14 червня 2019 року в місті Кривому Розі місцевий мешканець впродовж шести годин мив вітрини в торговельно-розважальному комплексі «Плаза». Приблизно о п’ятій годині вечора його затримали працівники Національної поліції. 11 жовтня того ж року районний суд міста засудив його до одного року позбавлення волі. Оскільки підсудний «щиросердно покаявся» і визнав провину, було укладено угоду, згідно з якою позбавлення волі було замінене на річний випробувальний термін. Суть злочинних дій полягала в тому, що підсудний був вбраний у «футболку червоного кольору з зображенням на фронтальній частині державного гербу СРСР», тобто «публічно використовував символіку комуністичного тоталітарного режиму».
Отже, місцевий безробітний, вбравшись у непотріб, вирішив заробити копійчину. Заробив рік тюрми, який суд гуманно замінив на випробувальний термін. Можна навіть сказати, що він відбувся мінімальними втратами. Загалом за статтею, яка вписала в життєпис мийника вітрин кримінальну справу, передбачені санкції до п’яти років позбавлення волі з конфіскацією майна.
Варто звернути увагу і на категорію справ, за якою проходив цей вікопомний процес: «Кримінальні правопорушення проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку; пропаганда війни». І звісно, найбільш вражаючою деталлю цієї трагікомічної історії є назва суду: «Дзержинський районний суд міста Кривий Ріг».
До того, щоб відбулося це торжество історичної справедливості, доклалися Український інститут національної пам’яті, декілька скромних осіб, які писали текст закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки», та 254 депутати Верховної Ради, які проголосували за нього 9 квітня 2015 року.
Не знаю, чи не надто пафосним буде твердження, що криворізький казус — це прояв набагато ширшого процесу, який має тенденцію стати глобальним. Суть цього процесу в тому, щоб заборонити «неправильне» трактування минулого і карати за порушення такої заборони. У чотирнадцяти країнах існують закони, які забороняють різні форми тривіалізації та баналізації злочинів нацизму (деякі з них прямо забороняють публічне заперечення Голокосту). Європейський парламент запропонував запровадити на континенті відповідні законодавчі норми, обов’язкові для всіх членів ЄС. У колисці європейської демократії — Франції вже не перше десятиліття тривають суперечки щодо запровадження кримінальної відповідальності за заперечення геноциду вірменів під час Першої світової війни. Тут навіть з’явився рух «Свободу історії!», до якого приєдналися тисячі істориків з усього світу, які вбачають небезпеку у намаганнях держави регулювати межі трактування минулого. У Польщі нещодавно намагалися запровадити кримінальне покарання за неправильне висвітлення діяльності поляків під час Другої світової війни. У цій країні, а також у Литві та Чехії заборонено публічно заперечувати злочини комуністичного та нацистського режимів. В Угорщині, Румунії, Литві та Польщі так само законом було заборонено публічне використання комуністичної і нацистської символіки, за порушення закону запроваджувався штраф.
Саме на ці практики як на європейські посилалися творці закону, який криміналізував носіння футболки з гербом неіснуючої держави. Захопившись процесом і поспішаючи отримати бажаний результат, вони «не помітили» трьох речей. Перша — в реальній, а не їхній удаваній Європі такі практики наразилися на критику значної частини суспільства — не комуністів чи неонацистів, а лібералів і різних відтинків демократичного табору. По-друге, у самих цих країнах ці закони чи окремі їх положення визнані неконституційними (наприклад, в Угорщині та Польщі). По-третє, там, де такі «європейські» практики мали місце, подальший їх розгляд у Європейському суді з прав людини дав невтішні результати для ентузіастів покарання за ідеологічно неправильний одяг.
Неможливо не зауважити і того, що наші доморощені декомунізатори непомітно для себе стали жертвою карго-культу. Мавпуючи європейські практики (насправді східноєвропейські), вони оздобили їх такими місцевими орнаментами і додатковими прикрасами, що їхня європейська модель аж надто нагадує кандидатську дисертацію з державного управління, яку нещодавно захистив відомий усій Україні власник жомової ями.
Звичайно, ті, хто долучився до нового повороту в долі криворізького підсудного, думали про «велике». Їм ішлося про те, щоб переформатувати символічний простір України, витравивши з нього все «совєцьке», яке асоціюється з «російським» — аж до такої міри, щоб поява «комуністичної символіки» каралася термінами, які можна отримати, наприклад, за вбивство. Про те, що «совєцьке» могло бути частиною цілком автентичного «українського», той самий закон також не радить згадувати.
Гірка іронія історії полягає в тому, що забороняючи «совєцьке», декомунізатори діють все ж не так в уявно європейському, як в тому ж таки «совєцькому» модусі. Або якщо і в європейському, то з тих європейських часів, коли iron maiden була не назвою рок-гурту, а засобом покарання, чи з тих славетних днів, коли покликанням учителя історії вважали підготовку добрих солдатів. Ті самі люди, які проклинають «кривавий комуністичний режим» зокрема і карають за футболку з його символом, або забули, або не знають, що на початку 1980-х за вказівкою партії завзяті комсомольці разом з міліцією брали участь в операції «Символіка»: просто на вулицях полювали на своїх однолітків, вбраних у «фірму», доправляли їх до відділків і там урочисто зрізали з джинсів чи «куртяків» закордонні лейбли.
Явно неадекватні санкції за публічне використання комуністичної символіки (чи багато нам відомо про випадки покарання за таке ж використання нацистської?) були розкритиковані і юридичною службою ВР, і українськими правозахисниками, і зарубіжними україністами, і зрештою Венеціанською комісією. Практично одноголосно неофітам історичної політики вказували на те, що: закон написаний непрофесійно, він містить безліч формулювань, які можна трактувати довільно, він передбачає надто жорсткі, неадекватні санкції, зрештою, він становить загрозу свободі слова.
Мені особисто важкий дух «декомунізаційного» закону (чому його всі називають декомунізаційним і ніхто — денацифікаторським?) нагадує статтю 62 Кримінального кодексу УРСР — «Антирадянська агітація і пропаганда». Те саме бажання — вибудувати моноідеологічну систему, в якій відхилення від офіційної ідеології є кримінальним правопорушенням. Борці з «совєцьким» виявляються доволі типовими совєцькими бійцями ідеологічного фронту.
Утім, якщо подивитися на інтелектуально-політичні біографії цих борців, їхні дії виглядають цілком природними. Ініціаторами запровадження кримінальної відповідальності за публічне використання комуністичної символіки були люди й організації, які мають тісні контакти або з бандерівською ОУН, або з їхніми проксі, організаціями тоталітарного типу та світогляду. Йдеться про людей з кола львівського Центру досліджень визвольного руху, що доклали чимало зусиль для відбілювання темних сторінок ОУН та УПА, яких вони вправно переформатували з «націоналістичного підпілля» на головних репрезентантів «національно визвольного руху». Політично вони є близнюками ВО «Свободи», ідеологічні настанови якої недалеко відійшли від ідеологічних настанов ОУН(б). Ці люди є прихильниками і промоутерами ідеологічної уніфікації та форсованої культурної гомогенізації, і реалізація цих завдань методами державного примусу, бюрократичного диктату та голого адміністрування для них не є проблемою.
До них доєдналися популісти: за «декомунізаційний» закон голосували «радикали» Ляшка, «Батьківщина», Блок Петра Порошенка, «Народний фронт» — для них це здебільшого було не питання ідеології, а питання політичної кон’юнктури: на той час ухвалення «меморіальних законів» було чимось на зразок демонстрації єдності коаліції. Один з головних ентузіастів кримінального переслідування за «публічну демонстрацію» комуністичних символів Володимир В’ятрович сам визнавав, що з ухваленням законів треба було поспішати, доки коаліція не розвалиться. Зрозуміло, що ухвалення законів було й непоганим способом усунення з політичної арени КПУ. Попередня заборона діяльності цієї партії була визнана незаконною. Заборона комуністичної символіки дозволила якщо не заборонити, то політично нейтралізувати «комуняк».
У цій історії є ще один нібито «європейський» аспект. Антинацистський компонент закону має ритуально-політичне значення — урівняти комунізм і нацизм. Це справді суто східноєвропейський варіант політики пам’яті, де формула «комунізм = нацизм» стала центральним елементом історичної політики, спрямованої на міжнародну легітимацію статусу подвійної жертви двох тоталітарних режимів. Для правлячого класу націй-держав, які заходили в Євросоюз п’ятнадцять років тому, така формула була важливою для пояснення культурно-цивілізаційного і політичного відставання та здобуття економічних преференцій. Крім того, вона стала добрим мобілізаційним чинником у протистоянні з Росією, щодо якої майже всі країни колишнього «соціалістичного табору» відчувають (і небезпідставно) «екзистенційну тривожність». Оскільки російський правлячий клас обрав радянсько-ностальгічний наратив пам’яті (передусім у вигляді міфу про «Велику Перемогу») як засіб забезпечення всередині країни того, що в радянські часи називали «морально-політичною єдністю», антикомуністичний (він же антирадянський, він же антиросійський) компонент в її сусідів стає і засобом боротьби на зовнішніх фронтах війни за минуле. А зрівняння с нацизмом додає тезу про подвійну окупацію — спочатку нацистами, потім російськими/радянськими комуністами.
Утім, український варіант цієї формули має місцеві особливості. У нас вона виглядає так: «КОМУНІЗМ=нацизм». «Кривавий комуністичний режим» має, по-перше, виглядати більшим злом, ніж нацизм, а по-друге, в моральному сенсі бути подібним до нього. Про це подбали творці згаданого закону, бо докладному і детальному описові пропаганди і символіки «комуністичного режиму» присвячено більше 90% тексту, а нацистську символіку зведено до символіки НСДАП та герба й державного прапора Третього райху, і їм присвячено аж шість пунктів у тексті. Взагалі, «заборона нацизму» — просто допоміжний засіб моральної дискредитації того, що вони називають «комунізмом». На відміну від тих, хто не дотримується пильності, обираючи одяг для миття вітрин, громадяни України, які публічно демонструють нацистську і неонацистську символіку, почуваються у безпеці. З військовими почестями відбувається перепоховання останків вояків дивізії СС «Галичина». Проходять публічні заходи на їхню честь — як тут не згадати нещодавній «марш вишиванок» у Києві. На концертах неонацистських груп можна радісно розмахувати прапорами зі свастикою, а встановлення пам’ятників і меморіальних дошок нацистським колаборантам і учасникам знищення євреїв стало рутиною.
Взагалі варто знати, що Україну можна вважати лідером у Східній Європі за кількістю меморіальних законів (їх у нас дев’ять) і пов’язаних з ними спроб криміналізувати неправильне трактування минулого. Ці закони діляться на три групи. Перша — ті, які встановлюють чи переформатовують те, що Ерік Гобсбом назвав «винайденою традицією». Приклад — трансформація «перемоги над фашизмом у Великій Вітчизняній війні» (формула 2000 року) у «перемогу над нацизмом у Другій світовій війні» (формула 2015 року). Друга — встановлення єдино вірної, канонічної версії минулого й оголошення незаконними та аморальними інших версій. Приклад — закон «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні» (2006). Цим законом Голодомор оголошено «геноцидом Українського народу», публічне заперечення Голодомору визнано «протиправним». Третя, інтимно пов’язана з другою — пряма заборона на неправильні версії трактування минулого й усунення певної історичної спадщини з символічного простору, заборона цієї спадщини. Приклад — вже згаданий закон, який так наочно спрацював на батьківщині нинішнього президента.
За останні п’ятнадцять років склався певний алгоритм розробки, прийняття і практичного запровадження законів другої та третьої групи. Спочатку законом освячується певна версія певної історичної події, важливої для певних суспільних акторів. Ця версія політично канонізується і зусиллями «мнемонічних бійців» сакралізується — до такої міри, що її просте академічне обговорення, яке передбачає розмаїтість думок і версій, виглядає як аморальне і протизаконне. Наступний крок — ухвалення пов’язаного закону, який вже запроваджує санкції за порушення першого. Найкращий приклад — закон «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні». В самому законі, як вже згадувалося, «заперечення Голодомору» було названо протиправним.
Починаючи з 2007 року, за моїми підрахунками, зафіксовано щонайменше тринадцять спроб запровадити кримінальну або адміністративну відповідальність за «заперечення Голодомору» як такого чи як геноциду. Дуже цікаво, що в деяких випадках ініціаторами таких законопроєктів були колишні дисиденти, які самі постраждали саме за «неправильне» трактування минулого і сучасного. Щоправда, всі спроби криміналізації заперечення провалилися.
Той самий алгоритм спрацював з іншим законом — «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті» (2015). Спочатку закон заборонив публічні прояви «зневажливого ставлення» до борців за незалежність (про що йдеться під гаслом «зневажливе ставлення» — закон не пояснив) та визнав «публічне заперечення факту правомірності боротьби за незалежність України» (спробуйте зрозуміти, що це таке — «факт правомірності боротьби») наругою над пам’яттю борців і приниженням гідності Українського народу. Зрозуміло, такі дії тут також були названі протиправними. Так само, як і з законом про Голодомор, наступним кроком стала спроба криміналізації протиправних дій. Щоправда, таких спроб було тільки дві. Оскільки вся кухня з вшануванням пам’яті борців фактично затівалася заради декількох організацій націоналістичного руху (всіх інших учасників списку вшановували і без спеціального закону), йшлося передусім про захист і канонізацію світлого образу членів ОУН та вояків УПА.
Утім, повернемося до «історії успіху». Бо криміналізація носіння футболки з гербом СРСР — це справжній успіх у боротьбі за світле минуле. Поки що наша держава в особі представників різних гілок влади успішно демонструє політичний і моральний ідіотизм, переслідуючи посполитих за «публічну демонстрацію» історично неприйнятної символіки і толеруючи хепенінги неонацистів, публічне вшанування осіб і організацій, причетних до злочинів проти людяності, марші на честь військових підрозділів, у яких головнокомандувачем був Генріх Гіммлер. А вибірковими жертвами букви закону стали, крім криворізького безробітного, пенсіонерка з Херсонської області, яка «демонструвала» фото Брежнєва в мережі «Однокласники», львівський студент, який займався «пропагандою комунізму» на власній сторінці у фейсбуці, публікуючи окремі вислови Леніна, київський студент, який вирішив прогулятися Львовом, купивши на блошиному ринку армійський капелюх з червоною зіркою, та інші громадяни, які не встигли ознайомитися з юридичним шедевром борців за світле минуле. Загалом за п’ять років було відкрито 119 проваджень за подібними ж випадками, до суду надійшло близько десяти. Хоча б тут здоровий глузд бодай іноді перемагає.
Був шанс і на політичний глузд. У травні 2016 року на виконання рекомендацій Венеціанської комісії ті самі депутати підготували закон про зміни до закону, які мали б декриміналізувати те, за що постраждали згадані вище персони. Проте цей закон пролежав без руху три роки і пішов у небуття після розпуску Верховної Ради Володимиром Зеленським. До речі, «декомунізаційні» закони ухвалювалися за прискореною процедурою, чотири закони було обговорено й ухвалено за 42 хвилини.
Наостанок згадаємо ще одну цікаву обставину з життя любителів «наглядати і карати». Для кримінального переслідування за публічну демонстрацію забороненої символіки (комуністичного та нацистського режимів) було внесено зміни до ст. 436 Кримінального кодексу. З’явилася ст. 436-1 «Виготовлення, поширення комуністичної, нацистської символіки та пропаганда комуністичного, націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів».
Однак насправді ця стаття з’явилася не у 2015 році. Вона прикрасила Кримінальний кодекс пам’ятного дня 16 січня 2014 року як наслідок ухвалення законів, названих диктаторськими, законів, які спричинили повстання і закінчилися крахом тодішньої влади. Законів, які також ухвалювалися за «прискореною процедурою». Тоді стаття називалася так: «Публічне заперечення (нічого не нагадує? — Авт.) чи виправдання злочинів фашизму, пропаганда неонацистської ідеології, виготовлення та (або) розповсюдження матеріалів, у яких виправдовуються злочини фашистів і їх прибічників». 28 січня 2014 року «диктаторські закони» скасували, але саме ця стаття Кримінального кодексу залишилася без змін. А далі нею скористалися інші борці за правильне минуле і за гідність..
Цікава спадковість. Промовиста.
Стаття підготовлена за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні.