За 27 років незалежності українці стали лівою нацією, — бідкається економіст і ліберально налаштований автор видання VOX Ukraine Віталій Проценко. І справді, переважна більшість населення країни негативно ставляться до приватизації державних підприємств, впровадження ринку землі, комерціалізації медицини та освіти, гостро відчувають економічну нерівність та щиро ненавидять олігархів. При цьому автор визнає: попри популярну думку, що такі погляди є наслідком нав’язаної «радянської ментальності», яка досі лишається в головах українців, підтримка ринкових реформ на початку 90-х була значно більшою. А головною причиною нинішнього відкату «вліво» є тотальне розчарування у ринкових реформах, які, на думку людей (і з цим важко не погодитись) відбувалися не в їхніх інтересах.

Інфографіка VOX Ukraine. «Економіка страждань і несправедливості: як українці перетворилися на “ліву” націю». Віталій Проценко

Але найбільш парадоксальним у цій ситуації є те, що попри тотальні симпатії українців до політики, яку в Європі прийнято асоціювати з лівими, самих лівих в Україні практично немає, а все, що з ними пов’язано, — дискредитоване. Чи навіть криміналізоване. Ті ж «ліві» політичні сили, що існували чи досі існують в українській великій політиці, можна називати «лівими» лише з додаванням лапок. Тому, щоб не переобтяжувати текст, у майбутньому я просто опускатиму лапки. Проте читач має розуміти: такі слова як «ліві», «комуністи», «соціалісти» тощо в контексті кланової, переважно деідеологізованої та персоноорієнтованої української парламентської політики без лапок вживати не можна. Сенс буде викривлено.

Тож хто представляє ліві (ви пам’ятаєте про ці «») сили в Україні?

Комуністи

Комуністична партія України (КПУ) — залишок радянської Компартії з усім, що з цього випливає. Багато хто з українських політиків, особливо першого десятиліття, колись був її членом. Після розпаду СРСР, путчу ДКНС (ГКЧП)1 та здобуття Україною незалежності у 1991 році КПУ навіть ненадовго підпала під заборону, а частина її членів, щоб обійти заборону, створили Соціалістичну партію України (СПУ). Але вже у 1993 році партія відновила свою діяльність, і комуністи стали потужною фракцією у Верховній Раді України. У 1999 році лідер партії Петро Симоненко навіть пройшов у другий тур президентських перегонів і, будучи зручним опонентом, програв другому президенту України Леоніду Кучмі.

Голова Комуністичної партії України Петро Симоненко

Головною стратегією комуністів завжди була експлуатація радянської ностальгії, щедро перемішана з консервативними цінностями та антизахідною риторикою. Комуністи рішуче вимагали смертної кари, ставали на захист православ’я, боролися зі спільними навчаннями Україна-НАТО та залякували російськомовне населення «бандерами».

У Парламенті компартія майже завжди позиціонувала себе як опозиція. Тим не менше, з часом КПУ повністю перетворилася на сателіт партії великого капіталу — Партії регіонів. Якою б гучною не була критика олігархів, члени КПУ регулярно голосували за найбільш потрібні для влади закони, самим своїм існуванням дискредитуючи лівий рух.

Під час загострення подій у 2013-2014 роках КПУ, що й далі слідувала своїй антизахідній лінії, на рівні з Партією регіонів стала одним із головних об’єктів критики протестувальників, а антикомуністичну риторику широко використовували на Майдані, особливо ультраправі. Комуністи, більшовики і Сталін виринали у промовах нарівні з Путіним чи Януковичем і, здавалося, були чи не головною причиною всіх негараздів. Зв’язка Росія = комуністи = Голодомор = ліві, не без допомоги націоналістів, міцно увійшла в політичне поле й перетворилася на істину, що не потребує доведення. Тож не дивно, що однією з перших гуманітарних ініціатив нової влади стала широка кампанія з декомунізації.

Відповідний закон, прийнятий улітку 2015 року, декларував боротьбу з «пропагандою тоталітарних комуністичних та націонал-соціалістичних режимів» і, по суті, криміналізував перший і декриміналізував другий. З попередньої версії закону про засудження націонал-соціалістичного режиму було прибрано чимало формулювань, що дозволило українським правим спокійно проводити марші на честь дивізії СС «Галичина» чи використовувати нацистські символи в емблемах військових підрозділів (полк «Азов»). Тоді як радянські символи, назви чи навіть їх комбінації потрапили під заборону. Почалася хвиля нищення радянської монументальної спадщини, перейменувань (нерідко — без згоди чи проти бажання місцевих громад) та полювання на ідеологічних опонентів, що триває і донині. Пішли перші кримінальні справи. А сама Комуністична партія, що на виборах 2014 року вперше не пройшла до Парламенту, у 2015 потрапила під заборону, яку досі намагається оскаржити у судах. З публічного поля КПУ практично зникла. Сама лише поява її лідера Петра Симоненка в ефірі «Громадського радіо» спричинила великий скандал, і виданню довелося публічно вибачатися перед стурбованою громадськістю.

