Переклала Павліна Щиголь

Майже 8 з 10 молодих британців звинувачують капіталізм у житловій кризі, а дві третини хочуть жити у країні з соціалістичною економічною системою. Як так сталося?

Молоді люди голодні, а в меню є багаті. Вперше цей делікатес з’явився у XVIII столітті, коли філософ Жан-Жак Руссо нібито заявив: «Коли народу не буде що їсти, він почне їсти багатих!» Але сьогодні ця фраза звучить по всьому твіттеру та інших соціальних мережах. У TikTok на вірусних роликах ми бачимо молодих людей зі свіжими обличчями, які погрозливо піднімають виделки на будь-кого, хто має сучасний автомобіль із кнопкою запуску двигуна або холодильник із диспенсером для води та льоду.

Тож чи варто мільярдерам — і власникам холодильників — вже спати з відкритими очима? Навряд чи. Зрозуміло, що міленіали (ті, хто народився між початком 80-х і серединою 90-х) та зумери (наступне покоління) насправді не пропагують насильство. Але також очевидно, що це більше, ніж просто ще один вірусний мем.

Найвідоміша у світі представниця лівих міленіалів, конгресвумен від партії демократів, бунтівниця з Нью-Йорка Александрія Окасіо-Кортес влучно характеризує дух цього покоління. Якщо ліві погляди зазвичай асоціюються з соціально непристосованими ботаніками — привіт! — або крикливими білими чоловіками, вона — тотем усіх крутих хлопчиків і дівчаток, котрі обирають перерозподіл багатства та влади разом з порцією мейнстрімної масової культури на гарнір.

Дехто реагує на це не зовсім схвально: коли конгресвумен прийняла безкоштовне запрошення на суперексклюзивний бал Met Gala і прийшла у сукні з величезним написом «Оподаткуйте багатих», це викликало обурення не лише серед правих, а й навіть серед деяких лівих. Незалежно від того, чи ви вирішили, що це була зухвала вимога до неймовірно багатих розщедритися прямо на їхній власній ексклюзивній вечірці, чи що це просто піар-хід, адже все немов відбувалося в реальній версії Капітолію з «Голодних ігор» — так чи інакше цей випадок був показовим: еліта не може сховатися від молоді, що напружує свої політичні м’язи.

Згідно з доповіддю, яку опублікував у липні Інститут економічних справ (IEA) — аналітичний центр правих, — молоді британці рішуче переходять на сторону лівих. Майже 80% звинувачують капіталізм у житловій кризі, тоді як 75% вважають, що надзвичайна ситуація з кліматом є «саме проблемою капіталізму», а 72% підтримують масштабну націоналізацію. Загалом, 67% хочуть жити за соціалістичної економічної системи.

І хоча здається, що правляча партія консерваторів зараз на висоті після розгрому корбінізму, аналітики з Інституту попередили, що результати опитування є «тривожним сигналом» для прихильників ринкового капіталізму. «Відмова від капіталізму може бути абстрактною ідеєю, — йдеться в ньому. — Але нею був і Brexit». Це вражаюче явище спостерігається і по інший бік Атлантики: дослідження Гарвардського університету у 2016 році показало, що більше 50% молодих людей у цьому центрі економіки вільного ринку відкидають капіталізм, тоді як опитування Gallup у 2018 році показало, що лише 45% молодих американців позитивно ставляться до капіталізму, у порівнянні з 68% у 2010.

Джек Фостер, 33-річний банківський клерк із Солфорда, демонструє, як його власний життєвий досвід призвів до цього розчарування в капіталізмі. Після того, як він кинув навчання в університеті і працював у кол-центрі — «жахлива робота», — фінансовий крах сформував його політичні погляди, як це сталося з більшістю його покоління. Але найгіршою була проблема з житлом. «Я орендував житло і гадав: “Як я коли-небудь зможу дозволити собі будинок?”, — каже він. — Моя мама була прибиральницею, тато був інвалідом, а моїм знайомим, які могли собі дозволити будинок, допомагали батьки. Це був не той випадок, коли у тебе була робота і ти збирав гроші; ти повинен був успадкувати гроші».

Додатки для знайомств — це ще один, не такий офіційний спосіб побачити загальні тенденції в суспільстві. Ці додатки все частіше стають «забороненою зоною» для прихильників консерваторів. Враховуючи те, що на останніх виборах лейбористи мали перевагу у 43 пункти серед осіб молодше 25 років — на відміну від 1983 року, коли консерватори отримали на дев’ять пунктів більше серед наших наймолодших виборців, — кількість потенційних побачень для молодих «блакитних» значно скоротилася. «Жодних торі — їм не можна довіряти», «Абсолютно ніяких торі (ліві все одно сексуальніші — факт)», «Свайпніть вправо, якщо голосуєте за лівих» і «Просто шукаєте когось, з ким можна триматися за руки під час Революції» — такі написи прикрашають профілі на Tinder, Hinge та Bumble.

Багато молодих людей прийшли до висновку, що несприятлива економічна стратегія в поєднанні з «культурною війною», яка принижує їхні глибоко вкорінені цінності, — це наче торі оголошують війну їхньому поколінню. Тому кожен, хто ведеться на це, вважається абсолютно несексуальним.

На думку Крістіана Німіца з Інституту економічних справ, це частково пов’язано зі «зміною репутації» соціалізму. Він вважає, що соціалізм, який колись асоціювався з «маргінальними групами», тепер є скоріше «даниною моді, особливо в соціальних мережах, де люди створюють соціалістичну особистість, яку вони використовують в іміджевих цілях». У чому він згоден з лівими, так це в тому, що велика заслуга у популярності лівих поглядів належить епічній житловій кризі.

«Запитайте прихильників вільного ринку, консерваторів, центристів, лівоцентристів або соціалістів — усі вони вважають, що у Великобританії криза житла, що це величезна проблема, але у всіх різні відповіді про те, звідки вона береться і що з цим робити, — каже він. — Якщо у людей забирають останнє і вони думають, що ринок налаштований проти них, єдиний спосіб, яким люди можуть відреагувати на це, — це узагальнити: “Ось яким є капіталізм — яким є ринок”, що робить їх більш прихильними до соціалістичних ідей».

Rather than a ‘property-owning democracy’, Britain looks more like a landlord’s paradise.
Замість «демократії власників» Британія більше схожа на рай для лендлордів. Ілюстрація: Джекі Шерідан / The Guardian

У 80-х роках ідеологічний наставник Маргарет Тетчер Кіт Джозеф описав прагнення до володіння житлом як відновлення «поступального маршу обуржуазнювання, такого успішного у вікторіанські часи». Велика надія для багатьох фанатів Тетчер полягала в тому, що «право купувати» перетворить орендарів муніципальних квартир — виборців лейбористів на симпатизуючих консерваторам власників житла. Цю думку пізніше повторить Девід Кемерон або Джордж Осборн, одного з яких Нік Клегг згадав як противника будівництва нового соціального житла на тій підставі, що «воно просто створює виборців лейбористів».

Але замість «демократії власників», обіцяної тетчеризмом, Британія більше схожа на рай для лендлордів. На 2017 рік 40% муніципальних будинків, які були продані задешево за програмою «право на покупку», належали приватним лендлордам, які стягували вдвічі більшу орендну плату, ніж за оренду муніципального житла. Справді, за останні два десятиліття шанси на володіння власним житлом у молодої дорослої людини із середнім рівнем доходу зменшилися більш ніж удвічі. Цих молодих людей називають поколінням орендарів, і приблизно половина людей у віці до 35 років в Англії знімають житло у приватному секторі, сплачуючи грабіжницьку орендну плату та постійно перебуваючи у стані незахищеності.

Орендна плата в Англії становить майже половину фактичної зарплати, а в Лондоні — вражаючі 74,8%, що на третину більше, ніж на початку століття. І якщо міленіали сподіваються, що їхньою рятувальною шлюпкою стане будинок, успадкований від батьків, на них чекає розчарування: середній вік спадкування — від 55 до 64 років, а медіанна сума, що передається у спадок, становить близько 11 000 фунтів стерлінгів, тобто половина отримує менше.

Логічно, що у молоді немає ніяких раціональних причин захищати цю економічну систему. Згідно з опитуванням 2019 року, проведеним благодійною організацією Barnardo’s, дві третини людей у віці до 25 років вважають, що їхньому поколінню житиметься гірше, ніж їхнім батькам. Кейр Мілберн, викладач університету й автор книги «Покоління лівих» (у якій стверджується, що широко розповсюджені ліві симпатії серед молоді є сучасним явищем, породженим економічними умовами), вважає, що цей песимізм — нове явище. «Той, хто народився в 60-х роках і починав доросле життя, відчував оптимізм, що в майбутньому все буде краще, — каже він. — Це як у книзі “Просвітництво” — модерністське уявлення про те, що майбутнє буде кращим, ніж сьогодення, що суспільство завжди буде в цілому рухатися в сторону прогресу. Тепер так думає лише Стівен Пінкер [автор]».

30-річний Девід Хорнер, працівник благодійної організації у Лондоні, почав відчувати розчарування в існуючій системі, коли навчався в університеті. Тепер, коли він готується стати батьком, Девід відчуває тривогу від думки про те, в якому світі народиться його дитина. Працюючи з молодими людьми з бідних громад та наслухавшись історій своїх друзів, які працюють у різних медичних та освітніх установах — у сферах, що перебувать у стані глибокої кризи, — він не сумнівається, що проблема справді існує. «Але нам кажуть, що це вершина, найкраща політична й економічна система, і будь-яка альтернатива — навіть якщо вона і не виглядає надто радикально — просто відкидається, нам кажуть, що саме так усе й повинно бути, — говорить він. — Коли я подорослішав, виникло це сумне відчуття, що ти не хочеш приймати наявний стан речей, але у світі так багато урядів, корпорацій та людей, яким вигідний капіталізм і те, як працює економіка в даний момент».

Цьому поколінню говорили, що важливо вступити до університету, щоб мати зарплату, на яку можна жити. Але розрив у доходах між працівниками з вищою освітою та без значно скоротився, і попри те, що в Англії випускники університетів накопичили студентський борг у середньому в розмірі 40 280 фунтів стерлінгів у 2020 році, більше третини британських працівників з дипломом мають роботу, яка не потребує вищої освіти. У роки, що послідували за фінансовим крахом і жорсткою економією, саме рівень заробітної плати молодих працівників знизився найбільше, разом із затяжним зниженням рівня життя, безпрецедентним з часів вікторіанської ери.

Формальна освіта плюс економічна нестабільність — це гримуча суміш, але це не єдиний її компонент. Були усунені неакадемічні шляхи до безпечного рівня життя, такі як професійно-технічна освіта, доступна багатьом 16-річним випускникам шкіл у минулому. Молоді виборці з робітничого класу більш ймовірно голосували за лейбористів у 2017 році, ніж їхні ровесники з середнього класу.

Але глибоке екзистенційне питання змусило багатьох молодих людей поставити під сумнів всю економічну систему. «Днями я побачив пост в Instagram, в якому хтось спитав: чи ви б скоріше обрали подорож на сто років назад у часі чи на сто років вперед? І у всіх коментарях люди запитують: “Чи ми будемо взагалі існувати через сто років?”, — каже Харун Факір, 22-річний випускник університету. — Ці коментарі — яскрава ілюстрація того, як люди мого віку ставляться до проблем, з якими ми стикаємося в капіталістичній системі».

Емілі Харріс, 20 років, студентка з Лондона, каже, що її найбільше турбує те, що «нашої планети навіть і не буде: у нас є Джефф Безос, який запускає себе в космос, в той час як у Лас-Вегасі закінчується вода і половина світу у вогні. Якби ці мільярдери перестали лише заробляти гроші, вони могли б вирішити всі ці проблеми і все ще мати свої мільярди в банку».

У той час як більшість основних засобів масової інформації не виявляють особливого співчуття до проблем та амбіцій молодих британців, Інтернет став місцем, де вони змогли отримати політичну освіту. Журналістці Шанте Джозеф 25 років, тож вона десь на межі між міленіалами і зумерами. «[Сайт мікроблогів] Tumblr радикалізував мене, — каже вона. — Читаючи про расу, ідентичність і клас, я не могла не подумати: “Все це просто божевілля”, і це відкрило мені очі».

Багато хто з представників її покоління згодом перейшли на Twitter і TikTok, каже вона, «де молоді люди створюють багато політичного контенту, дійсно привабливого та зрозумілого кожному. Ось чому багато молодих людей налаштовані більш радикально — ці ідеї здаються цілком нормальними, коли вони висловлюються таким чином, що ви думаєте: “Як можна з цим не погодитися?”».

Більш ніж одній третині працівників з нульовими контрактами, які часто не знають, скільки їм заплатять на цьому тижні, — менше 25 років, тоді як багато інших — «фіктивні самозайняті», тобто вони зареєстровані у якості самозайнятих, але насправді працюють на роботодавця й позбавлені таких трудових прав як, наприклад, мінімальна заробітна плата або оплачувана відпустка. Їм казали, що вільний ринок принесе їм свободу; замість цього він подарував їм незахищеність.

Те, чим довелося пожертвувати молодим людям під час пандемії, ще більше посилило почуття несправедливості. Ханна Бейрд, 22-річна студентка, виросла в Ротерхемі і завжди відчувала незадоволення наявним станом речей. Її побоювання щодо невідворотності кліматичної катастрофи та різні думки в соціальних мережах посилили це невдоволення. «Під час пандемії складається враження, що в багатьох випадках коронавірусу винні саме молоді люди, — говорить вона. — Я все ще маю оплачувати повну вартість навчання, коли вже півтора року всі пари проходять виключно онлайн, що здається просто плювком в обличчя, а коли говорять про плани щодо послаблення локдауна, університети завжди згадують в останню чергу. І просто в цілому складається враження, що уряд насправді не піклується про наше покоління, наче про нас просто забули».

Це не означає, що молодь перетворилася на переконаних революційних соціалістів, але серед тих міленіалів, які знають, хто такий Карл Маркс, половина позитивно ставиться до нього, в порівнянні з 40% представників покоління X і всього 20% бебі-бумерів.

У книзі «Прекрасний світ, де ти» — останньому романі авторки-міленіалки Саллі Руні — сексуальний не тільки секс. Один з її персонажів розмірковує над тим, як усі говорять про комунізм. «Коли я вперше заговорив про марксизм, люди насміхалися наді мною, — говорить він. — А тепер це стало трендом». Хоча це, ймовірно, не є основною темою розмов серед молодих людей, які знову наповнили нічні клуби Ньюкасла або Кардіффа, немає сумнівів у тому, що молоде покоління, яке виросло вже після закінчення холодної війни, набагато більш відкрите для цієї колись різко засудженої філософії XIX століття.

Багато хто повірив у лідера опозиції Джеремі Корбіна як у можливе рішення своїх економічних проблем; нещодавні опитування показують, що майже вдвічі більше молодих прихильників лейбористів вважають, що сьогодні він був би кращим лідером, ніж Кір Стармер.

Більшість молодих людей не захоплюються радикальною літературою, проте політизовані зумери та міленіали залишають ідеологічний слід у колах друзів. Але це не означає, що ліві повинні просто покладатися на два підростаючі покоління, очікуючи, що демографія в кінцевому підсумку забезпечить політичну перемогу, яка до цих пір вислизала від них. Як застерігав економіст Джеймс Мідвей у нещодавній статті під назвою «Ліве покоління зрештою може виявитися не таким вже й лівим», вони можуть знайти відповіді на своє розчарування і серед правих популістських рішень. У Франції багато молодих людей перейшли на крайні праві позиції; у Великобританії мало хто є членами профспілок, які історично допомагають формувати антикапіталістичні настрої; а деякі класично праві переконання співіснують з лівими поглядами серед багатьох молодих людей.

Багаті — чиє багатство лише зросло під час пандемії — залишаються нез’їденими. Але очевидно, що молоді люди не бачать раціональних причин підтримувати систему, якій, крім нестабільності та кризи, здається, немає чого запропонувати.

Джерело: The Guardian

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.