Інтернет подій та подія Інтернету

За пилом індустріального виробництва у ХІХ столітті було помічено панування людини над людиною, за мильною піною домашньої праці — переважно жіночу неоплачувану роботу, а за веремією диму теплових електростанцій — незворотні кліматичні зміни. Схоже, і за хмарою цифрових даних також є ще щось, крім зручних онлайн-сервісів та можливостей для приватного спілкування — щонайменше зменшення обов’язків роботодавця та збільшення робочого часу («це ж не складно — відповісти на одне повідомлення у позаробочий час»), полегшення контролю над громадян_ками, повсюдна емоційна експлуатація, перетворення дозвілля на перегляд рекламних оголошень тощо. Критична теорія останніх десятиліть здійснила черговий коперніканський переворот капіталізму, оприявнивши засоби, якими цей соціально-економічний лад вкоренився та розрісся в Інтернеті — предметі неабияких сподівань з боку активістських ініціатив та пересічних користувач_ок, дітищі наукової спільноти та Міністерства оборони США¹Див. більше про історію Інтернету: Abbate, Janet. 1999. Inventing the Internet. Cambridge. Mass.: MIT Press..

У 2020 році на аутсорсингових околицях цифрового капіталізму, у Києві, Центр соціальних та трудових досліджень видав збірку «Цифровий капіталізм та утопії Інтернету». Ця книга, попри свій невеликий розмір, може слугувати посібником для активіст_ок, дослідни_ць і журналіст_ок, які працюють з темою апропріації цифрових технологій капіталізмом. У своєму невеликому огляді я спробую анонсувати деякі з цих тем і ключових питань «Цифрового капіталізму…», а також вказати на проблемні місця та запропонувати деякі можливості виходу з них.

Картографуючи цифровий капіталізм

Збірку розпочинає ідентична за назвою стаття упорядника книги — дослідника, журналіста та медіактивіста Віталія Атанасова. Ймовірно, слідуючи саме активістському інтересу, автор зосереджується на дослідженні праці та її особливої форми за капіталізму великих даних. 

Не пропонуючи визначення цифрової праці або цифрового капіталізму (що здається вкрай вдалим рішенням для упорядника), Атанасов усе ж окреслює кілька напрямків входу до теми. Іншою причиною неможливості та непотрібності пропонувати систематизовану теорію є обсяг цього явища: вже з перших сторінок читач_ка дізнається, що функціонування Інтернету супроводжується калейдоскопом способів експлуатації на всіх рівнях — від жахливих умов праці при видобутку необхідного для виробництва ноутбуків і смартфонів мінералу каситериту до безоплатного перепрацьовування у наймодніших ІТ-офісах та низькооплачуваної роботи гіг-працівни_ць.

Однією з таких точок входу в мережу критичної теорії Інтернету є вивчення «пористої» або ж «дірчастої» структури цифрової праці (як її називає автор слідом за Ніколаєм Афанасовим), принципово новою властивістю якої є розмиття кордону між працею та дозвіллям. Цифрове виробництво не лише нерідко передбачає афективну роботу в спілкуванні з онлайн-оператор_ками чи оператор_ками кол-центрів, а й створення розважального контенту. 

Більше того, навіть активність користувач_ок онлайн-платформ типу Facebook чи Twitter повсюдно монетизується цими платформами. Дані про користувач_ок, їхні зацікавлення та смаки є одним із найдорожчих ресурсів сучасності, які, немов нафта з двійкового коду, мають неабиякий попит серед рекламних компаній. Це інша точка входу до теми, яку Атанасов відшукує у досліджені марксистського теоретика Інтернету Крістіана Фукса, пов’язана з Марксовим поняттям «колективно_ї працівни_ці» — фігури, сформованої колективною роботою різних людей, функціональне значення якої у суспільному виробництві є ідентичним ролі працівни_ці на підприємстві. 

Ймовірно, саме це поняття є одним із ключових для теоретизування цифрової праці, адже воно дає змогу враховувати не лише складну структуру командного та мережевого виробництва цифрової продукції, а й помічати «ненайману працю» користувач_ок, які, за вдало процитованими у статті словами медіатеоретика Далласа Смайта, «працюють, аби продавати речі (…) самим собі» (с. 19). Вимушений характер цієї праці не викликає сумнівів, адже хоча й ніхто не користується онлайн-платформами за примусом, сьогодні вони успішно стверджують свою гегемонію у царині як дозвільної, так і трудової комунікації.

Іншими вузлами мережі теорії цифрового капіталізму є можливості спротиву та винайдення утопій, однак до цієї теми я звернуся наприкінці свого огляду.

Інтернет подій

Стаття Крістіана Фукса «Карл Маркс в епоху великих даних», що переймає естафету від попереднього тексту, відкриває читач_ці перспективи застосування деяких понять і тез Маркса до цифрової сучасності.

Так, серед дещо екстравагантних тверджень типу «[Маркс] концептуально передбачив винайдення Інтернету» (с. 38) Фукс висловлює вкрай чітку, просту і продуктивну тезу: «Цифровий капіталізм заснований на протиріччі між всезагальним цифровим надбанням та цифровими товарами» (с. 39). Ця лаконічна формула з дивовижною легкістю інкрустує одне з найсильніших тверджень марксистського аналізу — твердження про антагонізм між продуктивними силами та виробничими відносинами, — відсікаючи як різні наївні технооптимістичні сподівання на «публічний простір» Інтернету, що формує «громадянське суспільство», так і технофобське бубоніння про все більше закріпачення цифровими технологіями.

Попри сумнівність ствердження «всезагальності» цифрового надбання (а сумніви ці викликані критикою епістемологічного універсалізму, яку пропонує феміністична філософія²Зокрема, Донна Гаравей описує знання як включений елемент практик, а не «істину … Continue reading ), я раджу не поспішати з відмовою від запропонованого автором визначення. Звернувшись до теорії комунікації Раймона Вільямса, Фукс одразу ж пояснює, що саме комунікація є тим, що продукує цю всезагальність, позаяк як така вона є нічим іншим, як виробництвом та відтворенням спільності, своєрідним ефіром соціального.

Натомість значно менш переконливим здається опис автором політичних інструментів та процедур, що стали можливими завдяки Інтернету. Так, звертаючись до теорії влади Мішеля Фуко, Фукс пише про алгоритмічний паноптизм, що у дослідни_ць та активіст_ок, трішки краще знайомих з фукіанським доробком, не може не викликати посмішки: паноптизм є радше властивістю дисциплінарної влади, спрямованої на індивіда, а не на анонімні статистичні маси, які контролюються цифровими технологіями.

Паноптикум — це циліндрична за формою в’язниця з прозорими решітками камер в’язнів та неосвітленою баштою наглядача у центрі, яка влаштована так, що в’язні ніколи не знають, куди саме спрямовано погляд наглядача³Фуко, Мишель. 2016. Надзирать и наказывать. Рождение тюрьмы. Москва: Ад Маргинем … Continue reading. Для Фуко важлива саме ця споруда у якості втілення дисциплінарної влади, позаяк її властивістю є те, що в’язень згодом починає поводитися так, немов погляд завжди спрямований на нього, як і громадянин інтеріорізує владні приписи, поводячись так, неначе він постійно перебуває під наглядом⁴Там само, c. 247.. Застосовувати поняття паноптизму до алгоритмічного панування та контролю, про яке користувач_ки зазвичай не мають ніякого уявлення, не просто некоректно. Це також небезпечно, адже автор тим самим розсіює потенціал пізніших праць Фуко, покликаних аналізувати те, як влада використовує інструменти статистичного обліку, вивчення та контролю деперсоналізованого «населення» (зокрема йдеться про праці, присвячені управлінню (govermentality) та виробництву середовища (environmentality)⁵Див. Massumi, Brian. 2009. National Enterprise Emergency: Steps Toward an Ecology of Powers. Theory, Culture & Society, 26(6), pp. 153–185. ), що значно більше застосовні до дослідження Інтернету.

