Страйк емоцій

Переклала Світлана Вєдєнєєва

Вигорання — це проблема, яку ми не можемо вирішити індивідуально. Це симптом світоустрою, який виснажує нас настільки, що ми не можемо чинити опір.

Це відчуття довгого споглядання порожньої стіни, під час якого ти хочеш видати геніальну ідею, але не знаєш, як це зробити. Або коли ти намагаєшся посміхатися, але відчуваєш, що очі тебе видають (а в масці це ще гірше, бо так вдавати усмішку ще важче).

Або ж це нескінченний потік завдань, які колись здавалися контрольно-пропускними пунктами на шляху до якоїсь точки призначення, а тепер просто схожі на постійну безрадісну гру в «Убий крота»¹Whac-a-mole («Убий крота») — аркадна гра, суть якої полягає в тому, щоб за допомогою … Continue reading. Це розрив між обіцянкою та реальністю, відчуття, що самі твої почуття вирішили влаштувати страйк. Це — вигорання.

Термін «вигорання» бере свій початок з 1970-х років, проте особливого поширення він набув в останні роки. Зараз його пов’язують зокрема з поколінням міленіалів після виходу вірусної статті журналістки Енн Гелен Пітерсен у виданні Buzzfeed у 2019 році.

У статті «Не можу навіть: як міленіали стали поколінням вигорання» Пітерсен використовує власну історію як стартову точку, намагаючись узагальнити цей досвід. Як і інші автор_ки, які стрімко перейшли від вірусних статей до книг з умовними порадами, Пітерсен відповідає на певну критику в свій бік, намагаючись аргументовано показати, що пише про всепроникну соціальну проблему.

«Це питання робочої етики, тривожності та виснаження, притаманних для того світу, в якому я виросла, — пише вона. — Це питання контексту, в якому я намагалась вступити в університет, знайти роботу, питання реальності життя в часи найбільшого економічного колапсу з часів Великої Депресії, стрімкого поширення та повсюдності цифрових технологій і соціальних мереж. Якщо коротко — це про буття міленіалкою».

Пітерсен — не перша, хто відзначає особливий набір труднощів, з яким стикається покоління міленіалів. Зокрема, у праці «Діти в наш час: творення міленіалів» Малкольм Гарріс детально простежує, як зміни в капіталістичному режимі створили непомірні очікування для міленіалів, зокрема необхідність розвивати свій «людський капітал». Кейр Мілбурн у праці «Ліве покоління» стверджує, що всі ці зміни сформували політичні погляди міленіалів, які мають вибуховий потенціал саме тому, що міленіалам майже нічого втрачати. Посилаючись на Гарріса, Пітерсен і кілька інших дослідни_ць та теорети_кинь намагаються стати на захист міленіалів, котрі постійно стикаються з уявленням про себе як про безвідповідальне покоління тостів з авокадо, яке лише й чекає на те, щоб хороше життя звалилося їм на голову. Через підважування цих позицій авторка намагається пояснити, чому всі раптом почали говорити про вигорання.

Попри кілька згадок про людей, які не є професіоналами з вищою освітою, книга Пітерсен насправді присвячена зміні очікувань середнього класу в умовах кризи. Як зауважила Барбара Еренрайх, середній клас — це завжди рухома ціль, він завжди в небезпеці, завжди ризикує зазнати поразки, проте в останні десятиліття цей стан набув форми незворотнього падіння. Як і Енн-Марі Слотер у своїй книзі «Незакінчена справа: жінка, чоловік, праця, родина», яку Трессі МакМіллан Коттом критикувала за підхід «просочення здобутків фемінізму згори вниз», Пітерсен стикнулася з проблемою виведення узагальнених тез із власного професійного життя.

Хоча Пітерсен, на відміну від багатьох інших, чітко усвідомлює, що «мати все» неможливо, значна частина її книги присвячена міленіалам, які так чи інакше намагаються досягти цього. Вона зачіпає теми напруги у школі, університеті та на факультативах, стресу від культури постійної роботи, нових очікувань, які накладаються на батьків, та постійного гомону соцмереж, подаючи їх як універсальні проблеми для досвіду її аудиторії.

Пітерсен не оминає тих, чий досвід відрізняється від її власного: «Життя в бідності або життя біженки обумовлює прекарність. Різниця полягає в тому, що це не той наратив, який міленіали, зокрема білі міленіали з середнього класу, очікували для себе». Ковзання між поколінням та класом у цьому випадку ілюструє проблему. Можливо, Пітерсен реагує на схильність тисяч популярних текстів використовувати термін «міленіал» як синонім до давнішого терміну «япі», але визнання того, що перепрацювання, виснаження та емоційні зриви, зумовлені життям у стані постійного дефіциту — це не нове явище, означає, що теза про покоління ніяк не дається їй у руки. Вигорання не може бути просто наслідком прекарності та життя, сповненого боротьби — тоді воно було б не так новим явищем, як постійною умовою життя при капіталізмі.

Саме тому найцікавішими частинами книги є ті, які присвячені не міленіалам як таким, а самому вигоранню як явищу. Чи є вигорання просто перепрацюванням, чи, можливо, чимось іншим?

У якості діагнозу вигорання почали використовувати у 1974 році, коли психолог Герберт Фройденбергер вперше визначив особливий тип стресу, який переживають працівни_ці так званих професій «допомоги». Як виявив Фройденбергер, лікарі та медсестри, від яких очікувалася самопожертва на роботі та які відчували високий тиск у поєднанні з завищеними робочими ідеалами, втрачали мотивацію та більше не могли справлятися. Через це вони ставали емоційно спустошеними та опинялися на межі зриву. Пітерсен посилається на міркування психоаналітика Джоша Коена, який описує вигорання як стан, за якого «ти вичерпа_ла всі внутрішні ресурси, проте не можеш позбутися нав’язливих поривів продовжувати роботу попри все». Інший журналіст, посилаючись на професора психології з Міського коледжу Нью-Йорка та Центру післядипломної освіти Міського коледжу Нью-Йорка Ірвіна Шонфельда, називає вигоранням «вид депресії, який виникає як реакція на жахливі умови праці».

Таким чином, поняття вигорання з’являється приблизно в той самий час, що й неолібералізм — коли капіталістичний режим похитнувся, перш ніж набути своєї нинішньої форми. Зміна психологічних діагнозів, пов’язаних з роботою, паралельно зі зміною форм найманої праці не повинна нас дивувати. Зрештою, у вигорання є попередники: посилаючись на Коена, Пітерсен вказує на те, що «меланхолійна світова втома» була згадана ще «у Книзі Екклезіястовій, її діагностував Гіппократ, вона була повсюдною під час Відродження — симптом спантеличення від відчуття “невпинних змін”». Неврастенія — нервовий стан, притаманний пацієнт_кам часів промислової революції — була пов’язана з «темпом та напругою» капіталізму тих часів.

До 1940-х років термін «стрес», який зараз здебільшого асоціюється з тим типом робочого місця та соціальної напруги, про які пише у своїй книзі Пітерсен, використовували переважно інженери та фізики. Як зазначає Вільям Дейвіс у свої книзі «Індустрія щастя», цей термін стосувався металів, а не людських тіл. Зміни в контексті вживання цього терміну відбулися після Другої світової війни — в часи відносно стабільного поширення капіталізму на Заході. Саме в цей період спостерігається перехід від застосування терміну «стрес» щодо зношування фізичних якостей матеріалів до зношування ментального й емоційного стану людини. Стрес, зазначає Дейвіс, «це щось, з чим ми стикаємося незалежно від нашого вибору, це щось, чого ми не можемо уникнути». Зі зростанням повоєнного процвітання в 1960-х роках виникає нова область досліджень — гігієна праці. Тогочасні дослідни_ці прагнули зрозуміти, як робота впливає на людські тіла та розум (і серця). Вони виявили, що «погано облаштовані робочі місця та брак належного визнання на робочому місці є прямими джерелами фізичних та психічних захворювань». Брак автономії на робочому місці був одним із головних факторів захворювань, спровокованих стресом, які пов’язували з виділенням гормону кортизолу.

Звісно, роботодавці були зацікавлені в подібних дослідженнях, проте їхній інтерес походив не з великодушного бажання ощасливити своїх підлеглих, а з розуміння того, що стрес, як зазначає Дейвіс, призводить до втрати робочого часу. Тому зʼявилися програми, присвячені добробуту на робочому місці, і поступово перетворилися на механізм контролю за робітни_цями, просочившись у всі сфери їхнього життя. Для викладачів з Західної Вірджинії, таких як Брендон Волфорд, «останньою краплею», що призвела до масових страйків у 2018 році, стало зобов’язання працівників носити фітнес-браслети Fitbit для відстеження їхнього руху. Такі заходи спрямовані на зниження медичних страхових виплат та підтримку продуктивності працівни_ць.

Всесвітня організації охорони здоров’я (ВООЗ) у 2019 році визнала вигорання «явищем професійного життя… а не медичною хворобою». Вигорання тут визначене як стан, повʼязаний з робочим місцем — хоча, звісно, сучасне робоче місце, зокрема в добу COVID-19, не має меж і знаходиться всюди водночас. До переліку симптомів, визначених ВООЗ, належать «почуття виснаженості чи спустошення, дедалі більше психічне відсторонення від власної роботи, почуття негативізму чи цинізму щодо роботи та зниження професійної ефективності».

Перший та третій симптом можна знайти у будь-кого. Однак другий симптом передбачає, що на певному етапі ти не відчував цинізму чи негативізму щодо своєї роботи. Інший дослідник вигорання зауважує, що цинізм може бути симптомом лише тоді, коли він є новим для людини.

Чи переживає вигорання робітни_ця заводу, як_а перебуває в стресовому стані, виснажена та цинічно ставиться до своєї роботи? Або, можливо, повертаючись до Фройденбергера та тези про професії «допомоги», умовою для вигорання є те, що раніше ти любив свою роботу і плекав високі ідеали щодо неї? Що відбувається, коли ти отримуєш освіту медсестри і налаштована рятувати сотні життів, а насправді від тебе вимагають щодня «робити більше при менших затратах» без необхідного захисного обладнання чи можливості приділити достатнього часу кожному пацієнту? Вигорання в такому випадку, як стверджує Пітерсен, — це «коли розрив між ідеалами та наявною реальністю життя стає нестерпним».

Іншими словами, вигорання — це симптом епохи роботи з любовʼю.

Сучасні працівни_ці частіше працюють у сфері, де їм доводиться так чи інакше залучати до роботи емоції. Як влучно сказав Гарріс, «будь-яка робота, яку неможливо виконувати плачучи, ймовірно, вимагає певної афективної праці». Будь-то викладання, обслуговування буркотливих відвідувачів у закладах харчування, догляд за пацієнтами, хворими на COVID-19, чи опитування безробітних людей про їхні проблеми — будь-яка з цих робіт вимагає від людини емоційного включення, здатності отримувати задоволення від власної роботи або хоча б вдавати, що отримуєш задоволення. Кількість робітни_ць, зайнятих у таких сферах в США та інших країнах Заходу, стрімко зросла в порівнянні з часами до неоліберальної революції. Таким чином, ця зміна в певному сенсі є поколіннєвою, проте її наслідки впливають далеко не тільки на міленіалів.

Очікування, що ми будемо вважати свою роботу «крутою» і тому будемо хотіти займатися нею (і займатися нею весь час), також зросло. «За даними всесвітньої системи з пошуку роботи Indeed.com, — пише Пітерсен, — у період з 2006 до 2013 року кількість вакансій, які використовували в описі слово “ніндзя”, зросла на 2505%; вживання слова “рок-зірка” зросло на 810%, а слова “джедай” — на 67%». Можливо, ці грайливі терміни й апелюють передусім до почуттів міленіалів, проте насправді робота дедалі більше висмоктує емоційні ресурси з працівни_ць будь-якого віку.

Водночас робота — особливо в часи пандемії, яка поділила світ на домашніх робітни_ць, людей так званих «необхідних професій» і безробітних — стає все відстійнішою. Соціальні переваги, які ми могли отримати від щоденного спілкування з колегами, звелися в найкращому разі до розмов у Slack, а в найгіршому — до незграбних спроб фізичного дистанціювання. Дім, який раніше був притулком для відпочинку, в таких умовах перетворився на ще одне місце тривоги. Відданість роботі постійно піддається випробуванням черговими спробами керівника зекономити на виплатах за небезпечну роботу або на засобах особистого захисту, скороченнями чи вимогами продуктивності під час роботи з дому. Коли роботу вже практично ні за що любити, можливо, ми зможемо позбутися деяких з ілюзій, які, власне, і призводять до вигорання.

Схоже, що вигорання (вибачте за каламбур) набуває масштабів пандемії. За даними дослідження 2018 року, «загальне вигорання» спостерігається у 28% працівни_ць США. Опитування, яке провів Інститут Геллапа, з’ясувало, що 23% робітни_ць відчувають вигорання «часто або завжди».

Як зазначає Пітерсен, робота поступово захопила наше емоційне життя, прокралася в найбільш інтимні стосунки та перетворила нас на маленьких емоційних капіталістів. Саме тому «стан вигорання — це більше, ніж проста залежність від роботи. Це відчуження від самого себе та власних бажань». Вона стверджує, що в певному сенсі ми самі доводимо себе до вигорання. Навіть у вихідні, за словами Пітерсен, ми схиляємося до відтворення тих самих структур, які перетворюють роботу на кошмар.

Для відтворення цих структур часто достатньо просто свайпнути на телефоні. Це, зокрема, соцмережі, які наповнюють наш мозок дофаміном з кожним кліком, а крім того, є частиною основної роботи для багатьох людей. (Пітерсен виділяє особливе місце для інстаграму — простору, який ми наповнюємо уявними, відфільтрованими й обережно обрізаними зображеннями нашого бажаного життя, намагаючись переконати самих себе, що все гаразд.) Крім того, є текстові повідомлення, які перетворюються зі ще одного способу створити відчуття «визнання та власної унікальності» на чергову тягомотину, через яку дружба також стає роботою. А ще є тіндер, який перетворює доленосні романтичні зустрічі на щось, що увібрало в себе найгірше від фейсбуку та робочої співбесіди.

Через нескінченні нестабільні робочі графіки соцмережі, повідомлення та тіндер стали заміною справжнього відпочинку, під час якого ми могли б по-справжньому спілкуватися з іншими людьми — і, можливо, це призвело б до чогось радикального. Зрештою, саме час, який ми проводимо разом, має революційний потенціал. Саме ці моменти, коли люди є друзями та товаришами, а не тими, з ким ми змагаємося за належність до середнього класу в кожному твіті чи пості в інстаграмі, можуть дати нам можливість відмовитися від спроб втиснути себе в шаблон пізнього капіталізму. 

Вигорання — це проблема, яку ми не можемо вирішити індивідуально. Це симптом світоустрою, який виснажує нас настільки, що ми не можемо чинити опір. Теза про те, що «альтернативи немає», пройшла шлях від тріумфального вигуку до похмурої обіцянки. Ми часто надто завантажені, щоб боротися. Проте минулого літа, коли протести вкотре вийшли за межі, встановлені роботою, правилами чи навіть пандемією, й об’єднали нас в обуренні та гніві, ми знайшли щось краще та значиміше, ніж нескінченний думскроллінг у твіттері.

Ще у 2013 році Сідетт Гаррі написала, що хоча міленіали й не були єдиними на вулицях під час протестів, саме вони створили рух Black Lives Matter. У 2020 році, за твердженням New York Times, цей рух став «найбільшим рухом в історії США». Міленіали, як пише Гаррі, відповідають на свої проблеми «протестами, маршами та міжпоколіннєвою організацією». Крім того, міленіали об’єднуються у профспілки — один із найкращих способів для подолання вигорання на роботі. Профспілка в своїй основі є групою людей, які зібралися разом для боротьби — боротьби, яка, звісно, може бути виснажливою, проте створює ту солідарність, що може стати оплотом протидії вигоранню.

Вперше я почула термін «вигорання» в активістських спільнотах, у яких ідеалізм та самовіддача можуть призвести до марного биття лобом об стіну — а потім ти розумієш, що так стіни не зруйнуєш. У 2012 році Ліа Лакшмі П’єпзна-Самарасінья, активістка за права людей з інвалідністю, зробила допис на ресурсі «Прокачка організації», в якому зазначила, що саме представни_ці робітничого класу та бідні люди, більшість із яких є небілими, практично не мають вибору, окрім як боротися за власне життя. «Деякі з нас працюють так важко. Ми працюємо так багато. Ми не спимо, ми не зупиняємося, — пише Ліа. — У нас є соматика, спосіб буття в наших тілах, інколи витривалість, здатність взяти себе в руки і добитися. Ми робимо це, бо мусимо, бо любимо це, бо це можливість послати нахуй кожного, хто каже, що ми ліниві і самі винні, що ми бідні. І це може бути даром. А ще це може нас вбити».

«Вигорання — це не лише про брак достатньо глибокого аналізу, — зазначає П’єпзна-Самарасінья. — Це про рухи, які є глибоко ейблістськими та важкодоступними». Протестні рухи часто набувають форми того, проти чого борються: вони можуть ставати патріархальними, расисистськими, ієрархічними та глибоко ворожими до людей з інвалідністю, до тих, хто працює на трьох роботах, тих, хто мусить доглядати за дітьми або людьми старшого віку. І якщо емоційне виснаження є ключовим чинником вигорання, то навіть просте існування в позиції небілої людини, коли новини щодня сповнені расистськими нападами, є великим фактором ризику. Протестні рухи мають брати до уваги реальність нашого сьогодення, а не відтворювати вбивчі структури робочих місць, адже інакше вони начебто приречені на провал. Активістське вигорання також часто призводить до того, що люди взагалі залишають рухи.

Вибух протестної енергії навесні та влітку 2020 року йшов слідом за періодом, коли багато хто з нас могли переживати досі невідоме відчуття наявності вільного часу. Незалежно від того, чи були ми в тимчасовій відпустці, втратили роботу чи просто застрягли вдома без звичного доступу до спілкування, у декого з нас пандемія викликала переживання всеохопної нудьги — нудьги, в якій ми можемо знайти час, щоб відчувати по-справжньому та уявляти інші світи. В ці моменти, мабуть, ми найгостріше відчули вплив соцмереж. Це була можливість знову пережити єдність, яка водночас підкреслила відстань між нами. Під час одного відеодзвінка я зловила себе на тому, що намагаюся доторкнутися до екрану так само, як зазвичай торкаюся руки чи ноги свого друга під час розмови вживу. Я відчувала тугу за зв’язком — розкішним, тривалим, непродуктивним зв’язком. Коли ми вийшли на вулиці, це почуття нудьги перетворилось на щось інше.

Вигорання протестних рухів реальне. Проте часто, мені здається, це симптом того, що деякі люди роблять значну частину організаційної роботи і не лише не отримують належного визнання, а й, що важливіше, не отримують необхідної турботи. «Турбота про себе» в популярній свідомості перетворилася з «акту політичної боротьби» (за знаменитою фразою Одрі Лорд) на ще одне завдання зі списку справ, які нам потрібно виконати. Наприклад, «прийняти ванну з бульбашками» або «зайнятися йогою» в перервах між купою основної роботи. Проте активіст_ки — наприклад, у Фергюсоні — розповіли мені про створення структур, які дають змогу турбуватись про спільноту, збиратись разом та з ніжністю піклуватись одне про одного. Так, там була підтримка в’язниць, боротьба за коротший робочий тиждень, але також і громадське харчування, медицина та психологічна допомога, простір для дискусій та навіть масажу. Почуття піклування було повсюди на вулицях минулого літа — від банера «Піклування, а не копи» і до людей, які роздавали гарячу їжу протестувальни_цям, носили сумки з масками, засобами дезінфекції, бутильованою водою та снеками. Поряд з готовністю йти на ризик захворіти, зазнати нападу від поліції чи расистів повсюдно відбувалися спроби пом’якшити наслідки цього насильства через турботу одне про одного, навіть якщо ми й залишалися одне для одного незнайомцями.

Ми були настільки виснажені від того, як світ вбиває нас — поступово, а інколи деяких з нас і всіх водночас. Ми втомилися від того, як економічна тривога переростає в емоційну тривожність, від того, як нами керує нестача та дефіцит, від того, як усе болить і в цьому неможливо розібратися. У просторі між нами, якого досі вимагало соціальне дистанціювання, ми знайшли щось, що, бодай тимчасово, могло стримати вигорання.

Джерело: Dissent

Переклад підготовлений за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні.

Читати далі:

Від астенічного синдрому до депресії: шлях фрілансерки

Почему твоя работа не имеет смысла