«Українська школа виявилась абсолютно неготовою до онлайн-формату»

Шостого листопада відбулася презентація дослідження «Вплив пандемії COVID-19 на щоденні практики дитинства», проведеного ініціативою «Дитячі географії» та Київським міжнародним інститутом соціології за підтримки Українського культурного фонду та на замовлення ГО «Культурні географії». Ми поспілкувалися з авторками проєкту Тіною Полек і Тетяною Саніною про методологію і ключові результати дослідження. Із повним звітом про дослідження можна ознайомитися за лінком.

Титульне фото: Елліотт Ервіт

Анастасія Рябчук: Можливо, давайте почнемо з питання — як у вас виникла ця ідея дослідити досвід дитинства в час пандемії і що саме було вашою особистою мотивацією взятись за цю тему?

Тетяна Саніна: По-перше, я хочу сказати, що нас у цій команді було троє. Ініціаторкою була Юлія Соболь — її зараз з нами немає, але це вона запропонувала мені долучитись, оскільки соціологія дитинства — це сфера мого наукового інтересу. З перспективи дорослих ми вже дещо знали, я й сама спілкувалася з однокурсниками, з колегами, у яких є діти, але хотілося ще побачити ситуацію з перспективи самих дітей. Словом, я захопилась темою. Це вже майже рік ми з нею працюємо, з минулого листопада почали. Так, якщо рахувати від моменту подачі заявки до УКФ, то рік. Я ще хочу сказати, що у мене, крім наукової мотивації як соціологині, була теж особиста мотивація, пов’язана з моїм досвідом материнства, який на карантині був досить стресовим. У мене було трохи почуття провини перед дітьми, що не все пройшло так гладко, як хотілося.

Тіна Полек: А для мене це була антропологічна історія. Коли Юлія розказала, що планується антропологічне дослідження, то я не могла не долучитися, тому що в Україні дуже мало таких досліджень проводиться. А що таке антропологія? Це подивитись очима самих дітей, як вони це все сприймали, а не як про них вигадали дорослі.

Анастасія: Так, мене, насправді, теж дуже приємно вразила ваша методологія, адже в Україні дійсно мало проводиться досліджень з застосуванням етнографічних методів. Зазвичай ідеться про кількісні методи, опитування. І ви маєте рацію, що опитують частіше батьків про досвід їхніх дітей. А ви не лише провели опитування самих дітей, а навіть залучили їх як співавторів. Як це ваше рішення включити сильну якісну складову збагатило ваші висновки чи, можливо, теж повпливало на фокус дослідження?

Тіна: У нас була ідея кількісне дослідження у співпраці з КМІСом ¹Київський міжнародний інститут соціології. — Прим. ред. з більш загальними інсайтами про ситуацію в країні загалом поглиблювати якісними методами, щоб побачити, що ці цифри означають для конкретних дітей. Звісно, виникли певні труднощі через карантинні заходи. Якщо інтерв’ю ще можна було провести онлайн, то з етнографією це було значно складніше, адже ми не могли побачити вживу, скажімо, які в дітей умови онлайн-навчання. Тому ми придумали в телеграмі онлайн-формат, де щодня надсилали дітям певні завдання до виконання, і вони в такий спосіб долучались. Наприклад, просили їх зробити відеоекскурсію своєю кімнатою чи надіслати фотографії, які вони робили під час локдаунів, і пояснити, чому саме це зображено на фото, і таким чином намагались і самі поглянути їхніми очима.

Тетяна: Я б ще хотіла додати, що у нас теж був метод ментального картографування. Мені він був дуже цікавим — я про нього багато читала, а тут була можливість запропонувати цей метод дітям. У кінці звіту ми представляємо читачам деякі з цих мап, і там видно, залежно від віку, різний рівень деталізації, і дуже різні місця зображені, куди діти ходили на карантині. Ще мені дуже хотілось би залучити дітей як інтерв’юерів. У цьому дослідженні у нас не було такої можливості, щоб провести для дітей відповідне навчання, бо ми були обмежені в часі. Але ми спитали їх, що цікавить їх у нашому дослідженні і які питання вони хотіли би задати своїм одноліткам. І в них були певні ідеї, там були питання «як ви почувались», «чого ви боялись» тощо. І ми підсумували ці ідеї і включили одне додаткове питання до нашого репрезентативного опитування — і дійсно, як і обіцяли, спитали про це дітей з усієї України. Тобто відбулася така «магія» поєднання кількісних і якісних методів, що в Україні трапляється досить рідко. Я взагалі вчилась у Валерія Євгеновича Хмелька, і ще з тих часів мене завжди цікавили можливості такого поєднання методів, тому я дуже рада, що у цьому дослідженні в нас була така можливість.

Анастасія: Якщо можете підсумувати коротко, які ключові висновки вашого дослідження, що в ньому найцікавішого?

Тіна: Перший висновок, такий доволі очевидний — це те, що українська школа виявилась абсолютно неготовою до онлайн-формату. А також що освіта була дуже нерівною, залежно від школи і вчителя. Бо в одній школі просто викладали завдання у вайбер, в іншій проводили всі уроки в зумі, а ще в іншій — проводили в зумі, але тільки з так званих «важливих» предметів. Другий висновок — що діти, навпаки, виявилися дуже адаптивними і пристосувалися до цього онлайн-формату. Вони робили все, що їх просили робити, швидко опанували цифрові технології. Їм це було цікаво, це були нові навички, які вони могли використовувати зокрема і для навчання, але не тільки. І третій висновок, може, він трохи банальний, це те, що школа — це ж не лише навчання. І при переході на дистанційну освіту ніхто не подумав, як діти себе почуватимуть, як їм буде поза колективом. Навіть дітям, які в школі були більш замкнутими, все ж перебування «поза всіма» далось нелегко.

Тетяна: Деякі діти розповідали нам, що вчителі їх питали, як вони почуваються, і ця увага була для них дуже важливою. 

Анастасія: А чи дійсно «ніхто не подумав»? Міністерство освіти не приділяло цьому питанню уваги? Чи, може, ви знаєте про якісь спроби держави взяти це до уваги?

Тетяна: З перспективи дітей — вони цього не помітили. План уроків у вайбері вони бачили, а от емоційної підтримки вони не помітили. Поза окремими вчителями, як я вже казала, які запитували, як справи. І ще варто зазначити, що, з одного боку, були діти, які скучили за своїми однокласниками, яким не вистачало живого спілкування і так далі. Але з іншого боку, були теж діти, для яких системні проблеми освіти нарешті з дистанційним навчанням почали вирішуватись. Були діти, яких цькували однолітки чи у яких були конфлікти з вчителями. Тобто тут варто дивитися з декількох сторін. 

Анастасія: Коли я навесні проводила дослідження у прифронтових громадах Донецької і Луганської областей, мене вразили слова дитячого психолога, що психологічний стан дітей покращився, вони зраділи карантину і можливості бути вдома поруч із батьками. Адже до школи їм часто доводилось минати блокпости, бачити військових, у деяких школах ще лишились сліди обстрілів — тож вдома діти почували себе більше в безпеці. І так само те, що ви кажете про цькування — якщо досвід школи був радше негативним, то можливість залишатися вдома сприймається як полегшення. Цікаво, що ви звернули на це увагу — а чи зустрічались ви з такими спостереженнями в інших дослідженнях чи огляді джерел і літератури?

Тетяна: Наскільки я пам’ятаю, в літературі, зокрема з інших країн, згадувались лише негативні наслідки. А у нас виявилося трішки і позитиву. Наприклад, ми з’ясували, що діти більш-менш нейтрально сприйняли пандемію. Зараз знайду дані: 74% оцінюють свій стан як «нейтральний», піднесениий стан — у дванадцяти відсотків, пригнічений — у десяти, а решта сказала: «Ну, окей». Ми можемо це списати і на адаптивність дитячу, бо вже пройшов якийсь час з початку, плюс ми проводили дослідження влітку на канікулах. 

Тіна: Але все-таки, коли в якісній частині дослідження ми просили їх згадати перший день локдауну, то все-таки вони все пам’ятали в деталях, і як вони переживали, як дім був водночас і кліткою, і фортецею, чи як їм було страшно — і фрустрація, і нерозуміння, з усім цим вони зіткнулися.

Анастасія: Так, особливо якщо говорити про перші два місяці, коли був жорсткий карантин… Мене ще цікавить питання регіональних особливостей і відмінностей між великими містами і маленькими містечками. Я знаю, що сільської місцевості ви не брали, там, напевно, взагалі зовсім інша динаміка, більше свободи дітям на вулиці гратись, але навіть у маленьких містечках (а в кількісному дослідженні я бачу, що ви брали містечка від 50 тисяч) і захворюваність була нижчою, і обмежень було менше…

Тетяна: Ми не відслідкували таких регіональних відмінностей, єдине таке несподіване спостереження — по перегляду телевізора, що чомусь у південному регіоні аж на 10% менше його дивились, і ми не знаємо чому (сміється). А по якісному дослідженню у нас були чотири великі міста — Львів, Київ, Одеса і Харків — і там регіональних відмінностей ми не помітили.

Анастасія: Ще багато говорять про цифрову нерівність, яка в часи пандемії стає більш помітною. Скажімо, є батьки, які не можуть дітей забезпечити планшетами чи комп’ютерами. Що ви поміти щодо доступу до гаджетів: чи вони були, чи діти вміли ними користуватися, чи прослідковувались ці нерівності?

Тіна: У якісне дослідження у нас потрапили сім’ї з середнім достатком, тож ми не прослідковували економічних відмінностей, а щодо кількісного — може, Таня скаже?

Тетяна: З того, що я пам’ятаю, діти підключалися з телефона, мало в кого були планшети, а комп’ютери тим паче. Ті діти, які підключалися з планшетів чи комп’ютерів, зазвичай позичали їх у батьків або у старших братів і сестер. Але більшість дітей вчилися на телефонах. Ось, зараз скажу цифри: за допомогою власного смартфона під’єднувалися майже 47% опитаних нами дітей, власний ноутбук був у 19%, власний стаціонарний комп’ютер — у 13% і власний планшет — у 7% дітей. Телефон зараз — засіб першої необхідності і в усіх є, діти використовували їх і до пандемії. Але проблема в тому, що багато програм, необхідних для навчання, не пристосовані для мобільних телефонів.

Анастасія: Я знаю, що в сільській місцевості не скрізь навіть мобільний зв’язок є, і деякі діти могли слухати уроки лише по радіо…

Тетяна: Так, але ми, на жаль, не мали можливості взяти цей критерій соціально-економічних нерівностей. Нам потрібен був фокус, і так дуже багато різних питань було, і ми не мали можливості зробити квоти ще й за цим критерієм, тож вирішили взяти лише сім’ї з середнім достатком і з великих міст. 

Анастасія: А школи лише державні, чи і приватні теж?

Тетяна: Лише державні, хоча у нас був один кейс, де хлопчик був дуже не задоволений своєю школою, і батьків не задовольняло, як там було влаштовано онлайн-навчання, і вони перейшли до приватної школи з початком пандемії.

Анастасія: А які рекомендації з вашого дослідження ви могли б озвучити для міністерства освіти чи для місцевої влади?

Тетяна: З цікавих результатів — це те, що 11% дітей у кількісному опитуванні сказали, що їм онлайн-освіта сподобалась і вони хотіли б так і продовжувати. Ми не знайшли точних даних щодо охоплення дистанційним навчанням перед початком пандемії, але з того, що я бачила, мені здається, що це було менше 1% всіх учнів. А зараз ми ось бачимо, що аж 11% дітей цей спосіб навчання би підійшов. І ще частина дітей хотіла б, щоб навчання було змішаним — можливо, один день на тиждень дистанційно, два дні на тиждень або час від часу. Це, мабуть, варто би було взяти до уваги при розробці навчальних програм. Також Тіна вже згадувала, що багато комп’ютерних програм не були адаптовані для телефонів, тож варто би було подумати і над цим. А ще — врахувати, що пам’ять телефонів швидко забивається, і діти часто говорили, що з цим у них була проблема. Наприклад, що вони не встигали робити завдання, бо не було пам’яті сфотографувати виконані завдання, бо для цього треба було видалити старі фото. Ми були також здивовані, що діти насправді досить багато читають. Я не знаю, чи вони читають паперові книги, чи фан-фіки в інтернеті, але все-таки читають вони досить багато. У нас також є цікаві дані по альтернативних цифрових формах дозвілля. Дітям заходили онлайн-екскурсії, перегляд і обговорення фільмів. Це також може бути використано педагогами. 

Тіна: Дітям теж подобається експериментувати, досліджувати нові технології, і це теж можна використати в навчальному процесі. І щоб вчителі зрозуміли, що допитливість дітей — це не проблема, а великий потенціал. У нас один хлопчик десяти років сказав: «Да, я зламав доступ до гугл-класрум, подивився там усі результати. Але я розумію, що якщо я просто буду зламувати, я нічого не навчуся». Тобто у них є це розуміння, і якщо їм давати завдання посильні, то вони можуть навіть вносити свою лепту в організацію навчального процесу. Діти навіть можуть долучатися до розробки навчальних програм, і це може бути як допомога вчителю, так і молодшим дітям.

Анастасія: А можна ще уточнити щодо віку дітей?

Тетяна: У нас були три групи: я досліджувала найменших від 9 до 11 років, у Юлі були з 12 до 14 років, а у Тіни була група старших вже 15- і 16-річних. Відмінності були суттєві. У моїй групі діти більше транслювали думки батьків, більше погоджувалися з баченням дорослих, хоч і своїми словами, але все-таки мені здавалося, що це бачення дорослих. А от у Тіни вже були самостійні роздуми.

Тіна: Просто у підлітків це вже великою мірою про відстоювання кордонів і про свободу. Тому тут включались усі ці питання: чи мала дитина свою кімнату, чи не мала? Якщо мала — то дали їй можливість переобладнати цю кімнату під її побажання і потреби? Також, якщо маленькі діти не виходили з дому без супроводу дорослих, то підлітки до початку пандемії самі гуляли з однолітками й обмеження свободи пересування відчували гостріше. А ще питання контенту в інтернеті — якщо дев’ятирічним батьки встановлювали обмежувальні програми на телефоні, то старші діти дуже цінували довіру батьків, щоб батьки не встановлювали таких обмежень. 

Тетяна: Ще можна додати, що якщо менші діти більше споживали контент в інтернеті, то старші більше створювали онлайн-контенту самостійно.

Анастасія: А що діти говорили про батьків? І взагалі, як батьки справлялися з дистанційним навчанням дітей?

Тіна: Знаєте, відтворювались ті моделі взаємодії, які були і до пандемії. Ті родини, де не дуже було прийнято і до пандемії проводити багато часу разом, так воно і лишилось у часи пандемії. А ті сім’ї, які проводили багато часу разом, проводили, може, навіть і більше, шукаючи нові форми дозвілля. Якщо говорити про інші дослідження, то батьки багато згадують про те, скільки часу вони мусили приділяти допомозі дітям з уроками. У нас хіба найменші діти про цю допомогу батьків згадували. 

Тетяна: Але діти дуже співчували своїм батькам. Навіть якщо у них самих усе було добре, але вони знали, що у когось із друзів хтось із батьків втратив роботу або захворів, і вони дуже переживали за своїх батьків, намагалися підтримати. Я не пам’ятаю, щоб хтось жалівся на батьків чи був незадоволений — всі розуміли, що їм важко.

Анастасія: А в ситуаціях, коли батьки мусили працювати поза домом — діти лишалися самі?

Тіна: Діти лишалися самі, дехто навіть молодших братів і сестер глядів. Взагалі, діти дуже навчилися самостійності за цей час, самодисципліні…

Анастасія: Напевно, тут теж класові нерівності можна прослідкувати. Адже у більш заможних родинах можна і няню знайти, і технічне забезпечення дитині краще організувати. А якщо діти мігрантів, то батьки можуть і не розуміти української мови і взагалі ніяк дітям допомогти не можуть… Чи, скажімо, діти з ромських родин…

Тетяна: Звісно. А ще були ситуації, коли за дитиною не було кому дивитись і дітей відправляли до дідусів-бабусь, в інші міста — тобто діти ще й мусили переїжджати, жити по декілька місяців взагалі без батьків, і це теж був додатковий стрес…

Анастасія: Але цікаво, що попри це, у вас більш оптимістичні результати, ніж можна було б очікувати…

Тетяна: Так! З позитиву теж говорили, наприклад, що діти змогли спокійно виспатись, не мусили витрачати час на дорогу. 

Анастасія: Все ж цікаво буде на майбутнє дослідити теж і довгострокові наслідки, скажімо, щодо рівня освіти, що планів на майбутнє, складання ЗНО, рішень старшокласників, де і як продовжувати навчання, тощо…

Тетяна: Нам би ще дуже багато всього хотілось дослідити: і щодо соціально-економічних аспектів, які ви згадували, і щодо дітей мігрантів чи з етнічних меншин…

Анастасія: Сподіваюся, що буде нагода продовжити цю тему, і дуже дякую вам і за ваше дослідження, і за час, приділений цій розмові!

Текст підготовлений за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні.