«Солідарність — це м’яз, який треба прокачувати»

У листопаді цього року відбулася презентація дослідження «Статистичний портрет молодо_ї художни_ці»¹Детальніше ознайомитися з дослідженням можна за посиланням: … Continue reading. Дослідження піднімає питання про те, хто такі молоді художни_ці, якими є умови їхньої зайнятості та наскільки вони обізнані з правовими аспектами своєї діяльності. Серед інших тем, на яких фокусується дослідження — солідарність та конкуренція у мистецькій спільноті, а також відносини художн_иць з українськими мистецькими інституціями.

Ми поспілкувалися з учасницями дослідження: керівницею та співкураторкою проєкту Юлією Гнат, експерткою проєкту, художницею Алевтиною Кахідзе та координаторкою дослідження, аналітикинею Cedos Юлією Назаренко.

Світлана Вєдєнєєва: Розкажіть, будь ласка, як виникла ідея цього дослідження і якою була ваша мотивація для участі в ньому?

Юлія Гнат: Є група партнерок, яка зараз називається Бюро системних рішень BUT — це колеги, які разом співпрацювали в державній установі Український інститут. І кожна у своєму напрямку — чи то в секторі візуальних мистецтв, де Ольга Тихонова працювала керівницею цього напрямку, або літератури, де працювала Поліна Городиська — стикалися з проблемою браку даних і недослідженості сектору. Потім, коли ми вже пішли з Інституту, власне, утворилося таке об’єднання і ця тема дослідити молодих художни_ць²Як зазначено в кураторському тексті дослідження, у звіті використовується … Continue reading саме соціологічно. Ми постійно стикаємося з тим, що в розумінні терміну «молода художни_ця» існує два підходи — за віком і за розвитком кар’єри. Коли ми виводимо це в усвідомлене поле — чому саме так, скільки цього явища наявно, то цьому можна давати раду. Хтось має ставити складні питання.

Алевтина Кахідзе: Насправді, що з Машею [Задорожною — прим. ред.], що з Олею Тихоновою ми багато разів зустрічалися ще до початку проєкту, постійно про це говорячи. Ми говорили з позиції критики, що дуже багато з’явилося всіляких нових інституцій: УКФ (Український культурний фонд — прим. ред.), Creative Europe, House of Europe. Багато інституцій, які почали розробляти безліч програм для художни_ць. Одразу виникло питання: «А звідки це — 35 років?». Здавалося, що це калька з іноземних інституцій, але наскільки це стосується нас, українського контексту? Це не було зрозуміло. Ми геть не знаємо, хто такі молоді митці, що їм треба. Згодом я долучилася до написання заявки, а потім до розробки опитника, щоб не було непорозуміння в термінах, які в мистецтві доволі специфічні. Наприклад, «художник сучасних медіа» — термін, який ми запропонували з Лесею (Хоменко — прим. ред.) використовувати разом зі скульптурою, живописом та іншими класичними медіа.

Світлана Вєдєнєєва: У дослідженні однією з основних точок, яка інституційно ввела поняття «молода художни_ця» з віковим діапазоном від 18 до 35 років, був «ПінчукАртЦентр». Алевтино, можливо, ви з власного досвіду пам’ятаєте, якою була реакція спільноти на це нововведення?

Алевтина Кахідзе: Ой, ну, слухайте, як реагували. Для того, щоб реакція 2009 року (нагадаю — рік відкриття) була зафіксованою, мають бути розвинені платформи, розвинена мова. Звісно, я пам’ятаю, що у приватних розмовах ми казали щось одне одному, але я не пам’ятаю, щоб була пропозиція проговорити це поза межами приватного. Давайте покритикуємо голосно, можливо, інституція подивиться в наш бік. Це суперемансипативна позиція, і тоді її, звісно, не було.

Світлана Вєдєнєєва: Якщо поступово переходити до емпіричної частини дослідження, можете розказати, як створювався опитник?

Юлія Назаренко: Нас цікавило дивитись на систему мистецтва, і коли ми говоримо про молодих художни_ць чи художни_ць-початків_иць, то, звісно, нас цікавило побачити якусь систему, в якій вони живуть, побутують, розвиваються та стають на професійний шлях. Формування насправді було викликом, тому що нічого не було досліджено до цього і було дуже важко виокремити ті аспекти, на яких треба зосередитися. Це приклад партисипативної розробки анкети і гайдів для інтерв’ю, тому що різні сторони були залучені до формування інструментарію. 

Юлія Гнат: Нам хотілося вийти за межі своїх уявлень, щоб побачити трохи більше. І яким чином поставити питання і як дійти до цієї аудиторії, яка за межами нашого якогось звичного уявлення, але так само веде діяльність, яку ідентифікують як мистецьку. Тому ми говоримо, що це таке пошукове перше дослідження.

Юлія Назаренко: Деякі респондент_ки говорили, що вони не дуже розуміють, чому це дослідження проводиться і для чого. Але були також люди, які говорили про те, що вони вірять, що це дослідження може щось змінити. І сподіваються, що це на щось вплине, і говорили, що, власне, існує така потреба в тому, щоб проводити подібні дослідження в мистецькому середовищі. 

Світлана Вєдєнєєва: У дослідженні є блок, присвячений умовам праці художни_ць та їхній зайнятості. Мені здається цінним, що дослідження оприявнює, що багато художни_ць перебувають на перетині різних форм дискримінацій. Багато хто описували свою художню діяльність як нестабільну, оскільки крім створення художніх робіт, респондент_ки також витрачають ресурси на їх промоцію, підтримку власної видимості та нарощування соціального капіталу. Це підштовхує розглядати художню діяльність як прекарну. 

Алевтина Кахідзе: Я допомагала з розумінням того, що в нашій сфері, коли люди працюють без грошей — це не активізм і не волонтерство, це прекарність. Це такі умови.

Юлія Назаренко: Власне, суть у тому, що тільки 50% опитаних художни_ць мистецька робота приносить основний дохід. Є суміжна робота, як-то ілюстрація, яка є більш комерціалізованою та може приносити більше коштів. Або викладання, яке є стабільнішим. Іншим фактором нестабільності є те, що більшість опитаних художни_ць самостійно фінансують свою діяльність і є самозайнятими. Є попередні висновки, які потребують наступних досліджень, тому що наразі ми не досліджували юридичні форми, за якими працюють художни_ці.З дослідження ми знаємо, що, зокрема, молоді художни_ці частіше не укладають договори з юридичними та фізичними особами, ніж зрілі художни_ці. В ідеалі це потребує залучення професіонал_ок — юрист_ок і бухгалтер_ок — і їх не всі можуть собі дозволити.

Алевтина Кахідзе: Я була здивована, що, за опитуванням, фінансування мистецьких робіт — це десь 80% власноруч, а потім іде бізнес. Навіть не міжнародні інституції, не донори, які, як мені здавалося, фінансували наше мистецтво, але схоже, що ні. 

Юлія Гнат: Сучасне мистецтво намагається інституціоналізуватися. З’являються інституції різного формату, які можуть залучати в мистецькі практики художни_ць і таким чином давати ресурс для цієї діяльності. Але, тим не менш, ми відчули розрив — з одного боку — відчуття «відсутніх» інституцій, з іншого — те, що художни_ці, по суті, ведуть підприємницьку діяльність. 

Світлана Вєдєнєєва: Як вам здається, чи є в самих художниць уявлення про свою діяльність як прекарну?

Юлія Назаренко: Власне, ми питали, наскільки соціально, економічно, юридично захищеними вони почувають себе, і тут були дуже різні думки. Більш імовірно, що зрілі художни_ці почуваються більш захищеними. Натомість у молодих художни_ць ситуація інша, вони не почуваються захищеними, але що насправді це для них означає? Ми питали, що для них означає неоплачувана робота і чому вони на неї погоджуються, які випадки у своїй роботі вони розцінюють як експлуатацію? В результаті були різні варіанти відповідей. На неоплачувану роботу художни_ці можуть погоджуватися з різних причин: щоб отримати досвід, завести корисні знайомства, привернути увагу до своїх робіт або взяти участь у соціальному проєкті на важливу для них тему. Експлуатацію опитані респондент_ки визначали як неоплачувану роботу, коли якісь інституції використовували роботи художни_ць безоплатно, привласнювали їхні роботи, або коли художни_ці працювали понаднормову кількість годин. Тут теж постає питання про солідарність у спільноті або про наявність конкуренції. Солідарність відбувається в якихось випадках, які, наприклад, більш інформаційно видимі. 

Юлія Гнат: Я ще хотіла додати, що ці випадки солідаризації, відчуття захищеності/незахищеності частіше мають характер, або точніше — вектор, спрямований на якогось інституційного суб’єкта: ПАЦ і медіатори³Йдеться про протестну акцію, організовану медіатор_ками профспілки … Continue reading чи «Мистецький арсенал». Тут ми вертаємось до поняття інституцій, які створюють умови, в яких відбувається розвиток мистецької практики. А якщо розвиток практики відбувається за межами інституцій, то до кого тоді апелювати стосовно захисту? 

Світлана Вєдєнєєва: Дуже цікаво, я не думала про це питання в контексті суб’єкта, на якого має бути спрямований опір. Ви зачепили дві важливі теми, які я хотіла б розглянути детальніше, зокрема тему юридичної незахищеності та солідарності. Ви відзначили брак знань у сфері юридичної грамотності та кореляцію, яка існує між віком художни_ці та її обізнаністю з цими питаннями. Які, на вашу думку, могли би бути джерела підтримки в цьому питанні?

Юлія Гнат: У рамках ініціативи громадської організації «Музей сучасного мистецтва», де я є співзасновницею, є три самоврядні експертні ради, які працюють над питаннями, пов’язаними з музеєфікацією сучасного мистецтва, і, зокрема, одна з них присвячена організаційно-юридичним питанням. Серед учасни_ць цієї ради є юрист_ки, які давно працюють у полі мистецтва і займаються питаннями авторського права. Багато хто з них має бізнес-проєкти, але водночас вони ведуть багато консультацій безкоштовно, консультують художни_ць. Є різні «арт-ринкові» майданчики, організатор_ки яких стикаються з низькою обізнаністю учасни_ць у правових питаннях і намагаються в різний спосіб впливати на це. Просто це поодинокі випадки приватної ініціативи. Інше питання, чи могла би бути державна політика щодо цього, зокрема центри надання таких специфічних послуг.

Світлана Вєдєнєєва: Переходячи до теми солідарності в художній спільноті, багато хто з респондент_ок відзначили брак солідарності та відсутність єдиної спільноти⁴Аналітичний звіт «Статистичний портрет молодо_ї художни_ці», с. 143. Документ … Continue reading. Звучали думки про те, що у спільноті радше існує явище «коаліційності», ніж солідарності. Об’єднання відбувається або в кризових випадках, або якщо йдеться про захист когось із представниць спільноти. Якщо пофантазувати, якою, на вашу думку, могла би бути ця солідарність поміж художни_ць?

Алевтина Кахідзе: Насправді це була моя ідея — включити це питання в опитник. Як художниця, можу говорити про недоліки цієї солідарності. Українське суспільство взагалі має таку проблему, що деколи воно плутає солідарність зі стадністю. В Україні ви можете помітити, як часто спільнота захищає «свого», тоді в цьому випадку мають місце подвійні стандарти або соціальна необ’єктивність. Певна солідарність поміж українських ми_сткинь — деколи це «тусовка», значить, герметична.

Юлія Гнат: У тексті від кураторок вказано, що солідарність — це, справді, коли є кризова ситуація чи спротив проти «різких» інституційних рухів. Конфлікт, ущемлення — це питання безпеки. Вони завжди акумулюють більше енергії та здатності усувати розбіжності. Інше питання — коли треба об’єднатися заради конструктивного створення чогось, це питання іншого рівня. І тут питання самореалізації ніби вступає в конфлікт із солідарністю. Можливостей для висловлення та самореалізації не так багато, тому це спонукає не розмивати ідентичність у колективній роботі, а, навпаки, оприявнюватися та користуватися будь-якою можливістю бути видим_ою. У груповій динаміці треба мати навичку балансувати між можливістю самовиразитися та конструктивно співтворити щось. Разом з тим солідаризація — це теж практики, окремі компетенції та підходи. Це м’яз, який треба прокачувати. В інших сферах — це велика теоретична та практична частина, яка розвивається як дисципліна. Фасилітація, медіація — це те, що допомагає людям домовлятися. 

Юлія Назаренко: Насправді порушення трудових прав не дуже специфічне для художнього сектору, такі ситуації є в інших секторах культури. Інше питання в тому, що на солідарність впливає те, наскільки різні художни_ці з різними демографічними характеристиками включені в цю спільноту. Більшість мистецьких спільнот формуються у великих містах і прив’язані до певних інституцій. 

Світлана Вєдєнєєва: У дослідженні також зачіпається тема конкуренції та недовіри в художній спільноті. У мене була гіпотеза про те, що це фонове напруження також впливає на ментальний стан художни_ць та їхню готовність до солідаризації.

Алевтина Кахідзе: Так, це важливо і це є. Насправді це, напевно, більш інстальовано через тих, хто в позиції влади, я думаю. Тут дві речі, на мою думку. Перше — це малорозвинена інфраструктура, просто мало місць. У нас не так багато інституцій, які можуть запропонувати співпрацю, і це, насправді, робить середовище токсичним. Друге — давайте згадаємо, що ми вийшли з того (радянська система функціонування ми_сткинь), що культура мала монополію на те, хто такий митець. Усі ці союзи художників, які постали під час Радянського Союзу, і це все, що: «Ти справжній художник, а ти — несправжній, тому що не в Союзі художників». Ця монополія на право бути митцем настільки вмонтована, вона не переосмислена, вона ще досі якось є в сприйнятті.

Юлія Гнат: В українському суспільстві артикулюється запит на суб’єктність. Проте не всі розуміють, наскільки важко мати справу з суб’єктними людьми. Художнє середовище — це той експериментальний простір, де найкраще і найвиразніше можна це напрацьовувати.

Світлана Вєдєнєєва: Наостанок я б хотіла розглянути тему гендерної чутливості або радше нечутливості в мистецькому середовищі. Я помітила, що ця тема прослідковувалася в різних блоках вашого дослідження.

Юлія Назаренко: Справді, ми намагалися розглядати це питання в різних контекстах. Художниці більше стикаються з тим, що наявність дітей дуже впливає на мистецьку діяльність, ніж на чоловіка-художника. Дослідження показало, що робота по дому — це ще більша перепона для художниць. Це також брак гендерно-чутливого простору, який проявляється в тому, що на резиденціях або мистецьких заходах немає умов для перебування з дітьми. Крім того, оскільки більшість художни_ць є самозайнятими, це обмежує їхню діяльність, вони не мають певних соціальних гарантій, як-то оплачуваної відпустки по догляду за дитиною. Але нам також розповідали про позитивні випадки, де, наприклад, була можливість віддати дитину няні або чимось іншим її зайняти. Але ці практики здебільшого поодинокі.

Світлана Вєдєнєєва: У процесі нашої розмови було озвучено багато цінних думок. Наостанок хотіла запитати про ваші подальші плани щодо дослідження.

Юлія Гнат: BUT — колеги Ольга Тихонова, Марія Задорожна, Поліна Городиська, Вероніка Селега і я, як партнерка цього Бюро, говорили про те, що це довгострокове комплексне дослідження. Воно має сенс, якщо його розвивати та поглиблювати. Крім планів Бюро системних рішень BUT щодо розвитку цього проєкту, також і в рамках ГО «Музей сучасного мистецтва» ми з колегами плануємо і реалізуємо програму проєктів, направлених на роботу з проблемою «недоступності сучасного мистецтва» — на різних рівнях, піклуючись про створення умов для продуктивної роботи в полі сучасного мистецтва. 

Юлія Назаренко: Це дослідження дуже амбітне. Оскільки нам вдалося багато що «нащупати» в різних сферах, мені здається, є багато що поглиблювати.

Світлана Вєдєнєєва: Дякую вам за цікаву розмову!

Детальніше ознайомитися з висновками дослідження можна за посиланням.

Титульне фото: Валентина Петрова, «Автопортрет».  З фотодокументації виставки «Textus. Вишивка, текстиль, фемінізм», Київ, 2017