Проростати, тікати, блукати. Інтерв’ю з Олексієм Радинським про міфологію київського зсуву

«Хащі» — назва, що закріпилася за територією зниклої з мап вулиці Петрівської, яка колись об’єднувала Львівську площу з вулицею Глибочицькою. Ще до 70-х–80-х років ХХ століття вона була забудована невеликими три- та чотириповерховими будівлями, що робило її подібною до Андріївського узвозу. Та згодом мешканців відселили, а старі будівлі знесли. Тоді як місцеві мешканці переконували, що на цій території глибоко під землею захована бібліотека Ярослава Мудрого, у 2006-2008 роках виник проєкт, що мав змінити її до невпізнаваності — проєкт багатоповерхового житлового комплексу «Вознесенський Яр». Але через постійні зсуви ґрунту будівельні роботи зупинили, а територія, непридатна для будівництва, покинута та нікому не потрібна, проросла молодим лісом. Звертаючи з Вознесенського узвозу під шляхами, якими колись курсував трамвай, ми не опинимося на маленькому острівку дикої природи. Природа на цій території сама ніби перебуває у стані розпаду, адже у молодий ліс постійно скидають сміття. 

Серед дерев ховаються саморобні помешкання бездомних, де вони періодично живуть у теплу пору року. Поруч із Хащами існує гаражний кооператив. Тут, окрім чоловіків старшого віку чи власників авто, які живуть неподалік, деякі гаражі орендують власники магазину графіті-приладдя CanShop, Центр візуальної культури, художники, графітчики та музиканти. 

Це інтерв’ю — частина розмови про вулицю Петрівську з режисером і дослідником Олексієм Радинським, яка відбулася під час мого дослідження цієї території в межах дипломної роботи два роки тому. Фільм Олексія Радинського «Зсув» зафіксував особливий період у житті Петрівської. Хащі у стрічці як репрезентація цього простору¹Поняття «репрезентації простору» ввів Анрі Лефевр у межах триєдності … Continue reading постійного зсуву поза екраном стали його єдиним обличчям. Ця розмова так само відбулася завдяки «Зсуву», але побудована вона навколо інших запитань. За два роки щодо Хащів багато змінилося: у них більше не сховатися від висотних будівель, які тепер визирають з-за дерев і нависають над молодим лісом, а Екологічна комісія Київради підтримала створення скверу на їх території. Але питання, порушені у інтерв’ю, і зараз здаються мені важливими для розуміння не лише потенціалу та проблем самих Хащів, а й теперішнього та майбутнього київського ландшафту. Ця розмова вхоплює стан Хащів як «Зони», що лишається такою не тому, що має в собі щось, що відрізняє її від іншого простору міста, а лише тому, що вона проявляє всі його властивості.

Ксенія Рибак: Чи вважаєш ти, що в Хащах існує специфічна спільнота? І чи пов’язуєш ти себе з нею?

Олексій Радинський: У Хащах існує мережа спільнот: частина з них стабільна, а частина — випадкова і плинна. Стабільна визначається різними факторами, вона також є субкультурною. Плинність же пов’язана з тим, що ця спільнота поповнюється випадковими перехожими. Це місце, до якого можна потрапити, заблукавши.

Якщо говорити більш конкретно, у стабільній частині є кілька спільнот, які можна чітко визначити — вони пов’язані з конкретними гаражами. Так, наприклад, CanShop — це проєкт, який займається комерцією також, адже це одна з небагатьох низових крамниць графіті-приладдя. Але жодне особливе знання не потрібне для того, аби долучитись. 

Більш чіткі риси має спільнота, що існує навколо графіті-тегу ЕТС. Будь-яка графіті-спільнота має закритий характер. Але та, що сформувалась на Гаражах, відрізняється в сторону меншої закритості. ЕТС — це не крю і не ґенґ, це посткрю. (Графіті-крю — це група, яка складаються з невеликої кількості людей, які пишуть певні теги і мають свою ідеологію.) Натомість ЕТС — це метатег, більш відкрита спільнота, до якої належать люди з різних графіті-команд, які можуть одночасно входити до своїх крю. Тобто якщо казати саме про спільноту, яку можна концептуально описати, не просто як тусовку, то я б виділив саме графіті-спільноту. Паралельно існує тусовка як мережа більшою чи меншою мірою випадкових соціальних зв’язків, які формують спільноту.

Можна також говорити про історію, яка більше пов’язана з міфологією цього місця. Тут йдеться про працю художників, яких більше немає в Хащах. Наприклад, Саша Кіот, який також починав як графіті-художник, але став займатися спонтанним концептуалізмом, не перестаючи працювати з графіті. Але він поїхав з України.

К.Р.: Тобі не здається, що ця, можливо, умовна спільнота лишається досить закритою, попри те, про що ти говориш?

О.Р.: Важливо розуміти, що такі місця не схильні до формування стабільних спільнот взагалі. Їм притаманна соціальна категорія плинності, тому вони функціонують на засаді тимчасового прихистку. Ті, кому нікуди подітися, знаходять тут притулок. Так у Хащах опинився Михайло Коптєв і став частиною їхньої вже минулої міфології. 

Якщо говорити про подієвість цього місця — про події, для яких воно стало майданчиком — то перформанс Коптєва у 2016 році, по-перше, був одним із найцікавіших використань цього простору, роботи з ним, і по-друге, став одним із найбільш вдалих показів самого Коптєва, на мою думку. Щодо закритості я можу з тобою погодитись. Але тоді питання в тому, що називати спільнотою. Бо я говорю про Хащі як про місце, яке може використовувати щоденно будь-хто. Тобто я маю на увазі, що його можуть використовувати люди для проведення часу, використовувати, просто прийшовши туди, і вже там формувати свої спільноти.

К.Р.: Як ти пов’язуєш себе з цим місцем?

О.Р.: Я просто інколи туди ходжу, нічого фактично там не роблячи. Я намагаюся більше розвивати це місце як міфологічний простір, як сучасну міфологію міста. На практиці це пов’язане з документацією: я якийсь час документував художні практики, які там відбувалися. Зараз усе зовсім інакше, але в якийсь час там опинився набір митців, які мені були цікаві: Михайло Коптєв, Вова Воротньов, Давид Чичкан, Боря Блаженний. І в результаті ми зняли фільм.

Мій інтерес до Хащів пов’язаний також з питанням автономних зон у місті. Це щілини, діри, які досі існують у місті, не стаючи частиною його нормалізованого функціонування. І те, що мене найбільше цікавить, — це взаємодія природного середовища і міста: геологія, екологія. Хащі — це зона, де всі ці шари, рівні оголені. Місто тут постає як екологічна проблема, адже в Хащах ця ситуація наочна. Тут відбувся урбаністичний реверс, регрес. Це збіг чинників, не лише геологічних, а насправді політичних, які призвели до того, що частина міста перестала бути містом і стала лісом, дикою природою. На цьому маленькому шматку землі можна побачити один зі сценаріїв того, як місто буде існувати за постапокаліптичним, посткатастрофічним сценарієм. Але Хащі не унікальні в цьому сенсі.

К.Р.: А які є ще схожі на Хащі місця?

О.Р.: Прип’ять, наприклад. Ідеться про те, що існують різні сценарії майбутнього, і деякі з них уже у форматі прев’ю нам демонструються. Щодо цього цікава праця еколога Адріана Івахіва²Див. блог Immanence та працю Ivakhiv A. J. Ecologies of the moving image: cinema, affect, nature.. У ній він говорить про Чорнобильську зону як про історичний авангард людства, чи навіть радше авангард постісторичний. Це місце, в якому ми можемо побачити Зону, що в різних варіаціях буде поступово покривати різні території як модель територіально-політичного управління постапокаліптичного світу. Для Івахіва Чорнобильська зона — одна з перших таких прев’ю, сигналів з майбутнього. В цьому сенсі Петрівська є одним із унаочнених сценаріїв того, як можуть виглядати міста і конкретно Київ, якщо такі набори факторів, як ті, що передували її утворенню, будуть повторюватись. А вони будуть повторюватись у будь-якому разі. 

Останні 5, а може і 20 років у Києві ігноруються геологія й екологія при постійному так званому розвитку міста, який полягає в будівництві комерційних площ. Якими будуть наслідки такого масового будівництва для Києва в умовах настільки специфічного ландшафту — будівництва, яке відбувається із відкритим нехтуванням наявними нормами, які в Україні і без того є досить умовними? Судячи з усього, через декілька років у цьому місті може бути справді дуже небезпечно жити. Тут уже небезпечно. Цілі території можуть стати зонами геологічних та екологічних катастроф внаслідок того, що всі містобудівні процеси підпорядковані виключно інтересам великого капіталу. 

К.Р.: «Весь київський ландшафт — це зсув у слоумоушені»³«Зсув», 4:50..

О.Р.: Можливо, і Чорнобильська зона не стане в результаті моделлю, яка буде просто безконтрольно поширюватися планетою. Але вона не стане цією моделлю лише тому, що на неї звернуть увагу і її сценарій прочитають як сценарій майбутнього розвитку подій, а не помилку попередньої системи. Так само й у випадку з Хащами: можливо, цього не станеться, і велика частина міста не перетвориться на вулицю Петрівську (у поганому сенсі, у сенсі геологічної катастрофи). Але для цього потрібно це місце прочитати, означити як дзвіночок для Києва.

К. Р.: Чи не може сприяти міфологізація, до якої ти звертаєшся, нормалізації цього місця? 

О.Р.: Я не бачу нічого поганого в поширенні інформації про Хащі. Я не боявся би звертатися до цієї теми, навіть якби це відбувалось у мейнстрімі. Але врешті це не відбувається в комерційних медіа, це не відбувається навіть у комерційному мистецькому контексті. Це поширення інформації про ті практики, які в різних формах існують по всьому світу, і, звичайно, частина з них знаходиться в жорсткому андеграунді і максимально намагається ніде не «засвітитись», аби зберігати чистоту та святість підпілля. Але спільноти, які існують у Хащах, не є аж настільки ідеологічно орієнтованими на андеграунд і субкультуру, аби думати про те, чи ми часом не нормалізуємо ситуацію, якщо комусь розкажемо про неї.

Мені також важко уявити, як контролювати функціонування цього простору, тобто будь-хто міг би прийти і просто, нікого не питаючи, зробити там концерт. Це б викликало певні непорозуміння, але такі ситуації вже були. Якісь люди приходили і включались у розетки, а всі про це дізнавалися вже постфактум. Але оскільки в цього місця немає ніякого регламенту за визначенням, ніхто не може і, навіть якби захотів, не зміг би чатувати і стежити за тим, аби воно не використовувалось якось несанкціоновано. Все одно лишатиметься певний елемент спонтанності. Я не проти цього, але одночасно є й інші думки, адже це питання того, хто буде наповнювати цей простір. Якщо не наповнювати його самим, то він наповниться і без нас. Невідомо лише, чим — можливо, навіть чимось вартим того. У будь-якому разі це модель, яка не піддається регламентації. 

К.Р.: У тебе три фільми на міську тематику, чи пов’язані вони для тебе з активізмом⁴На момент інтерв’ю йдеться про фільми «Зсув», «Київський фільм» та «Колір … Continue reading?

О.Р.: Справді, навіть є такий субжанр фільмів, де найважливішим чинником є середовище — вся дія визначається місцем, а не персонажами.

Те, що я зробив, — це не є активізмом, це паразитування швидше. Створення ж простору в Хащах — це міський активізм, а деякі з художніх практик, які показані у «Зсуві», є соціальним активізмом. Сам фільм, на мою думку — це документація, демонстрація деяких активістських практик. Тобто ця робота частково про активізм.

К.Р.: У «Зсуві» значну роль відіграють відеозаписи з камер спостереження, які встановлені на Петрівській. Чому ти вирішив звернутися до них? 

О.Р.: Камери відеоспостереження є невід’ємною частиною цього місця і середовища. У Хащах панує атмосфера громадянської ворожнечі і недовіри до сусідів, це напружена атмосфера, яка, можливо, не відчувається на повсякденному рівні, але на структурному рівні вона є. 

На щастя, я думаю, що ми не знаємо, хто чим займається в тих гаражах. Але це стосується будь-якого гаражного кооперативу — це розсадник криміналу, найбільш ідеальне середовище для нього. Кооператив на Петрівській під час Майдану прославився на короткий час тим, що там стався вибух. Це був січень-лютий 2014 року ще до переходу в насильницьку стадію. І тут у новинах з’явилась інформація, що хтось ховав вибухівку на Петрівській і вона вибухнула.

Гаражі — це теж частина міста, модель міського середовища, яка сприяє розвитку межових практик (крадіжок, пограбувань). Графіті ж — це так само кримінал, але я не кажу це з осудом. Культура графіті не пов’язана з кримінальним світом, але вона соціально витісняється в нелегальну сферу, бо все, що роблять графітчики, — заборонено та незаконно. Взагалі художники часто є порушниками закону, мистецтво також частково криміналізоване, і чим далі, тим більше. 

Текст опублікований у рамках журналістського проєкту «Некультурний простір». Проєкт реалізовано за підтримки Фонду ім. Рози Люксембург в Україні.

Чільне фото: Артур Сніткус у фільмі «Зсув».

Читайте також:

Поза межами росту: інтерв’ю з колективом Metasitu про деріст як метод дослідження

Привиди київських руїн