Зловживання такими неохайними узагальненнями оприявнюється знову у тому, як Фукс визначає головне, на його думку, ідеологічне протистояння капіталізму великих даних. Це опозиція, як не складно здогадатися, між лівими та їхніми головними ідеологічними опонент_ками — націоналіст_ками, цифровим «королем» яких автор з безтурботною легкістю призначає чинного на момент написання статті президента США та за сумісництвом активного дописувача твітеру Дональда Трампа. 

Усе ж, яким би спокусливим для публічної критики не здавався цей образ нового клоуна з «Макдональдса» (а саме таким у популярній лівій критиці був медійний образ, що втілював глобальний капіталізм), такий підхід редукує всю складність переважно байдужих до конкретних ідеологій процедур пригноблення, якими розродилась нива глобальної мережі. Вчена у царині математики, дослідниця та критикиня алгоритмічної влади Кеті О’Нілл пише про алгоритми як про зброю масового математичного враження, адже вони не лише є вкрай непрозорими, а й з вражаючою та недоступною інтелекту людини майстерністю відшукують вразливі місця суспільства, аби застосовувати отримані дані для накопичення капіталу, репресій та покращення «показників правопорядку» — нерідко вдаючись до расистських упереджень та дискримінації за гендером і соціальним становищем⁶Див. О’Нил К. 2018. Убийственные большие данные. Как математика превратилась в … Continue reading.

Вказані тут слабкі місця політичного аналізу Фукса, ймовірно, спричинені тим, що автор не враховує той факт, що і саме поле ідеології пережило істотні трансформації у зв’язку з розвитком інформаційних технологій, а особливо з виникненням Інтернету. Крістіан Фукс радше застосовує та адаптує інструментарій, розроблений ще за часів індустріального капіталізму, аби описати інтернет подій — мережу процедур, практик та процесів, які дещо змінилися завдяки цифровим технологіям. Натомість подію Інтернету, яка перекроїла сучасність до невпізнаваності, Фукс значною мірою залишає осторонь. Припускаю, дослідник усе ж взяв її до уваги у своєму аналізі політекономії цифрового капіталізму, однак я не маю компетенції його розглядати.

Виробництво майбуттів як виробництво майбутнього

Втім, окрім критики капіталізму великих даних, у збірці приділено не менше уваги питанню про те, як створити майбутнє після капіталізму, а особливо — яке значення у цьому процесі можуть відіграти цифрові технології. У своїй вступній статті Віталій Атанасов звертається до Марксового поняття «конкретних утопій». На думку німецького філософа, конкретні утопії спрямовані на те, аби «дати світу осягнути свою власну свідомість, аби розбудити світ від марення про самого себе» (цит. за с. 24). 

Для того, щоб майбутнє могло відбутися, воно мусить віднайти форму вираження, підкріпивши вже наявні програми організованої та низової політики і втілившись у них. Майбуття як уявлювана утопія є необхідною умовою майбутнього. Тож дві фінальні статті книги присвячено як вже наявним лівим політичним практикам, їхнім напрямкам, так і тому, як можливо уявити прийдешній соціально-економічний лад.

Економіст та лівий колумніст Євгеній Морозов розглядає вже наявні капіталістичні візії майбутнього та піддає їх критиці, щоб запропонувати власний варіант. Взявши за відправну точку бестселер австрійського вченого, апологета неолібералізму Віктора Майера-Шенбергера «Das Digital», автор критикує висловлене в ній уявлення про те, що дані приходять на зміну цінам. Оскільки у ціну вкарбовано інформацію про вартість товару, попит на нього і т. ін., алгоритмічно опрацьовані дані, що формують ціну в реальному часі — наприклад, у мобільних застосунках — Майер-Шенберг розглядає як нову форму соціальної координації обміну благами. 

У властивій його колонкам уїдливій манері Морозов помічає, що це твердження, засноване на уявлені про чудодійний вплив «соціальних факторів» на ціноутворення, аж ніяк не бере до розрахунку законодавчі втручання у регулювання цін. Особливо теза Майера-Шенберга байдужа до того факту, що ліберальні економіст_ки-дослідни_ці ціноутворення скромно не згадують про «ринковий дизайн», інспірований цими ж економіст_ками. Ринковий дизайн — це вимушені заходи, впроваджувані економіст_ками-інженер_ками соціального у ринкові процеси, які аж ніяк не «просто» рухаються за об’єктивними законами.

У якості прикладу цього Морозов пише про трансформації, яких у зв’язку з великими даними зазнала галузь пасажирських перевезень — таксі. Те, що на відміну від фіксованих тарифів дозастосункових таксі алгоритми Uber миттєво встановлюють ціну на поїздку відповідно до того, як користувач_ки оцінюють воді_йок і навпаки, а також згідно з актуальним попитом, свідчить зовсім не про фундаментальні трансформації ринку. Нові інструменти ціноутворення таксі-платформи лише нагадують про те, що раніше фіксованість цін була вимогою закону, тож воді_йки та пасажир_ки не могли винайти гнучкішу систему ціноутворення. Ми могли б додати до слів Морозова, що на рівні особистих усних домовленостей, принаймні в Україні, гнучкість цін на пасажирські перевезення все-таки мала місце й у до-застосункових сервісах — щоправда, «на практиці» та за ситуативними домовленостями пасажир_ок та водій_ок, а не на рівні офіційної політики цін, — і це стихійно плаваюче ціноутворення також дискредитує «об’єктивність» ринкових дизайнер_ок.

Тож відкинувши таку буржуазну теорію реформованого великими даними сучасного соціально-економічного ладу, Морозов розробляє власну модель виходу з капіталізму. Запропонований автором горизонт майбутнього, де з належною відповідальністю враховано небезпеку «надмірно ієрархічної системи контролю» обміну цінностями, має три напрямки: (1) солідарність як спосіб відшукувати і задовольняти суспільні потреби в обхід конкуренції та централізованого планування, (2) проектування не-ринків та (3) автоматичне децентралізоване планування, побудоване, серед іншого, на еко-соціалістичних принципах. Стосовно ж останнього не можу не додати, що заходоцентристу (відносно теорій, з якими він працює) Морозову не було б зайвим звернути увагу, нехай і з критикою, на напрацювання у цій області радянських кібернетиків. Зокрема на чутливий до потреб довкілля ЗДАС (рос. «ОГАС») Віктора Глушкова (який неофіційно іноді називають «радянським Інтернетом»), що значною мірою римується з програмою автора⁷Глушкова, Вера, & Жабин, Сергей. 2016. ОГАС В. М. Глушкова: История проекта … Continue reading. Та й загалом, на мій погляд, інтеграція критичної історіографії кібернетики могла б істотно збагатити обговорення цифрового майбутнього після капіталізму⁸Зокрема вартий уваги чудовий огляд критичних праць з радянської кібернетики … Continue reading.

Дещо з іншого боку до теми підходить автор четвертої й останньої статті, критик сучасного цифрового ладу та співавтор разом із Світланою Матвієнко книги «Кібервійна та революція» Нік Дайер-Уітфорд. Його цікавить не так полеміка стосовно можливих майбуттів, як ті утопії, які несуть у своєму політичному праксисі ті, кого автор називає «лівими популістами». На відміну від ліберал_ок, які називають популізмом маніпуляції суспільною думкою, натякаючи на об’єктивність та незаангажованість (ну і сюрприз!) власної позиції, Дайер-Уітфорд вживає це слово у дещо іншому значенні.

Популізм, про який йдеться авторові, — це політика, орієнтована на народ («populi» з латини — це власне «народ»), а не на еліти. У англомовній традиції лівих рухів цей термін вживають з кінця ХІХ століття: так, популістами себе називали член_кині «Партії народу» (the People’s Party) у Сполучених Штатах⁹Akkerman, Tjitske. 2003. Populism and Democracy: Challenge or Pathology?. Acta Politica. 38 (2), p. 148.. Ймовірно, представни_ці добре відомого нам руху «народників» у Російській імперії є втіленням цієї тенденції звернення до народу в політиці позаминулого століття. Серед сучасних популіст_ок — об’єднаний під лозунгом «Ми — 99%» («We are the 99%») рух, що виник під час протестів Occupy. Поняття популізму відновили ліві політичні теоретик_ині Шанталь Муфф та Ернесто Лакло на позначення перелаштування політики лівих ініціатив зокрема і на парламентське представництво у зв’язку з трансформацією класової структури суспільств в останній чверті минулого століття, коли орієнтація на індустріальний пролетаріат стала дещо проблематичною, — і саме до цього визначення звертається автор статті.

Слідом за марксистом та лівим акселераціоністом Ніком Срничеком Дайер-Уітфорд визначає сучасні тенденції розростання зв’язків між великими даними, ринком та державною політикою «капіталізмом платформ» — лівий популізм же пропонує цілу панораму політик винайдення егалітарних горизонтів для платформенного капіталізму. Серед іншого автор згадує «цифровий муніципалізм» іспанського руху «Подемос», завдяки якому в Барселоні було введено доступний для рядових муніципальних працівни_ць сервіс на базі TOR-шифрування для викриття корупції. Також у Барселоні мали місце ініціативи зі створення можливості партисипативного (тобто разом з містян_ками) формування бюджету завдяки залученню цифрових технологій. Особливе місце в альтернативних платформенному капіталізму політиках займає принцип «штучний інтелект плюс універсальний базовий дохід». Цей шлях передбачає інтеграцію найновіших цифрових технологій в інфраструктури сучасного виробництва, завдяки чому найману працю можна буде замінити працею автоматизованою, позаяк базовий дохід забезпечує всім доступ до вироблених благ.

Як справедливо помічає автор, ці політики сьогодні зіштовхуються з низкою викликів, зокрема і з тим, що вони не отримують бажаної електоральної підтримки. Тож замість того, щоб марно сподіватися на успіх лівих популіст_ок на виборах чи сперечатися довкола того, який же з рухів є найпрогресивнішим, Дайер-Уітфорд пропонує зрозуміти, як ці рухи та партії впливають на платформенний капіталізм у всій своїй масі з розбіжностями своїх програм та практик. Такий орієнтований на множинні політики погляд, здається, сам увійняв у себе Інтернет як подію та привнесену ним мережеву структуру формування спільнот і політичний праксис. 

Додам, що ще один із активістських, мистецьких та теоретичних напрямків, які сприйняли подію Інтернету як привід переглянути власну політичну практику, — це ксенофемінізм. Ця течія не лише пропонує новий спосіб мислити про соціальне, що ґрунтується на широкій інтеграції цифрових технологій у наше повсякдення, — техноматеріалізм¹⁰Hester, H. 2018. Xenofeminism. Cambridge: Polity Press. Pp. 7-12., а й суттєво прояснює перспективи множинної та різнонаправленої політики, про яку йшлося Дайеру-Уітфорду. Так, у «Маніфесті ксенофемінізму» стверджується, що актуальний сьогодні режим політичного праксису — «це просочування, спрямована категоризація, намір занурити капіталістичний патріархат білого супремасизму в море процедур, що розм’якшать його панцир і демонтують його захисні укріплення, аби з клаптиків побудувати новий світ» (0х19). 

Хочеться сподіватись, що збірка «Цифровий капіталізм та утопії Інтернету», її читання, цитування та критика також стануть такими процедурами. Обкладинка книги відсилає до впізнаваного атрибуту сучасного міста — рюкзака кур’єр_ок Glovo. І попри деякі відзначені тут проблематичні моменти, є всі підстави сподіватись, що збірка займе своє місце у копіткій творчій боротьбі, в результаті якої цей жовтий аксесуар нагадуватиме не про гіперексплуатацію, але про ланку розбудови більш справедливого суспільства, де цифрові технології — це можливості, а не засіб закріпачення.

Ви можете безоплатно отримати збірку, замовивши її онлайн за посиланням. При отриманні книжки у відділенні «Нової пошти» ви оплачуєте тільки вартість пересилання по Україні.

Стаття підготовлена за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні.