Цієї осені я працювала над дослідженням вразливих категорій жінок Донецької області. Замовником була міжнародна організація, яка надала мені список цих «вразливих категорій» і попросила провести з представницями кожної з них глибинні інтерв’ю чи фокус-групи. До вразливих категорій у дослідженні відносили етнічні меншини, внутрішньо переміщених осіб, матерів-одиначок, багатодітні сім’ї, людей літнього віку, з інвалідністю й обмеженнями опорно-рухового апарату, ВІЛ-позитивних, безробітних (а з початком карантину — також самозайнятих у сфері послуг, які втратили роботу).
Це чи не 90% усіх жінок Донецької області! У них різні біографії, але труднощі, з якими вони стикаються у своїх громадах, — подібні. Брак громадського транспорту (особливо з віддаленими сільськими населеними пунктами) і погані дороги. Незадовільний стан будівель шкіл, дитсадків, лікарень і поліклінік, де протікає дах, вкриті грибком стіни, а туалети — це вигрібні ями на подвір’ї. Недоступність цих будівель, а також магазинів, аптек і банків для маломобільних верств населення (люди літнього віку, з інвалідністю, з немовлятами у колясках тощо). Відсутність кваліфікованих спеціалістів у громадах і необхідність долати великі відстані, щоб потрапити до лікаря чи юриста. Необлаштованість публічного простору і відсутність можливостей для участі в суспільному житті, і як наслідок — «замикання» жінок виключно на родині і домівці.
«У нас у сусідньому селі немає мобільного зв’язку. Я маю зі знайомою домовлятись на конкретний час, щоб вона вийшла на гору, де хоч трохи сигнал ловить. Ми вже і в Харків в МТС писали, а нам кажуть, що заради 600 людей їм нема сенсу ще одну вишку ставить. Був оце карантин у школах, то діти не могли по інтернету навчатись, дуже відстали. Тільки по радіо слухали або самі по книжках займались, хто більш відповідальний. І це ще велике село, туди хоч автобус два рази на тиждень ходить, і школа своя початкова є. А є ж села у сірій зоні, де по десять-двадцять пенсіонерів живе, і там взагалі нічого немає, вони повністю ізольовані».
«Виділили нашій громаді гроші на водогон. То в найбільшому селі громади провели, а для нас грошей не вистачило. І так само з дитячими майданчиками — їм поставили, а у нас нема. І з роботою — усі робочі місця в центрі громади, а вже хто по селах живе — ніякої роботи взагалі. У нас багатодітна сім’я, шестеро дітей — нам би 50 листів шиферу дах перекрити, бо дві кімнати тече і ми всі в одній тулимось, у єдиній, яка суха. Так, у райцентрі є для багатодітних програми з покращення житлових умов. А тут по селах — свої хати є, живуть якось? Ну й добре, хай собі самі викручуються».
Звісно, всі опитані мною жінки були вразливими, неспроможними задовольнити сповна свої базові потреби за браку високооплачуваної роботи, якісного житла і належної соціальної інфраструктури. Суто по-людськи, поняття «вразливості» для мене було закликом до співчуття й до запитань «як допомогти, як підтримати, як захистити?». Але як соціологиню мене непокоїло використання поняття «вразливості» як ключового дослідницького концепту, і я залишаюся невпевненою щодо політичних наслідків такого акценту.
Поняття «вразливості» є відносно новим у лексиконі соціологів, запропоноване як більш чуйна і турботлива альтернатива до раніших стигматизуючих понять «культури бідності» чи «андеркласу». Пояснення соціальних проблем через призму вразливості частково перетинається з функціоналістським трактуванням «ексклюзії» або «виключення». Згідно з фунціоналістською парадигмою, сусільство має функціонувати як злагоджений механізм. Якщо якась деталь починає барахлити чи ламається, нам необхідно зосередити увагу саме на ній, щоб полагодити і повернути механізм до звичної роботи. Якщо хтось «виключений», нам треба подумати, як його «включити» назад до суспільства. Якщо хтось «вразливий» — як зробити його менш вразливим і більш стійким до труднощів, більш схожим на ідеального «середньостатистичного громадянина».
Водночас порівняно з поняттям ексклюзії вразливість є більш емоційно навантаженим концептом, апелюючи до співчуття і бажання захистити. Слово «вразливість» викликає в уяві образ беззахисної пораненої тварини чи немовляти в дитбудинку. Якщо «ексклюзія» апелює до більш механічних технократичних рішень, які мали би сприяти «інклюзії», то «вразливість» апелює до ідеалів патерналістської держави-покровительки чи гуманітарної допомоги мережі благодійних організацій. Не дивно, що найперші соціологічні дослідження вразливості стосувалися здебільшого дітей і підлітків з неблагополучних родин чи бідних регіонів. Як іще не до кінця «сформовані» індивіди, діти і молодь вважаються більш піддатливими до зовнішніх впливів і такими, що потребують захисту дорослих.
Попри переваги цього терміну як такого, що спонукає решту суспільства звертати увагу на співгромадян у скруті, бо вони потребують допомоги і співчуття, існують і суттєві ризики його вжитку. Як зазначає Кейт Браун у статті «Вразливість: обходитися обережно» (Vulnerability: Handle with Care), уявлення про вразливість впливають на те, як ми класифікуємо людей, обґрунтовуємо наші власні соціальні зобов’язання, втручання держави і перерозподіл ресурсів. На її думку (як і на думку багатьох інших дослідників цього терміну), саме поняття «вразливості» настільки навантажене політичними, моральними і практичними смислами, що до його вжитку треба ставитися з такою ж обережністю, як до пакування і пересилки крихкого багажу. Адже недоречне використання може зашкодити досягненню більшої соціальної справедливості, ніяк не вирішуючи системних протиріч, а ще більше виокремлюючи і маргіналізуючи окремі категорії людей.
У жодному з проведених мною інтерв’ю жінки не нарікали на свою «вразливість», не говорили про свій особливий статус і особливі потреби. Щоразу, коли я запитувала про їхній досвід, вони зміщували акцент на труднощі, з якими стикаються не лише вони, а й усі у громаді. Більше того, якби у їхніх громадах була розвинена соціальна інфраструктура, то більшість із них не були би «вразливими». Якби добре працювали заклади дошкільної, шкільної і позашкільної освіти, а також інклюзивні й реабілітаційні програми для дітей з інвалідністю, то мами не були би «вразливими категоріями», а були би просто мамами. Якби була розвинена мережа громадського транспорту, пандуси, рівні заасфальтовані тротуари, то люди з обмеженнями опорно-рухового апарату не були би «вразливими категоріями», а просто людьми, яким треба вибратись із дому у справах. Якби у людей літнього віку були гідні пенсії, доступ до якісної медицини, вони теж не були би «вразливими категоріями».
«На всю громаду у нас одна лікарка — ветха, що аж страшно, нічого не чує і не бачить, їй уже, може, всі 80 років. Але інших лікарів тут нема, дякуйте, що хоч така є, що хоч є до кого прийти по направлення, щоб у Бахмут поїхати. Бо зараз без направлення ніде ніхто не приймає. І ліки у нас у селі тільки за списком для пенсіонерів, їм там від серця, від тиску. А от уже як мої діти хворіють і треба їм ліки купувати, то в селі таких немає, знову треба в Бахмут їхати в аптеку».
Ці всі проблеми стосуються і чоловіків, але оскільки на жінках зосереджена майже вся репродуктивна праця, то жінки більше відчувають на собі недоліки соціальної інфраструктури, адже вони, по-перше, частіше за чоловіків потребують цієї інфраструктури, а по-друге, частіше за чоловіків працевлаштовані у державній соціальній сфері. Це нагадує мій досвід проведення досліджень у ПАР, де на так званих «service delivery protests» — протестах за підведення каналізації, води й електрики до неформальних поселень — переважали жінки. На відміну від чоловіків, які весь день були поза домом на роботі і повертались до поселень лише повечеряти і лягти спати, жінки більшість часу проводили в поселенні і краще знали, як це носити на голові воду бутлями, щоб нагріти на примусі і прати у тазику одяг, чи як це при світлі свічки робити з дитиною уроки.
У нас у місті було раніше 5 дитсадків. Зараз залишився тільки один, більшість батьків не водить дітей в дитсадок: раніше були обстріли (ми за три кілометри від лінії розмежування), то боялись, як обстріл почнеться, а дитина не вдома — і сиди у своєму погребі, переживай, як там вона… А тепер уже спокійніше, але з освітленням у місті проблема, і от зараз зима наближається, це ведеш дитину в садок — ще темно, забираєш — уже темно. А по вулиці половина будинків розбомблених, там бездомні, наркомани по тих руїнах — мені, чесно кажучи, страшно отак з дитиною затемна ходити».
Леонід Серафимович, юрист Курахівського мобільного офісу ГО «Право на захист», в інтерв’ю Ользі Веснянці для радіо Hayat агентства QHA Media зазначив, що жінки справді є більш «вразливими» через традиційні гендерні ролі, де на жінці лежить відповідальність за добробут родини:
«80% звернень до нас — постраждалі жінки. Виходить так, що жінка як берегиня домашнього вогнища (все-таки Україна є країною традиційного ставлення до сімейних цінностей)… і от у цьому контексті жінка виявилась більш вразливою, бо вона менш мобільна, піклується про дітей, займається домашнім господарством і більше прив’язана до сімейного вогнища. Відповідно, жінці важче покинути небезпечну зону, і жінка, залишаючись вдома, більш піддана цим ризикам. Серед постраждалих в результаті обстрілів, з тяжкими пораненнями, з інвалідністю виявилися жінки. Але в переважній більшості до нас звертаються з побутовими питаннями: матеріальні труднощі, невиплата пенсій, заборгованості, адресна допомога, сімейні питання».
Додатковим питанням є наявність у регіоні роботи. Невеликі шахтарські містечка великою мірою залежать від роботи шахти, і недофінансована соціальна сфера тримається, лише поки працюють шахти і хоча б чоловік має в родині зарплату вище десяти тисяч гривень. До того ж у шахтарських містечках Донбасу більш яскраво виражений гендерний поділ, де чоловік — шахтар-годувальник, натомість жінка має дбати про стареньких батьків, малих дітей і хворих родичів. Одна з респонденток, вихователька з Новодонецька, так підсумувала ситуацію у своїй шахтарській родині:
«Я працюю в дитсадку за 4 тис. грн, але це ж іще 12 тис. чоловікової зарплати, то якось крутимось. А от якщо шахту закриють, то на мої 4 тис. ми вже не проживемо, доведеться і мені звільнятись і їхати у Польщу з чоловіком на заробітки. Ми тільки молимось, щоб іще хоч 2-3 роки шахта пропрацювала, щоб діти трохи підросли і можна було на бабусь лишати».
Тож одним із суттєвих недоліків у дослідженнях вразливості є брак уваги до структурних причин цієї вразливості. На відміну від немовляти, яке вразливе просто в силу свого віку і повної залежності від дорослих, досліджувані мною жінки прифронтових громад Донецької області були вразливими передусім через занепад соціальної держави. Причому соціальної держави не просто як турботливого батька, який захищає своїх вразливих громадян — подібно до того, як «справжній чоловік» у родині захищає вразливу дружину і дітей — а як політичного простору, в якому ми колективно виборюємо й імплементуємо зобовязання та гарантії задля рівних прав, можливостей і забезпечення потреб кожного та кожної. Соціальні гарантії вивільняють час і сили жінок, які за інших обставин мали би виконувати всю цю працю безкоштовно. Якщо не працює дитсадок або немає групи продовженого дня у школі, то мама чи бабуся займаються дітьми вдома. Якщо немає лікарень, реабілітаційних програм чи будинків для літніх, то жінки мусять піклуватися про своїх хворих родичів. Водночас за недостатнього фінансування соціальної сфери працівниці державного піклувального сектору (а переважно це жінки) часто самі стають «вразливими категоріями», працюючи на мінімальну зарплату і без належного соціального захисту. Скажімо, соціальна робітниця однієї з громад нарікала на брак громадського транспорту як нагальну проблему, яка суттєво ускладнює умови праці її та її колег:
«Наш територіальний центр надання соціальних послуг обслуговує 490 самотніх людей похилого віку нашої громади, працює 50 соціальних працівниць — усі на мінімальну зарплату, ну, може, з надбавками 6 тисяч назбирається. Так от, найбільша наша потреба — це транспорт. Немає в нас ні соціального таксі, ні свого власного транспорту. А район у нас розкиданий, багато сіл віддалених — соціальні працівниці у нас на велосипедах в основному їздять, а це ж їм треба і продуктів пенсіонерам привезти, і в аптеку для них заїхати, і в банк — уявіть усе це на велосипеді. А коли темно, а коли дощ? Автобуси рейсові раз чи два рази на тиждень, незручний графік, та ще й виходить, що соціальним працівницям ще й самим треба за проїзд сплачувати — якби хоч їм проїзд безкоштовний зробили…»
Парадоксально, але за «історіями успіху» і проєктами підтримки вразливих категорій у прифронтових громадах Донбасу, про які ми часто читаємо на сайтах міжнародних благодійних організацій, ми яскравіше бачимо наявні в тих громадах проблеми (про які ми б в іншому випадку і не подумали). Скажімо, коли у терцентр в одній із громад закупили нові велосипеди для соціальних працівниць, то на сайті центру написали, що «здійснилася їхня заповітна мрія». Уявляючи, які відстані ці соціальні робітниці мають долати щодня з зарплатою у шість тисяч гривень і за будь-якої погоди, щоб довезти на велосипедах ліки, засоби гігієни і продукти харчування самотнім літнім людям, стає сумно, що «заповітна мрія» обмежується новим велосипедом…
Візьмімо міжнародний проєкт з мобілізації жінок у місцевих громадах для ідентифікації нагальних для громади питань.
«У нас не було банкоматів, то як пенсіонери отримували пенсію — їм не було як її зняти. Або в райцентр їхали знімали, або комусь віддавали свої картки, казали свої пін-коди і просили зняти гроші. То ми мобілізувались, і наша група самодопомоги поставила це як першочергове питання — і тепер уже два банкомати поставили, один приватівський, один ощадівський», — розповідає одна з активісток.
У результаті проєкту вдалося вирішити проблему браку банкоматів в одному населеному пункті, але скільки таких містечок і сіл, куди не дійшли міжнародні мобілізатори і де пенсіонери досі змушені передавати свої банківські картки сусідам і родичам.
Або візьмімо історію ремонту туалету для дівчаток в одній зі шкіл у рамках проєкту з сексуальної освіти дівчат. З одного боку, тішить, що адміністрація школи виявилася креативною і вписала в бюджет не просто серію лекцій, а вирішення нагального інфраструктурного питання. А з іншого боку — сумно, що без міжнародного гранту дівчатка мусили ходити в туалет на вулиці і не мали можливості задовольнити гігієнічні потреби у чистоті, теплі і безпеці. А ще сумно за хлопчиків, які не підпали під проєкт з сексуальної освіти дівчаток і далі ходять в туалет на вулицю. Теплі та чисті туалети мають бути в кожній школі безвідносно до «вразливості» тієї чи іншої категорії дітей і наявності донорських коштів.
Звісно, міжнародним донорам простіше ідентифікувати вразливі категорії чи окремих індивідів, які потребують «адресної допомоги», ніж намагатись переконувати українську владу в необхідності системних рішень соціальних проблем. Історії про вразливих дівчаток, які в морози міняють прокладки в туалеті на вулиці, чи про бабусь, які довірливо передають свої банківські картки стороннім, чи про соціальних працівниць, заповітна мрія яких — це новий велосипед, більше привертають увагу і мотивують меценатів робити пожертви, порівняно з нудними статистичними звітами та проєктами реформ на тисячі сторінок. Багатьом людям приємно бачити, що невеликий адресний внесок дає результат і полегшує комусь життя. Людям хочеться відчувати себе потрібними, добрими і чуйними, особливо коли допомагати легко — наприклад, зайти у благодійний магазин Оxfam чи Caritas і купити там вживану книгу чи іграшку, принагідно дізнавшись із цінника, що за пожертвувані за цю річ 5 чи 10 доларів вразлива жертва військового конфлікту отримає гігієнічний набір або шкільний рюкзак. Сам по собі такий «людяний» підхід не є поганим, але за історіями вразливих індивідів зазвичай криються історії системних криз, яких не вирішити адресним «затиканням дірок». Міжнародні організації — на відміну від добросердих індивідуальних донорів — мають можливість не лише допомагати адресно, а й тиснути на владу, пропонувати більш ефективні соціальні політики і критикувати небажані тенденції. Тоді як акцент на «вразливих категоріях», на індивідах, а не на соціальних проблемах, стає частиною інструментарію деполітизації соціальних проблем, окреслення їх як таких, що потребують «технічних», а не політичних рішень.
У всіх людей іноді в житті трапляються труднощі, але завдяки мережі соціальної підтримки, яку ми колективно вибудовуємо, люди не повинні одразу потрапляти до лав «вразливих категорій». Проведені мною інтерв’ю дають зрозуміти, що вразливість є не суто особистою рисою, а соціальною характеристикою. Мої респондентки вразливі не самі по собі, а тому що десь закрили лікарню, десь дитсадок працює лише до обіду і лише в теплу погоду (бо немає коштів на зарплати вихователькам і на опалення взимку), десь немає громадського транспорту…
У цьому контексті Джудіт Батлер пропонує більш універсалістське трактування поняття вразливості в контексті політичної мобілізації. У колективній збірці «Вразливість в опорі» (Vulnerability in Resistance) Батлер зазначає, що коли ми говоримо про «вихід на вулицю», то вулиця є не лише платформою для політичних вимог, а й інфраструктурним благом. Адже вулиці — публічного простору, що уможливлює політичну мобілізацію — може і не бути. Скажімо, у вже згаданих неформальних поселеннях Йоганесбурга доступ до водопостачання, електроенергії та каналізації є водночас політичними вимогами, і базовими інфраструктурними умовами для людського існування і політичної участі:
«Передумова політичного є водночас одним із благ, за які відбуваються політичні зібрання — у цьому, ймовірно, і проявляється подвійне значення “інфраструктурного” в умовах, коли публічні блага дедалі більше руйнуються приватизацією, неолібералізмом, стрімким зростанням економічних нерівностей і антидемократичними тактиками авторитарного правління (…). Вимога інфраструктури є вимогою певного виду ґрунту для існування, а її значення і сила випливають саме з браку цього ґрунту під ногами».
Тому вимоги шкіл, садочків і лікарень, доріг і громадського транспорту, гідних зарплат для працівниць соціальної сфери — це не лише про «вразливість» окремих категорій населення, які найбільше потерпають від браку соціальної інфраструктури. У цих вимогах, на думку Батлер, йдеться про інфраструктурні передумови для політичної участі і для нашого колективного співіснування як соціальних істот, які усвідомлюють людську вразливість до соціально-економічних наслідків неоліберальної державної політики і мобілізуються для спротиву цій політиці та для вибудування мережі соціальної підтримки і захисту.
Роль громадянського суспільства не має зводитися до точкових проєктів і затикання дірок за підтримки міжнародних донорських організацій, а має також включати політичний тиск на владу для системного вирішення проблем. Безробіття, хвороба, проживання у віддаленому населеному пункті чи просто наявність дітей або батьків похилого віку — все це може стосуватися кожної з нас, тож усі ми є у певні моменти свого життя вразливими. Міжнародні організації вибудовують вертикаль гуманітарної допомоги від «невразливих» донорів до «вразливих» реципієнтів, таким чином перебираючи на себе функції перерозподілу економічних ресурсів і отримуючи владу регулювати соціальні відносини і диктувати свої умови. Натомість усвідомлення вразливості як інфраструктурної риси нашого людського існування дозволяє вибудувати більш горизонтальні мережі солідарності й політичної мобілізації.
Матеріал написаний у рамках проєкту «Хто потурбується?» за підтримки Фонду ім. Рози Люксембург в Україні.
Джерела:
Brown, Kate. ‘Vulnerability’: Handle with Care. In: Ethics and Social Welfare. 5 (3), 2011, pp.313-321.
Brown, Kate; Ecclestone, Kathryn; and Emmel, Nick. The Many Faces of Vulnerability. In: Social Policy and Society, 16 (3), 2017, pp.497-510. Online access: https://bit.ly/34axyU2.
Butler, Judith. Rethinking Vulnerability and Resistance. In: Butler, Judith; Gambetti, Zeynep; and Sabsay Leticia (eds) Vulnerability in resistance. Durham and London: Duke University Press, 2016, p.12-28 (Chapter 1). Online access: https://bit.ly/385b9bZ.