Ейфорія рантьє?

Переклали Юрій Черната і Таша Ломоносова

Попри циклічні спади та нерегулярні депресії, капіталістичний розвиток заведено описувати як динаміку самопідсилюваного зростання. Проте з 1970-х років на тлі падіння прибутковості у сфері виробництва товарів на глобальному рівні почалася  стагнація. Цей процес не вдалося компенсувати перенесенням світової бази виробництва до економік з низькою зарплатою — навпаки, пізні індустріалізатори стиснули зростання продуктивності своїх попередників у коротші цикли росту, відтворивши їхні проблеми у прискореному режимі. Тим часом капітал перейшов у спекулятивні авантюри, які обіцяли більші прибутки. Результатом стала модель слабкого зростання, підкріплюваного фінансовими бульбашками, які призвели до низки руйнівних обвалів і безробітних відновлень¹Йдеться про економічне явище, при якому економічне зростання супроводжується … Continue reading, а згодом до Великої Рецесії. За десятиліття, що минуло з 2009-го, центральні банки заможного світу загорнули свої хворобливі економіки у ковдру з грошей, але безрезультатно. Зростання не розганяється, і багатії відрікаються від своїх інвестиційних обов’язків, вкладаючи капітал у державні облігації попри негативні відсоткові ставки — тепер власники капіталу буквально платять державам, щоб ті взяли їхні гроші.

Хоча історія віковічної стагнації вже добре відома, навколо неї тривають багато дискусій. По-перше, існують конкуруючі способи осмислення нинішнього етапу капіталістичного розвитку. Поняттєві тренди змінювалися протягом десятиліть: пізній капіталізм, постфордизм, когнітивний капіталізм. Однак за останні півтора десятиліття панівним став термін «фінансіалізація» — поняття, яке підкреслює зростання значення фінансів, страхування та нерухомості у світовій економіці коштом виробництва²Greta Krippner, ‘The Financialization of the American Economy’, Socio-Economic Review, vol. 3, no. 2, 2005. Özgür Orhangazi, Financialization … Continue reading. По-друге, предметом дискусій є причини росту «фінансового капіталізму». Одні вважають стагнацію наслідком неоліберальних перетворень після кризи стагфляції 1970-х. Згідно з цією думкою, неолібералізм розв’язав руки короткозорим фінансистам з їхніми спекулятивними інтересами, що зупинило продуктивний динамізм капіталізму. Інші доводять, що капіталізм досяг свого піку у «золоту добу» післявоєнного буму, коли жорстка міжнародна конкуренція спричинила зниження прибутковості і тривалу стагнацію, що призвело до розростання надлишкового капіталу у формі фінансів.

Під поверхнею точаться ще одні дебати, котрі ще не почалися по-справжньому, але притягують все більше уваги: питання, чи спостерігаємо ми вихід з капіталізму. Іммануїл Валлерстайн вважав фінансіалізацію сутінками капіталістичної світ-системи, а Велику Рецесію — сигналом її незворотного занепаду. Тоді він прогнозував, що «ми можемо бути певними, що через 30 років не житимемо у капіталістичній світ-системі… нова соціальна система, яка народиться з цієї кризи, буде сильно відрізнятися». Але як вона виглядатиме — лишалося «питанням політичним і тому відкритим»³Immanuel Wallerstein, ‘El sistema que salga de la crisis será muy diferente’, Periódico Diagonal, 19 February 2009.. Більшість теоретиків виправдано уникають робити прогнози з такою астрономічною точністю, проте дедалі частіше лунають припущення, що капіталізм, як ми його знаємо, деформується у щось інше.

Для класичних політичних економістів капіталізм визначався самопідтримуваною системою зростання, яку приводить у рух ринкова конкуренція. Конкуренція спонукає виробників максимізувати рентабельність, зазвичай зменшуючи необхідні витрати робочої сили, внаслідок чого систематично збільшується кількість вироблених товарів і знижується їхня ціна — марксисти довгий час називали це «законом вартості». Якщо основною відмінністю капіталізму від інших способів виробництва є ця динаміка, ми маємо визнати, що капіталістична світова економіка, схоже, трансформується у щось протилежне. Внаслідок сповільнення росту і стагнації продуктивності схоже, що для нагромадження капіталу тепер потрібно не так щось виробляти, як чимось володіти. Прибуток дедалі частіше отримується шляхом скуповування дефіцитних активів, щоб підняти їхню вартість — практика, яку класики називали «рентою» й ототожнювали не з капіталістами, а з землевласниками. З приходом рантьєризму притаманні капіталізму форми отримання надлишку, організовані навколо безликого впливу світового ринку, схоже, поступаються юридично-політичним формам експлуатації — мита, оренда, політично підтримувані доходи від приросту капіталу. Від покійного Девіда Гребера до Роберта Бреннера, авторитетні теоретики капіталізму з протилежними ідеями щодо його походження та розвитку сходяться на думці, що сучасні патерни класового домінування виглядають дедалі менш капіталістичними⁴David Graeber, ‘Imagining a World with no Bullshit Jobs’, Dissent, 16 August 2018. Роберт Бреннер робив це … Continue reading. Для МакКензі Ворк це привід для провокативного питання: чи це щось гірше⁵McKenzie Wark, Capital Is Dead: Is This Something Worse?, London and New York 2019?

Перевизначення ренти

Бретт Крістоферс у своєму майстерному дослідженні проливає світло на сучасну капіталістичну динаміку, змінюючи формулювання поняття «рантьєризм». У його праці «Капіталізм рантьє» рента визначається як «плата економічному актору (рантьє)… виключно за контролювання чогось цінного». Активи, які приносять ренту, можуть бути фізичними — наприклад, закриті від інших природні ресурси або будівлі — чи існувати виключно в юридичній площині, як інтелектуальна власність. Суть в отриманні «доходу від власності, володіння або контролю над рідкісними активами за умов обмеженої або відсутньої конкуренції»⁶Brett Christophers, Rentier Capitalism: Who Owns the Economy, and Who Pays for It?, London and New York 2020, pp. xvi, xxiv.. Крістоферс описує це як синтез поглядів класичних політичних економістів, котрі вважали ренту монопольним прибутком, пов’язаним з об’єктивною рідкісністю активу, та ортодоксальних економістів, які визначають як «ренту» всі надлишкові прибутки, отримані завдяки обмеженій конкуренції — наприклад, через регуляторне захоплення. Це протиставлення є дещо карикатурним: наприклад, чи справді Маркс не розумів, що рента на землю породжується обгороджуванням, а не лише обмеженою кількістю землі? Проте перевизначення ренти Крістоферсом значно додає ясності в нечітку та заплутану тему, донедавна обмежену галуззю критичної географії, рідної дисципліни автора.

На думку Крістоферса, сучасний капіталізм не просто домінований рентою та рантьє; він також «у глибшому розумінні значною мірою підтримується й організовується навколо активів, які генерують цю ренту та забезпечують цих рантьє». Іншими словами, ми живемо у повноцінному капіталізмі рантьє — «способі економічної організації, в якому успіх залежить переважно від того, що ти контролюєш, а не що ти робиш — все вирішує бухгалтерський баланс». Часи творчої руйнації залишилися позаду. Цей різновид капіталізму будується навколо «володіння», а не «створення»; він «наповнений власницьким, а не підприємницьким етосом», у якому темпи суспільного відтворення встановлюються вже не запеклим змаганням у сфері виробництва товарів, а «отриманням, захистом та експлуатацією рідкісних активів». Це породжує монополістичні тенденції, «загалом ворожі до динамізму та інновацій», оскільки безпечність рантьєризму не заохочує інвестування у підвищення продуктивності. На думку Крістоферса, термін «рантьєризація» краще передає застійний стан сучасного капіталізму, ніж «фінансіалізація», яка фокусується на перенесенні економічної діяльності у фінансову сферу. Остання «віддає перевагу одній частці широкої структурної трансформації, ігноруючи всі інші — а деякі з яких, як свідчать дані, так само істотно, якщо не сильніше, вплинули на розростання фінансів»⁷Rentier Capitalism, pp. xviii, 40, 31, 5.. У своїй книзі Крістоферс класифікує сучасний рантьєризм як складний та багатогранний феномен. Якщо рантьє ХІХ століття переважно був фінансистом або землевласником, сучасні рантьє також отримують прибутки з цифрових платформ, родовищ природних ресурсів, інтелектуальної власності, сервісних контрактів або інфраструктури.

Рантьєризм в одній країні

Емпіричний фокус книги націлений на неоліберальну Британію — економіку рантьє в повному сенсі. У семи розділах, наповнених корисними даними, Крістоферс досліджує роль різних типів рантьє, які процвітали з 1970-х, оцінюючи їхню частку в економіці й інституційні трансформації, які зробили можливою їхню діяльність. Масова приватизація публічного майна за Тетчер — державні компанії, будівлі, земля — породила інфраструктурних та роздула кількість земельних рантьє, а поширення державних контрактів через аутсорсинг призвело до підйому службово-підрядних рантьє. Лібералізація фінансів і зниження відсоткових ставок спричинили сплеск домогосподарств, що живуть на процентний прибуток, корпоративного та державного боргу, які посилили вплив фінансових рантьє. Експлуатація нафтових родовищ у Північному морі та винайдення цифрових платформ розширили кількість цифрових і ресурсних рент. Своєю чергою, зміцнення прав власності зміцнило рантьєризм у цілому, так само як довготривале скасування законів про конкуренцію і дедалі більша терпимість до монопольних практик. Зіграла роль також фіскальна політика, особливо зниження податків на капітал. Воно звільнило від податкового тягаря доходи від передачі активів, дозволивши безконтрольне зростання їхньої вартості. Таким чином неолібералізм не лише допоміг доходам рантьє, а й збільшив вартість рантьєрських активів. Непомірні прибутки від монополій, уможливлені рантьєризмом, перенаправили капітал у низькопродуктивні сектори, що призвело до стагнації економіки, яка також відзначається ростом нерівності внаслідок розпаду робітничих організацій. Підпирає цю суспільну формацію негласний класовий альянс між великими корпораціями та дрібними рантьє — домовласниками, спраглими до зростання цін на будинки, та забезпеченими пенсіонерами з газетою Telegraph у руках, які покладаються на доходи від пенсійного фонду⁸У частині країн — наприклад, у Німеччині — це наштовхується на опір населення. … Continue reading.

Попри свої концептуальні та емпіричні сильні сторони, «Капіталізм рантьє» страждає від низки прогалин. Незважаючи на спробу розказати загальну історію неоліберальної доби, у підході книги помітний певний «методологічний націоналізм». Крім визнання на початку, що британському капіталізму бракує геоекономічної цілісності («Лондон — місце, де робить бізнес глобальний капіталізм, а не де британський капіталізм робить світовий бізнес, як раніше»), у книзі практично не зачіпається ні позиція рантьєрської Британії у глобальній політичній економії, ні те, як ця роль могла бути зумовлена спадком глобального імперіалізму та неоколоніальної влади⁹Rentier Capitalism, p. 6.. Крім того, хоча книга починається з блискучого теоретичного дослідження рантьєризму, вона нехтує іншим терміном, який з’являється в назві книги — капіталізмом. Питання, що таке сам капіталізм, у дослідженні сприймається як самоочевидне. Це упущення є особливо важливим для нас, бо воно не дозволяє Крістоферсу повністю осягнути, що тривалий процес рантьєризації, так добре зафіксований у його дослідженні, може сказати про минуле, сучасність та майбутнє капіталізму.

Найбільш схожим на визначення капіталізму в праці Крістоферса є побіжне визначення обміну товарами як його «сутності»¹⁰Rentier Capitalism, p.29.. Це рівносильно поверненню до уявлення про «комерційне суспільство», згідно з яким капіталізм — це спосіб економічної організації, за якого прибуток отримується за допомогою торгівлі. Проблема цього підходу в тому, що він приймає за даність те, для чого потрібне пояснення. Обмін товарами існував з незапам’ятних часів, не приводячи в рух динаміку сучасного економічного розвитку. Це зрозумів Маркс, намагаючись історизувати походження капіталізму. На його думку, самим лише переростанням «допотопних» форм капіталу («капітал, який приносить відсотки… та його брат-близнюк — торговий капітал») неможливо пояснити зародження капіталістичного способу виробництва. Навпаки, писав Маркс, у випадках, коли капітал досягав певного суспільного панування до капіталізму, він здебільшого робив це у збиток виробництву: він «чіпляється до нього як паразит» — «ослаблює продуктивні сили замість розвивати їх, водночас увічнюючи сумні умови, в яких соціальна продуктивність праці не розвинена»¹¹Karl Marx, Capital: Volume III, London 1981, pp. 728–32..

Дві логіки

Докапіталістичні капітали діяли згідно з тим, що Крістоферс назвав би рантьєрською логікою. Як показала Елен Мейксінс Вуд, комерційна діяльність докапіталістичних торговців спиралася не стільки на конкурентне виробництво, скільки на здатність регулювати постачання товарів на роз’єднані ринки — купувати дешево, продавати дорого¹²Ellen Meiksins Wood, The Origin of Capitalism: A Longer View, London 2002.. У цьому контексті кращі вантажні потужності, монополістичні привілеї або політичні зв’язки діяли як активи, що приносять ренту, і дозволяли докапіталістичним торговцям експлуатувати соціально зумовлений дефіцит товарів. Маркс погоджувався, що рантьєрський капітал мав тенденцію душити продуктивний капітал у докапіталістичних суспільствах. Це, однак, перестало бути нормою «в контексті капіталістичного способу виробництва», де «комерційний капітал втрачає свою панівну позицію»¹³Karl Marx, Grundrisse, London 1981, pp. 505–7.. Коротко кажучи, капіталізм — це перше історичне суспільство, в якому продуктивний капітал здатен компенсувати задушливий ефект комерційного капіталу, що дозволяє обом розвиватися в режимі симбіозу, а не протистояння.

Точку зору Маркса можна проілюструвати роллю земельної ренти в капіталістичному сільському господарстві. У докапіталістичних суспільствах селяни організовували своє існування навколо максимально безпечних стратегій, які спиралися на неоплачувану сімейну працю. Це не сприяло ризикованим продуктивним інноваціям, бо за потреби збільшити виробіток селянські домогосподарства зазвичай мобілізували необхідну кількість сімейної робочої сили незалежно від зниження продуктивності за кожну додаткову годину роботи. Таким чином сільське господарство мало тенденцію ставати більш працевитратним з часом, що призводило до стагнації або навіть падіння продуктивності та зрештою до продовольчих криз. У контексті стагнації соціальних надлишків підвищення ренти землевласниками забирало все більшу частку пирога, який при цьому зменшувався. Це, своєю чергою, загострювало продовольчі проблеми для селян і прискорювало падіння їхньої продуктивності. Капіталістичне сільське господарство, з іншого боку, базується на постійному зростанні продуктивності. Запекла конкуренція постійно змушує капіталістичних фермерів впроваджувати технології економії капіталу та робочої сили, просто щоб залишатися на плаву. У цьому контексті рента, отримувана землевласниками, просто в’їдається у соціальний надлишок, який вже зростає, тобто рантьєризм не обов’язково нейтралізує зростання продуктивності. Ба більше, земельна рента та капіталістичне виробництво навіть можуть виробити симбіотичні стосунки, в яких капіталісти розвивають продуктивні сили все швидше, аби нейтралізувати вартість зростаючої ренти. На думку Роберта Бреннера, саме ця самовідтворювана спіраль зростання ренти та продуктивності й породила капіталістичне сільське господарство¹⁴Robert Brenner, ‘The Agrarian Roots of European Capitalism’, Past and Present, no. 97, November 1982.. У ранньомодерній Англії лорди примусили селян укладати короткострокові орендні угоди, загнавши їх в умови конкурентного земельного ринку, в якому вартість ренти зростала зі зростанням населення, а кількість землі лишалася незмінною. У цьому контексті збільшення виробітку ставало для орендаря необхідною умовою для відновлення доступу до землі, що прискорило поширення технік сівозміни та нових форм тваринництва. З часом тиск земельної ренти винагородив найбільш продуктивних орендарів, котрі консолідували орендні ділянки у великі капіталістичні ферми з використанням найманої праці.

Насправді капіталістичне виробництво й отримання ренти діють згідно з діаметрально протилежними логіками. Капіталістичне виробництво передбачає постійне збільшення кількості продукції зі зростанням продуктивності. Підштовхуваний конкуренцією, капіталіст покращує рентабельність своїх товарів, знижуючи ціну всупереч падінню прибутковості. З іншого боку, отримання ренти ґрунтується на відтворенні дефіциту. Рантьє — за визначенням накопичувач, комерційний актор, який експлуатує можливість спекулювати на ринку, щоб якнайсильніше підняти ціни. Можливо, тому Крістоферс вважає, що наслідком «дерантьєризації» стане «чистіша» форма капіталізму, «більш чесна та конкурентна». Слідом за Пікетті та Маріаною Маццукато він незмінно сприймає ренту як перешкоду для капіталістичного способу виробництва, оскільки роздуті прибутки від активів, які приносять ренту, відволікають капітал від його функцій щодо продуктивності та інновацій. Але ці стосунки — не обов’язково протистояння. Хоча рента — завжди неприємність для кожного окремого капіталіста, оскільки поглинає надлишкові прибутки, проте вона не обов’язково підриває капіталістичний динамізм як такий, бо капіталізм — це перший спосіб виробництва, за якого зростання продуктивного капіталу може обігнати задушливі ефекти рантьєрського капіталу.

Це проблематизує історичний опис тривалого процесу рантьєризації у Крістоферса. Він називає Британію нацією рантьє «за історичною схильністю», зазначаючи, що рантьє відігравали панівну роль у британському суспільстві «з перших днів його капіталістичної одіссеї», особливо землевласники та фінансисти. Крістоферс стверджує, що рантьє тимчасово втратили панівну позицію на початку — в середині ХХ століття, коли величезну кількість землі забрали у державну власність, а фінансову сферу обмежили державними регуляціями, що проклало шлях для виробничого вибуху післявоєнних років. Коли вибух досяг точки виснаження у 1970-х — описаний як «хронічне падіння» без подальших пояснень — неоліберальна перебудова принесла помсту рантьє. Через невтримність рантьєризму повернення до норми досі позначається на динамізмі британського капіталізму¹⁵Rentier Capitalism, pp. 1–5, 19.. Проблема цього наративу у тому, що він не витримує елементарного історично-порівняльного тесту. Враховуючи, що Британія почала аграрну та індустріальну революції, чому історична схильність країни до рантьєризму не придушила розвиток продуктивних сил тоді? Це запитання породжує й інші. Якщо рантьєризм не задушив капіталістичний динамізм у дев’ятнадцятому столітті, то з чого можна судити, що він робить це зараз? Якщо брати ширше: що як тривалий процес рантьєризації — взагалі не причина гальмування капіталізму, а лише симптом глибшої хвороби?

Промисловий надлишок потужностей

Можливо, сам капіталізм здає позиції, а рантьєризм просто колонізує його руїни. Це центральне припущення книги Аарона Бенанава «Автоматизація та майбутнє роботи»: що двигун капіталістичного зростання — продуктивний капітал — поступово зникає сам по собі. Книга написана у критичному діалозі з «автоматизаційним дискурсом» — поширеною нині думкою, що завдяки стрімкому розвитку технологій наймана праця поступово стає непотрібною. Підтримуваний широким спектром коментаторів, від ультраконсервативних неолібералів та технологічних гуру до крайньо лівих акселераціоністів, автоматизаційний дискурс пояснює зростання нестабільної зайнятості та стагнацію зарплат новим поколінням технологій заощадження праці. Бенанав спростовує цю тезу. Якби технології заощадження праці були причиною довгострокової тенденції зі знищення робочих місць, темпи зростання продуктивності праці (виробіток на працівника) теж мали би прискорюватись, тоді як насправді вони сповільнюються. Проте, на відміну від Крістоферса, Бенанав приписує це сповільнення не зростанню рантьєризму, а «все більшій перенасиченості світових ринків товарами»¹⁶Benanav, Automation and the Future of Work, London and New York 2020, p. 24..

Всього на ста сторінках Бенанав, поєднуючи технічну точність з прекрасним рівнем аргументаційної ясності, перезбирає пазл глобальної стагнації. Відштовхуючись від тези Роберта Бреннера про «довгий спад», Бенанав стверджує, що історичне насичення глобального капіталізму починається в період після Другої світової війни. Підтримувана американськими геополітичними інтересами та передачею технологій відбудова Європи та Японії дозволила тамтешнім виробничим базам наздогнати американських виробників і посилила міжнародну конкуренцію за експортні ринки збуту. Це, однак, не завадило іншим регіонам світу також вибудувати власні виробничі потужності та запровадити орієнтовані на експорт стратегії росту. Поширення індустріалізації перенаситило міжнародні ринки і знизило ціни на товари виробництва, ускладнюючи досягнення швидких темпів індустріальної експансії. З кінця 1960-х заможні країни почали скорочувати промислові робочі місця при скороченні норми прибутків, а більш пізні індустріалізатори скоро до них приєдналися, досягнувши технічного рубежу. В кінці 1970-х деіндустріалізація дісталася Південної Європи, а у 1980-х та 90-х — Латинської Америки, Східної, Південно-східної Азії та Південної Африки. У багатьох бідніших країнах індустріалізація досягла свого піку на такому низькому рівні, що «можливо, точніше буде сказати, що вони взагалі ніколи не індустріалізувались»¹⁷Automation and the Future of Work, p. 21..

Опис Бенанава ставить історичну гонитву капіталізму за максимізацією продуктивності в незручне становище, якому не завадила би докладніша оцінка. Він підкреслює, що безпосередньою причиною стагнації є не зростання продуктивності як таке, а перенасиченість світового ринку, спричинена дублюванням технічних потужностей. Проте очевидно, що корінною причиною надлишку виробничих потужностей є імператив нарощування продуктивності капіталоінтенсивними методами, інакше необхідності дублювати технічні потужності взагалі не було б. Однак Бенанав, схоже, повністю це усвідомлює. Як відзначає він, економіки, яким вдалося зберегти найбільші частки виробничої зайнятості — це саме ті, які найбільше роботизували їх у відповідь на жорстку промислову конкуренцію¹⁸Automation and the Future of Work, p. 28.. Іншими словами, видиме усунення продуктивності з його наративу варто сприймати у зв’язці з його критикою автоматизаційного дискурсу.

Помилка теоретиків автоматизації полягає у приписуванні глобальної деіндустріалізації напряму зростанню продуктивності, що спонукає їх пропускати низку проміжних ланок у причинно-наслідковому ланцюгу. Ця помилка росте зі статистичної ілюзії. Теоретики автоматизації помилково припускають, що індустріальні показники продуктивності прискорюються тому, що залишилися високими у порівнянні зі зростанням кількості продукції. Але так тільки здається, «тому що зростання кількості продукції, з яким порівнюють [продуктивність], стискається». У реальності показники продуктивності в промисловості сповільнюються, а виробництво сповільнюється ще швидше. Насправді це історія про «зумовлену випуском» деіндустріалізацію. Переповнені глобальні ринки товарів призвели до зниження норми прибутку та скорочення інвестицій у фіксований капітал з відповідним економічним сповільненням. Це, своєю чергою, веде до сповільнення продуктивності, оскільки низькі показники зростання означають, що фірми «відмовляються від великих інвестицій у розширення своїх продуктивних потужностей; багато нових гаджетів, які показують на торгових виставках, таким чином ніколи не потрапляють на магазинні полиці»¹⁹Automation and the Future of Work, pp. 23, 21, 42.. Іншими словами, тенденція капіталізму до підвищення продуктивності залишається у корені проблеми, але насправді ця історія є складнішою, ніж припускає фіксація теоретиків автоматизації на технологіях.

Загальний спад / криза

Це вичерпання можливостей глобальної індустріалізації відкидає похмуру тінь на майбутнє капіталізму, адже на горизонті більше немає дієвих альтернативних двигунів зростання. Найбільш показова ситуація із надлишковими виробничими потужностями склалася у сільському господарстві та сервісному секторі, в яких зараз сконцентрована більшість світової робочої сили. До того ж цим секторам не притаманні стрибки у продуктивності. Історично так склалося, що перешкоди для підвищення продуктивності послуг були подолані «саме шляхом їх індустріалізації», тобто шляхом заміни працівників сфери обслуговування промисловими товарами, як-от праця прачок була замінена пральною машиною. Приєднуючись до думок, висловлених Вільямом Баумолом, Бенанав доводить, що сервісний сектор страждає від успадкованої «хвороби собівартості». Повільні темпи зростання продуктивності означають, що «послуги стають ще дорожчими порівняно з товарами», а це, своєю чергою, означає, що «зростання попиту на послуги залежить від росту доходів по всій економіці в цілому». У контексті стагнації зарплат і широко розповсюдженої прекарності це створює серйозну проблему: «Оскільки темпи загального економічного зростання сповільнюються із занепадом двигуна промислового зростання, динаміка зростання зайнятості у сфері послуг також повинна ослабнути — що насправді і сталося у країнах з розвиненою капіталістичною економікою»²⁰Automation and the Future of Work, C. 57–60..

