П’яту хвилю еміграції в українському публічному просторі сприймають пейоративно — як явище вороже державності України, яке її спустошує та змінює демографію: «Втрачаємо цвіт нації!» Націоналістичні науковці, політики та популісти вважають мігрантів ледь не державними зрадниками. Безперечно, одним із негативних наслідків еміграції для країни-донора є економічні та кадрові втрати. З іншого боку, через еміграцію в Україні знизилося безробіття та піднялася мінімальна зарплата.

Нас лякають величезними масштабами відтоку робочої сили з України. Однак скільки їх насправді та які вони, середньостатистичні українські заробітчани — точно невідомо. У липні цього року Міністерство соціальної політики озвучило кількість українських трудових мігрантів, які перебувають за кордоном на постійній основі — 3 мільйони 200 тисяч. Таку саму кількість міністерство назвало й у грудні минулого року.

«Водночас ця цифра є постійною, але не сталою, — наголошують у відомстві. — Оскільки ці 3 мільйони 200 тисяч чоловік — різні люди: серед них є ті, хто живе там постійно, а є ті, котрі приїжджають і від’їжджають. І в цьому рухливому міграційному процесі беруть участь у середньому від 7 до 9 мільйонів чоловік на рік. У той же час постійно, щоденно протягом року за кордоном перебувають лише 3,2 млн трудових мігрантів з України».

Може, когось і лякає те, що кожна п’ята працездатна українка чи українець зникають із країни, але є регіон, для якого трудова міграція є звичною справою вже багато років — це Закарпаття.

Закарпаття має тривалу історію, пов’язану із заробітчанством. Перша велика міграція сталася наприкінці ХІХ століття, а в міжвоєнні роки у цих землях (як і на Галичині, зрештою) по селах ходили агенти і рекрутували охочих розбудовувати Америку та Канаду за Атлантичним океаном. А в роки Радянського Союзу закарпатці їздили на заробітки у Росію, у її найвіддаленіші частини: до Сибіру, в поселення на кордоні з Китаєм.

У часи незалежності в Закарпатській області трудова міграція залишається одним із головних шляхів вирішення складної економічної та життєвої ситуації для багатьох людей. Очевидно, що такий процес, розтягнутий у часі, вніс свої як довготривалі, так і короткотривалі корективи у суспільно-економічне життя регіону. Однак ці впливи не завжди негативні. На прикладі Закарпаття вже сьогодні можна побачити, як трудова міграція впливає на міста та села і які нові види зайнятості вона створює.

Синевирська Поляна

Чи не найбільше трудова міграція на Закарпатті вплинула на гірські села. У своєму дослідженні про специфіку закарпатської транскордонної трудової міграції1 Вікторія Рюль вказує на те, що у населених пунктах гірських зон кількість людей, які хоч раз працювали за кордоном, у два рази вища.

Село Міжгірського району Синевирська Поляна простягається на кільканадцять кілометрів уздовж асфальтованої дороги між Синевирським озером та селом Синевир. Тут мешкає близько 1300 людей. Колись це було важкодоступне гірське поселення, де місцеві мешканці працювали лісниками, на пилорамі, в сільській школі, на пошті, на метеостанції чи в районному центрі Міжгір’ї. Як і в більшості гірських сіл, люди тут роками жили за межею бідності. Вони прогодовувалися тим, що мали в господарстві: тримали корову, коней, курей, ходили у гори за грибами, чорницею. З таким стилем життя вони перейшли з радянських часів у дев’яності та двотисячні.

У дев’яностих у Синевирській Поляні не було можливості заробити на контрабанді чи торгівлі, як у містах та сільських поселеннях ближче до кордону. А природна спадщина, озеро Синевир, тоді ще не стало джерелом заробітку. У сім’ях, де ніхто не працював в обласних чи районних державних структурах, а на одну зарплату вижити не вдавалося (а таких була відчутна більшість), шукали інший спосіб здобути гроші. Найпопулярнішим вирішенням проблем було поїхати на заробітки. 

У ті роки заробітчанство ще було не масове, але, загалом, звичне. Для гірських мешканців зробити закордонний паспорт було дорого і складно, а самостійно отримати візу через жорсткі вимоги було майже неможливо. У дев’яностих та нульових, як і колись, людей наймали рекрути, які за кожного працівника отримували по 5 доларів. Або ж селяни виїжджали за ланцюговою реакцією, коли досвідчений гастарбайтер вивозив за собою родичів та друзів. Їхали в Росію, а хто більш сміливий — у Чехію та Польщу. Там селяни знаходили собі роботу в одному з популярних серед заробітчан секторів: будівництво, догляд за дітьми чи літніми людьми, перевезення, збирання грибів, овочів та фруктів тощо. У більшості випадків працювали нелегально.

Після повернення додому зароблені гроші гастарбайтери витрачали на навчання дітей в університеті в одному з західних районних центрів, на ремонт будинку або ж на будівництво нового на місці старої хатки з дранкою чи поряд з нею. Нові хати мали вразити сусідів великими розмірами, кам’яною огорожею по всьому периметру чи заасфальтованим подвір’ям. Бажання жити краще в селі часом знаходило дивні прояви — як-от, наприклад, дерев’яні імпровізовані гаражі з навісом для новеньких автомобілів. Тож тепер подорожуючи Міжгір’ям можна побачити, у якому дворі мешканці їздять на заробітки, а у якому — ні.

Біометричним паспортам та безвізовому перетину кордону з ЄС з усіх українців зраділи, мабуть, найбільше в Закарпатській області. З таких сіл, як Синевирська Поляна, українці виїжджають не по одному з кожної хати, а їдуть майже всі, полишаючи у минулому гірський стиль життя. Поступово нові будиночки виростають у кожному дворі й селі.

Таня — корінна мешканка Синевирської Поляни, їй близько 50 років, і з якогось часу все у неї в житті налагоджено. Поспілкуватися про міграцію у селі вона легко погоджується. Як заведено у селах, Таня знає історію кожного, хто виїхав на заробітки. «У того сусіда в Чехію поїхала донька з чоловіком, ті на зиму закрили колибу і поїхали на заробітки, зараз повернулися і щойно відкрилися. У тій хаті молоді батьки поїхали в Угорщину і забрали з собою доньку, а у тій залишилася невістка зі старою жінкою, бо чоловіки збирають полуницю в Польщі або Угорщині. У тій син з батьком працюють на будівництвах, у тій — чоловік та дружина на заводі в Чехії», — розповідає Таня, показуючи руками на будинки в різних напрямках. У неї самої у Чехії працює 18-річний син, якого забрав туди сусід.

На заробітки мешканці села переважно їдуть восени та навесні, пояснює Таня, передусім у Чехію, хоча отримати документи на роботу легше у Польщі. У Чехії щосезону можна заробити по 3-4 тис. євро, працюючи, наприклад, на лісопосадках, де треба встромляти у ґрунт по 800-1000 саджанців за день. За саджанець чехи платять по 2,30 чеських крон (десять американських центів). 

«Де у нас тут, в Україні, проста людина заробить по сто доларів на день?», — риторично запитує Таня.

Є й такі, що офіційно працюють у тій самій Чехії і сплачують країні податки та внесок на медичне страхування, тому зрідка й не надовго повертаються в Синевирську Поляну. «Бо невигідно», — каже Тетяна.

Туризм по-міжгірськи

Однак навіть за обставин масовості трудової міграції Синевирська Поляна не знелюдніла. Мешканці повертаються кілька разів на рік, підтримують у порядку поля та господарства. Також село заповнили нові люди — туристи. Це дало можливість горянам розвинути підприємницьку діяльність. Тепер будинки зводять не тільки для себе, а й для туристичного бізнесу. У селах заробітчан хаотично повиростали різні архітектурні рішення для гірського ландшафту сумнівної естетичності: вигадливі будиночки з соснового дерева, колиби та міні-готелі, коло воріт яких висять таблички «здаємо кімнати». У популярному інтернет-каталозі готелів лише у Синевирській Поляні налічується 58 місць ночівлі для туристів.

Звісно, не всі у готельному бізнесі місцеві, тут є й «київські» — так називають чужих, які приїхали зі столиці з великими грошима, за безцінь купили землю й облаштували готельний чи ресторанний комплекс. Але у плані постачання автентичних сільсько-гірських вражень за доступними цінами місцеві жителі поза конкуренцією.

Таня — одна з тих, хто займається туристичним бізнесом у себе вдома. Вона живе при головній дорозі села, і це вдала місцина для такого заробітку. Сьогодні у Таніному дворі стоять чотири хати для сім’ї та туристів, з яких одну добудовують.

Також туристи ласі на місцеві смаколики Таніного власного виробництва: сир, сметану, молоко, трав’яний чай, суниці та гриби. Тільки тому вона й тримає досі двох коров та коня (а ще щоб їхнім гноєм обробляти неврожайний гірський ґрунт). На такому бажанні туристів отримати «автентичні враження» у селі заробляє майже кожен.

Туристів побільшало ще й тому, що крім Синевирського озера для відвідувачів Карпат з’явилися нові туристичні розваги. Тут є центр бурих ведмедів, якийсь багатій зробив центр утримання вовків. Також проходять різні фестивалі — як, наприклад, фестиваль «На Синевир трембіти кличуть» чи свято проводжання пастухів із отарами вівць на полонину тощо.

Човникарі

У низинних районах Закарпаття, які розташовані ближче до кордону, робочих місць завжди було більше. За даними вже цитованого дослідження Вікторії Рюль, у містах області у 2009 році на заробітки виїжджали близько 45% мешканців. З решти 55% якась частина закарпатців трималися за свої стабільні посади, а інші знайшли заробіток завдяки можливостям для бізнесу, які створював український кордон із країнами Європейського Союзу. 

Одним із таких бізнесів є продаж контрабандних товарів із закордонних країн. На мукачівському «зеленому ринку», що у центрі міста, є принаймні дві «точки», де продаються угорські товари: сухі пудинги, харчові розпушувачі, сухофрукти, горіхи, шоколадки, спагетті, напівфабрикати, різні експортні сири, такі як моцарела, брі, чеддер тощо — продукти, які колись не можна було придбати у звичайному мукачівському магазині ABC.

Власниця такого бізнесу Олена (ім’я змінене) розповідає, що почала ним займатися ще 24 роки тому, тобто майже одразу після утворення незалежної України. Тоді, коли ще не було жодної заборони та мита на ввезення товару, її чоловік їздив «на мадяри», привозив звідти продукти, а Олена продавала їх на базарі.

Зараз на ввезення харчових продуктів існує ввізне мито, а безкоштовно куплені за кордоном речі та продукти можна перевезти тільки на сукупну вартість до 500 євро. Тож із чергами на кордоні та новими обмеженнями продавати і возити їх самотужки стало фізично неможливо — та й не вигідно. Тому товар у крамниці з угорськими чи словацькими продуктами почали постачати так звані «човникарі» — люди, які за власний рахунок їздять в Угорщину, купують товар у супермаркетах виключно за акційними цінами та привозять його перекупникам в Україну.

Такий рід діяльності має свої особливості. Часто човникарі купують більше товару, ніж дозволено, тож на кордоні просять інших пасажирів перенести на собі якусь частину або ж намагаються приховати його. Іноземні продукти в Україні, звісно, отримають націнку. По-перше, човникарю потрібно заплатити хабара митнику. По-друге, продавець, зацікавлений у товарі, повинен заплатити за перевезений товар за вищою ціною, щоб постачальнику окупився не тільки хабар, а й витрати на доставку товару. Ну, і по-третє, щось заробити на товарі хоче і сам продавець. У підсумку виходить, що ціна продукту зросла порівняно з акційною у кілька разів, однак і тоді цей продукт часто є дешевшим, ніж у країні походження, і навіть угорці приїжджають, наприклад, у Берегово, щоб купити дешевше угорський товар.

Однак ввезені з-за кордону продукти продаються не тільки в Мукачеві, а й усюди, де тільки українці їздять на заробітки. Навіть у найменших селах. Наприклад, у селі Кваси Рахівського району, де знаходиться санаторій «Гірська Тиса», є продуктовий магазинчик, де поряд з українським стандартним провіантом продаються товари з Італії. Тут можна знайти італійську каву, шоколадки, алкоголь, пральний порошок тощо. Очевидно, в селі є перевізники, які регулярно їздять між Україною та Італією

А в Берегові місцева жінка створила мережу стокового взуття, привезеного з-за кордону. На сьогодні про ці три магазини знає чи не вся Україна. Це улюблене місце шопінгу для тих, хто приїжджає в Берегово купатися в термальних басейнах.

«Кому вона потрібна, та корова…»

Якщо брати до уваги період незалежності України, трудова міграція принесла беззаперечно кардинальні зміни на Закарпаття саме в останні 4-5 років.  Сьогоднішня хвиля міграції на Закарпатті відрізняється від попередніх тим, що ті, хто до цього ще залишався на місцях через господарство, державну роботу лікарнях, школах чи міській адміністрації, їдуть за кордон навіть просто щоб «спробувати». А працевлаштування через інтернет та діяльність рекрутингових агентств зламали останні бар’єри і зробили трудову міграцію ще більш доступною. 

Тридцятирічний Едуард із Мукачева довго працював у своєму місті кухарем. Рік тому він вирішив поїхати в Польщу на заробітки. Зізнається, що до цього не наважувався на такий крок, бо було лячно. Однак питання їхати у Польщу чи ні повстало зовсім в іншому світлі, коли у його житті з’явилася маленька дитина. Там він отримував у півтора раза більше, ніж в Україні, але з часом повернувся назад. У Польщі Едуарду не сподобалося, та й потреби емігрувати з сім’єю назавжди він не бачить. Але Едуард готовий спробувати ще раз і попрацювати в Чехії, бо «це щось нове, нові люди, новий менталітет та атмосфера».

Іншим прикладом може бути Міша (ім’я змінено), також родом з Мукачева. Минулого грудня він уперше у своєму житті поїхав на заробітки в Чехію на завод, де вже давно працювала його мати. Сам він понад 20 років утримує магазин із дитячими товарами. Останнім часом, каже Міша, у бізнесі стало дуже важко: люди більше не купують у нього одяг, бо багатші мукачівці роблять шопінг за кордоном, а бідні — у секонд-хендах. «Виключно на пляшках та сосках багато не заробиш», — каже він. Тому і вирішив поїхати на заробітки, якщо вже є така можливість. Такий досвід Міші не надто сподобався, однак для швидко доступної готівки малий бізнесмен готовий у майбутньому ще раз спробувати поїхати на нову роботу у нове місце виключно на кілька місяців.

Зараз багато людей зриваються на ноги, пакують валізи і їдуть працювати, щоб швидко заробити значний капітал. Їх уже не стримує ніщо. Більшість закарпатців відкидає роками усталений стиль життя. Вони більше не бачать причин утримувати корів чи обробляти великі площі землі, продають худобу, засівають поля та городи травою для газону і їдуть у невідому напрямку. «Кому воно потрібно, ті городи, стільки роботи!»

Текст опублікований в рамках журналістського проекту «Шляхами праці». Проект реалізовано за підтримки Фонду ім. Рози Люксембург в Україні.

L_RLS Ukraine_горизонтальний_13

Читайте також:

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки   [ + ]

1. Рюль, В. О. Специфіка закарпатської транскордонної трудової міграції та соціальних процесів, пов’язаних з нею [Текст] / В. О. Рюль // Науковий вісник Ужгородського національного університету : Серія: Педагогіка. Соціальна робота / гол. ред. І.В. Козубовська. — Ужгород : Видавництво УжНУ «Говерла», 2012. — Вип. 24. — С. 144-148. — Бібліогр.: с. 147 (15 назв).