Марш на честь дивізії СС «Галичина». Львів

Соціалісти

Перефразовуючи відомого українського діяча початку XX століття Володимира Винниченка (соціаліста, до речі), історію Соціалістичної партії України (СПУ) не можна читати без брому, без валер’янки або без доброї дози філософського застереження. Були у неї і фантастичні злети, і не менш феєричні падіння. І народна любов, і історична зрада.

Соціалісти на чолі з харизматичним Олександром Морозом вийшли з забороненої у 1991 році Компартії. Саме під час головування Мороза у Парламенті була прийнята Конституція України, і невдовзі партія проявила себе як послідовна опозиція владі президента Кучми, архітектора сучасного кланового капіталізму в Україні.

Голова Соціалістичної партії України Олександр Мороз

На гребені хвилі СПУ опинилася під час масштабної серії протестних акції «Україна без Кучми», що розпочалися у грудні 2000 року. Тоді Олександр Мороз оприлюднив так звані «плівки Мельниченка», на яких голос, схожий на голос президента Леоніда Кучми, віддає наказ «розібратися з тим грузином». Ішлося про вбитого опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе, обезголовлене тіло якого знайшли у лісі під Києвом. Разом з іншими опозиційними до Кучми силами, в тому числі радикальними націоналістами з УНА-УНСО, соціалісти стали головною рушійною силою протестів.

Акція «Україна без Кучми». Київ. 2001 рік.

Наступні п’ять років соціалісти представляли парламентську і вуличну опозицію, а під час «Помаранчевої революції» у 2004 році партія підтримала майбутнього президента Віктора Ющенка й увійшла до коаліційного уряду. Проте під час політичної кризи 2006 року Мороз несподівано для своїх колег по колишній опозиції погодився увійти до парламентської коаліції з КПУ та «Партією регіонів», які згодом сформували уряд Віктора Януковича. Наслідком такого рішення стало отримання місця спікера Парламенту для самого Мороза, а також кількох міністерських портфелів, але рейтинг партії та її голови було підірвано. Почалися розколи. З цього моменту можна відраховувати занепад Соцпартії, яка з часом просто загубилася в українській великій політиці. На виборах 2012 року вона отримала 0,45% голосів і не потрапила до Верховної Ради.

Проте в соціалістів досі лишилися активи, інфраструктура та впізнаване ім’я, яке просто не могло довго лежати без діла. У 2017 році відомим брендом зацікавилися нові гравці. За право володіти партією розгорнулася справжня війна — до того ж між людьми, які жодного стосунку до соціалізму до того не мали. Переміг у ній одіозний ставленик міністра внутрішніх справ Арсена Авакова — Ілля Кива.

Фігура Іллі Киви потребує окремої історії. За його плечима — неймовірно стрімкий злет у військовій кар’єрі, «геройські вчинки» на Сході (які ніхто, крім нього, не бачив) та скандальна робота головою департаменту з протидії наркозлочинності, де він пропонував криміналізувати перебування у стані наркотичного сп’яніння. На цій самій посаді Кива оголосив війну одному з київських нічних клубів, пообіцявши «закрити цей наркопритон», яку безславно програв. Додаткового шарму новому лідеру соціалістів додає його дружба з ультраправим «Братством», лідер якого Дмитро Корчинський бачив його у ролі нового дуче.

Ілля Кива на з’їзді Соціалістичної партії України

Новими курсом партії став патріотизм і «сильна рука». А новоспечений соціаліст Кива мандрує телеканалами, де гучно розносить олігархів, повторюючи слова про соціальну справедливість, значення яких навряд чи розуміє.

Останній раз Олександра Мороза я бачив в ефірі ранкової передачі 1 травня 2018 року. Він читав свої вірші, обіцяв створити «Соціалістичну партію Олександра Мороза» і пояснював, як консервувати чистотіл. Проте у президентських перегонах 2019 року участь беруть усі перераховані вище соціалісти — і Мороз, і Каплін, і Кива.

Соціал-демократи

Соціал-демократичну партію України намагалися створити ще до здобуття незалежності, але вже на установчому з’їзді організатори розкололися і створили дві окремі партії. А справжньої відомості бренду «соціал-демократи» надали люди, які не мають нічого спільного ні з соціалізмом, ні з демократією. Соціал-демократична партія (об’єднана) або СДПУ(о), яку очолив олігарх Віктор Медведчук, стала голосом великого капіталу та однією з партій влади в часи правління Леоніда Кучми. Свою першопочаткову підтримку партія здобула на експлуатації популярності футбольної команди «Динамо» (Київ), президент якої Григорій Суркіс також увійшов до Парламенту за її списками, і потужному адмінресурсу у Закарпатті. Нині бренд СДПУ(о) більше не використовують, а Віктор Медведчук вважається головним посередником між Петром Порошенком і Володимиром Путіним і є чи не найбільш одіозною фігурою українського політикуму.

Ще однією нині активною реінкарнацією соціал-демократів є Соціал-демократична партія2 Сергія Капліна — чинного депутата від Блоку Петра Порошенка та фігури, близької до олігарха Дмитра Фірташа. Каплін був одним із тих, хто намагався очолити СПУ, але програв боротьбу Іллі Киві. Нині партія активно співпрацює з Федерацією профспілок України і навіть організувала чималий (і, очевидно, проплачений) мітинг на перше травня.

Прогресивні соціалісти

У випадку ПСПУ — Партії прогресивних соціалістів України — у лапки треба брати кожнісіньке слово. Партія відкололася від соціалістів у 1996 році через недостатньо радикальну позицію останніх. Головним завданням ПСПУ та її незмінної лідерки Наталії Вітренко була боротьба зі світовою закулісою, очолюваною США і НАТО, яка вже ось зараз висаджує «чорношкірих найманців», а також із «Заходом», який труїть людей ГМО і вносить розбрат серед братських слов’янських народів. Партію традиційно пов’язують із лобіюванням інтересів Росії в Україні.

Нині разом із КПУ та низкою інших невеликих партій ПСПУ входить до блоку «Ліва опозиція», створеного у 2015 році. Проте цей блок існує хіба що на папері, і в публічній політиці партія фактично відсутня.

Націоналісти

Хто ж має зиск від нереалізованого запиту на соціальну справедливість? Правильно, націоналісти. Ще після перейменування правої партії з немилозвучною назвою «Соціал-Національна партія України» (СНПУ) на Всеукраїнське об`єднання «Свобода» члени цієї партії добре вловили, чого саме бажає електорат. Що на самих лише Шевченкові та Бандері всеукраїнську партію не побудувати. І що крім Росії, потрібен і інший образ ворога — олігарх, який підступно обікрав українців. Як правило, в фігурі олігарха підкреслюють його неукраїнське походження й антиукраїнську діяльність. Інакше праві не були би правими. А там, де такого походження немає чи воно неочевидне, у пригоді стане побутовий антисемітизм. Так ми і дізнаємося, що Порошенко насправді Вальцман, а Тимошенко — Капетельман.

Тим не менш, на «свободівських» мітингах можна спокійно почути про незаконну приватизацію, вимоги націоналізувати вкрадені від людей підприємства, Україну «без хлопа і пана» чи навіть про «соціальну революцію». Щоправда, соціальна справедливість має поширюватися виключно на українців. А право називатися такими свободівці готові давати далеко не кожному. Ті самі ліві, феміністки чи представники і представниці ЛГБТ+ спільноти під це визначення явно не потрапляють.

Та й втілювати свої «антикапіталістичні» ідеї «Свобода» ніколи не поспішала. Більше того, перед президентськими виборами 2010 року представники «Свободи» раптом отримали непомірно багато часу в ефірах телеканалів, підконтрольних олігархам з Партії регіонів. А згодом у так званій «Амбарній книзі Януковича» були виявлені записи про гроші, що їх безпосередньо отримувала «Свобода» від регіоналів. Робилося це, аби зручно розігрувати карту «фашистів, що йдуть до влади», яка добре працювала у східних регіонах.

Нові ліві

Тут починається частина, де лапки можна прибирати. У різні часи в Україні діяло чимало антиавторитарних лівих груп, ініціатив чи профспілок, що засуджували авторитарні режими й закликали до радикальної суспільної трансформації, економічної та політичної рівності. Вони ніколи не ставали вагомим факторами у мейнстрімній політиці, проте були помітними у вуличній політиці та мали свої перемоги і досягнення. Найбільш помітними були анархо-синдикалістська студентська профспілка «Пряма дія», що у свої найкращі часи реально впливала на політику вищої освіти у країні, політичні організації «Ліва опозиція», «Організація марксистів», «Автономна спілка трудящих», «Боротьба», низка лівих феміністичних ініціатив («Феміністична офензива», «FemSolution», самба-бенд «Rhythms of Resistance») тощо.

Перше травня у Кривому Розі. 2018 рік. Профспілки заводу «ArselorMittal Кривий Ріг» разом з активістами «Соціального руху» вимагають підняття зарплати до 1000 євро.

Переломними для нових лівих стали події на Майдані, а поглибила їхній кризовий стан війна на Сході. Багато хто взяв активну участь в протестах та силовому протистоянні з поліцією. А деякі після початку конфлікту вирушили на фронт у складі добровольчих батальйонів. Нині можна говорити про існування групи патріотично налаштованих лівих, які, хоч і не є прихильними до ультраправих, тим не менш, регулярно критикують інших лівих за недостатню підтримку своєї держави у війні, підігравання російському імперіалізму та необгрунтовану критику «мілітаризму», який, вважають вони, є необхідною умовою перемоги над Росією. Як не дивно, таку позицію зайняла досить велика кількість анархістів (чи колишніх анархістів).

Інші лишилися осторонь і радше критикували Майдан як державний переворот з націоналістичним присмаком. Найбільш одіозною стала позиція організації «Боротьба», що підтримала Антимайдан як такий, що, на їхню думку, мав «більш виражений класовий порядок денний». Сайт організації розпочав активну роботу з західними лівими, популяризуючи ідею «фашистської хунти», що прийшла до влади в результаті Майдану, а деякі боротьбисти вирушили на фронт на боці самопроголошених республік.

Як з’ясувалося потім, на свою діяльність лідери організації отримували фінансування з Росії. У результаті «Боротьба» стала головною зброєю ультраправих для дискредитації інших лівих. Правим пропагандистам достатньо витягнути з інтернету фотографію, де хтось стоїть поруч із кимось, хто знайомий ще з кимось, хто на іншому фото йде на спільній акції з «Боротьбою». І все — російський слід доведено. І це попри те, що сьогодні активні члени «Боротьби» покинули Україну, а її діяльність як політичної групи в Україні фактично припинилася.

У третій групі переважають марксисти. Вони наполягають на вигідності затягування війни для обох сторін конфлікту і підтримують ідею якнайшвидшого встановлення миру шляхом переговорів. Найбільш активно до поширення цих ідей долучається видання «Спільне» та організація «Соціальний рух». Варто зазначити, що тут думки лівих також звучать в унісон з більшою частиною суспільства. Миру, згідно з соцопитуванням, проведеним у січні 2019 року, хочуть 67% респондентів. Але, як і у випадку з економічними реформами, реальна політика скоріше йде врозріз із бажаннями громадян. Головними орієнтирами чинної влади і далі лишаються агресивна, мілітарна риторика та неоліберальні економічні реформи, що проводяться під пильним оком МВФ. Будь-яке відхилення від курсу прирівнюється до зради.

Водночас тему миру вже активно розкручують представники попередніх еліт, що прагнуть повернутися до влади. З тисяч рекламних бордів по всій країні колишні регіонали, а нині кандидати від різних опозиційних сил обіцяють країні мир, зарплати та зниження тарифів на комунальні послуги.

Заборонений плід

Що ж маємо? В Україні склалася парадоксальна ситуація, коли найбільш популярні серед населення ліві погляди на війну й економіку є водночас найбільш дискредитованими. Це найбільш жаданий і найбільш заборонений плід. Точніше, ця метаморфоза починає працювати тоді, коли хтось назве ці погляди лівими вголос. А до того ними вільно можуть користуватися популісти всіх мастей — від ультраправих до капіталістів.

Читайте також

Чому Україна боїться інтернету і не боїться СС?

Інший шлях. Чи є альтернатива нинішній економічній політиці в Україні?

Є декомунізації початок…

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки   [ + ]

1. Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) — самопроголошений орган влади СРСР, який створили радянські високопосадовці для збереження Союзу від розпаду. З 18 до 21 серпня ДКНС спробували здійснити державний переворот, так званий «Серпневий путч», що закінчився невдачею.
2. Колишня «Партія простих людей». Перейменування відбулося у вересні 2016 року. У програмі партії — традиційна «боротьба з олігархами».