То куди ж у стагнуючій світовій економіці дівається капітал? «Мірою того, як у країнах відбувалася деіндустріалізація, її супроводжувало також масове накопичення фінансіалізованого капіталу, яке мало на меті радше отримувати доходи від володіння відносно ліквідними активами, ніж робити довгострокові інвестиції у новий основний капітал». Це процес постійного виймання інвестицій із виробничого капіталу та «падіння довгострокових відсоткових ставок, адже пропозиція позикових коштів є в рази вищою за попит на них». Таке наростання фінансового капіталу, своєю чергою, живило бульбашки цін на активи, періодично створюючи міраж багатства для більш заможних домогосподарств і дозволяючи їм споживати більше. Коли бульбашка луснула, ці самі домогосподарства вже почали скорочувати споживання товарів та послуг, аби сплачувати свої борги, створюючи таким чином довгі періоди спаду економіки»²¹Automation and the Future of Work, С. 35–8..

Саме ця динаміка стагнації-фінансіалізації лежить в основі рантьєризації капіталізму, а не навпаки, як це стверджує Крістоферс. В умовах застійних темпів зростання накопичення капіталу перетворюється на конфлікт перерозподілу в основному з нульовою сумою, в якому інвестиції втікають у безпечну гавань рантьєризму. Неоліберальні реформи не породили цей процес, хоча до певної міри вони посилили його, прибравши обмеження на монопольний прибуток і сприяючи приросту капіталу, викликаному утворенням цієї бульбашки. Як і в докапіталістичних суспільствах, ритми виробничого росту зараз дедалі більше підпорядковуються динаміці фінансів і комерційної діяльності рантьє, хоча у наш час основною причиною цього стає не мертва хватка рантьє, а виснаження виробничих можливостей самого капіталізму.

Проблема в тому, що з наступом рантьєризму капіталізм все менше і менше схожий на сам на себе. А може, ми переживаємо перехід від капіталізму? На це просте питання можуть напрошуватися скептичні відповіді. Звісно, ми все ще живемо у суспільстві, опосередкованому грошима та ринками, проте так жили і люди в античності. Можна відзначити, що та стагнація продуктивності, про яку говорить Бенанав, і сама є функцію капіталістичної конкуренції, а значить, капіталістичний «закон вартості» все ще діє. Проте, знову ж таки, історично періоди переходу були розтягнутими в часі, хаотичними процесами, під час яких старі моделі виробництва якийсь час ще співіснували із новими. «Немає однозначних розрізнень», — пише Крістоферс щодо рантьє; «малоймовірно, щоб весь дохід рантьє мав форму ренти», «дохід отримується водночас як від контролю над активом, так і від роботи, пов’язаної з постачанням продукту чи послуги, які він фінансує»²²Rentier Capitalism, p. xxv.. Те саме можна сказати про всю соціальну формацію, в якій капіталістичне виробництво все ще зберігається, проте більше не займає домінантну ролі у новому суспільстві. Щоб визначити, чи заслуговує конкретне суспільство на ярлик «капіталістичне», ключове питання полягає в тому, що в ньому визначає темпи суспільного відтворення. Якщо, як стверджує Крістоферс, рантьєризм справді став домінантною логікою, витіснивши зростання продуктивності та творчу руйнацію як наріжні принципи соціальної організації, тоді капіталістичний спосіб виробництва став підпорядкованим чомусь іншому. У такому випадку говорити про «капіталізм рантьє» було б неправильним вжитком цього терміну, і нам би знадобився новий.

Поховання капіталу

«Звісно, є багато доказів того, що це все ще капіталізм або переважно капіталізм», — пише Маккензі Ворк у своїй праці «Капітал помер» (Capital is Dead). Питання радше в тому, «чи справді виникає додатковий спосіб виробництва і чи він справді настільки якісно відрізняється, щоб виділяти і позначати його як щось окреме». Це відправна точка цієї провокативної книжки Ворк, у якій вона критикує брак історичної уяви у сучасного марксизму. Останній вона звинувачує у тому, що він задовольняється думкою про те, що «оскільки комунізм не переміг, це все ще має бути капіталізм». На думку Ворк, після десятиліть нищівної поразки «шляхетні марксисти» з академічних кіл перестали розглядати капіталізм як історичне, еволюційне явище, бо примирилися з думкою, що його неможливо подолати. Тоді завдання полягає у тому, щоб виштовхнути нас зі стану, який Венді Браун назвала «лівою меланхолією»²³Capital Is Dead, pp. 81, 12, passim; Wendy Brown, ‘Resisting Left Melancholy’, boundary 2, vol. 26, no. 3, 1999.. Ворк нагадує, що колись взагалі-то існував «дискурс про перехід між способами виробництва», в якому капіталізм був процесом з чітким історичним походженням і, потенційно, з кінцем²⁴Capital Is Dead, С. 22–3. Цей дискурс досі живе та процвітає. Дебати про перехід досі … Continue reading. У своїй книжці Ворк прагне відродити цю форму історичного мислення шляхом креативного мисленнєвого експерименту, який приводить до водночас сумних і обнадійливих висновків. «Отже, погана новина така: це більше не капіталізм, це щось гірше. А хороша новина полягає в тому, що як капіталізм не вічний, так і цей новий спосіб виробництва, яким би поганим він не був — не назавжди. Йому на зміну можуть прийти інші»²⁵Capital Is Dead, p. 29..

То що ж це за чудовисько — це останнє породження класового суспільства? Ворк охрестила його векторалітським способом виробництва. Останні технологічні досягнення призвели до величезних обсягів надзвичайно дешевої інформації. Це підняло проблему того, «як підтримувати форми класової нерівності, пригноблення, домінування та експлуатації, засновані на чомусь, чого в принципі зараз є сміховинно багато» Аби розв’язати це протиріччя, з капіталізму синтезувався новий спосіб виробництва, заснований на контролі над тим, що авторка називає «векторами інформації» — це абстракція, що позначає «інфраструктуру, якою інформація направляється у часі чи просторі». Якщо власність і контроль над засобами виробництва наділяють капіталіста владою організовувати працю, тоді власність і контроль над цим «вектором» дає векторалісту владу організовувати самі засоби виробництва за посередництва «патентів, авторських прав, торговельних марок, товарних знаків, запатентованих логістичних процесів і тому подібного». Для Ворк значна частина влади та власності найбільших корпорацій світу нині має цю векторальну форму. Подібно до Крістоферса, вона відзначає, що багато з них «насправді не виробляють речей, які вони продають», а навіть якщо вони це роблять, то «значну частину вартості компанії становлять надходження від портфелів інтелектуальної власності або даних, якими вони володіють про своїх клієнтів»²⁶Capital Is Dead, pp. 5, 55, 45, 115..

