Олена Шевченко, громадська активістка, голова «Інсайту»
Я та ще двоє людей (одна з організаторок та Марія Кацева) приїхали до Львова десь о дванадцятій годині. Для нас поїздка вже тоді почалася невдало, бо в потязі нам зателефонували з готелю «Львів», де ми мали поселитися протягом фестивальних днів, та відмовили в резервації 25 спальних місць та конференц-залу, в якому ми збиралися провести одну з подій Фестивалю Рівності. Посилалися вони на те, що про нас їх попередила міська адміністрація Львова. Зійшовши з поїзда, ми поїхали до того готелю, щоб прояснити ситуацію. На місці вони вже стали заперечувати про міську раду, натомість стверджували, що до відмови причетна поліція. Розмова була дуже неприємною: власник та адміністрація поводилися та висловлювалися в дуже грубій та гомофобній формі і дали зрозуміти, що вони відмовляються надати нам кімнати саме через нашу сексуальну орієнтацію. В Інтернеті можна послухати запис тої розмови з працівниками «Львова».
Покинувши готель, ми почали далі шукати місце для поселення. Тим часом мені зателефонували з Галицького суду і повідомили, що за годину починається судове слухання за позовом на нашу організацію «Інсайт» про заборону публічних заходів. Вважаю, що це цілком ненормально, коли мене сповіщають про засідання за годину: судячи з досвіду, який я мала в Києві, це свідчить про заздалегідь прописане рішення (у цьому випадку рішення не дати провести Фестиваль Рівності). Додам, що до того, як фестиваль привернув дуже багато уваги, такий захід — за законом — не було потреби реєструвати в Міській раді. Та після того, як піднявся скандал, через те, що в нас у програмі був запланований квест по місту (котрий, по суті, є тим самим, що флешмоб), нас змусили зареєструвати проведення заходу, наче якусь акцію чи протест.
У суді я перебувала від вісімнадцятої години до півночі. Коли ми прийшли, на місці вже була поліція як позивач, виконавчий орган міської ради, охорона та інша сторона відповідача. Перед засіданням представники нової поліції віталися як побратими за представниками правих організацій. Як виявилося, саме поліція звернулася до міської ради з клопотанням про заборону публічних заходів на вихідних 19-20 березня. Суддя питав у представників поліції, чи вони не спроможні виконувати свою роботу, однак ті, очевидно, уникали прямої відповіді. Відповідали, що будуть виконувати свої обов’язки, щоб забезпечити громадський порядок. Але водночас вони подали прохання про заборону акції, посилаючись на те, що не зможуть забезпечити порядок. Думаю, тут є суттєве протиріччя у звинуваченні й аргументації. Міська влада співпрацювала з поліцією — це було видно в суді. До того ж, поліція всю інформацію про те, що відбувалося, зливала правим радикалам. Хто це робив, нова чи стара поліція — це хороше питання. Я не знаю. Та очевидно, що вони були зацікавлені в тому, щоб фестиваль не відбувся.
Ситуація в суді була досить напруженою. Від іншої сторони відповідача прибуло декілька представників тих організацій, що в подали заявку на подію в той самий день та час, що й ми. Це були організації «Сокіл», «Білі горвати», Спілка учасників АТО та ще п’ять інших. Що довше ми сиділи, то більше збиралося людей під дверима суду. Їх було десь до сорока. Ті, що сиділи в залі, дозволяли собі грубі гомофобні коментарі та насмішки. Що ж до судді, моє особисте враження таке, що він був гомофобом. Та з професійної точки зору не маю до нього ніяких зауважень. Він діяв згідно з законом. Робив те, що мав робити, давав мені слово, можливість коментувати.
Ближче до півночі ситуація стала надто напруженою, неадекватною, і здавалася мені досить небезпечною. На всі заклики про допомогу до львів’ян, які ми поширювали через соціальні мережі, ніхто не відгукнувся. Пошуки приватної охорони у Львові закінчилися поразкою. За тими численними телефонами, що ми дзвонили, нам відмовляли, посилаючись на те, що вони не можуть протистояти «Свободі». Ми були один на один з усіма протистояннями в цьому місті. Та в один момент прийшли двоє журналістів з «Каналу 24» — ті самі, які після поширення інформації в Facebook про інцидент у готелі Львів поїхали після нас брати коментар у працівників. Завдяки їм ситуація в залі суду розрядилася: присутність журналістів трохи охолодила молодиків із правих організацій.
Після півночі суддя завершив засідання, попросив вийти і сказав, що рішення буде оголошено через кілька годин. Думаю, цим він відволік хлопців, які очевидно агресивно були налаштовані проти нас, щоб ми могли безпечно покинути будинок. За це йому можна подякувати.
Рішення суду про заборону масових вуличних заходів 19-20 березня у Львові ми отримали зранку, але вирішили, що Фестиваль Рівності все одно відбудеться. Насправді до зриву фестивалю ми встигли провести більшість подій: прес-конференцію, відкриття виставки, показ фільму, дискусію батьків ЛГБТ. Під дверима з обіду почали збиратися особи, котрі хотіли зірвати нам подію. Охорону з п’яти чоловік ми особисто найняли з Києва. Поліція не приїжджала на численні виклики. Ми почали телефонувати до Києва, намагаючись вийти на зв’язок із керівництвом національної поліції. Лише після цього, через чотири години, до готелю «Дністер» під’їхали спецпризначенці.
Начальник Головного управління МВС України у Львівській області Загарія Дмитро приїхав на місце особисто з підкріпленням. Тобто діяти вони вирішили тільки після того, як до них надійшов дзвінок із Києва (мається на увазі дзвінок від Хатії Деканоїдзе — Прим. ред.), це було очевидно. У той самий момент надходить анонімний дзвінок про начебто замінування готелю. Звісно, це була фальшива тривога. Та почалася евакуація. Я вирішила на цьому етапі зупинити фестиваль. Тому що в двері почали вже прориватися, і на другий поверх якимось чином проникли двоє осіб. Тож ми з Загарією почали планувати план евакуації. Зазначу, що він поводив себе грубо та гомофобно, кілька разів звинувачував нас у навмисній провокації, в тому, що ми провели фестиваль попри заборону суду. Коли я звернула його увагу на те, що на подвір’ї готелю публічно зібралися екстремісти, він мені відповів, що ті люди прийшли до своїх друзів. Евакуацію спланували дуже непрофесійно. Скомандували, щоб осіб, котрі не мешкають у готелі «Дністер», вивезли в автобусі правоохоронців. Серед них мала була і я. А тим, що ночують на місці, звеліли повертатися до своїх кімнат і зачинити двері на ключ. Думаю, тут є прогалини в гарантуванні безпеки всім учасникам. Тож план евакуації був не на високому рівні. Вийшли ми через головний вхід. Думаю, це вони зробили для того, щоб показати мене на мить зібранню екстремістів, що вичікувало нас під готелем, і таким чином продемонструвати, що я вже не в приміщенні і мене вивозять. В автобусі були невідомі мені люди, що прийшли на фестиваль, я та Марія Кацева, батьки ЛГБТ. Але заступник Загарія Микола Самарчук добре працював, і так само потрібно віддати належне беркутівцям[1], що нас евакуювали. Вони єдині, хто в цій всій ситуації дуже добре спрацював. Я не маю негативного чи позитивного ставлення до «Беркуту», та з цією ситуацією вони справилися добре. Праві радикали до цього моменту тільки чергували, але коли почалася евакуація, вони взялися атакувати автобус, у якому були ми. Блокували на виїзді. Автобусом носило в різні боки, і кілька шибок було розбито.
Відвезли нас базу «Беркуту» і там змусили чекати невідомо чого. Після того нас просто відпустили і сказали по двоє розходитися в різні боки в сторону торгового центру. Просто так.
Чому я кажу, що поліція співпрацювала з правими радикалами? Вже коли ми покинули «Дністер», мені зателефонувала журналістка, що залишилася на місці, і повідомила про те, що вона підслухала. Хтось із керівників поліції заспокоював правих радикалів і запевняв, що їм повідомлять пізніше, куди нас вивезли і куди потім відправлять.
Далі все відбувалося наче в якомусь фільмі. Ми виїхали без речей, без нічого, все залишили в готелі. Марія навіть була без куртки. Якби не незнайома дівчина, що з нами опинилася в автобусі та єдина запропонувала переховатися на якийсь час у неї в помешканні під Львовом, не знаю, що би ми робили. Ми йшли якимись окружними вуличками, намагаючись уникнути зустрічі з правими, які оголоси полювання на ЛГБТ в ці вихідні. У тої дівчини на квартирі ми вирішили, що мені потрібно покидати Львів. Вона запропонувала поїхати до якихось її друзів, гетеросексуальної пари, що жили в Стрию. І ми якимось маршрутками, електричками туди дібралися. Вже в автобусі я написала на своїй сторінці в Facebook, що я покинула місто. Хотіла таким чином заспокоїти правих радикалів, адже стежили вони найбільше за мною. Судячи з кількості поширень на їхніх сторінках, це спрацювало. У Стрию нас прийняли хороші люди, ми сиділи в них за столом, пили чай, балакали, і все здавалося таким нереальним. Ближче до ночі ми вже поїхали до Києва.
Я отримала дуже багато особистих погроз. У Facebook маю більше ста непрочитаних повідомлень з погрозами. Здебільшого це звинувачення в збоченні, аморальності, провокаціях. Погрожують що знайдуть мене де завгодно і відплатять, бо лесбійка — то не жінка, а те саме, що й «підари».
Це ніщо в порівнянні з тим, що, можливо, ніхто так і не буде покараний за порушення базових людських прав. Але ми так просто цього не залишимо. Те, що зараз відбувається — перекручування інформації з боку Львівської міської ради та Садового, мовляв, це вороги Львова спланували конфлікт, щоб нашкодити репутації міста, — вважаю абсурдом. І в цьому випадку нам нічого не залишається, окрім як надавати у відповідь правдиву інформацію. Так, ми будемо позивати ограни львівської міської ради, вони отримають звинувачення щонайменше в бездіяльності. А спільноті ЛГБТ потрібно далі боротися за свої права.
Анна Винниченко, учасниця гурту SPLASH BAND
Ми з гуртом приїхали в суботу. Виступати за програмою ми мали у неділю ввечері. Ще в потязі стежили за тим, що відбувається у Львові. З нами час від часу контактували організатори та повідомляли про курс подій. Заселення мало бути о чотирнадцятій годині, тож до того часу ми були у місті — перечікували. Потім близько другої найняли таксі й поїхали до готелю «Дністер». Під’їжджаючи, ми побачили величезну кількість людей, що зібралися під будинком. Неможливо було проїхати до самого готелю, зайти в будівлю: нам загородили в’їзд. Було навіть страшно виходити з машини. Одна дівчина попросила у водія таксі заблокувати дверцята. Хлопці підходили з коментарями: «Що, до педиків приїхали?» Поліція, я бачила, ставилася дружньо до цих людей у спортивному одязі, кросівках і балаклавах. Я вийшла, щоб принаймні з‘ясувати, що відбувається, але близько не підходила, тому що була яскраво вдягнена і боялася, що цим спровокую когось на агресію. Ще помітила, що ті праві радикали трималися групами і змінювали один одного: одна група йшла від готелю, в той час як інша йшла їх заміняти. Міняючись, вони салютували між собою та розважалися гомофобними жартами. В той момент ми почули про так зване замінування готелю і вирішили поїхати. У Львові ми бачили, що ситуація небезпечна, було дуже страшно. Всюди були ті самі ідентично одягнені люди, що вишукували людей, які хоч чимось відрізняються. Тому ми в той самий день усім гуртом покинули місто. Відтепер я буду присутня на всіх можливих Маршах Рівності.
Галина Герасим, магістрантка кафедри політології San Diego State University, львів’янка
Нічого не бачу, нічого не чую, нічого не знаю
Історія реакції на зірваний Фестиваль Рівності у Львові — це історія міста, що продемонструвало дуже типову логічну хибу.
Намагання провести у Львові Фестиваль Рівності викликало бурхливі суперечки та навіть сутички. Яких тільки аргументів не висували противники проведення заходу: мовляв, це недоречно у час, коли у країні триває війна, це образить почуття вірян, адже захід припав на початок Великого посту. Нагадування консервативній Галичині, що права меншин також слід поважати, сприйняли як провокацію, а прудкі аналітики та поціновувачі теорій змов негайно розгледіли всюдисущу «руку Москви» з усіх сторін скандалу.
Насправді, цей випадок пов’язаний із іншим гучним правопорушенням, яке трапилося кілька років тому. У березні 2012 року в лікарні померла Оксана Макар, яку зґвалтували, а тоді закатували. Хоча цей випадок і спричинив серйозні протести з вимогами покарати винних, звинувачення у тому, що «нічого не трапилося б, якби вона не мала звички гуляти з незнайомими чоловіками», сипалися на Оксану звідусіль.
Що ж поєднує ці два, на перший погляд, геть несхожі випадки?
Соціальний психолог Мелвін Лернер ще півстоліття тому провів серію експериментів, у результаті яких описав когнітивне упередження, яке пізніше назвав «оманливим уявленням про справедливий світ» (just world hypothesis). Назагал, стверджував науковець, люди так схильні вірити, що інші отримують те, на що заслуговують, що часто підкоряють свої життя цьому уявленню, навіть якщо часом це суперечить їхній власній вигоді. Таке упередження часто можна спостерігати щодо найрізноманітніших ситуацій, коли з людьми трапляється щось погане: цькування, зґвалтування, навіть хвороби. Дослідники, що вивчають феномен віри у справедливий світ, стверджують, що така віра може бути навіть корисною для психіки, адже створює ілюзію, що світ не хаотичний, а своє життя можна контролювати.
Люди щодня бачать безліч несправедливих речей. Несправедливо, скажімо, що після одного повалення авторитарного режиму чужа країна захопила шматок території. Несправедливо, що на учасників мирного заходу, які намагаються зреалізувати власне право на мирні зібрання та свободу слова, намагаються напасти агресивні члени радикальних організацій. Людям, отже, доводиться давати раду власному упередженню та узгоджувати його з реальністю.
Таке узгодження можна реалізувати по-різному. Наприклад, намагатися виправити несправедливість. Або шукати причини того, що трапилося, у поведінці жертви. І такі причини постфактум завжди можна знайти, адже переважна більшість людей не сидять безвилазно у закритих бункерах, куди не можуть проникнути ні зловмисники, ні віруси. Перекладання провини на жертву злочину, однак, зазвичай, як і у випадку з Оксаною Макар, цілковито абсурдне: жодне проведення часу з незнайомими чоловіками та «аморальна поведінка» не є підставами для вбивства. А відмова від усіх видів поведінки, що може «спокусити» чи «спровокувати» зловмисника, означає вже описане життя у бункері.
Зважаючи на те, наскільки українське суспільство звикло до маніпуляцій про «фашистську державу» і «злочинну хунту», спокуса припускати, що радикальних правих в Україні немає, а молодь, що кидає зіги та нападає на інших громадян, — це невинні патріоти з візитками Яроша, яких просто спровокували, досить значна. Оскільки картинкових радикальних правих, які розпинають хлопчиків, у країні начебто й нема, як і «фашистської хунти», то складається враження, що трапилося непорозуміння, і виникає природне бажання виснувати, що ті, на кого напали, і самі у чомусь винні.
Позиція відверто гомофобних праворадикальних організацій щодо проведення Фестивалю Рівності обурює, та не дивує. Проте реакція тієї частини суспільства, яка позиціонує себе як толерантну та дружню до ЛГБТ-спільноти, реакція окремих аналітиків та інтелектуалів щонайменше спантеличує. Громадськість, значно прогресивніша за молодиків із Misanthropic Division, «Сокола» та інших схожих організацій, цілком природно, засудила насильство. Однак, на жаль, на додачу продемонструвала майже той самий набір упереджень, який транслювали консервативніші громадяни та організації — наприклад, офіційні представники УГКЦ.
В інформаційному просторі — як локальному, так і всеукраїнському — від письменників, редакторів, журналістів, університетських викладачів лунали звинувачення на адресу організаторів фестивалю, скажімо, у тому, що вони недостатньо чітко пояснили, у чому полягатиме суть заходу, у тому, що заради «порції адреналіну» руйнують крихкий суспільний консенсус, у тому, що не зачекали, доки не почнуться переговори щодо безвізового режиму. Опініонмейкери не забули також повторити мантру міської влади, мовляв, «складається враження, що це добре спланована російська інформаційна атака».
Намагання прирівняти акцію, яка передбачала дискусії, літературні читання, кінопокази та квест, до зібрання людей, що жбурляли каміння у вікна та машини, виглядає якщо не гротескно, то принаймні дивно й не надто логічно. Не хотілося б звинувачувати шановну публіку, що висловлює схожі переконання, у гомофобії чи в тому, що ця публіка свідомо заплющує очі на дискримінацію, тому доводиться припускати, що йдеться про банальне нерозуміння та деструктивну реалізацію власної віри у справедливий світ.
Такі прирівняння переносять дискусію з площини закону, покликаного модерувати реалізацію прав різних суспільних груп, у царину моральних суджень — відносних, нестійких та погано регульованих. У дискусіях про мораль нема нічого шкідливого, проте прирівнювання відверто незаконних та насильницьких дій до дій правомірних та ненасильницьких підриває універсальність законів. Якщо закон необов’язковий до виконання для окремих груп через те, що в них є «моральні» виправдання, то про яку правову державу взагалі може йтися?
Отже, перебуваючи у полоні ілюзій про справедливий світ, громада, яка зрівнює сторони протистояння, фактично ллє воду на млин тих, хто підтримує закритість, ксенофобію та дискримінацію і зневажає закон.
Безвідносно до поглядів на гомосексуальність, здається, прогресивній частині громадськості пора обирати, на чиєму вона боці.
Примітки:
[1] Підрозділ «Беркут» був розформований (наказ про його ліквідацію). Однак авторка коментаря чула, як спецпризначенців кілька разів називали «Беркутом» їхні колеги. Ймовірно, вони називали їх так просто за звичкою. — Прим. ред.