Коли говорять про права жінок в Україні, найчастіше згадують домашнє насильство, харасмент, об’єктивацію жіночого тіла. Все це, звісно, стосується більшості українок і несе для них пряму або опосередковану загрозу.  

Однак пошук першопричин вразливості жінок піднімає менш емоційні й показові, але фундаментальні питання гендерної нерівності — економічні. Жінки в Україні отримують менші зарплати, частіше працюють у низькооплачуваних сферах або є прекарно зайнятими, через материнські обов’язки більше залежать від доглядової інфраструктури, а через низькі «жіночі» зарплати — від соціального захисту. Або від чоловіка. 

Шлях до гендерної рівності залишається закритим для 7 мільйонів пенсіонерок, 2-3 мільйонів працівниць бюджетної сфери, трудових мігранток, для прекарно зайнятих жінок, кількість яких державній статистиці невідома. 

Офіційна українська державна політика на словах відходить від неотрадиціоналістичного дискурсу та «берегинь». Однак одночасно з цим робить все для посилення фемінізації бідності та відродження патріархального ладу в більшості сімей.  

Причини економічної вразливості жінок в Україні є досить конкретними: «заморожені» майже на 7 років соціальні виплати та ставки для працівни_ць бюджетної сфери, пенсійна реформа, головним завданням якої є економія бюджетних коштів, фінансування за залишковим принципом доглядової інфраструктури, ігнорування ситуації з порушенням трудових прав, що підштовхує частину жінок до міграції, а частину — до крайньої бідності та  бездомності.

Однак хто готовий говорити про цю сторону гендерної нерівності та змінювати ситуацію? «Політична критика» опитала активісток та експерток, які займаються питаннями жіночої зайнятості та соціального захисту.

Жінки отримують значно нижчі пенсії, оскільки більшість з них працювали на низькооплачуваних роботах

Марія Гриневич

Редакторка видання «Соцпортал», яке спеціалізується на тематиці соціального та пенсійного забезпечення

Різниця між зарплатами чоловіків та жінок становить близько 20%, а в пенсіях розрив становить вже 30%. Так відбувається, бо, по-перше, раніше різниця в зарплатах була ще більшою, а по-друге, жінки менший період часу працюють офіційно через сімейні обов’язки. Вони витрачають більше особистого часу на домашні справи, переривають кар’єру через народження дітей, доглядають за іншими членами сім’ї.

Жінки більше зайняті в галузях з найменшою зарплатою, але з відносною стабільністю: в освіті, у сфері охорони здоров’я та комунальних послуг, у закладах культури. Теж традиційно жіночі, але вже менш захищені галузі — це торгівля та сфера обслуговування. Тут також часто майже немає варіантів для кар’єрного зростання. Жінки в принципі набагато рідше обіймають керівні посади, де високі офіційні зарплати, власне, і дозволяють згодом отримувати найвищі пенсії. 

З 2011 року в Україні пенсійний вік для жінок поступово підвищували з 55 до 60 років. З 1 квітня 2021 року він остаточно зрівняється з чоловічим. Це мало б дозволити жінкам довше працювати та зрештою отримувати вищі пенсії. Однак через дискримінацію на ринку праці знайти гідну роботу в цьому віці їм вкрай важко. 

До того ж, у 2018 році було різко збільшено вимоги до страхового стажу. З 15 років він зріс до 25, а у 2028 році сягне 35 років. Наслідки цього добре відчує наше покоління прекарно та самозайнятих. І, знову-таки, у більшій мірі жінки.

Вихід уряд бачить у впровадженні другого пенсійного рівня — накопичувального. Це має нібито і підняти виплати до прийнятного рівня, і зменшити гендерний розрив. Однак досвід Австралії, США, Нової Зеландії та інших країн з накопичувальною системою показує, що робити додаткові внески для накопичення майбутньої пенсії частіше можуть якраз чоловіки. Знову-таки, бо мають вищі зарплати. В українських умовах навряд чи можна сподіватися на інший ефект. До того ж, такий підхід у принципі посилить нерівність у питанні пенсій.

Авторка ілюстрацій: Олена Дяченко

«Заморожені» соціальні виплати та зарплати змушують жінок працювати на двох-трьох роботах

Оксана Дутчак

Соціологиня, авторка досліджень про вплив політики жорсткої економії на жінок та їхні умови праці, а також про мінімальну гідну зарплату в Україні

Мінімальна гідна зарплата, яка покриває базові витрати сім’ї з трьох осіб і дозволяє хоч трохи заощаджувати, за цінами 2019 року мала б становити майже 20 тисяч гривень

Зважаючи на вертикальну і горизонтальну сегрегацію ринку праці, коли жінки набагато більше представлені на нижчих посадах у нижче оплачуваних секторах, серед них таку зарплату мало хто отримує. Це, в свою чергу, змушує жінок вдаватися до різноманітних стратегій виживання. Наприклад, звертатися по соціальну допомогу до держави. 

Однак розраховувати на суттєву підтримку не доводиться. В останні роки соціальні виплати навіть не стільки «урізались», як заморозились, а решту справи зробила інфляція. Найвагомішу роль відіграло «антикризове» замороження прожиткового мінімуму у 2014 році і подальша відмова від його належної індексації, на відміну від мінімальної зарплати. 

З грудня 2013 року до грудня 2019-го прожитковий мінімум знецінився майже на третину. Відповідно, на стільки ж були «урізані» всі соціальні виплати, які залежать від прожиткового мінімуму, зокрема допомога на дітей самотнім матерям та на дітей з інвалідністю.

«Замороження» індексації також негативно вплинуло на зарплати у низькооплачуваних бюджетних секторах (освіта, медицина, соціальна робота), де працюють переважно жінки, адже тарифна сітка вже кілька років розраховується на основі прожиткового мінімуму, а не мінімальної зарплати.

Інші стратегії виживання жінок: підробітки, присадибне господарство, постійна економія, відкладання потреб — особливо власних потреб, коли є діти. Все це, звісно, погано впливає на можливість відпочити і відновитися, на фізичне і психологічне здоров’я. 

Найпоширеніші порушення трудових прав жінок, відповідно до моїх досліджень, — це понаднормові і ненормовані години праці, на які жінки часто йдуть «добровільно», а фактично — через необхідність зводити кінці з кінцями в умовах низьких зарплат.

Одним із наслідків є темпоральна бідність. Вона дуже поширена, особливо серед жінок, які змушені піклуватися про інших членів сім’ї (дітей, людей з інвалідністю, людей похилого віку).

Я не бачу інших шляхів, крім політичної боротьби, де феміністичні рухи мали б піднімати ці всі проблеми у контексті боротьби робітни_ць за свої права. Однак зараз цей шлях виглядає дуже малоймовірним в умовах України — як через проблеми феміністичного руху, так і через проблеми робітничого руху.

Знищення інфраструктури у зоні бойових дій найбільше вдарило по жінках

Ніна Потарська

Координаторка Жіночої міжнародної ліги за мир та свободу, працює з жіночими організаціями у прифронтовій зоні на Сході України, співкоординаторка «Маршу жінок»

У нашому суспільстві розподіл продуктивної і репродуктивної праці досі відбувається у традиційний спосіб, коли це жінка займається домашніми справами, сім’єю, дітьми. Таким чином, вся турбота про родину лягає на її плечі. Саме жінки набагато частіше взаємодіють з поліклініками, дитсадками, школами, лікарнями, соціальними службами. До того ж система з цих закладів складається з жінок-бюджетниць. І у разі економічної кризи або збройного конфлікту, в результаті якого розсипаються держінфраструктури, основний удар і основний тиск відчувають жінки. Так це сталося й у випадку України.

Наприклад, якщо раніше мешкан_ки Авдіївки, яка знаходиться за 13 кілометрів від Донецька, користувалися його інфраструктурою, то сьогодні авдіївчан_кам треба їхати до Краматорська, нового обласного центру, за 100 кілометрів. Не у всіх є така можливість, у тому числі фінансова. Тому люди просто змушені відмовлятися від певної медичної допомоги для себе та дітей. 

Крім цього, у прифронтовій зоні не працюють підприємства. Питання роботи, доходу для виживання у деяких містах стоїть дуже гостро. Там, де все зовсім погано, працюють гуманітарні організації, які роздають все необхідне — від медикаментів та засобів гігієни до продуктів харчування.  

Далеко не всі можуть залишити ці міста. У когось є літні родич_ки, які вже не можуть поїхати. До того ж для переїзду треба мати достатньо ресурсів.  Першими їхали ті, хто мав запас матеріальної міцності, щоб знімати квартиру, шукати роботу. Але переселен_ок не дуже радо працевлаштовують.

А ще переселен_ок першими скорочують. Навіть у Донецькій області. Оскільки скрізь недостатньо робочих місць, то свої передусім беруть на роботу своїх. А заважаючи на кон’юнктуру ринку праці, жінкам, яким 45-50 років, знайти роботу набагато важче. 

Системно проблема не вирішується. Для цього необхідно створити всю інфраструктуру: садочки, нормальне сполучення між населеними пунктами, медичними закладами. А це все забирає дуже багато часу. 

Варто розуміти реальне становище і ресурси жінок. Наприклад, у селах багато людей відмовилися від газу через його вартість і перейшли на пічне опалення.  Це означає, що ресурсів на підтримку життєдіяльності сім’ї тепер витрачається більше. Перспектива жінок, які, наприклад, живуть у містах і мають партнера з робочим днем з 9:00 до 18:00, зовсім інша. Але ж відомо, що у багатьох робочий день далеко не 8-годинний. Багато чоловіків працюють і по 12 годин. У таких випадках про яке розподілення домашніх обов’язків може йтися? Є об’єктивна реальність.

Патріархальний лад утримується у суспільстві не тому, що всі мислять патріархально, а тому що немає соціально-економічної бази для змін. Всі розуміють, що так, не зовсім правильно, що вони від цього страждають, але власних ресурсів, щоб змінити ситуацію навіть у власній сім’ї, немає. 

Олена Дяченко

Нестабільна зайнятість несе низку ризиків, однак до неї частіше залучають жінок

Michael Tulsky для Feminists of Kyiv.

Ната Луньо

Редакторка зіну про прекаризацію жіночої праці «Праценевлаштована»

Автор фото Michael Tulsky для Feminists of Kyiv.

Прекаризація праці — це тенденція до зниження стабільності робочих місць, яка позбавляє працівни_ць трудових гарантій. На практиці це зазвичай втілюється через перехід від безстрокових до строкових трудових або цивільно-правових договорів, використання онлайн-платформ на кшталт «Кабанчик» чи додатків на кшталт «Глово», які допомагають працедав_иці не визнавати своїх працівни_ць своїми працівни_цями взагалі, перехід на роботу через підрядні компанії, а не напряму. 

Прекаризація праці можлива через недостатню увагу держави до трудового законодавства й того, як воно виконується, а часто сама держава створює сприятливі умови для прекаризації.

Через гендерну дискримінацію та вразливіше становище жінки більш прекаризовані. Наприклад, в Україні молодих жінок менш охоче беруть на роботу за трудовим договором, оскільки вони, на думку працедав_иць, будуть народжувати дітей, а це зайві турботи.

А самотня матір скоріше погодиться на нестабільну, неформальну роботу, ніж людина в іншій ситуації, бо одиноким матерям робота вкрай необхідна. Також спрацьовують ідеї про гендерні ролі, де не жінка мусить забезпечувати сім’ю, а отже, за стереотипом, і робота в жінки може бути не така серйозна — а відповідно, не обов’язково стабільна.

Найбільше від прекарної праці страждають молоді жінки та жінки пенсійного віку, самотні матері, мігрантки, транс-люди (як транс-жінки, так і небінарні люди), жінки з інвалідністю. 

Зараз прекаризація справді починає стосуватися майже всіх сфер зайнятості. Мабуть, найменше вона проявляється в держустановах, але там трудові гарантії — це скоріше компенсація за низьку зарплату. Втім, ситуація в навчальних і медичних закладах, які фінансуються з бюджету, також критична: їх масово реструктуризують, скорочуючи при цьому найменш захищених працівни_ць. А викладач_ок університетів переводять на строкові трудові договори без жодних на те підстав, що дає адміністрації можливість тиснути на працівни_ць. Адже продовження договору тепер залежить від їхньої лояльності.

Я щойно закінчила збирати матеріал для другого випуску зіну, який має вийти в березні.

Історія з нього, що найкраще ілюструє проблему прекаризації, — про дівчину, що працювала режисеркою монтажу на одному великому телеканалі. За три роки роботи її так і не взяли в штат, хоч і обіцяли. З часом ця дівчина дізналася, що телеканал не бере молодих жінок у штат взагалі. 

Звісно, це виливалося в перепрацювання, роботу без вихідних, кількамісячні затримки зарплати, з чим не стикалися працівни_ці в штаті. Інша показова ситуація — звільнення медсестри на Чернігівщині, яка не погодилася переходити на 0,25 ставки. Й у результаті її колежанки теж відмовилися. Тоді адміністрація провела реструктуризацію лікарні і просто скоротила медпрацівниць. 

Ці історії гарно представляють дві головні тенденції: в більш традиційних галузях знаходять легальні чи напівлегальні механізми, щоб скорочувати гарантії працівни_ць, а в менш традиційних на кшталт креативної індустрії цих гарантій ніколи й не було, тож жінки погоджуються на майже будь-які умови.

Українок до міграції підштовхує брак гідних зарплат і неможливість реалізувати себе

Анна Оксютович

Авторка досліджень про умови праці молоді, жінок-мігранток, а також про мінімальну гідну зарплату в Україні

Жінок підштовхують до міграції кілька факторів, починаючи з низьких зарплат. Офіційна мінімальна зарплата в Україні становить лише близько ¼  від мінімальної гідної зарплати, яка б дозволяла забезпечити базові потреби (близько 20 тисяч брутто, станом на 2018 рік, відповідно до нашого дослідження).

Зарплати в 20 тисяч  фігурують в оголошеннях про роботу, але включають велику кількість понаднормових, яку часто неможливо виконати на практиці — наприклад, якщо це виробництво. А у деяких галузях навіть для отримання мінімальної зарплати вже треба працювати понаднормово. До того ж жінки часто працюють одночасно на двох чи трьох роботах або мають додатковий фріланс. Звісно, це виснажливо, тому жінки зрештою готові їхати за кордон на важкі роботи, але отримувати хоч трохи більше грошей. 

В українському суспільстві загалом не дуже багато говорять про економічні права жінок. 

Деколи здається, що ми будемо говорити про фемінізм лише у контексті того, чи може жінка зайняти високий пост у транснаціональній корпорації, але не про те, чи може жінка віддати дитину у садок. Чи якщо вона самотня мати, то чи може оплачувати комунальні послуги. Навіть маючи роботу, жінки змушені заощаджувати на харчуванні. Жінки у багатьох випадках отримують мінімальну зарплату або трохи вищу, ніж мінімальна. Але ці зарплати не покривають навіть базових потреб.

Одна з причин міграції, якщо йдеться про молодих жінок — це проблема в  реалізації себе. В Україні соціальні ліфти не працюють. Після Майдану в суспільстві розвинувся такий дискурс із натиском на успішність. Цей тиск є в усьому світі, але у нас він дуже конденсований. Як результат, панує думка, що якщо твоє робоче місце пропонує тобі низькі зарплати, то це твої проблеми. Бо хто хоче, той досягне. І саме з цього періоду ми маємо значний відтік із країни саме молодих жінок до 35 років. 

У патріархальному суспільстві вимоги до жінок дуже високі. І поїхати за кордон — один зі способів пошуку себе. 

При виїзді за кордон у більшості випадків, з якими я стикалася, відбувається пониження кваліфікації. Відсоток фахової, професійної трудової міграції дуже незначний. Якщо тут жінки працювали вчительками, то за кордоном вони будуть здебільшого працювати у сфері обслуговування або харчування. У Польщі чи Чехії ця сфера у великій мірі заповнена українками. Також це фабрики, виробництва, сільське господарство. 

В одному з українських міст у західному регіоні була швейна фабрика, з якої пішов замовник, німецький бренд. І багато жінок звільнялися з роботи, бо були затримки і значне зниження зарплат. Але вони вже не шукали роботу у своїй галузі, а їхали на три місяці на сезонні роботи в Польшу і потім поверталися додому, щоб не було великого розриву з сім’єю. 

Звісно, з міграцією пов’язано чимало ризиків. Через брак знань, куди звертатися, через незнання законів країни, до якої їдеш, через страх втратити роботу. Часто жінки незахищені вдома на робочих місцях, а коли вони їдуть за кордон, то почувають себе ще більш незахищеними. 

Ще з 90-х україн_кам, які поїхали на заробітки, найбільше допомагала церква. Вона була і місцем спілкування, і місцем, де шукали роботу, і місцем підтримки.

Є декілька правозахисних організацій, які займаються допомогою мігранткам.  Наприклад, «Жіночі перспективи» чи «Запорука» у Львові. У Польщі — громадська діячка Мирослава Керик в організації «Наш вибір».

Дилема жінок — терпіти домашнє насильство або стати бездомними

Анастасія Рябчук

Соціологиня, дослідниця праці, бідності, бездомності, робітничого руху в Україні та Південній Африці

За даними поліції та служб, які займаються бездомними, на 80% бездомних чоловіків припадає 20% жінок. Проблема з цими підрахунками в тому, що бездомні жінки набагато менш помітні на вулиці. Таке життя для них більш небезпечне. Наприклад, вони ризикують стати жертвами зґвалтування. Тому їх менше видно, вони намагаються десь ховатися, знаходити нічліг у знайомих. 

Деякі причини бездомності є спільними як для чоловіків, так і для жінок. Це квартирні афери, коли самотні люди, особливо літнього віку, стають жертвами шахраїв та опиняються на вулиці. А іноді самі діти виганяють своїх літніх батьків. Або коли житло стає недоступним для оренди, а тим більше — для купівлі.

Бездомність провокує ситуація на ринку нерухомості та ринку праці, поширення нестабільної, прекарної зайнятості, те, що є менше варіантів роботи зі стабільним доходом і соціальними гарантіями, які дозволяють планувати життя. Але тут жінки є більш вразливими від початку, бо вони менше заробляють.

Подібна ситуація також пов’язана з домашнім насильством, бо у жінок є дилема — терпіти або покинути насильника, але опинитися в скрутній ситуації, коли зарплати не вистачає на те, щоб підтримувати себе, своїх дітей. 

Якщо жінка з неповнолітніми дітьми все ж опиняється на вулиці, то ситуація буде залежати від ширшого контексту. Соціальні служби даватимуть моральну оцінку й вирішуватимуть, чи заслуговує вона на допомогу. Наратив жертви домашнього насильства, яка втекла від насильника, провокує співчуття. Є шелтери, які підтримують таку сім’ю, з ними працюватимуть психологи. Якщо ж жінка зловживає алкоголем або жебрає з дитиною, то її оцінюють зовсім по-іншому. У такому разі є ризик, що соціальні служби дитину заберуть. 

Щодо кількості шелтерів, то у великих містах вони є, але їх недостатньо1На всю країну є близько 15 шелтерів: https://cedos.org.ua/uk/articles/koronavirus-i-zhytlo-analiz-naslidkiv-pandemii., про них не всі знають, немає інформації про процедуру поселення. Водночас є проблема браку будь-яких шелтерів у менших містечках. У таких випадках соціальні іноді служби намагаються допомогти і влаштовують у заклади не за призначенням. Наприклад, у центрі для людей похилого віку можуть тимчасово поселити жінку з дитиною.

У Києві спеціалізованих нічліжок для жінок немає. На вулиці Суздальській, де розміщена єдина муніципальна нічліжка, є окрема жіноча кімната. Однак є сенс робити саме жіночі заклади: вони є більш безпечними. Інші реформістські приклади роботи з проблемою жіночої бездомності — це усвідомлення того, що жінкам набагато важче заробляти, навіть якщо вони працюють повний робочий день. Жінка може влаштуватися нянею в дитсадок або прибиральницею, але на цю зарплату не зможе знайти собі житло. Тому існує потреба в соціальних підтримувальних оселях.

Однак в ідеалі житло мало б бути доступним, бо набагато ефективніше запобігати бездомності, ніж працювати її з наслідками. Має бути доступна для всіх громадян_ок програма муніципального житла за певний відсоток від доходів — скажімо, 20%. І коли у людини дуже низька зарплата, то вона принаймні знає, що житло в неї буде гарантовано.

Фемінізм проти буденності зла

Наведені вище приклади про нестабільну жіночу зайнятість, про зарплати та пенсії, на які неможливо прожити, про ризики, які несе для жінок міграція, недоступність житла та руйнацію інфраструктури рідше потрапляють в інформаційне поле та у фокус феміністичних організацій.

Це буденність зла, яка стала нормою і яка затягує у вразливе та залежне становище мільйони жінок. Які часто у нескінченній біганині між дітьми, домом та роботою не мають ресурсів це змінити. А іноді навіть просто зупинитись та усвідомити.

Система, яка вичавлює з людей максимум ефективності та віддає взамін абсолютний мінімум, приречена відтворювати патріархальний устрій. Вона так само б’є по чоловіках, змушуючи працювати до сьомого поту та фактично не бачити сім’ю. Однак жінки при цьому займають ще більш хитке та підлегле становище. 

Тож зміни, які у масштабі країни вплинули б на емансипацію більшості жінок, мають починатися з гідних зарплат, адекватних соцвиплат та доступної інфраструктури. Того, що загалом впливає на якість життя кожного і кожної, що дозволить збільшувати рівність і у вимірі гендерних відносин.

Стаття підготовлена за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки

Примітки
1 На всю країну є близько 15 шелтерів: https://cedos.org.ua/uk/articles/koronavirus-i-zhytlo-analiz-naslidkiv-pandemii.