Смішна праця. Як виглядає робота молодих київських стендап-коміків

Богема не має нічого й живе з того, що має. Надія — ось її релігія, віра в себе — її кодекс, благодійні збори — її засоби існування.

Бальзак, «Сцени паризького життя»¹Богему як явище спершу асоціювали не з «високим товариством», а з маргінальними … Continue reading

Український стендап — явище досить нове і ще не встигло перетворитися на комерціалізовану частину шоубізу. Ні українське телебачення, ні український ютуб не містять сьогодні кар’єрних майданчиків, де б вільно міг розвиватися цей жанр. Тож сценічне життя коміків і комікинь проходить здебільшого в барах. Попри все, схоже, рух переживає підйом: виникають перші стендап-фестивалі, коміки групуються у різні компанії зі своїми місцями виступу й аудиторіями. 

З однією такою компанією познайомився Дмитро Козак і з’ясував, як молоді київські стендапери працюють в умовах майже повного браку оплати праці, інфраструктури, впізнаваності та визнання коміка як професії. 

Кирил, або Стиль життя 

У напівпорожньому залі стоїть високий хлопець у крислатому капелюсі. Його маківка добре освітлена лампою, що на довгій нитці тягнеться просто в стелю. Таке тут сценічне світло. У барі «Доска» десята вечора, а може, й пізніше — усі вже випили й трохи втомилися. Вечірка йде не за планом.

На сцену — скромне підвищення, устелене грубим килимом — ривком підіймається оголошений комік. У руках тримає стаканчик з пивом, уже не перший. Бере мікрофон, і в колонках знову чується протяжний «бу-у-у-мц». Публіка байдуже чекає, коли звук мине: мікрофон постійно вилітає й перебиває всі виступи. А перші п’ятнадцять хвилин ця перешкода навіть смішила.

*** 

— Вчера вечером не собрал деньги, потому что набухался, было мало людей. Когда в шляпе на сцене стоял, передумал в какой-то момент: было слишком плохо, — каже Кирил. Це він організував той вечір. Наступного дня ми сидимо вже в іншому закладі, гастропабі: дзеркала, приглушене світло, піаніно. Сцени як такої тут немає, зате на піаніно стоять свічки завтовшки з відро.

Кирилу двадцять два, ми познайомилися вчора, коли він після вечірки скручував дріт від мікрофона. Займатися стендапом він і його друзі зі «Стендап Клуба «Который» почали у 2018-му. Спершу відкритий мікрофон (вечір, на якому може виступити будь-хто охочий) робили раз на тиждень у кафе, де працював приятель, але згодом стали шукати інших закладів і організовувати вечірки частіше. Просто виходили в Київ і йшли по барах, пропонуючи виступити. Деякі заклади, що вже були на грані закриття, пустили їх. Але з часом ці заклади все ж розорилися, і тоді Кирил з друзями почали їздити по містах і організовувати вечірки там.

У гастропаб потихеньку підходять люди, але менше, ніж очікувано. За пів години до початку зал майже порожній. Окрім пари за сусіднім столиком, що захоплено наминає пасту, дівчини й іще двох чоловіків з пивами — майже нікого. У проході втомлено снують офіціантки.

— Таргетинг чё-то не запустился, — каже Кирил.

Геологічну освіту він не здобув: кинув універ перед здачею диплому. Зараз шукає роботу, бажано щось просте, не в креативних індустріях. Розповідає, що мав уже з друзями досвід співпраці з брендами:

—  Были предложения от агентств, например, от «Мегого», — ничем это не заканчивалось. Мы начинали делать и понимали, что они больше про бренды, чем про наше творчество, говорят, и мы такие: ну блин, мы не знаем, как это работает, и не хотим знать. Мы хотим шутки писать смешные, разъебные. Мне эмоционально легче было работать в «Малевиче» официантом: это не мешало творчеством заниматься.

Історія з додатковою роботою доволі звична в цьому середовищі. Якщо робота взагалі є.

— Дима, как у комиков с работой? — питає Кирил у друга, який нещодавно прийшов і схилився над смартфоном.

— Огонь, — не відриваючись, відповідає той.

— Антон работает баристой, я пойду в винный, Женя был курьером, — повертається знову до мене Кирил. — Вообще есть минимальный заработок, когда мы делаем платные вечеринки или собираем деньги с людей. Плюс еще можем делать платные съемки, но в прошлый раз мы из-за аренды зала и аппаратуры в минус пошли.

На зйомках коміки теж виступають перед публікою, розказують свій найкращий матеріал: камери записують виступ, і згодом його викладають на ютуб. Це один із небагатьох способів перетворити свою творчість на товар, за який можна отримати винагороду: записане й оброблене відео маневрує цифровими алгоритмами, намагаючись принести якнайбільше переглядів своєму каналу. (Ці перегляди потім потрібно ще вміти перетворить в економічний чи бодай соціальний капітал.) Утім, за кожним записом стоять десятки перевірок матеріалу на мікрофонах із безкоштовним входом. Так відбувається невидима робота над жартом, що на відео звучить легко і природно.  

Кирил розповідає про все спокійно. Час від часу він позирає позад мене, перевіряючи, чи не прийшло більше публіки. Що ближче до восьмої години, то частішими стають зиркання. Пара за сусіднім столиком уже доїла страву і про щось шепочеться, помалу підтягуються коміки. Я впізнаю обличчя: бачив їх учора на мікрофоні. Це хлопці зі «Стендап Клуба Который» та «ахах.comedy» — маленької осібної групи, яку не так давно заснував сам Кирил і його друг. Однак коміки поєднані між собою радше неформальними зв’язками й чимало спілкуються та перетікають з однієї компанії в іншу, тож визначити точне «членство» і неможливо, і, мабуть, не потрібно. 

— Мы буквально каждый день видимся, — каже Кирил. — Друг другу постоянно чё-то рассказываем и отбиваем, а потом человек приходит к себе домой и печатает чистовик на выступление. Это уже стиль жизни — когда ты все, что происходит с тобой, доносишь со сцены.

Така невіддільність творчого, буденного і робочого нагадує мені про митців, чию діяльність так само важко обрахувати і капіталізувати. Ціну в такому разі зазвичай присвоюють кінцевому продукту (картині, записаному виступу), а не кропіткому процесові його створення — хоча саме він надає йому вартості. 

Духота в залі стоїть така, ніби хтось запалив ті гігантські свічки і поставив під носом. Ми вирішуємо вийти надвір, розмова триває:

— Можно быть коммерческим, и все получится. Когда нас задолбет постоянно быть без денег, поиски работы, долги — вот это все, мы начнем больше думать о том, как зарабатывать. А пока хочется учиться, разъебываться и панковать.

Кажу, що нелегко роками вести таке життя, навіть суто емоційно.

— В эмоциональном плане нужно верить, — відповідає Кирил, що якраз помітив невисоку фігуру, яка пливе в нашому напрямку. Силует виринає з темряви й опиняється в неоновому світлі нічних вивісок. Кирил впізнає колегу:

— Сигарета есть?

— Нету.

— Ты не куришь?

— Курю, но не всегда могу себе это позволить. Точнее, почти никогда не могу.

У гастропаб заходить компанія дівчат, і це дещо пожвавлює настрій. Люди є. Ми ще трохи стоїмо під осіннім вітром і врешті заходимо. Скоро має початися тестова вечірка: якщо закладу сподобається, скільки прийшло людей і як вони замовляли, комікам заплатять. Наступного разу. За цю ніхто не платитиме.

Вова, або Робота

З Вовою ми зустрічаємося в суботу надвечір: удень він працював. Маємо ще дві години до мікрофона, і Вова забігає купити собі поїсти. Поки шукаємо місце, де приземлитися, він посьорбує бульйон зі стаканчика і каже, що треба передивитися Стюарта Лі, відомого британського коміка. Врешті сідаємо в пиріжковій надворі. Ще тепло.

— Я проморолики пишу на «Новий канал» до різних шоу вже чотири роки. Це забирає сили, час, нерви, але… ну, це ж робота, треба їсти, — Вова допиває свій бульйон і підкурює, струшуючи попіл у звільнений стаканчик. — Питай далі.

Вові 27 років, у нього коротке світле волосся і рухлива міміка. Тильний бік його руки обписано словами: це сетліст — послідовність жартів, які він розповість на сьогоднішньому виступі. З-поміж написаного вихоплюю поглядом «Гордон» і «Сімпсони». Перші разів десять, каже, дуже нервував, а десь на п’ятнадцятому зрозумів, що «треба бути хазяїном на сцені». Сьогодні тридцятий виступ, мандражу зовсім немає, Вова розслаблено курить.

Нерідко люди, що займаються гумором, використовують телепроєкти як шлях до креативних індустрій та посад. У випадку Вови я бачу зворотну траєкторію: людина, що вже має оплачувану телевізійну роботу, говорить про неї без особливого почуття. Запитую: якби він міг заробляти стендапом, чи пішов би з роботи?

— Кинув би в той самий день, — не дослуховуючи, відповідає Вова. — Навіть якби замаячило якихось 15 штук, пішов би однозначно. Стендап — це задоволення, розумієш, це кайф. Учора, до речі, кинули перший гонорар, 500 гривень, — радісно й трохи зніяковіло ділиться він. — А мені аж незручно стало: я ж це люблю, а тут гроші прислали.

Слова про гроші як щось, що підважує вартість улюбленого заняття, навівають давній міф про автономність мистецтва. Словенська соціологиня Катя Празнік в одному з інтерв’ю порівнює мистецьку роботу з репродуктивною: мовляв, так само як догляд і прибирання є «природним покликанням» жінки, так і робота художника сама по собі є йому найкращою винагородою²Žmak, Jasna Jasna, “The Paradox of Artistic Labour: An Interview with Katja Praznik”, Artmargins, 2017, … Continue reading. Платити начебто не треба. Втім, за капіталістичного ладу саме оплата є тим аспектом, який робить роботу видимою і перетворює людину на працівника.

Розмова повертає на те, що стендап сприймають винятково як хобі і майже ніколи — як професію.

— Саме заняття стендапом специфічне, — пояснює Вова. — Ну, от якщо хочеш стати піаністом, йдеш у музичну школу, а якщо коміком — не ясно, куди піти і що робити. Зараз в Україні поки це хобі, на жаль, але я дуже хочу, аби воно стало професією.

Таке осмислення стендапу — як покликання, хобі чи стилю життя — зміщує увагу на особистий вибір коміків і перекладає на них усю відповідальність за обставини, в яких вони працюють. А розвиватися практично без гонорарів, інституційної підтримки й телепроєктів усе ж важко. До «Ліги сміху», скажімо, Вова ставиться скептично: вона не про це. Каже, якщо запустити на каналі саме стендап і вийде хороший сезон, це стимулюватиме коміків підтягуватися.

— Тоді б і я напрягся. А так виступають усі ті самі тридцять-п’ятдесят людей, що постійно кочують з мікрофона на мікрофон.

Надворі стає дедалі холодніше. Вова йде всередину пиріжкової і повертається з чаєм і кавою. Чай простягає мені. Ще трохи гріємося і починаємо збиратися на мікрофон. Насамкінець питаю, чи, окрім телевізійного шляху, не потрібно створити якесь місце, яке б гуртувало коміків? Бо так, здається, у них немає…

— …дому, — підхоплює Вова. — Усі ми — трошки бомжі.

 ***

На сцену — скромне підвищення, устелене грубим килимом — ривком підіймається оголошений комік. У руках тримає стаканчик з пивом, уже не перший. Бере мікрофон, і в колонках знову чується протяжний «бу-у-у-мц». Він починає кричати на організаторів, що вони «дебільйо» і що звук поламався, бо ті поставили на колонки картоплю фрі. Комік усе кричить, і в якийсь момент цей крик попадає в загальний настрій залу, в його втому і в його пульс. Ззаду чутно радісний вереск, наче підстрелили качку. Мене врешті долає сміх, і я починаю реготати.

Текст написаний у рамках проєкту «Школа соціального репортажу» за підтримки Фонду ім. Рози Люксембург в Україні.

Читайте також:

Конкуренция для слепых

Міграція оркестру: де заробляють українські музиканти