Режисерки Ліа Гієтала та Ханна Реінікайнен три роки стежили за життями двох підлітків зі Стокгольма й фіксували історію їхнього дорослішання в середовищі, де змінюються уявлення про гендер, a ідентичність за замовчуванням флюїдна.
«Завжди Амбер» — універсальний портрет глобалізованого квір-покоління пост-тамблеру. Шведські підлітки, подібно до своїх ровесників з будь-якої точки західного світу, роблять пірсинг у себе в ванній, граються з фільтрами у снепчаті, проставляють особисті кордони, розмірковують про моногамію, переходять на веганство, фарбують волосся дешевою фарбою гарньєр, п’ють молоко альпро, енергетик монстр і блакитний бомбей. Вони гуртуються в суто квірні компанії й носять макіяж у дусі «Ейфорії» незалежно від гендерної ідентичності й відповідних суспільних очікувань. У своїй країні їм легко собі це дозволити.
Достеменно невідомо, які стосунки в трансгендерної молоді, зокрема Амбер та їхнього найкращого друга Себастьяна, складаються з суспільством загалом і як воно їх сприймає. Найдовша показана взаємодія зі світом поза соціальною бульбашкою Амбер — шкільний випускний, під час якого кожна сім’я та група друзів зосереджені на собі. Вочевидь не йдеться про ворожість, однак байдужості й нерозуміння достатньо для іншування, що, з одного боку, повинно припадати до душі креативним квірам, а з іншого — все ж втомлює. Десь на перетині світів Амбер і анонімного цисгетеро загалу знаходиться клініка, куди Амбер звертаються, щоб отримати діагноз, який дозволить почати перехід — вони мріють синхронізувати свою зовнішість зі самосприйняттям і зробити мастектомію. У Швеції є два основні діагнози, які можна отримати з гендерною дисфорією: «транссексуалізм» та «порушення гендерної ідентичності». Перший зазвичай ставлять бінарним трансгендерним людям; Амбер розраховують на другий.
У фільмі не говорять власне про трансгендерність, лише між словом про трансгендерний досвід. Навіть слово «небінарність» звучить лише раз — коли Амбер знайомляться зі своєю кураторкою в клініці. Для Амбер та їхнього оточення сама концепція гендерування — це наче щось чуже. Категорії гендеру чи сексуальності ніколи не постають як окремий предмет розмов, натомість часто йдеться про їхній вплив на життя в суспільстві, яке не готове від них відмовитися. У фільмі підлітки говорять про займенники та перехід, проте життя не крутиться навколо переходу.
Існує уявлення, що трансгендерність — це про ненависть до свого тіла та спроби будь-якою ціною якщо не змінити його, то сховати. Амбер, Себастьян, Олівера, навіть Чарлі, яка обрала не показувати свого обличчя на камеру, не справляють враження людей, для яких це було б характерно, хоча достеменно відомо, що принаймні Себастьян і Амбер роблять кроки до того, щоб їхні тіла все ж змінилися — Себастьян починає замісну гормональну терапію, a Амбер чекають на діагноз, щоб видалити груди. Однак вони розкуті у проявах своєї тілесності, взаємодіють тактильно і не цураються роздягатися одне перед одним. Зокрема, Амбер і Себастьян часто приймають разом ванну й сплять в одному ліжку, що не має жодного романтичного чи еротичного підтексту. Дружба стає квірплатонічною, тобто стираються межі прийнятного в платонічних стосунках проти романтичних і руйнується ієрархія цінності різних стосунків. Амбер не спішать розцінювати тактильність своєї моногамної партнерки з іншою людиною як зраду доки не впевнюються, що їх відсунули на другий план емоційно. Це є одночасно наслідком і наступним кроком до квірної десакралізації й десексуалізації тіл.
