Протягом чотирьох років з 2014 до 2018 я проводила дослідження соціальних аспектів донорства яйцеклітин та сурогатного материнства в Україні. Галузь репродуктивної медицини активно розвивається в Україні, де вже існують понад 53 приватні клініки репродуктивної медицини і проводиться більше 13 тисяч циклів на рік (Відповідно до звіту Центру медичної статистики, у 2017 році було здійснено 13 114 свіжих циклів та 6984 кріоциклів (перенесення кріоконсервованих ембріонів). Я брала інтерв’ю у лікарів у понад 10 клініках репродуктивної медицини в Києві, Харкові, Одесі та Львові. Протягом року я працювала в одній із цих клінік і спостерігала за організацією процесу донації. Я зустрілася, говорила і проводила час більш ніж із 70 жінками з різних містечок і сіл України, які донували яйцеклітини та/або були сурогатними мамами в Україні та за кордоном. На основі всього зібраного матеріалу у цій статті я роблю певні узагальнення щодо їхнього соціально-економічного статусу, мотивації, досвіду участі в програмах донації та сурогатного материнства.
Материнство та гендерна нерівність на ринку праці
«Я була у програмі один раз, і це був перший і останній раз. Нічого хорошого я в цьому не бачу. Говорити про якийсь ентузіазм, що хтось хоче комусь допомогти — це маячня. Всі йдуть туди тільки через компенсацію, через фінансові проблеми в сім’ї. Це просто така країна», — розповідала мені Настя, поки ми пили каву на дитячому майданчику одного зі спальних районів Києва. Настя донувала яйцеклітини після того, як її чоловік залишив її саму з півторарічним сином і великими неоплаченими кредитами. Незадовго до цього Настя втратила обох своїх батьків. Разом із сестрою вона переїхала до квартири батьків під Києвом і шукала роботу. Але їй — самотній мамі з маленькою дитиною — зробити це було не так просто: «В нас дебільна країна. В нас немає нормальної роботи. Якщо в тебе є дитина, тебе ніхто не хоче брати. Ти зразу попадаєш в категорію “браку” якогось, тому що лікарняні і все таке». Квартира, яку вони успадкували від батьків, була в дуже поганому стані і потребувала ремонту. Спочатку доноркою яйцеклітин спробувала стати сестра Насті, а згодом наважилася і вона. Крім фінансової винагороди, Настя також розглядала донорство як спосіб отримати доступ до медичних послуг, які вона не могла собі дозволити. «Я їхала на донорство, перше — це фінансова сторона, це я можу сказати зразу, і друге — я їхала реально для того, щоб перевірити свій організм після вагітності та пологів. Тому що це дикі гроші — піти зробити УЗД і, якщо що, пролікуватися».
Жінки, які починають займатися донорством чи сурогатним материнством, — часто молоді мами з маленькими дітьми. Середній вік моїх респонденток був 26 років, і в більшості випадків вони мали одну або двох дітей віком до 3 років. Вони дізнаються про можливість донорства від інших знайомих їм жінок — сестер та подруг, які мали такий досвід, або через соціальні мережі та сайти з пошуку роботи. Для 88% опитаних жінок основна мотивація була фінансова. В умовах падіння життєвого рівня більшості населення вони розглядають донорство як тимчасовий, але ефективний спосіб забезпечити свою родину, покращити якість життя та отримати фінансову незалежність. Жінки обирають донацію, тому що, на їхню думку, це найкраща робота серед доступних їм опцій. Вона гарантує певний дохід (500-1000 доларів за один цикл донації, наступний можна мати тільки через три місяці) і водночас, на відміну від виїзду за кордон на заробітки, не вимагає розлучатися з дітьми. Вони часто відкладають гроші, зароблені шляхом донації, щоб взяти в кредит житло, зробити ремонт у квартирі, оплатити оренду, зібрати дитину до школи, погасити кредити тощо.
В Україні, попри пронаталістську риторику та занепокоєння держави «демографічною кризою», матеріальна відповідальність за біологічне та соціальне відтворення населення повністю покладена на індивідуальні домогосподарства. Репродуктивна праця з народження, виховання дітей і догляду за ними не оплачується і не забезпечується державною підтримкою. Більше того, відповідальність за репродуктивну працю майже завжди покладається на жінку, з огляду на усталений гендерний розподіл ролей у сім’ї та суспільстві. Хоча певні економічні стимули для підвищення народжуваності були запроваджені державою (допомога у зв’язку з вагітністю та пологами, виплата при народженні дитини, виплати матерям-одиначкам), вони не супроводжуються ні відповідною політикою, яка могла б покращити статус жінок на ринку праці, ні готовністю чоловіків розділити відповідальність за домашню працю та догляд за дітьми. У результаті жінки як зайняті економічною діяльністю, так і відповідальні за неоплачувану репродуктивну працю. Особливо це стосується самотніх та розлучених жінок із маленькими дітьми. Серед моїх респонденток 42% були самотніми матерями і 12% були розлучені, що в переважній більшості випадків означало, що вони не отримували підтримки у догляді за дитиною та її фінансовому забезпеченні від батька дитини. Решта були заміжні, але їхнього спільного з чоловіком доходу все одно не вистачало для утримання родини. Вони бачили себе не тільки доглядачками, а й годувальницями своїх дітей, оскільки часто поставлені у ситуацію, коли відповідальність за дитину повністю лежить на них.
49% моїх респонденток мали вищу освіту, 34% закінчили технікум, а 17% — тільки середню школу. При цьому більшість не були працевлаштовані. Переважна більшість моїх респонденток на момент першої донації були у відпустці для догляду за дитиною та/або були не в змозі знайти роботу з гідною зарплатою, що давала б можливість проводити час з дитиною (77%). 23% мали періоди, коли працювали продавчинею на ринку або в крамниці, офіціанткою чи барменкою, майстринею манікюру чи перукаркою, шкільною вчителькою або вихователькою в дитячому садочку тощо.
Віка живе в Полтаві і була доноркою три рази. На момент нашої розмови вона також працювала сурогатною мамою з метою заробити достатньо грошей, щоб узяти квартиру в кредит. Вперше вона спробувала бути доноркою в київській клініці у 2011 році. На той момент їй було 27 років, вона нещодавно розійшлася зі своїм чоловіком і залишилася з сином, якому було три роки. Віка працювала нянею в дитячому садочку за зарплату в 1500 гривень і потребувала вдвічі більше грошей, щоб платити оренду за квартиру, куди вона переїхала з сином. У неї вища економічна освіта, і до цього дівчина працювала на заводі економісткою, але змушена була звільнитися через затримки в платні. Останнім місцем роботи Віки був банк, звідки вона й пішла у декрет. Та після повернення з декрету Віку звільнили, мотивуючи це тим, що вона зачасто брала відпустки, щоб доглядати за сином, який часто хворів. Про донорство яйцеклітин Віка дізналася від своєї подруги, яка знімала другу кімнату в тій самій квартирі і жила там зі своїм сином: «У мене дитина, з нею немає кому сидіти. Їм хата скраю, вони не цікавляться (батько дитини і його батьки). А в мене грошей немає. А за квартиру потрібно заплатити, треба одягтися, обутися, дитині дати, та дати постійно. Хочеться, щоб дитина розвивалася, в басейн йому хочеться. І їсти хочеться чогось смачненького. Все пішло на дитину і зняти квартиру».
Брак можливостей працевлаштування для молодих і часто самотніх жінок із маленькими дітьми та відсутність широкого доступу до державних служб з догляду за дітьми призводить до того, що для них донація яйцеклітин стає новою формою неформальної трудової зайнятості. Процес донорства зазвичай передбачає до 3 місяців підготовки й очікування та активну зайнятість протягом 10-13 днів, коли жінкам необхідно колоти собі гормональні препарати вдома та навідуватися до клініки, щоб зробити УЗД. В Україні, як і в усьому світі, існує проблема поєднання професійної діяльності та материнства для жінок. Оскільки відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною небажані для роботодавців, це погіршує статус жінок як робітників, зокрема жінок з малими дітьми і молодих заміжніх жінок. Надзвичайно поширеною є практика відмови їм у прийомі на роботу на підставі сімейного стану та віку або звільнення, з якою зіткнулися багато моїх респонденток. Крім того, жінкам в Україні важко повернутися на роботу після відпустки для догляду за дитиною, оскільки через негативне ставлення роботодавців вони втрачають кар’єрні перспективи або навіть своє робоче місце. Серед моїх респонденток було багато жінок, які не могли віддати дитину в дитячий садочок або залишити з кимось із родичів, тому часто мали сидіти вдома з дитиною самі й обирали донацію як спосіб поєднати догляд за дитиною з роботою. Навіть якщо мої респондентки були працевлаштовані, часто це було не офіційно, тому вони не отримували ніякої допомоги від роботодавця в період до і після пологів і часто втрачали роботу у зв’язку з народженням дитини.
Системна донація яйцеклітин та подорожі за кордон
Двох сестер — Наталю та Ольгу — я вперше зустріла у 2015 році. Вони почали працювати донорками яйцеклітин у 2012 році, коли Наталі було 23, а Ользі — 21. Обидві стверджують, що почали донувати яйцеклітини, щоб утримувати дітей. Наталя була першою. Про можливість донації вона дізналася з оголошення у газеті, серед інших пропозицій роботи. Оголошення пропонувало 8000 гривень, вона подзвонила і записалася на консультацію. На той момент дівчина була у відпустці для догляду за дитиною зі своєї півторарічною донькою. Щоб стати доноркою, Наталя полетіла до Індії, а після повернення поділилася враженнями з сестрою. З того часу вона не мала жодної іншої роботи.
Ольга також почала донувати яйцеклітини, коли її донька була ще маленька, і вона не отримувала жодної підтримки від батька дитини. Оля — викладач інформатики за освітою та має магістерський ступінь з управління навчальними закладами. На момент нашої першої розмови вона жила на зарплату в 3000 гривень. Ольга пояснювала мені, чому вона вирішила донувати яйцеклітини: «Не від хорошого життя: маленька дитина на руках. Я народила в 16 років. Тобто моїй доньці вже 7 років, потрібно якось її забезпечувати. Я працюю на державному підприємстві — “Київенерго”. Зарплати там невеликі, тому потрібно було якось виживати. Я погодилася спробувати один раз, потім був ще один, тепер отак раз на півроку щось вирішую. Більшість дівчат просто хочуть так заробити. Вони — як я. Ми сидимо в декреті, роботи немає, грошей, які платить держава, не завжди вистачає, щоб забезпечити дитину. Так само самотні матері, яким немає від кого чекати допомоги. Це природно, що вони намагаються таким чином заробити грошей. У принципі, в цьому немає нічого ганебного».
У середньому мої респондентки донували близько 4 разів, але були й жінки, які донували до 20 разів. Так, Наталя і Оля донують систематично, раз на півтора-шість місяців. У 2017 році, коли я зустрічалася з сестрами вдруге, Оля вже побувала доноркою вісім разів (три в Україні, один в Росії, Непалі, Таїланді, Індії та на Кіпрі), перебувала у процесі дев’ятої програми і планувала ще дві того року. Наталя була в процесі своєї 15-ї програми, шість із яких вона зробила за один рік (раз на півтора місяця), і планувала ще п’ять. Наталя згадала, що п’ять програм були в Індії, три в Грузії, одна на Кіпрі і шість в Україні.
47% жінок серед моїх респонденток подорожували за кордон, щоб донувати. Вони часто наголошують, що віддають перевагу подорожам за кордон з метою донації, тому що в цьому випадку виплати більші, ставлення медичного персоналу краще і є можливість побачити світ. Наприклад, Оля розказує: «Я вже розумію, що в Києві я не хочу, я краще кудись полечу, оскільки і матеріальна вигода, і полетіти за кордон. За власний рахунок я ніколи в житті не полечу в Непал чи до Таїланду і не відпочину. Допомогти людям — це, звичайно, добре і прекрасно, але моя вигода в цьому теж є, звичайно, велика. Це, напевно, вже спосіб життя. Спосіб заробляти гроші та себе реалізувати якоюсь подорожжю. Побачити світ хоч якось».
Для багатьох жінок донорство, як і сурогатне материнство, слугує засобом вирішення «квартирного питання». Майже всі гроші, зароблені в результаті донорства, сестри відклали на купівлю квартири. На момент нашої другої зустрічі в 2017 році вони купили дві квартири в новобудовах у Києві та почали відкладати на ремонт і машину. Оля також змогла оплатити своє навчання на магістратурі. Обидві сестри почали працювати на агентства і клініки, шукаючи інших дівчат, охочих стати донорками, через знайомих та соціальні мережі.
Репродуктивна кар’єра: від донації яйцеклітин до сурогатного материнства
Донація часто є перехідним етапом до сурогатного материнства, яке сприймають як більш стабільну, довгострокову і прибуткову роботу. Під час мого дослідження частка сурогатних матерів серед донорок відчутно зросла. У 2015 році 21% всіх донорок, з ким я спілкувалася, працювали також у якості сурогатних мам, а у 2017 — вже 40%. Сурогатне материнство часто є вирішенням проблеми з житлом, оскільки дозволяє спочатку переїхати до Києва на етапі пізньої вагітності (зазвичай з 7-го місяця) та пологів, а потім на отриману виплату (від 10 до 15 тисяч доларів) взяти житло у кредит.
Коли я зустріла сурогатну маму Аліну, вона була на сьомому місяці вагітності. Ми зустрілися у квартирі в Києві, яку їй орендувала клініка. Це була нещодавно відремонтована і зручна однокімнатна квартира в новому будинку недалеко від клініки. Аліна родом з Черкас, де на її повернення чекали чоловік і двоє дітей: дівчинка восьми і хлопчик двох років. Аліна має професійну підготовку в якості хормейстера, але перед виходом у декрет з другою дитиною працювала мерчендайзеркою дитячого харчування. Саме в цей час вона вирішила спробувати стати доноркою яйцеклітин. Їй тоді було 27 років.
Аліна схвально відгукується про тих донорок, хто витрачає зароблені гроші на «важливі» речі, а не на ті, без яких можна обійтися, як-от «хутряна шуба, туфлі чи айфон». Сама вона вперше пішла на донацію через необхідність відкласти дітям на лікування зубів, а на сурогатне материнство — з метою придбати квартиру: «Зрозуміло, що гроші на дорозі не валяються, але заробити 20 000 гривень таким чином для того, щоб сходити в магазин чи в кіно, — я вважаю, що це “глупость”. Якщо заробляти, то на щось конкретне. Я от знала, що мені потрібно дітям зуби лікувати. У мене реально не було грошей, а зуби дітям треба було лікувати терміново. Тому я пішла. А на маму я йшла, бо просто знала ціль, що мені потрібно житло, а не кудись піти погуляти та витратити. Я знала, що я більше ніде не зароблю таких грошей». Коли ми спілкувалися з Аліною вдруге у 2019 році, вона вже закінчила свою другу програму для іспанської пари, купила машину і квартиру, в якій встигла зробити ремонт.
Оксані було 24 роки, коли ми говорили з нею навесні 2017 року. Вона сама виховує п’ятирічного сина, якого вона вважає своєю єдиною сім’єю. Оксана довго не могла зважитися стати сурогатною мамою частково через те, що не хотіла, щоб про це дізналась її мама, з якою вона жила разом в одному з містечок Донецької області. Але у зв’язку з військовим конфліктом на Донбасі Оксана змушена була переїхати до Маріуполя, тоді як її мама поїхала до Росії. Оксана не працювала. До переїзду вона вчилася на 4 курсі одного з університетів Луганська, але закінчити навчання їй не вдалося через військові дії. Її фінансове становище погіршилося ще більше через переїзд, і це спонукало Оксану подати свою заявку на сурогатне материнство в одне з київських агентств. На 17 тижні вагітності іспанська пара, для якої вона виношувала двох хлопчиків, перевезла її до Києва. Після пологів Оксана залишилася жити в тій самій квартирі, що для неї під час програми знімали біо-батьки (так сурогатні мами називають пару замовників). На гроші, зароблені в результаті сурогатного материнства, Оксана планувала купити квартиру або почати бізнес у Києві, але позичила їх своєму хлопцеві і більше не бачила їх після цього.
На момент нашої розмови Оксана шукала нову програму сурогатного материнства, щоб усе-таки реалізувати свої плани, але безуспішно. Оксана припускала, що у випадку, якщо нічого не вийде знайти в Україні, вона може поїхати до Китаю, де сурогатне материнство краще оплачується (35 тисяч доларів), але використовується яйцеклітина сурмами, що означає, що сурмама не тільки виношує дитину, але й має з нею генетичний зв’язок (в Україні дозволено лише сурогатне материнство, коли використовується чужа яйцеклітина — замовниці чи донора, тобто між дитиною і сурогатною мамою немає генетичного зв’язку): «Є такі пропозиції на Китай, сумнівні, але є над чим подумати. Дівчата вже їздили та повернулися з грошима. Там справа в тому, що зі своєю яйцеклітиною. Мені таке не підходить. Скоріше за все, я не зможу, але якщо сильно припече — не знаю. Там без договору, без нічого, на пташиних правах, незаконно, переїзд на весь термін вагітності — теж малоприємно, тому це такий крайній варіант, якщо тут нічого не буде, тоді я поїду в Китай».
Робота чи материнство
Більшість моїх респонденток ставляться до донації та сурогатного материнства як до роботи. «Робота — робота, де тобі платять гроші. Тобі платять зарплату. Якщо хтось говорить, що робить це, тому що хоче допомогти, тоді нехай відмовляється від компенсації. Нехай переведе її в дитячий будинок дітям на харчування, на памперси чи ще на щось. Якщо ти реально така крута і пішла реально допомогти просто так», — пояснює своє ставлення Настя. Для Олі донорство теж стало роботою: «Так, це робота, по суті. Якщо людина згодна дати це безкоштовно, то будь ласка. Я не готова “за просто так”. Я розумію, мені не шкода, але в мене теж дитина, і це все ж таки моє здоров’я. На здоров’я це дуже впливає, і невідомо, як це відобразиться в майбутньому. Я вважаю, будь-яка праця має бути оплачувана. Це те, що я можу сказати щодо комерційного аспекту. Якщо комусь із родичів — я би дала безкоштовно, а якщо це чужа людина — ні». Віка вважає, що донорство і сурогатне материнство слід розглядати як відповідальну та вимогливу працю: «Я це сприймаю як роботу. Якщо я пішла в програму, я розрахувалася з роботи, я сиджу, я дотримуюся вимог: не нервувати, важкого не піднімати. Я це сприймаю як роботу. З точки зору здоров’я воно однаково — що так, що на роботі роби, але так я вдома і дитина зі мною…»
Фінансово вмотивовану донацію часто засуджує суспільство, і більшість моїх респонденток зберігали свою діяльність у таємниці, оскільки вони вважали, що багато людей ставляться до неї негативно, думаючи, що донорки та сурогатні мами «продають своїх дітей». Оля відчула цей осуд на собі: «Було, звичайно: як так можна? Це неправильно, ти віддаєш частину своєї дитини, це твоя генетика, в тебе совісті немає, як ти спиш ночами! Як ти так можеш, це ж буде купа братиків та сестричок у твоєї доньки!». Але самі донорки переосмислюють, чим є для них материнство. Часто для них материнство полягає у відповідальності і можливості фінансово забезпечити дитину і дати їй любов, а генетичний звязок — як і те, хто виношує цю дитину, — не має великого значення. Аліна пояснює мені, чим є для неї материнство: «Однозначно не генетичний зв’язок. Справа в тому, що в мене, наприклад, також є вітчим (в мене і рідний тато є, і вітчим). Я, в принципі, між ними різниці не бачу, я не можу виділити. У мене вітчим навіть більше заслуговує бути татом, ніж мій рідний тато. Я вважаю, що так і тут. Яка різниця, де, хто і як родив. Я вважаю, що батьки — ті, що дійсно виховали дитину, бо вони вкладають любов, вони чекають цю дитину, вони її дійсно хочуть».
Донація яйцеклітин, як і сурогатне материнство, є яскравим прикладом комодифікації репродуктивної праці, зокрема процесу фізичного відтворення. Але навіть коли ця репродуктивна праця стає найманою працею, вона все ще сприймається суспільством як природна та така, що належить приватному простору дому, — а значить, неоплачувана і невидима. І навіть коли жінки стають годувальницями своїх сімей завдяки їй, їх усе ще передусім визначають через їхні обов’язки як матерів. Через те, що відтворення життя (включно з народженням дітей) не розглядається як соціально обумовлена праця, донація яйцеклітин та сурогатне материнство часто отримують схвалення тільки тоді, коли вони альтруїстичні і базуються на турботі, яку приписують жінкам як матерям, але ніяк не на грошовому обміні.
Текст опублікований в рамках журналістського проекту «Невидима праця. Жінки». Проект реалізовано за підтримки Фонду ім. Рози Люксембург в Україні.
