Цілком справедливо, що у поле зору аналітиків світового нафтогазового ринку монархії Затоки, Венесуела чи Російська Федерація потрапляють частіше, аніж країни африканського континенту. Більше того, якщо мова про них і йде, то найчастіше про країни Магрибу: Алжир, Лівію та Єгипет. Тим часом у низці країн субсахарської Африки наявність покладів нафти і газу визначає їхню зовнішньополітичну стратегію, оскільки часто це єдиний або один із небагатьох ресурсів, що вони здатні запропонувати світовому ринку. В умовах «африканського повороту» світових політичних сил західноєвропейські та російські нафтогазові компанії вимушені вступати у конкуренцію із американськими та китайськими пропозиціями: перші — через жорстку екополітику ЄС, другі — виходячи з прагнення повернути вплив часів СРСР.
Нафта дружби народів?
Уже близько 15 років, ще з часів президентства Дмітрія Мєдвєдєва, точаться дискусії про повернення Африки і радянської дружби народів на стратегічну мапу Російської Федерації. Здавалось би, Росія й справді могла знову стати для африканців надійним і перевіреним не тільки торговельним, а й ідеологічним партнером із колись характерною антиколоніальною риторикою. Навіть в умовах власної тотальної неоімперської політики РФ дозволяє собі критикувати КНР у політично вмотивованих контрактах із африканцями.
Основним завданням Росії задля повернення колишніх союзників є диверсифікація сфер співпраці. Неважко здогадатись, що сьогодні основну увагу спрямовано на поставку зброї до африканських країн.
Російська Федерація залишається другим у світі експортером зброї незважаючи на те, що обсяги поставок за останні десятиліття скоротилися на 20%. На африканський континент припадає 18% російського експорту зброї, згідно з останньою публікацією аналітичного центру SIPRI, при чому РФ є найбільшим постачальником зброї до субсахарської Африки (12 держав є її клієнтами і разом складають 30% субсахарського збройного імпорту). Ці операції здійснюються або для боротьби урядових сил із повстанцями і різноманітними угрупованнями, або для підвищення політичного впливу на континенті.
Таким чином, перед російськими стратегами стоїть задача вийти на динамічний африканський ринок і запропонувати щось, окрім пшениці та зброї державам, де свої інтереси просувають потужні конкуренти: США, КНР і країни ЄС. І найбільш багатообіцяючою тут стає галузь, у якій Росія має багаторічний досвід, — нафтогазова промисловість.
Нафта і газ — це перспективний ресурс, який, однак, для африканських країн може становити одночасно і небезпеку. Потрібно вивчити фінансову доцільність розбудови нафтогазової інфраструктури поблизу нового родовища, кваліфіковано його обслуговувати, передбачити не тільки технічні аварійні ситуації, а і вплив на екосистему регіону. Так, наприклад, у 2010-х роках про те, що на території країни було знайдено нафтові родовища, ганійські керівники оголошували з осторогою, оскільки належної підготовки для їх експлуатації у держави не було. Безперечно, в таких умовах наявність досвідчених партнерів, що готові фінансувати відповідні проєкти, у вигляді російських «Роснєфті», «Газпрому», «Газпромнєфті» і найбільш активної компанії на континенті «Лукойл» відкриває горизонти взаємовигідної співпраці.
Говорити про гарантовані захмарні прибутки, принаймні поки що, не доводиться. У деяких африканських державах розвідка не принесла відчутних результатів (так, «Лукойл» залишила ринки С’єрра-Леоне і Кот-д’Івуару). Проте в інших країнах контракти були помітно успішнішими.
Так, у 2007 році, після того, як урядовці Гани повідомили, що у країні було знайдено нове офшорне родовище нафти, пророкувалось, що державі вдасться перевищити успіхи Нігерії і значно підвищити рівень життя населення. Особливо зважаючи на те, що економіка країни не мала б повністю покладатися на нафтодобування на відміну від тієї ж Нігерії та Анголи. Одразу після цього «Лукойл» висловила намір вкласти у розвідку нафтових покладів і виробництво побічних продуктів (зокрема, бензину) 100 млн доларів. Також йшлося про додатковий 1 млрд доларів на соціальні програми у країні. З 2018-го «Роснєфть» має з Ганою 12-річний контракт на поставку зрідженого газу, а у 2020 році «Лукойл», одна з акціонерок розробки ганійського офшорного родовища Пекан, брала участь у реструктуризації плану добування нафти, враховуючи падіння цін на неї.
У 2014 році РФ зайшла на ринок Нігерії — найзаможнішої країни континенту із найбільшим населенням серед африканських країн (210 млн осіб станом на 2020 рік), найбільшими у Африці запасами природного газу і другими після Лівії запасами нафти. Спочатку «Лукойл» викупила 18% акцій у офшорному глибоководному проєкті OML-140, де 27% акцій також володіла американська Chevron. Згодом «Лукойл» зареєструвала у державі власну філію. У 2015 році «Лукойл» стала партнеркою у розробці камерунського офшорного родовища Etinde із часткою у 30%.
У 2019 році африканські амбіції Росії настільки розрослися, що держава приймала перший пострадянський дводенний Російсько-африканський саміт у місті Сочі під спільним головуванням президента РФ Владіміра Путіна і президента Єгипту Абделя Фаттаха ас-Сісі.
Незадовго до саміту президент Республіки Конго відвідав Москву. В рамках зустрічей «Лукойл» придбала 25% акцій у конголезькому офшорному проєкті Marine XII, який обслуговує італійська компанія Eni. Угода була закрита ще до саміту — як тільки відповідальні органи Республіки Конго погодили контракт.
Сам саміт — подія поворотна: і з огляду на присутній істеблішмент (згідно з даними офіційної Москви, усі 54 африканські держави надіслали свого представника, причому 43 з них — голову держави), і з огляду на обговорені питання. Центральною тезою стала обіцянка Владіміра Путіна продовжувати співпрацю з африканськими партнерами без будь-якого політичного втручання (закид у бік КНР) — винятково вигідні обом сторонам торговельні угоди. Мотиви такої заяви дуже прості: зброя (а підписання збройних контрактів було однією з головних цілей зустрічі) є делікатним товаром, а, отже, слова Владіміра Путіна мали на меті переконати потенційних партнерів у політичній нейтральності відповідних угод.
Проте, попри масштаб події, навряд чи можна стверджувати, що нафтогазове партнерство після саміту значно вийшло за межі підписання меморандумів про взаєморозуміння та співпрацю.
До вже згаданих більш-менш успішних проєктів можемо додати хіба Мозамбік та Екваторіальну Гвінею. З 2018 року «Роснєфть» має 20% акцій у консорціумі з розробки глибоководних родовищ газу на шельфі Мозамбіку (разом із ExxonMobil та Eni), а власне на саміті було підписано меморандум про подальшу співпрацю «Роснєфті» і Мозамбіку щодо розвідки газових родовищ.
Також під час саміту «Лукойл» підписала меморандум про участь у розробці нафтогазових родовищ в Екваторіальній Гвінеї. Уряд держави спочатку співпрацював із британською Ophir Energy над розробкою газового блоку EG-27, але потім віддав ліцензію «Лукойл». Британці не впорались із фінансуванням проєкту, що полягав у тому, аби транспортувати газ до терміналу на мисі Пунта Європа і зробити його регіональним експортним центром.
У 2020 році Росія спробувала зайти на ринок Сенегалу. «Лукойл» повідомила про угоду із індійською Cairn Energy у розмірі 40% від проєкту RSSD1Rufisque, Sangomar and Sangomar Deep (RSSD) — три об’єднані в один проєкт глибоководні блоки … Continue reading на сумму 400 млн доларів. Однак, тоді угоду перехопила австралійська Woodside скориставшись своїм правом пріоритетної покупки акцій. Пізніше «Лукойл» висунула пропозицію придбати акції іншої компанії-учасниці FAR, але згодом відкликала її.
Видається, що російські нафтогазові спроби в Африці є несистемними і дещо спорадичними. Узбекистан (61% видобування вуглеводнів «Лукойлу» за межами РФ), Казахстан, Азербайджан — ось зони традиційного інтересу Російської Федерації, що мають для неї значно привабливіші якщо не політичні, то торгово-економічні перспективи..
На 2022 рік заплановано проведення ІІ Російсько-африканського саміту, ймовірно, в одній із африканських держав. Однак, принаймні в енергетичній сфері, досягти якісних змін у партнерстві після І Форуму не вдалося. Як охарактеризував це партнерство РФ та африканських держав Енжі Аюк, голова Африканської енергетичної палати: «Африканці хочуть одружитись, а росіяни — просто зустрічатись»2«I think Russian companies have to do more to really get involved. Africans want to get married, Russians want just to date», — NJ Ayuk. Link: … Continue reading.
Паризька кліматична угода: «усі звірі рівні, але деякі рівніші»
Можна припустити, що Російська Федерація за декілька десятиліть втратила свій вплив у африканських країнах, а спроби повною мірою його повернути поки що не приносять відчутних результатів. Це відкриває шлях для альтернативних партнерів на кшталт КНР. Країни ЄС, давні партнери, пов’язані історичними зв’язками, мали б володіти більшими перевагами. Однак і тут не все так однозначно хоча би через те, що правила, яких основні європейські гравці вимушені притримуватись на своєму континенті, перестають діяти в Африці.
Візьмемо, до прикладу, вже згадану Нігерію. Ця культурно й етнічно розмаїта держава вже два десятиліття на півночі веде боротьбу із «Боко Харам», організацією, яку Рада Безпеки ООН визнала як терористичну, що діє на півночі країни. У 2015 році «Боко Харам» афіліювалася з «Ісламською державою» і стала її осередком на континенті під назвою «Західноафриканський Вілаят». Приблизно з того ж часу на півдні Нігерії розгортається так звана Криза у дельті Нігеру — збройний конфлікт між місцевими жителями і урядовими військами, що підтримують діяльність іноземних нафтогазових компаній в регіоні.
Справа в тому, що на винятково комерційне протистояння (прагнення місцевих витіснити звідси іноземців і отримати прямий доступ до управління своїми ресурсами) накладаються етнічно-релігійні особливості регіону. Тут сформувалася низка парамілітарних угруповань: Рух за звільнення дельти Нігеру, «Африканські хлопці Егбесу», «Хлопці Бакассі», що сповідують суміш християнських та локальних традиційних вірувань, проводять ритуальні вбивства, викрадають людей, зокрема іноземців, що працюють на іноземні корпорації.
Нігерія — колишня британська колонія, а отже, британсько-нідерландська Royal Dutch Shell і британська British Petroleum були присутні тут ще з 30-х років ХХ століття. Протягом ХХ століття Shell активно проводила розвідку нафтових родовищ і успішно відкрила їх у 1958-му, доєднавши Нігерію до країн-експортерок нафти. На початку 80-х років нігерійська державна нафтова корпорація володіла 55% акцій, інші 45% ділили між собою Shell, французька Total і італійська Eni. Вже у 90-х у дельті Нігеру виникає перша активістська організація «Рух за виживання народу Огоні» — неполітична ненасильницька парасолькова спільнота для десятка локальних організацій, що борються за права корінного народу Огоні і збереження екосистеми місць його проживання, де з 1958-го велася експлуатація нафтових родовищ. Проживання у регіоні стало неможливим через забруднення нафтою повітря і води. Хоча станом на 1995 рік Shell вирішила змістити фокус на офшорні родовища, тодішній військовий уряд Нігерії стратив керівництво Руху, що призвело до виключення Нігерії зі Співдружності Націй до 1999-го. Згодом Amnesty International звинуватила Shell у сприянні порушенню прав людини в Нігерії і в тому, що компанія заохочувала владу країни до боротьби із протестувальниками, усвідомлюючи, якими будуть наслідки (насилля, зґвалтування, спалювання сіл).
Наступні 20 років були позначені перманентними протистояннями Shell і згаданих парамілітарних угруповань через часті операційні помилки і виливи нафти. Так, у 2011 році, коли Shell вже заявила про продаж деяких континентальних родовищ і про свою незацікавленість у їхньому подальшому розвитку в Нігерії, ООН публікує незалежний науковий звіт, де стверджується, що на очищення дельти ріки Нігер від наслідків роботи тут Shell знадобиться 1 млрд доларів і щонайменше 25–30 років, не враховуючи довготривалого впливу, як-то підвищення ризиків захворюваності на рак у місцевого населення. Останнім часом місцевим жителям вдалося виграти декілька судових процесів у Великій Британії та Нідерландах щодо компенсації за вилив нафти, спричиненої Shell.
Інший європейський нафтогазовий гігант — французька корпорація Total — стала причиною масових транснаціональних протестів у 2021 році. Серед іншого йдеться про спорудження нафтопроводу Уганда — Танзанія, що в разі повного завершення проєкту (попередньо у 2025 році) має стати найдовшим нафтопроводом з підігрівом у світі (1443 км від угандійського нафтового району біля озера Альберт до танзанійського порту Танга на узбережжі Індійського океану).
У березні 2020 року близько сотні громадських організацій звернулися до президента Африканського банку розвитку, закликавши не фінансувати розбудову нафтопроводу. Після цього було організовано масштабний протестний рух STOP.EACOP, що висвітлює потенційні наслідки продовження роботи над проєктом Total. Йдеться, зокрема, про масові переміщення місцевих фермерських господарств (Total вимагає вільний від рослинності і забудов 30-метровий коридор навколо трубопроводу), обмеження доступу і потенційне забруднення басейну озера Вікторія, від питної води з якого залежні 40 млн людей, втручання у резервації проживання деяких видів слонів, левів та шимпанзе, що страждають від впливу людини. Також члени ініціативи наголошують, що за умов, коли ЄС намагається скоротити викиди CO2, лицемірно розбудовувати деінде такого типу інфраструктуру, що, за їхніми підрахунками, продукуватиме 34 млн тонн щорічних карбонових викидів (для порівняння, 33,5 млн тонн викидів щорічно продукує одна держава Данія — це 0,09% світового обсягу).
У 2010 році на півночі Мозамбіку було знайдено офшорне родовище природного газу, а у 2019 році Total прийняла рішення вкласти 20 млрд доларів у його розробку із планом на завершення проєкту в 2024 році. Тут склалася ідентична до попередньої ситуація: незважаючи на те що за обсягом фінансування проєкт Mozambique LNG мав стати найдорожчим в історії Мозамбіку, а сама держава сподівалася вийти у лідери країн-експортерок зрідженого газу, на практиці переселення місцевих жителів, вплив на навколишнє середовище, зокрема на Національний парк Кірімба, і карбонові викиди почали непокоїти громадських активістів. Розробка газопроводу у Мозамбіку вимагає компромісів. З одного боку, вона би залучила додаткові обсяги іноземних інвестицій до держави. З другого боку, саме у провінції Кабу-Дельгаду, де знаходяться газові родовища, нині діє ісламістське угруповання «Ансар аль-Сунна», що декілька років тому приєдналося до «Ісламської держави» у складі Центральноафриканського Вілаяту. Раніше Total намагалася лише тимчасово призупиняти роботу над проєктом, але у квітні 2021 року після нападу ісламістів на іноземних фахівців, утримання заручників і пошкодження майна французька корпорація заявила про форс-мажорну ситуацію і повне припинення роботи над газопроводом.
Такі загрозливі умови двосторонньої співпраці в ресурсному секторі Африки навряд можна назвати феноменальними. Це радше ще одне підтвердження глобальної кризи управління і розквітлого непотизму. Росії не вдасться значно просунутись в нафтогазовому секторі субсахарської Африки, однак, доки на континенті будуть громадянські конфлікти, вона завжди матиме клієнтів на поставку зброї. Що ж стосується європейських гравців, їх порівняно мало і вони повторюються від проєкту до проєкту. Це надвеликі транснаціональні нафтогазові корпорації, що давно стали незалежними суб’єктами міжнародних відносин, а, отже, їх важко контролювати з боку державних органів. Цікаво, що формально витурити їх з місць розробки ресурсів вдається лише таким само непідконтрольним офіційним урядам терористичним угрупованням, як-от Центральноафриканський Вілаят «Ісламської держави» чи нігерійським сепаратистам з «Корінних народів Біафри».
Читайте далі:
Примітки
↑1 | Rufisque, Sangomar and Sangomar Deep (RSSD) — три об’єднані в один проєкт глибоководні блоки родовища Samgomar у Атлантичному океані поблизу західноафриканського узбережжя. |
---|---|
↑2 | «I think Russian companies have to do more to really get involved. Africans want to get married, Russians want just to date», — NJ Ayuk. Link: https://www.reuters.com/article/russia-africa-energy-idUSL8N2HZ3DT |