Основна проблема — це що на рівні суспільства цього не відбувається достатньо швидко. Амбер часто повертаються до цієї думки й озвучують її в клініці також, коли описують свою дисфорію. Гендерна дисфорія може виникати з різних причин і в різні періоди життя, хоча найчастіше її початок припадає на підлітковий вік. Розрізняють тілесну й соціальну дисфорію, де у першому випадку дискомфорт спричиняє те, яким тіло є, a в другому — те, як його сприймають інші люди. Вони можуть поєднуватися, переходити одна в іншу, сильнішати та слабшати залежно від обставин — втім, Амбер чітко визначають, що в їхньому випадку природа дисфорії радше соціальна. Їхні груди зчитуються як жіночі, a отже, підлягають сексуалізації. Це не відповідає самосприйняттю Амбер. Крім того, така фізична вказівка на «жіночість» в їхніх очах нерозривно пов’язана зі стереотипами, які відповідають жіночій гендерній ролі, a Амбер проти відігравати будь-який із бінарних сценаріїв. Складається враження, що навіть за бажання вони б не знали, як, бо квірний досвід став базою їхнього світосприйняття. Фемінність для них — драг.
У цьому випадку квір — також субкультура, у якій місце в соціумі визначають нові займенники й андрогінність. Амбер і друзі заявляють про своє існування під гучну музику стокгольмського ShitKid, маніфестують свою інакшість яскравими образами та святкують її на вечірках замість того, щоб приховувати її за закритими дверима клінік, як це доводилося (хотілося?) робити старшому поколінню. Гендерна ідентичність стає чимось відносним і флюїдним, зосередженим на несприйнятті суспільних уявлень про звичне чи правильне. Рішення про перехід або відмову від нього перетворюється на майже буденну дилему, a отримання діагнозу, який з цим допоможе — більше не про самий перехід, a про виборення права на свободу, яка передбачає абсолютну владу над своїм тілом.
Існування таким чином — протест, хоча будь-які конфлікти з цього приводу залишаються поза кадром, якщо раптом десь і виникають. Не відбувається навіть типового зіткнення світів батьків і дітей, хоча Амбер живуть з матір’ю. Не факт, що мати повністю розуміє сутність переживань своєї дитини, однак пропонує безумовну підтримку незалежно від того, чи дитина планує перехід, курить в будинку чи на кілька тижнів селить у себе в кімнаті когось із тіндеру.
Два романтичні досвіди мають значний вплив на життя Амбер. Перший назавжди змінює їхні стосунки з Себастьяном, найкращим другом дитинства, названим братом і трохи навіть наставником. Він був першою людиною, яка розповіла Амбер про небінарність і трансгендерність і спонукала задуматися про перехід, дізнавшись про їхні переживання, a також першою людиною, за чиїм переходом Амбер стежили вживу. Присутність і підтримка Себастьяна — єдина стала в житті Амбер. Попри це, банальний любовний трикутник кладе кінець цій дружбі й, відповідно, дещо змінюється підхід до фільму — за початковою задумкою йшлося б саме про їхню дружбу, а Амбер і Себастьян обоє були б центральними фігурами. Себастьян далі залишається в їхніх думках, та Амбер роблять вибір на користь свого благополуччя й обирають обірвати зв’язки, коли розуміють, що спілкуватися з ним стає обтяжливо.
Пізніше в житті Амбер з’являються Олівера. Якби це було ігрове кіно, можна було б посперечатися, наскільки доцільно виводити в центр такий меседж, але документальний формат дозволяє і змушує сказати це, як би воно не звучало. Любов зцілює. Амбер, попри тугу за Себастьяном, повністю розкриваються саме в стосунках з Оліверою. Їхня любов та прийняття переважує негатив і нерозуміння, які тиснуть на Амбер з боку суспільства, і Амбер ще раз переосмислюють свою дисфорію, коли їхній шлях до отримання діагнозу добігає кінця.
Якщо говорити загальними категоріями, «Завжди Амбер» — це документалка про квір, трансгендерність і сучасну підлітковість, проте насамперед ідеться саме про останнє. Те, що почалося як фільм про дружбу двох трансгендерних підлітків Амбер і Себастьяна, перетворилося на хроніку юності через призму Амбер, у чиєму розпорядженні була камера. Режисерки усвідомлено невидимі, знімальна група залучена мінімально. Значну частину фільму утворюють власні записи Амбер — як зроблені спеціально, так і взяті з сімейної бібліотеки. Так, це повністю їхня історія з раннього дитинства й до кінця школи. Коли з’являються друзі чи сім’я Амбер, їх показано наче через призму їхнього сприйняття: що думають про світ вони самі — невідомо. Це робить стрічку також глибоко особистою й не надто динамічною, що створює простір для рефлексії.
Читайте також: