ХХ століття — століття деколонізації. Столітні імперські практики держав Глобального Заходу — насилля як інструмент вирішення міжнародних конфліктів, експлуатація інших народів та їхніх ресурсів, глобальна нерівність — на папері втратили право на існування. Кожна нова держава отримала можливість включитися у міжнародні процеси із власними інтересами та амбіціями.
Однак швидко позбавитися звичних торговельних потоків і стратегічних маршрутів навряд чи виявляється можливим. Тож екс-метрополії лише змінили фокус власних зовнішньополітичних стратегій. Одним зі шляхів збереження за собою колишнього впливу стала політика маскування військової чи економічної присутності у низці держав так званого Глобального Півдня під розбудову нав’язаних інфраструктурних проєктів. Інший шлях — військові кампанії під прикриттям благих намірів для розповсюдження демократичних цінностей (де перше очевидно суперечить другому).
А деякі екс-метрополії просто залишили у складі держави особливу форму самоврядування — так звані заморські території. Це маленькі, часто острівні країни, віддалені від материнської частини на десятки тисяч кілометрів, із вузько спеціалізованою економікою і відносно невеликою кількістю населення. Тож що дають ці острови сучасним постколоніальним імперіям?
Географія залежних територій
Усього 11 держав світу володіють залежними територіями. Серед них класичні екс-метрополії — Сполучене Королівство і Франція, а також Сполучені Штати Америки, держава нового імперіалізму. Ці країни є рекордсменками за кількістю заморських територій: на трьох вони їх мають близько 40. Ще низка держав — до прикладу, Королівство Нідерланди або Нова Зеландія — мають значно скромніші здобутки з трьох-чотирьох країн. Ці території можуть бути інкорпорованими та не інкорпорованими до складу відповідних держав. Від цього залежить ступінь їхнього самоврядування і свобода керувати власною внутрішньою політикою.
Залежні території з’явились у ході процесу колонізації. Європейські завойовники встановлювали прапори своїх держав на нічийних острівцях, атолах чи навіть поодиноких скелях або ж просто відбивали їх у держав-конкуренток, тож такі території під час локальних конфліктів часто змінювали свого власника декілька разів. У процесі деколонізації надавати їм самоуправління було недоцільно через не сформовані там інститути влади або ж небажання самих територій вийти зі складу метрополій, яке місцеві жителі висловлювали на референдумі.
Загалом, можна виділити 4 регіони, де концентруються усі залежні території: Карибський басейн, Океанія, води Атлантичного й Індійського океанів і європейський регіон (Арктика і Середземномор’я), і у кожного з них є своя вигідна метрополіям спеціалізація, бо утримання таких територій має надавати неабиякі преференції. Основною проблемою у керуванні ними є віддаленість від метрополії. Але не так у тому, аби забезпечувати сполучення, надання фінансової чи гуманітарної допомоги або, у разі потреби, військового захисту, а швидше у підтримці ідентичності таких територій. Фінансово й урядово пов’язані із материнським континентом, вони прагнуть забезпечувати свій локальний інтерес.
Карибський басейн: туризм і офшори
У регіоні Карибського моря чотири держави — Франція, Нідерланди, Велика Британія і США — володіють 17-ма залежними територіями. Це класичні осередки круїзного туризму, що орієнтовані на заможних мандрівників із США, які становлять 75%–80% усіх відвідувачів. Вони спроможні оплатити високу вартість проживання, дорогі розваги, як-то популярний тут яхтинг, і підтримувати економіку Британських Віргінських островів, Кайманових островів або островів Теркс і Кайкос.
Здавалось би, для обділених родючим ґрунтом територій, що змушені імпортувати до 100% необхідної продукції — від продуктів харчування до електроенергії — така опіка з боку метрополій (наповнення бюджету і політична підтримка) могла би стати зручною перевагою порівняно з незалежними державами регіону. Однак віддалене адміністрування і накладання інтересів ставить ці острови перед дилемою.
З одного боку, економіка регіону повністю залежна від погодних умов і можливих катаклізмів. З червня по листопад у північній частині Атлантики спостерігається сезон ураганів. Південні острови, як-то Аруба та Бонайре, лежать на відстані від поясу ураганів і відчувають лише незначні поштовхи. Натомість поділений між Францією та Нідерландами острів Сен-Мартен/Сінт-Мартен, Ангілья, Віргінські острови, Теркс і Кайкос часом зазнають катастрофічних руйнувань (як, наприклад, від урагану Ірма у 2017 році), життєво важлива туристична галузь повністю заморожується. А керівні держави — до прикладу, Королівство Нідерланди — вимушені споряджати морські військові доставки гуманітарної допомоги.
З іншого боку, така опіка подекуди не виправдовує потенційних прибутків, що їх могли би мати ці країни, якби не були зв’язані директивами європейської чи американської адміністрації.
По-перше, карибські острівні держави відомі своїми офшорними послугами, що поряд із туризмом наповнюють бюджет країн і дозволяють залучати іноземну валюту. Вони занижують податки або повністю скасовують їх, приваблюючи передусім різноманітні фінансові та страхові компанії. Однак залежні території не витримують конкуренції у законодавчому захисті компаній-бенефіціарів. Велика Британія або США вимагають дотримання прийнятих директив щодо боротьби із відмиванням коштів, і такі території, як Британські Віргінські острови, втрачають потенційних офшорних клієнтів, які переорієнтовуються на незалежну Сент-Кіттс-і-Невіс.
По-друге, держави-адміністратори цих територій входять до складу НАТО, тож залежні острівні країни потенційно можуть бути залученими до конфліктів, яких не прагнуть. Така проблема постала перед нідерландськими Арубою та Кюрасао. Річ у тім, що менше 100 км розділяють ці два острови з узбережжям Венесуели — держави, що володіє найбільшими у світі запасами нафти. Свого часу так само винятково туристичні дестинації, Аруба та Кюрасао спромоглися диверсифікувати економіку, підписавши низку договорів із венесуельською державною нафтовою корпорацією PVDSA про розміщення тут підприємств зі зберігання та переробки сировини у своїх вельми зручних гаванях. Ці підприємства — власність CITGO, заснованої на території США корпорації, більшою частиною активів якої володіє згадана PVDSA. Наслідки санкцій, що їх наклали США у 2019 році на компанію PVDSA, завдали удару економіці острівних держав, бо діяльність усіх нафтопереробних підприємств була заморожена.
Більше того, на острові Аруба у містечку Саванета розташована військово-морська база Королівства Нідерланди. Аеропорти Аруби та Кюрасао поділено на нідерландську й американську частини, остання є партнерською військово-повітряною базою США.
Таким чином, перед місцевим населенням постає питання вибору «сторони» у потенційному конфлікті та використання військових баз як плацдарму для атаки на Венесуелу. Острів’яни мають стійкі зв’язки з венесуельцями, спільні сім’ї, а також торговельну співпрацю. Крім того, населення островів побоюється, що їхні маленькі країни просто не здатні бути стороною масштабного військового конфлікту. У 2020 році віце-президент Венесуели Делсі Родрігез попередив Арубу, аби та не надавала свою логістичну підтримку «терористам, які можуть загрожувати суверенітету Венесуели».
Військовий плацдарм Океанії
Іншим цікавим регіоном концентрації залежних територій є Океанія. Якщо Карибське море — осередок туристичних і офшорних вигод через свою відносну близькість до материкових держав, то Океанія володіє надзвичайним стратегічним потенціалом і є зоною військово-морських баз. У цьому регіоні на арену першості за кількістю і якістю залежних територій виходять Сполучені Штати — держава, що свого часу сама була залежною територією і місцем протистояння колоніальних систем.
США володіють 11-ма островами й атолами у Тихому океані, для керування якими було розроблено систему із чотирьох категорій територій у залежності від організованості та інкорпорованості, тобто входження до складу США, їхніх кордонів, а також наявності на відповідній землі урядування, встановленого Конгресом.
Більшість тихоокеанських територій США є неінкорпорованими та неорганізованими (таких 8). Це означає, що тут немає постійного населення, лише на деяких — наприклад, на атолах Мідвей і атолі Пальміра — перебувають по 20-40 представників US Fish and Wildlife Service, підрозділу Міністерства внутрішніх справ США. Ці острови, оточені кораловими рифами та вулканічніми породами, придатні лише для наукових досліджень, однак потрапити туди все одно можна лише за наявності спеціальних перепусток. Річ у тім, що вони є стратегічно важливими точками на перетині шляху між двома іншими територіями США — Гаваями й Американським Самоа. На деяких із них знаходяться законсервовані злітно-посадкові смуги та невеликі порти (атол Джонстона, острів Бейкер, риф Кінгмен). До 2006 року на острові Уейк розміщувалася військово-повітряна база США з контингентом у 1,5 тисячі осіб, а нині близько сотні людей підтримують злітну смугу у придатному для використання стані. Острів Гоуленд сумно відомий тим, що мав стати базою для дозаправки літака Амелії Ергарт у її навколосвітньому перельоті 1937 року, однак до атолу вона так і не долетіла. Атол Джонстон до 2005 року був військово-морською базою США із персоналом у 1100 осіб.
Крім свого стратегічного положення, ці невеликі рифи стали у свій час місцем випробування, зберігання й утилізації різних видів зброї масового ураження, яку розробляли в США. Так, атол Джонстон, а також сусідні острови Різдва, що наразі належать Кірібаті, стали місцем проведення серії наймасштабніших атмосферних ядерних випробувань США у 1962 році (31 тестовий вибух) у ході проєктів Dominic та Fishbowl. Атол Пальміра використовувався як майданчик для спостережень за ними. Згодом у 70-х-80-х роках активно обговорювалася пропозиція зберігати тут ядерні відходи, однак від неї швидко відмовились, оцінивши потенційні екологічні наслідки для такого віддаленого регіону.
Зовсім іншою за своїм типом є територія Американського Самоа на півдорозі між новою Зеландією та Гаваями. Тут проживають 46 тисяч осіб, а гавань Паґо-Паґо — адміністративного центру території — є стратегічно важливою у південній частині Тихого Океану через свою природну форму і захищеність від вітрів за рахунок гір. Західніше, ближче до Філіппін знаходяться американські Гуам та Північні Маріанські острови. На острові Гуам проживають майже 170 тисяч осіб, це найбільший острів Мікронезії, що займає стратегічне положення у західній частині Північного Тихого океану. Економіка цієї території залежна від утримання тут військової бази США й експорту послуг місцевого населення для її обслуговування. Як і інші острівні держави, Гуам імпортує необхідні продукти з сусідніх Сінгапуру, Японії та Республіки Корея. Цікаво, що близьке до цих американських територій найглибше місце планети, Маріанський жолоб (10-11 тис. метрів у різних місцях), з 2009 року є національною пам’яткою США і входить у юрисдикцію вже згаданої американської Fish and Wildlife Service.
Поряд із природними негараздами, пов’язаними із вулканізмом, рухом тектонічних плит, штормами та тайфунами, ці американські території, до прикладу, атол Мідвей, страждають від близькості до Великої тихоокеанської сміттєвої плями — потужної тихоокеанської течії, що затягує сміття з регіону. Ці американські території перетворено на заповідник і притулок для перелітних птахів, зокрема качок і альбатросів, однак щороку лише на пляжах Мідвею накопичується 23 тони сміття, що призводить до масового скорочення популяції місцевої фауни.
Води Атлантичного й Індійського океанів
Деякі постколоніальні володіння збереглися також у водах Атлантичного й Індійського океанів. Читачам не важко буде згадати окреслену у ЗМІ «маленькою переможною війною» кампанію прем’єрки Сполученого Королівства Маргарет Тетчер на Мальвінських (за аргентинською термінологією) або Фолклендських (за британською) островах 1982 року. Зараз Аргентина не визнає самих фолклендців стороною переговорів і закликає Сполучене Королівство ще раз обговорити суверенітет цих територій. Офіційний Лондон оголосив питання закритим і демонстративно продовжує розвивати на островах нафтовидобувну галузь, чим неабияк дратує ближчу територіально та етнічно аргентинську сторону.
Більше того, система сусідніх британських островів Святої Єлени, Асунсьона і Тристан-да-Куньї використовувалась у Фолклендській війні як точка дозаправки для британських кораблів, а нині є територією проведення спільних метеорологічних і космічних спостережень США і Британії, а також однією з опорних точок системи GPS. Ці віддалені острови настільки важливі, що у 2017 році Сполучене Королівство після 10 років відкладання проєкту відкрило тут аеропорт, що дозволяє дістатися Південної Африки із дозаправкою у Віндгуку (Намібія) лише за 6 годин (проти 5 днів доставки кореспонденції та товарів кораблем).
Аналогічна проблема ресурсної й етнічної пов’язаності заморської території із сусідньою державою, що на неї претендує з точки зору оптимізації керування, існує також в Індійському океані навколо Мадагаскару, де зібрані 6 французьких заморських територій — острови Європа, Глорйозо, Тромлен, Амстердам, Кергуелен — під спільною назвою Французькі Південні та Антарктичні Території (сам Мадагаскар також отримав незалежність від Франції лише у 1960 році). Як і в більшості подібних територій, тут немає постійного населення — лише дослідники, рибалки і військовий персонал. Сусідні Мадагаскар, Маврикій, а також Коморські острови висловлювали свої претензії на французькі території довкола, тож наявні тут метеорологічні станції і невеликі гарнізони для їх обслуговування є свого роду декларацією суверенітету. Річ у тім, що Мозамбіцька протока, у якій розташовані французькі території, є надзвичайно привабливою з точки зору розробки тут родовищ природного газу. За його покладами Мозамбік займає 14-ту сходинку у світі. Дві американські компанії ExxonMobil та Anadarko вже ведуть переговори щодо встановлення поблизу узбережжя провінції Кабо Дельгадо вишок, що суттєво збільшать дохід Мозамбіку приблизно з 2023 року.
Північні кордони Європи
Залежні території поблизу Європи становлять окремий феномен. Так, на півночі континенту Норвегія, Данія та Фінляндія володіють Свальбардом (Шпіцбергеном), Фарерськими островами, Гренландією й Аландськими островами. В цілому, вони не віддалені від материнської території так само, як у попередніх випадках, однак це зменшує їхній конфліктний потенціал.
До прикладу, найбільшим островом світу — Гренландією — володіє Королівство Данія. Ця територія має 10% світового об’єму прісної води, а також поклади рідкісних лантаноїдних елементів (неодим, празеодим, тербій, диспрозій) і геостратегічне положення у Північній Атлантиці. При цьому економіка данської автономії більш ніж на 50% дотаційна (близько 600 млн доларів на рік), а інша частина бюджету наповнюється за рахунок рибальства й експорту риболовецької продукції.
Прикметно те, що перебрати на себе керування територією хотіли США: пропозицію придбати острів озвучив наприкінці 2019 року 45-й президент Дональд Трамп. Хоча його пропозицію було з обуренням відкинуто, буцімто острів не продається, незабаром Гренландія прийняла офіційну допомогу Сполучених Штатів у вигляді 12,1 млн доларів.
Нерозв’язана дилема
Таким чином, на сьогодні у світі існує ціла низка заморських територій із власними етносами, мовними спільнотами, локальними торговельними зв’язками та інтересами, що вимушені шукати баланс між місцевими транскордонними зв’язками та директивами своїх метрополій.
Більшість таких територій є частково або повністю дотаційними. До прикладу, різноманітні погодні катаклізми вимагають надання додаткової гуманітарної допомоги, відновлення зв’язку і підтримки торговельної галузі. Так, британська територія Монтсеррат у Карибському морі постраждала від декількох вивержень вулканів наприкінці 90-х років, і донині половина острова не придатна для проживання. Ця територія має прямий договір із ЄС про фінансову допомогу, тож вихід Сполученого Королівства з об’єднання жодним чином на неї не вплинув.
З іншого боку, вони мають власні місцеві інтереси і потенційно могли б здобути незалежність або ж увійти до складу ближчих — як географічно, так і культурно — держав. Так, частина згаданих територій входять у список територій без самоуправління, які, згідно зі статтею ХІ Статуту ООН, визначені як такі, чиї народи поки що не досягли повного об’єму самоуправління. Тож нині ними керують держави-адміністратори. З цього можна зробити висновок, що такий поступ міжнародна спільнота для них все-таки передбачає. Але наявність системи держав-адміністраторів нагадує класичну систему мандатів Ліги Націй початку ХХ століття, коли певні держави керували іншими (як-от Бельгія — Бурунді та Руандою).
І якщо ненаселені території в цілому не є предметом нагального інтересу, то заселені місцевим населенням острівці й ексклави інтегровані у місцеву економіку, мають соціальні та торговельні зв’язки із сусідніми державами, які часто йдуть у розріз із політикою материнської держави. Їхній геостратегічний ресурс далі експлуатують із користю для трансформованих класичних метрополій колоніального періоду.