Не менш важливим є і те, що векторалітський клас постає «новим типом правлячого класу», який не так привласнює певну кількість надлишкової вартості, як «наживається на асиметрії інформації». Ця динаміка породжує новий підпорядкований клас відносно привілейованих «хакерів»²⁷Capital Is Dead, p. 54, 13, passim.. Подібно до «когнітаріату» Берарді, клас хакерів описаний як такий, що створює нові зломи інформації — технічного чи культурного характеру. Праця хакерів «не схожа ні на сезонні роботи у сільському господарстві, ні на прискіпливо контрольований робочий час робітника», для неї притаманний свій особливий ритм, який опирається старим формам дисципліни на робочому місці. Важливо, що в цій праці також бракує «співвідношення між одиницями робочого часу та одиницями створеної вартості». «Щось придумане за лічені хвилини може мати величезну вартість. Довгі години важкої праці можуть виявитися марними».

Якісну працю зі створення нової інформації врешті апропріює вектораліст, який комодифікує її шляхом перетворення на товар, який може продаватися на ринку. Класові антагонізми, що передували векторалізму, як-от антагоністичні відносини власника житла й орендаря чи капіталу та праці, співіснують і взаємодіють із новою векторалістсько-хакерською динамікою відносин. Векторалізм все ще тримається на піраміді експлуатованої праці: коли такі корпорації як Apple чи Google апропріюють інформацію, створену арміями хакерів, вони інкорпорують її у «продукти, виробництво яких може бути передано в підряд підлеглому класу капіталістів». Схожим чином власники нерухомості отримують вигоду від розвитку векторалізму так, як це не може зробити капітал. Наплив «креативного класу» і «технарів» джентрифікує мікрорайони і витісняє звідти орендарів з робітничого класу. Водночас це накладає на місце «шари інформації, котрі можна відбити у формі вартості, яку потім можна продати банкірам та адвокатам і, своєю чергою, витіснити орендарів з числа простих представників хакерського класу» ²⁸Capital Is Dead, pp. 43–46, 92..

У цій складній модальній формації, як стверджує Ворк, векторалістський спосіб виробництва стає домінантним, зводячи капіталістичне виробництво до статусу підлеглого елементу. Постання векторалізму описується як ненавмисний результат тривалої стагнації капіталістичного виробництва. У 1970-х виробничі сили досягли піку своїх можливостей і більше не могли зростати шляхом підвищення продуктивності чи задоволення вимог робітників. Клас капіталістів знайшов вихід із цієї тупикової ситуації, «замінивши працю вектором, який вказав їм шлях до виходу»: вони використовували інформаційні технології, щоб уможливити більш абстрактні та гнучкі способи організації виробництва (глобалізація, аутсорсирнг) і споживання (фінансіалізація). Однак «те, що на перший погляд допомагало капіталу завдати поразки праці у цьому надмірно розвиненому світі, врешті завдало поразки і самому капіталу». Капіталістичний клас опинився у ситуації боротьби проти нового класу векторалістів, якому він сам надав засоби, аби себе перемогти: «Наче учень чарівника, капітал накликав сили, які сам не здатний контролювати чи стримувати». У результаті «з реальної економіки виринає не просто бульбашка спекуляцій рантьє, а щось гірше, адже інформація має онтологічні властивості, що змінюють товарну форму на якісному рівні». Після створення інформацію «можна нескінченно тиражувати, дешево зберігати, дешево передавати», а це означає, що її комодифікація потребує штучних засобів обмеження цього тиражування та передачі, як-от прав інтелектуальної власності. Коли товар долає матеріальні обмеження, а приватна власність переходить на такий високий рівень абстракції, все стає придатним для привласнення, навіть приватність: «У нас закінчується світ, який можна було б комодифікувати. І тепер комодифікація здатна тільки поглинати власні засоби існування — як природні, так і соціальні»²⁹Capital Is Dead, pp. 57, 79, 95, 42, 48..

Коротко кажучи, капіталізм помер, а векторалізм пожирає його труп. Ця думка проходить через всю книжку Ворк. Що далі за текстом, то частіше дотепні зауваження про посткапіталістичний перехід перемежовуються екскурсами на різні теми, такими як ліві науковці XX століття, зміни у світогляді комуністичної партії Китаю, концептуальна генеалогія «вульгарного марксизму» чи коментарі до стрічки Рауля Пека «Молодий Карл Маркс». Для читача, який не звик до логіки культурології (як-от для мене), структура цієї книжки місцями виглядає еклектичною та може збивати з пантелику. Тим не менш, це поєднання філософської розвідки та літературної вигадливості створило роботу, яка надзвичайно спонукає до роздумів. З-поміж трьох книжок, які я оглядаю в цій статті, саме «Капітал — мертвий» піднімає найбільш цікаві та провокативні питання, навіть якщо на них краще відповідати, читаючи паралельно книжки Крістоферса та Бенанава.

Види рантьє

Аргументи Ворк недостатньо переконливі як мінімум у двох аспектах. По-перше, лишається неясно, чому саме контроль над інформацією є ключовою рисою способу виробництва, який зароджується зараз. Ідея «вектору» не обов’язково вказує на отримання доходу від «володіння», а не від «створення». Подібна логіка наявна в багатьох інших секторах, у яких отримують ренту — наприклад, у побудові інфраструктури, землеволодінні, запасах природних ресурсів. І справді, якщо виходити з таксономії Крістоферса, вектораліст є просто одним із типів рантьє поряд з багатьма іншими. Чи радше є поєднанням двох типів рантьє: тих, які отримують прибуток від цифрових платформ, і тих, які отримують його від прав інтелектуальної власності. Якщо Крістоферс підважує термін «фінансіалізація» через те, що він виділяє лише один аспект набагато ширшого процесу, то те саме можна сказати і про поняття векторалізації, пропоноване Ворк. У чому думки Ворк та Крістоферса сходяться — то це в тезі про те, що нова логіка рантьє/вектора витіснила продуктивний капітал з його домінантного становища. І це другий аспект, який потребує більшої уваги. Бенанав у своїй книжці описує, як капіталістичний спосіб виробництва досяг точки виснаження, проте доходить висновку, що він досі диктує динаміку суспільного відтворення. Бенанав демонструє, як, попри рантьєризацію, статки заможніших економік лишаються «міцно прив’язаними до долі їхніх промислових секторів». В умовах браку альтернативних двигунів росту жорстка промислова конкуренція залишається рушійною силою світової економіки, що пояснює, чому фірми «відреагували на надмірне накопичення спробою зробити свої наявні виробничі потужності більш гнучкими й ефективними, а не поступилися місцем виробникам з інших країн, чиї витрати на виробництво є нижчими»³⁰Automation and the Future of Work, p. 36. Капіталізм цілком може переживати передсмертну агонію, але, здається, зарано оголошувати його мертвим.

В той час як книжка Ворк струшує історичну свідомість читачки, показуючи світ у стані постійного перетікання з одного стану в інший, вона робить небагато для ідентифікації шляхів подальшого розвитку. «Капітал помер» ґрунтується на тезі попередньої книжки Ворк — «Маніфесту хакера» (2004). «Маніфест хакера» був написаний у часи, коли видавалося, «наче єдиним, що справді могло б стати основною всезагального добробуту, є інформація». У той час обмін файлами між людьми підривав культурну індустрію, і виробники інформації починали «думати не тільки про свої ремісничі чи торговельні інтереси, а й про свої інтереси як класу». П’ятнадцять років потому її бачення перспектив для опору здається значно менш оптимістичним. Були винайдені такі нові методи «захоплення створеного», що тепер саме виробництво інформації може бути передане на аутсорсинг «безкоштовній робочій силі». «Навіть коли ви просто прогулюєтеся вулицею, телефон у вашій сумці чи кишені передає дані тій чи іншій векторалістській організації». Хакерська політика тепер виглядає теж набагато більш неоднозначною. Попри те, що тут траплялися випадки неабиякої самоорганізації, як-от страйки працівників Google у 2018 році, видається, що хакерському класу «наразі нелегко подумати про якісь спільні інтереси, тому що види нової інформації, яку виробляють різні його підфракції, дуже різняться». Ті його представники, що є стартаперами з Силіконової долини, також схильні потрапляти у пастку амбіціозних мрій про прогрес корпорацій, навіть попри те, що вони рідко втілюються у реальність³¹Capital is Dead, pp. 54, 115, 48..

Ближче до кінця книги Ворк закликає до політики «акомунізму» (відсилаючи до атеїзму): «Ми вільні прагнути іншого проєкту, який міг би прийти після капіталізму. Це не буде комунізм. Як виявилося, вихід з капіталізму шляхом зовнішньої революції був невдалою траєкторією». Оскільки хакерський клас не бере на себе нову революційну суб’єктність, залишається незрозумілим, якими ж, на думку Ворк, є інші можливі траєкторії. Ніби зазнавши поразки у власному мисленнєвому експерименті, у прикінцевих розділах Ворк сповзає до відчуття глибокої лівої меланхолії: «Давайте визнаймо, товариші, що ми — переможені. Для нас не буде ніякого Другого Пришестя». Нам лишається мало на що сподіватися: капіталізм помер, комунізм промахнувся, а ми застрягли у чомусь значно гіршому³²Capital is Dead, pp. 142, 169..

Змішана економіка

На противагу цьому, в книжці «Капіталізм рантьє» запропонована ціла низка можливих політик дерантьєризації. Крістоферс, серед іншого, закликає до більш жорсткої політики конкуренції, підвищення оподаткування приросту капіталу і націоналізації певних секторів економіки. Управлінням такими секторами він пропонує віддати або органам державної влади на різних рівнях, або комунальним органам. У цій концепції дирижистська промислова політика буде провадитися за підтримки державних інвестиційних банків. Одним із найбільш нагальних завдань цього активізованого державного сектору було б запровадження невідкладного процесу декарбонізації. Звісно, при такому розкладі «нерантьєристська або мінімально рантьєристська» приватна економіка і далі існуватиме. Суттєва частина активів все ще буде у приватних руках і виставлятиметься на ринки для отримання доходу. Зокрема, до таких активів Крістфорес відносить фінансові активи, інтелектуальну власність і, що дуже важливо, житло. Але ключова думка у тому, запевняє автор, що власники капіталу не будуть «заохочуватися ставати рантьє і не матимуть можливості ними стати». Розкриваючи карти, Крістоферс стверджує, що «змішана, множинна екологія власності є, певно, найкращою метою — і точно найбільш життєздатним результатом з точки зору політики й економіки» ³³Rentier Capitalism, pp. 393, 407..

У такому суспільстві, зазначає він, «економічні ресурси будуть об’єктом більш розпорошеного і демократичного контролю», і вже через це реалізації його бачення варто добиватися. Проте Крістоферс дещо перестарався, описуючи радикалізм свого бачення. Можливо, саме передбачаючи звинувачення у реформізмі, Крістфорес стверджує, що те, що він пропонує, неможливо було б назвати «просто “капіталізмом” у жодному з тих різних сенсів, у яких ми звикли вживати це слово» — «тож капіталізм — це не те, що ми збережемо у пропонованому сценарії»³⁴Rentier Capitalism, p. 408.. Як уже було зазначено, незрозуміло, що Крістофер, власне, розуміє під капіталізмом, а отже, з якими «різними сенсами» цього слова він працює. Але що як ми просто назвали б його бачення соціал-демократичним капіталізмом?

Звісно, повістка, яку пропонує Крістоферс, є нагальною — щонайменше через екологічну катастрофу, що насувається. З точки зору антикапіталістичного спротиву така повістка навіть була б бажаною перехідною програмою перед чимось іншим, як це стверджують більш радикальні прихильники Нового зеленого курсу³⁵Thea Riofrancos, ‘Plan, Mood, Battlefield: Reflections on the Green New Deal’, Viewpoint, 16 May 2019. Але подача цього як подолання капіталізму — це позиція, позбавлена уяви, яка до того ж обмежує нас, особливо якщо взяти до уваги, що ідея Крістоферса виглядає радше як перезавантажена версія соціал-демократичних режимів так званої фордистської доби, тільки більш чутлива до екологічних проблем та з меншою кількістю соціального житла. А змішані економіки фордизму однозначно не виходили за межі наявних визначень капіталізму. Це приводить нас до іншої, проте дотичної до цього проблеми.

Режими перерозподілу, характерні для повоєнного періоду, ґрунтувалися на високоприбуткових промислових секторах. Проте зараз ми живемо у світі надлишкового розвитку й насичених ринків. З аналізу Крістоферса можна зробити висновок, що звільнення від мертвої хватки рантьє було б достатньо, щоб започаткувати оновлений цикл промислової продуктивності. Проте принциповим питанням, яке не отримало відповіді, є те, чи справді «золоту добу» соціал-демократичного капіталізму можна відтворити в часи віковічної стагнації, коли немає жодних можливостей для зростання на кшталт тих, які надавала повоєнна відбудова чи наздоганяюча індустріалізація.

Повне усуспільнення

У заключних розділах «Автоматизації і майбутнього роботи» Бенанав стверджує, що підходи змішаної економіки на кшталт тих, які висуває Крістоферc чи та частина лівого табору, котра відстоює універсальний базовий дохід, є не лише нереалістичними в умовах віковічної стагнації, а й не спрацюють на арені класового конфлікту. Ці підходи оминають той факт, що у світовій економіці, де зовсім мало приросту багатства, який би можна було перерозприділити, «розподільна боротьба швидко перетвориться на конфлікт між працею та капіталом, у якому переможе лише один із них». Як і в повоєнний період, капітал вдасться до «важкої артилерії класового конфлікту — до страйку капіталу», проте сьогодні ставки будуть ще вищими, бо зниження рівня інвестицій і стрімке зростання неповної зайнятості зроблять відмову від інвестицій значно потужнішою зброєю. (Питання про те, як ця динаміка ескалації може розвиватися у світі з від’ємними відсотковими ставками, не розглядається.) Щоб протистояти непокорі бізнес-еліт, державним управлінцям-реформістам доведеться «погрожувати фірмамам повним усупільненням» і реалізувати ці погрози, «розповсюджуючи чіткий план усунення приватного підприємництва» за підтримки масових соціальних рухів. Проте навіть «зіткнувшись із таким сальто-мортале, партії реформаторів здебільшого не користувалися моментом». Прикладом цього може бути план Мейднера³⁶«План Мейднера» (його основним співавтором виступив шведський економіст Рудольф … Continue reading, кульмінацією якого стала капітуляція шведських соціал-демократів перед капіталом у 1970-х роках.

Замість вбачати в цьому перешкоду, Бенанав схиляється до варіанту повного усуспільнення й у якості виходу з нинішнього тупика намічає неринкову альтернативу. Варто відзначити, що він не шукає відповіді у централізованому плануванні, яке виявилось «економічно нераціональним і водночас руйнівним для екології, заповнюючи склади неякісними товарами та проявляючи схильність до автократичної бюрократизації»³⁷Automation and the Future of Work, pp. 78, 70–1, 79, 81.. Натомість він надихається постдефіцитною традицією, окреслюючи контури альтернативної моделі існування, заснованої на арістотелівському поділі між сферою необхідності та сферою свободи.

Сфера необхідності при цьому має керуватися логікою кооперативної справедливості, яка передбачає забезпечення всіх товарів та послуг поза ринком. На думку Бенанава, до таких потреб належать «житло, їжа, одяг, проміжні та готові товари широкого вжитку, вода, водовідведення та каналізація, електрика, охорона здоров’я, освіта, турбота про дітей та літніх людей, засоби зв’язку та переміщення тощо». Їх слід розподіляти через інституції на кшталт соціальних складів. Важливо зазначити, що перелік таких потреб не буде визначений і закріплений апріорі, а буде предметом вирішення на демократичних засадах.

Ці роботи могли б займати від трьох до п’яти годин у день, хоча такий робочий час міг би бути сконцентрованим у різних пропорціях протягом різних періодів року чи навіть життя працівника з поправками на «відпочинок, подорожі, періоди горя чи занурення в культурні досвіди». У цьому проєкті передбачається не один центральний план, а низка часткових планів, що перетинаються між собою. Окремими аспектами керуватимуть на місцевому рівні, інші ж координуватимуться розвиненими комп’ютерними технологіями на світовому рівні. Нинішнє розрізнення між оплачуваною та неоплачуваною працею, яке традиційно замикало жінок у сфері домашньої праці, також слід усунути. Крім того, як можна було б очікувати, має існувати і певна система санкцій, аби «притягувати виробників до відповідальності, якщо вони не дотримуються демократично визначених соціальних стандартів», хоча ці санкції не позбавлятимуть виробників їхньої частки соціального надлишку³⁸Automation and the Future of Work, pp. 86–90..

Адміністрування соціальних потреб і скорочення робочого дня було б «умовою, що дає можливість робити все інше, що ми хочемо» — тобто умовою сфери свободи. В одному чудовому уривку Бенанав уявляє собі розквіт «діяльності, яку не можна охарактеризувати просто як роботу чи дозвілля»: «малювання фресок, вивчення мов, створення водних гірок або відкриття нових способів виконання типових завдань, щоб зробити їх менш трудомісткими… написання романів або переосмислення себе шляхом навчання чи дослідження». Якщо соціально обумовленому дефіциту буде покладено кінець, це «дозволить людям вступати у добровільні асоціації з іншими людьми по всьому світу: приєднуватися до консорціумів дослідників-математиків, клубів, що займаються винайденням нових музичних інструментів, чи федерацій побудови космічних кораблів». Для багатьох людей «це буде вперше в їхньому житті, коли вони зможуть вступити у справді добровільні домовленості, позбавлені гострого дамоклового меча постійної матеріальної скрути, що висів над їхніми головами». 

Без ринкової конкуренції не буде «ніякої вбудованої траєкторії зростання», і впровадження заходів для підвищення продуктивності, ймовірно, займатиме більше часу, ніж зараз. Проте не буде й необхідності у зростанні такими темпами, як зараз, бо «більшість робіт першої необхідності — це послуги, продуктивність яких важко підвищити без шкоди для якості цих послуг». У твердженні, що нагадує поняття «історичного робочого часу» Мойше Постоне, Бенанав наголошує, що в цьому новому суспільстві те, що ми зараз називаємо «капіталом», «визнається тим, чим воно є — нашою спільною соціальною спадщиною. Створена попередніми поколіннями спадщина, яка нікому не належить і водночас належить усім, є тим, без чого ніхто не зміг би досягти своїх великих цілей чи навіть помислити їх»³⁹Automation and the Future of Work, pp. 91–2; Moishe Postone, ‘Necessity, Labour and Time: A Reinterpretation of the Marxian Critique of … Continue reading.

Звісно, з цієї картини випадає багато гострих питань, зокрема роль спеціалізації та експертизи, труднощі, створені переміщенням населення, а також політичні дилеми, які можуть постати, якщо перехід не станеться одразу і не зачепить одразу весь світ. І ймовірність цього є. Якщо історичні приклади можуть слугувати нам орієнтиром, то цей новий світ, радше за все, зародиться в облозі, подібно до Паризької комуни чи Радянського Союзу. Зрештою, утопічне бачення Бенанава уникникає поразництва, характерного для Ворк, проте бракує йому і конкретики програмних пропозицій Крістоферса. Тим не менш, це сміливий і необхідний погляд за межі хвороби рантьє, на яку хворіє капіталізм — погляд, що робить мрію про демократичний та децентралізований комунізм майже вловимою можливістю.

Джерело: New Left Review

Переклад та ілюстрації підготовлені за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні.