи море тіней, які синхронно рухаються під гіпнотичне техно Станіслава Толкачова. Дія другої частини фільму відбувається за межами рейву — у просторі міста. Це серія мовчазних меланхолійних портретів київської молоді, чиї обличчя виражають певну розгубленість, тривогу від зіткнення з реальністю після колективного екстазу, сум через занурення в самотність сучасного метрополіса. 

Кадри з фільму «Присвячується молоді усього світу ІІ» (2019), реж. Я. Малащук та Р. Хімей

На цьому невербальному тілесному характері рейв-культури наголошує музичний критик Саймон Рейнолдс. Рейв-музика, у якій практично немає тексту, репрезентує фундаментальний розрив із роком. Вона змушує ставити питання не про те, що музика «означає», а як вона працює: яким є афективний заряд певного типу басу чи певного ритму? Якщо рок співвідноситься з досвідом (автобіографічним або уявним), то рейв конструює досвід. Оминаючи інтерпретацію, слухач втягується у вир підсилених чуттів, абстрактних емоцій та штучних енергій4Reynolds S. Energy Flash: A Journey through Rave Music and Dance Culture. Berkeley, Soft Skull Press, 2008..         

Марк Фішер трактував ранні британські рейви як спалахи емоційної енергії, що вказують на можливість утопії, заснованої на взаємозалежності індивідів, як альтернативи неоліберальній атомізації та індивідуалізму. Рейв, на думку Фішера, містить в собі сліди минулих програних битв за свободу, що населяють його, як привиди (або живі потенціали) альтернативного майбутнього. У британському контексті цими битвами стали шахтарські страйки 1984—85 років, які придушив уряд Марґарет Тетчер, завдавши непоправної шкоди профспілковому рухові5Fisher M. ‘Baroque Sunbursts’, in Rave: Rave and its Influences on Art and Culture (ed. Nav Haq), UK: Black Dog Publishing, 2016. Цит. за: … Continue reading. Фішер вбачав у рейві елементи тієї колективності, на основі якої можна було б побудувати альтернативний капіталістичному реалізму політичний проєкт. Її витоки він простежував починаючи від психоделічних експериментів, поширених під час революційних 60-х. Концепцію цього проекту, названого ейсид-комунізмом6Fisher M. Acid Communism (Unfinished Introduction) // https://my-blackout.com/2019/04/25/mark-fisher-acid-communism-unfinished-introduction/., Фішеру так і не вдалося завершити через його трагічне самогубство у 2017 році. 

Безумовно, далеко не всі бачать у рейв-культурі перспективи для розвитку дієвих політичних проєктів. Дехто вважає її спротивом лише в тимчасовому сенсі у зв’язку з її ескапістською та гедоністичною природою та проводить паралелі з рухом Occupy — короткостроковим захопленням колонізованого капіталістичного простору. Хоча ієрархії ненадовго руйнуються, нічого нового в результаті не вибудовується, тому рейв, зрештою, повністю сумісний з капіталізмом7Hoare G. On collective freedom: Mark Fisher on rave, psychic privatisation, and baroque sunbursts // … Continue reading.

Влітку 2018 року київською електронною музичною сценою зацікавилася глобальна музична інтернет-платформа Boiler Room. У ніч з 13 на 14 жовтня 2018 року «Схему» записали на відео, а згодом вперше протранслювали на весь світ. Через кілька годин після завершення «Схеми» по вулицях Києва пройшов щорічний націоналістичний марш на честь дня створення Української повстанської армії та православного свята Покрови. Центр столиці заповнив увесь спектр українських ультраправих партій та неонацистських організацій. З ними солідаризувалися німецькі Der Dritte Weg та Junge Nationalisten — прихильники Путіна та анексії Криму.

Поки публічним простором Києва посеред білого дня крокують марші ультраправих, у темряві ночі, в просторах фабрик, складів, кінопавільйонів та інших занепалих радянських виробничих потужностей під звуки секвенсерів, синтезаторів і драм-машин танцюють привиди втраченої революції. Чи заговорить коли-небудь мовчазна київська молодь покоління «Схеми»? Який політичний словник вона нам запропонує? 

У сьогоднішній безпрецедентний історичний момент майбутнє здається максимально непевним. Пандемія призупинила київський рейв. У якому вигляді він коли-небудь відродиться — невідомо. Тим часом київські незаконні забудови не зупиняються всупереч карантину.

Текст опублікований у рамках журналістського проєкту «Некультурний простір». Проєкт реалізовано за підтримки Фонду ім. Рози Люксембург в Україні.

Головне фото: Леся Кульчинська, із серії «Короткі маршрути»

Дизайн: Юлія Шумішина

Читайте також:

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки

Примітки
1 Lysenko O. Circulation: Observations from Kyiv’s ‘Ghost Train’ // https://seekyiv.com/circulation-observations-from-kyivs-ghost-train/.
2 Fisher M. Capitalist Realism: Is There No Alternative? Winchester, Washington, Zero Books, 2009.
3 Беньямин В. О понятии истории // http://moscowartmagazine.com/issue/73/article/1551.
4 Reynolds S. Energy Flash: A Journey through Rave Music and Dance Culture. Berkeley, Soft Skull Press, 2008.
5 Fisher M. ‘Baroque Sunbursts’, in Rave: Rave and its Influences on Art and Culture (ed. Nav Haq), UK: Black Dog Publishing, 2016. Цит. за: Hoare G. On collective freedom: Mark Fisher on rave, psychic privatisation, and baroque sunbursts // https://medium.com/@georgehoare/on-collective-freedom-mark-fisher-on-rave-psychic-privatisation-and-baroque-sunbursts-f328c0e067d7 та Brehmer N. RAVE-ACCELERATE-DIE // https://blindfieldjournal.com/2019/07/18/rave-accelerate-die/.
6 Fisher M. Acid Communism (Unfinished Introduction) // https://my-blackout.com/2019/04/25/mark-fisher-acid-communism-unfinished-introduction/.
7 Hoare G. On collective freedom: Mark Fisher on rave, psychic privatisation, and baroque sunbursts // https://medium.com/@georgehoare/on-collective-freedom-mark-fisher-on-rave-psychic-privatisation-and-baroque-sunbursts-f328c0e067d7.