Від астенічного синдрому до депресії: шлях фрілансерки

Перепрацювання, поєднання декількох робіт, розмивання різниці між робочим і вільним часом, нестабільний дохід і постійне відчуття втоми добре знайомі багатьом, хто обрав «працювати на себе». Принаймні у сфері культури. Працюючи редакторкою на фрілансі, авторка тексту потрапляє в лікарню з виснаженням — і починає міркувати, до чого призводить така робота в її житті та життях знайомих. Спілкуючись із приятелями-фрілансерами та працівницею лінії довіри, вона шукає виходу із ситуації, у якій опинилася.

Астенічний синдром

— У вас есть возможность хоть какое-то время не работать?

Я розгублено втупилася в обличчя лікарки. Медична маска приспущена, погляд уважний, чоло перетяте зморшками — вигляд стурбований. Певно, переживає за час: 10 хвилин тому, щойно я зайшла в кабінет і простягла їй медичну картку, у кишені її білого халата задзвонив телефон. Жінка поспіхом вихопила його і, вносячи в електронну систему мої дані, коротко відказала енергійній співрозмовниці, що вже йде, за 15 хвилин буде.

— Конечно, в мире сейчас такая напряженная ситуация… Люди сидят без работы…

На цих словах вона знову повернулася до екрана комп’ютера. «Хороша дівчинка, психоневролог. Ви спершу зайдіть до неї, хай вона подивиться вас. Потім беріть аналізи — і до мене: зробимо ехо серця, якщо треба, там само на місці можемо зробити МРТ», — спокійно пояснював лікар-анестезіолог однієї державної клініки декілька днів тому у слухавку, що нестямно тремтіла в мене в руках.

— Смотрите, я прописываю вам «Адаптол», 500 мг, три раза в день, месяц. Магне В6, одна таблетка вечером, две недели. Кроме того, массаж шейно-воротниковой зоны и грудного отдела позвоночника, расслабляющий, 7–10 сеансов. Консультация окулиста — вы постоянно за компьютером, головная боль может быть связана с напряжением…

Увага звично стала відчалювати кудись убік, у голові загуділо інтенсивніше: довгі переліки, здається, переобтяжували мою операційну пам’ять.

— Нам сейчас нужно вас стабилизировать. Таблетки предоставят вам необходимую поддержку, но вы должны понимать: если вы не будете выполнять основные рекомендации — режим сна, сбалансированное питание, занятия спортом, полноценный отдых — уже через две недели вы сюда вернетесь. И мы будем прописывать вам таблетки посильнее.

Я мовчки кивнула. 1 грудня 2020 року, сьогодні дедлайн масштабного видавничого проєкту, у якому мені пощастило бути випусковою редакторкою — в команді з щонайменше 24 людей. Це означає, що 8 pdf-файлів із версткою 8 книжок мали бути надіслані замовнику, інакше — скандал, репутаційні втрати, просто не заплатять.

Утім, жоден із макетів не був готовий. За декілька днів до дедлайну я зірвалася на крик через чергову міскомунікацію, і в голові раптом зашуміло сильніше звичайного — і так і не відпустило. Потім я дуже багато плакала, трусилася і не могла подивитися на будь-який екран, навіть телефона. Та й потягнутися рукою до нього не могла, як і встати з ліжка.

— Вам нужен отдых, настоящий. Хотя бы на две недели, а лучше — месяц. И не так, что вы придете домой вечером и немного поработаете за ноутбуком.

Я вибачливо всміхнулася, згорнула медичну картку з новим аркушем всередині, подякувала й вийшла. У коридорі стояв галас: лікар-анестезіолог, з яким мене сконтактував мій тато, працював у дитячій клініці. Тут-таки він і організував мені похід по лікарях, від психоневролога до кардіолога, щоб зʼясувати причину мого нехорошого стану й виключити всі фізіологічні чинники. Такий собі координатор проєкту, десь так само, як я зі своїми книжками.

Минаючи чужих батьків, що в очікуванні вишикувалися попід стінами, я повернулася до зали з диванчиками. Тепер треба було набрати анестезіолога і домовитися про наступні кроки на шляху до діагностування, лікування й одужання. А також про те, як моїм батькам розрахуватися з ним за послуги. Зі свіжого консультативного висновку в моїх руках визирав діагноз: «Головний біль напруги. Астенічний синдром».

Страх і ненависть фрілансерів

Робота над видавничим проєктом була віддаленою, як і решта моїх робіт, і на момент виконання не регулювалася жодним договором — лише усні домовленості людей, які доволі добре одне одного знають. Перш ніж мій мозок заслала залізна завіса, два тижні я провела в знайомому багатьом фрілансерам режимі: прокидаєшся, підтягуєш до себе в ліжко ноутбук, поки він вмикається, перевіряєш робочі повідомлення на телефоні, миттю пірнаєш у непрочитані листи, запитання й уточнення, які потребують вирішення та узгодження, врешті, зум-коли… Коли ти знову піднімаєш голову, за вікном уже темно, у шлунку — порожньо, а в голові — туманно.

 «Це схоже на ефект від якихось наркотичних речовин, які максимально дають тобі енергію, мобілізувавши ту, яка в тебе є. А потім на відходняку в тебе немає сил, ти на емоційному дні й знесилена.

Коли дуже багато роботи, я можу спати по три години і в такому режимі самоексплуатації проіснувати кілька тижнів поспіль. І я ніби забуваю про потреби організму — або радше розумію, що на них тупо немає часу. А потім відбувається ось цей відхідняк, у який ти просто труп. І в той момент вже ніби й роботи немає, і ти думаєш, що воно саме пройде — ти вже не біжиш по допомогу. І ось такими хвилями ти живеш»¹Тут і далі я використала уривки з особистих повідомлень знайомих фрілансерів, з … Continue reading.

«Можу не їсти взагалі або їсти щось нашвидкуруч — через це поправляюсь. І мені ніби й сумно, що я не влажу в свої речі, але немає часу зайнятись собою — бо я не розумію, як планувати свій час, коли одного дня все вільно, а в інший я помираю».

Хронічний брак часу на виконання роботи і близьке до нуля дозвілля обʼєднують багатьох людей, які працюють без трудових чи соціальних гарантій. Британський соціолог Ґай Стендінґ пояснює це впливом сучасної світової економіки на наше сприйняття часу: «Глобальний ринок — це машина, яка функціонує 24 години на добу і 7 днів на тиждень, ніколи не спить і не відпочиває. Ринку байдуже, світло на вулиці чи темно, день там чи ніч. Традиційне сприйняття часу для нього лише перешкода, яка стає на заваді торгівлі й тотему епохи — конкурентоспроможності, — і суперечить диктату гнучкості. Якщо країна, фірма чи індивід не пристосовуються до режиму 24/7, доводиться за це дорого платити».

На практиці це втілюється в тому, що фрілансерам доводиться миритися з відсутністю вихідних, нереалістичними дедлайнами, низькими тарифами, затримкою оплати, а також — неможливістю відмовитися від пропонованої роботи (бо більше можуть не запропонувати). Що часто призводить до нервового й фізичного виснаження. Адже такі умови праці змушують, з одного боку, набирати декілька робіт, щоб отримати гроші хоч за якусь, а з іншого — перепрацьовувати, щоб встигнути хоч щось.

«Я набираю роботу, бо мені можуть не заплати вчасно всі. Від цього я перевтомлююсь і вигораю. Ненавиджу себе. Обіцяю собі не брати так багато, але все по колу.

Відчуваю, ніби в мене немає життя, бо я постійно працюю.

Ніби й можу у відпустку будь-коли, бо я ж фрілансер, але всі проєкти накладаються, і я не йду у відпустку. Боюсь піти і щоб думали, що їхня робота не в пріоритеті.

Відчуваю сором, що не погоджуюсь на малооплачувану роботу».

За своє випускове редакторство я мала отримати немало — інша справа, що це «немало» не відповідало витраченому часу. А ще — належало непевному і далекому майбутньому: на роботу було відведено 3 місяці, а розрахуватися зі мною мали лише після завершення проєкту.

«Всі мої завдання, задачі і проєкти — це завжди щось дуже затратне, довготривале і глобальне. Воно іноді триває місяцями.

І я майже ніколи одразу не бачу і не відчуваю результату своєї важкої праці. Буває так, що забуваєш, що і навіщо робиш. 

Тому іноді я відчуваю якусь фізичну потребу зробити щось маленьке, що одразу можна буде побачити, відчути, доторкнутися».

Маленькими речами, які мали втримати мене на плаву — емоційно й фінансово, — були додаткові роботи: крім підготовки до друку 8 книжок, я працювала над комунікаціями й медіапланом у музичній ГО, нашвидкуруч робила коректуру мистецького видання і ще з літа редагувала один художній переклад. Що далі, то гірше це вдавалося поєднувати.

«У тебе порушується сон, ти лежиш вночі і перед сном намагаєшся постійно прокрутити все, що треба зробити завтра, і якось його розпихати, і через це не можеш заснути. І є ще така сезонна штука: в періоди, коли дуже багато роботи, я уві сні пишу гранти, заповнюю Excel-таблиці. Ти відчуваєш, що взагалі не відпочиваєш — бо не можеш розслабитися уві сні».

Є сенс звернутися до психотерапевта

Зрив мене отверезив — перші два тижні опісля я не наближалася до ноутбука. Керівництво проєкту поставилося до мого стану з розумінням (вочевидь, далася взнаки й пандемія) — мені дали зелене світло на відпочинок. Вдалося відкласти й інші роботи. Після мого повернення в робочий месенджер зʼясувалося, що за час моєї відсутності катастрофи не сталося: проєкт не зупинився, а потроху рухався, з дедлайном вдалося викрутитися, заплатити мали всім напередодні нового року — так і сталося.

Втім, вже за декілька місяців я повернулася до звичного стану речей: ми з сусідкою мірялися, у кого більше паралельних проєктів — у неї було 4, у мене було 5 (чи навпаки). Але доходу однаково не було: мій кредит на картці ріс із кожним днем. Потроху мене став заковтувати страх, що я ніколи з цього не виберуся і не зможу утримувати себе самостійно.

Цей страх на пару з іншими неприємними симптомами я вписала в табличку, яку розіслала своїм приятелям-фрілансерам, мовляв, прокоментуйте, чи переживали ви щось схоже, може, варто щось додати. Усі відгукнулися — резонує, це я, раніше бувало, нині вже не так погано, але часом повертаюся в цей стан. А ще описали свої власні страхи й життєві негаразди, напряму пов’язані з умовами праці, — деякі з них я додала до цього тексту.

З цим переліком я планувала протестувати різні служби безкоштовної психологічної допомоги — і подивитися, чи допоможуть вони мені (і потенційно — не лише мені) вийти із зачарованого кола перепрацювання та виснаження. Адже якщо ти раз у раз повертаєшся в місце, у якому не хочеш бути, — можливо, щось (у тобі самій) тебе туди приводить. Чи не так?

Не насильство, не війна і не пандемія

Ресурсів безкоштовної психологічної допомоги є безліч, варто лише загуглити. Інша справа — їхня спрямованість. Державні ініціативи переважно вузькоспеціалізовані й покликані хоч якось зарадити в критичних соціальних ситуаціях (перепрацювання і виснаження на роботі до них, вочевидь, не належить). 

Якщо ж це онлайн-служби нового формату, скажімо, телеграм-боти, вони часто «заточені» на платоспроможну аудиторію, яка може провести самодіагностику на предмет поширених нині депресії, тривоги й вигорання — і заплатити за курс, який допоможе позбутися цієї проблеми в подальшому особистому та професійному житті. (Хоча сповіщення від телеграм-бота «Друг», який періодично цікавиться, чи допомогли мені його КПТ-поради, виглядають цілком не меркантильними.)

Цікавою здається ініціатива tellme.com.ua: раніше цей сайт пропонував професійну психологічну допомогу в умовах непевності, яку принесла з собою пандемія COVID-19, а тепер там можна пошукати підтримки взагалі. Центр психічного здоров’я і травматерапії «Інтеграція» обіцяє «тривалу психологічну допомогу» «дітям і дорослим, що постраждали внаслідок травматичних подій, а також тим, хто страждає від важких розладів». 

Я обрала лінію довіри міського психоневрологічного диспансеру, тому що а) це не виглядало нахабством з мого боку; б) це була миттєва й від того безболісна дія: зателефонувати й дочекатися, поки візьмуть слухавку. Консультацію мав надавати фаховий психіатр чи терапевт — у цьому я пересвідчилася з перших хвилин розмови. Я не очікувала, що мені якось допоможуть, радше навпаки. Утім, коли дзвінок завершився, у мене залишилося відчуття, що з моєї ситуації вдасться знайти вихід.

Депресія

— Я не розумію, чому ви, бачачи, що у вас настільки погане самопочуття від того способу життя, який ви вибрали, все-таки на ньому наполягаєте й продовжуєте.

Минала 18-та хвилина розмови з працівницею лінії довіри. Я намотувала шмарклі на кулак, сидячи у себе в кімнаті, і задумливо виводила каракулі в блокноті навколо слова «психолог» — на думку жінки, саме до нього я мала звернутися, щоб розібратися, чому я так побудувала своє життя. Екран ноутбука з переліком проблем фрілансерів і номерами безкоштовної психологічної допомоги давно згас. Я також відчувала сильну втому: жінка по той бік телефонного звʼязку доволі швидко дійшла до суті справи й стала методично розплутувати гордіїв вузол моїх поневірянь — її запитання були не з легких. 

— Я зараз насправді спробую працювати в офісі, але я боюся, що мене тоді знову почне накривати депресняковими моментами. Коли через одноманітність мені здаватиметься, що я не живу це життя і не зрозуміло чим займаюся.

— Тобто якщо вам буде трохи легше, з’являться думки? І думки будуть негативними і буде ще гірше?

Я глибоко вдихнула, намагаючись говорити рівним голосом: я вже встигла розповісти багато всього, але вперше в мене зʼявилося відчуття, що з цього може щось вийти. 

— Ну, так… думаю, так. Я цього дуже боюся насправді. Це таке замкнуте коло, де з одного боку виснаження, а з іншого — безнадія і відсутність будь-якої мотивації до життя. Я з якимось таким питанням стикаюся зранку: прокидаюся і хочу одразу провалитися назад у сон. Не можу вербально сформулювати, що не так, але мені здається, що я прокидаюся і не знаю навіщо.

У слухавці зарипіло глибоке зітхання:

— Те, що ви описуєте, схоже на депресію. Тобто потрібні ліки. І це не «Адаптол». Потрібна консультація, але консультація не невролога, а саме лікаря-психіатра або психотерапевта, який може виписати рецепт.

Співпереживання вчувалося в голосі жінки й досі, але так само в ньому була й настороженість — можливо, від того, що я радше переказувала те, що й сама чудово розуміла, замість поділитися тим, що зрозуміти не могла. Тепер працівниця говорила швидко, зосереджено й водночас чуло — диктувала контакти Центру психотерапії і медичної психології, уточнювала, куди я зможу звернутися, а чого, найімовірніше, уникатиму: 

— Я вас прошу, те, що ви переживаєте, це досить серйозна штука, яка потребує корекції. Це психофармакологія, яка може змінити ваші потреби в нейромедіаторах, які вичерпані. Але якщо ви продовжите перебувати в тій ситуації, яка для вас стресова, некомфортна, призводить до виснаження, зривів, то… Ну, ви ж розумієте, що не все можна вирішити пігулками… Однаково треба проаналізувати, що вам треба робити, щоб відчувати себе спокійніше, комфортніше і так далі. Побудувати якісь відносини навколо себе, щоб вони були для вас підтримувальними, екологічними. Тому що таке враження, що ви відчуваєте себе дуже вразливою і самотньою. І дійсно, якісь роздуми можуть бути на фоні того, що людина просто з позиції депресивного розладу сприймає світ в сіро-чорних тонах. Але можуть бути й обставини, які потрібно змінити для того, щоб життя заграло барвами. 

Я автоматично кивнула, забувши, що моя співрозмовниця мене не бачить. Записані під диктовку телефонні номери в блокноті обросли квадратами: треба було за ними зателефонувати, поки мене знов не оточили поточні справи.

P.S.

Я набрала Центр психотерапії і медичної психології майже одразу після розмови. Слухавку взяли швидко: схвильована працівниця пояснила, що психіатриня за моїм місцем прописки нині у відпустці, тому доведеться звернутися до чергового лікаря:

— Єдине — він приймає лише до другої дня. А вже перша година, пʼятниця, ви не встигнете. Приходьте в понеділок.

Вдруге до того самого номеру я дісталася лише через місяць. Слухавку взяла та сама жінка, щоб так само схвильованим голосом повідомити:

— Лікарка звільнилася.

Текст опублікований у рамках проєкту «Школа соціального репортажу» за підтримки Фонду ім. Рози Люксембург в Україні.