Тісна кімната заставлена столами, на столах — нові швейні машинки. На полицях складені тканина, нитки та ножиці. Тут збираються двадцятеро мешканок Старобільська, райцентру на півночі Луганської області, та найближчих сіл. Жінки навчаються шити та планують відкрити власну майстерню з виробництва текстилю та сувенірів. Швацькі курси виникли з ініціативи місцевої громадської організації «Центр спільного розвитку “Дієва громада”».

— Я побачила оголошення і прийшла сюди, щоб просто навчитися шити. Але згодом я зрозуміла, що разом ми можемо зробити добру справу: відкрити майстерню і створити робочі місця, — каже Вікторія Богданова. — Адже в Старобільску нічого немає. Люди їдуть звідси і не збираються повертатись. Я хочу, аби ми це змінили.

Вікторії 31 рік, вона народилась у Старобільську. Після закінчення школи поїхала вчитись у Донецьк. Там дівчина познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком та залишилася працювати. Викладала французьку та англійську мови в Донецькому національному університеті, перекладала для футбольного клубу «Металург».

Віткторія Богданова. Фото: Ганна Соколова

Із початком війни університет евакуювали до Вінниці, куди й поїхала Вікторія, щоб вступити до аспірантури та продовжити викладати. Однак у Вінниці дівчина не затрималася: стипендії та зарплати не вистачало на оренду житла.

Тоді Вікторія вирішила покинути університет та разом із чоловіком повернутися до рідного Старобільська. Вони поселилися в будинку бабусі й дідуся Вікторії. У місті також живуть її батьки і брат.

Вже тут у подружжя народилася дитина. І Вікторія, і її чоловік працюють перекладачами як фрілансери — здебільшого на закордонних роботодавців. Сім’я задоволена своїм доходом та може допомагати рідним, що живуть на самі пенсії. Крім цього, Вікторія підтримує свого брата: після переїзду з Донецька він не зміг знайти роботу з гідною зарплатнею.

— Я не думаю, що швацька майстерня стане для мене основною роботою, але й не виключаю цього, — каже Вікторія. — Я би хотіла бути корисною: використовувати знання мов, аби просувати нашу продукцію.

Відвідувачки швацьких курсів різні — за віком, сімейним станом та професіями. Для більшості жінок ця майстерня стане можливістю утримувати себе та родину. Учениці вже виконали перше замовлення — реквізит для місцевих аніматорів. Кошти від продажу відклали на розвиток майстерні. Тепер швачки працюють над сумками з льону із символікою міста.

— У мене такий вік — ще не на пенсії. За що мені жити сьогодні? — запитує Наталя Семенова. Їй 56 років.

Наталя Семенова. Фото: Ганна Соколова

Ще в 90-х Наталя переїхала з Житомирської області до Старобільська, аби працювати на місцевому молокозаводі. Жінка має власний будинок, чоловіка-пенсіонера та дорослу доньку, яка живе окремо.

Після молокозаводу Наталя працювала кухаркою в кафе, але пішла звідти через низьку зарплату та незручний графік. Стала на облік у центрі зайнятості, пройшла курси та наступні п’ять років працювала штукатурницею.

Нині Наталя безробітня. Постійний дохід її родини складає пенсія чоловіка та допомога доньки. Крім цього, є домашнє господарство: жінка займається городом, тримає кіз та продає молоко.

Нещодавна у Наталі стався інсульт. Через низький дохід подружжя вимушене економити на здоров’ї — до лікарні вони звертаються по черзі.

— Я стою на обліку в центрі зайнятості, щомісяця отримую 600 гривень, — каже Наталя. — Хочу нарешті мати нормальну роботу. Коли йду сюди на заняття, чоловік питає: «Чи щось із того вийде?».

Курси

Навчання на швачок — це також спілкування для безробітних та жінок, що зазвичай більшість часу проводять вдома з дітьми. Оксана Іващенко, що навчає жінок на курсах, сама є швачкою в декреті.

— Мені ця робота завжди подобалася. Починала зі знайомих, родичів — підшивала, перешивала. Спочатку соромилася брати гроші, але люди все одно віддячували, — згадує Оксана. — Зараз маю постійних клієнтів та непоганий заробіток.

Оксана Іващенко. Фото: Ганна Соколова

Жінки вчаться шити в одній із кімнат суспільного простору STB City Hub, створеного громадською організацією «Центр спільного розвитку “Дієва громада”». Через брак місця Оксана розділила своїх учениць на три групи. Із кожною групою зустрічається раз на тиждень. Жінки вже вивчили основи шиття та роботи з машинками, тепер перевіряють свої знання на практиці та готуються до підсумкового завдання.  

Швацька майстерня — ініціатива громадської організації «Центр спільного розвитку “Дієва громада”», яку заснували переселенки у Старобільску. Організація почала з допомоги переселенцям, а зараз займається соціокультурними заходами, спрямованими на активізацію місцевої громади та регіональний розвиток. 2017 року «Дієва громада» почала співпрацювати з Норвезькою радою у справах біженців.

— Представники Норвезької ради у справах біженців запитали, що ми як громадська організація хочемо зробити, аби дійсно була користь для мешканців Старобільська, в тому числі переселенців, — згадує керівниця «Дієвої громади» Оксана Очкурова. У 2014 році разом із трьома дітьми вона виїхала з Кадіївки (колишнього Стаханова — ред.). За три роки жінка інтегрувалась у старобільську громаду та добре вивчила проблеми місцевих мешканців.

— Основною проблемою, яку ми не можемо вирішити, є житло: переселенці здебільшого не можуть купити власне, а плата за оренду постійно зростає, — продовжує Оксана. — Та крім цього, місцеві, зокрема й переселенці, скаржаться на брак роботи. Тож ми запропонували донорам відкрити центр, де мешканці Старобільська зможуть здобути нову професію.

Оксана Очкурова. Фото: Ганна Соколова

Минулого року «Дієва громада» провела дев’ять професійних курсів: з шиття, кулінарії, фото, відео, аніматорства, догляду за дітьми, перукарства, манікюру, SMM-менеджменту. У них взяли участь 68 людей, 33 із них — переселенці. За словами Оксани Очкурової, третина відвідувачів курсів зараз працюють за новою спеціальністю. А одна з жінок після манікюрних курсів відкрила власний салон.

Коли донор знову запропонував допомогу, «Дієва громада» вирішила продовжити курси з шиття та бізнес-навичок для жінок, аби згодом вони відкрили власну майстерню. У рамках проекту із залучення місцевих мешканок у підприємницьку діяльність організація отримала нові швейні машинки, зокрема для обробки важких тканин та вишивання.

Приміщення майстерні. Фото: Сергій Мовчан

— Добре, коли ти можеш підшити собі штани, але краще, коли цими навичками ти зможеш сама себе забезпечувати. А ще краще — якщо створиш робоче місце, — каже керівниця «Дієвої громади».

«Дієва громада» також отримала допомогу для розвитку швацької майстерні. Після закінчення курсів з шиття жінки навчатимуться, як працювати в кооперативі. Уже зараз вони пройшли перші бізнес-тренінги та створили сторінку майстерні у Facebook, щоб просувати власний бренд. Згодом швачки поїдуть переймати досвід успішних майстерень до інших регіонів країни та братимуть участь у конкурсі грантів для закупівлі додаткового обладнання.

Громада

Старобільський район розташований на півночі Луганської області, має близько 45 тисяч населення. Весною 2014 року сюди їхали перші переселенці з Луганська, частина з них живе тут досі. За інформацією радниці з питань внутрішньо переміщених осіб у Луганській області Яни Любимової, станом на кінець травня в Старобільському районі зареєстровано більше 29 тисяч ВПО. За неофіційною інформацією, чверть населення райцентру становлять переселенці. Усього в Україні, згідно з офіційними даними, близько 1,3 мільйона переселенців з непідконтрольного Донбасу та Криму.

Скульптура Кіси Вороб’янінова у центрі міста. Старобільськ став прототипом міста Старгород, у якому починається дія роману «12 стільців». Фото: Ганна Соколова

За інформацією Яни Любимової, три тисячі внутрішньо переміщених осіб у Старобільському районі є працездатними, і лише близько 150 переселенців стоять на обліку в центрі зайнятості. Тим не менш, проблема із працевлаштуванням є однією з основних для Старобільського району, переконана керівниця «Дієвої громади» Оксана Очкурова.

— Це аграрний район. Великих містоутворюючих підприємств тут немає, — каже Оксана. — Що ми тут маємо? Малий бізнес: магазини, кафе…

— Молокозавод та завод продтоварів у Старобільську вже майже не працюють, — підхоплює Наталя Семенова. — Люди виживають за рахунок господарства, городів, теплиць.

— Куди йти працювати? У бюджетній сфері велика конкуренція, особливо для переселенок, — продовжує Оксана. — Люди приїхали з великих міст, із професією, досвідом — це і лікарі, і викладачі. Але вони здебільшого не змогли знайти роботу. Тобто ці умови сприяють тому, що переселенці не інтегруються.

За словами Оксани, багато переселенців повернулися назад або поїхали працювати у великі міста. Вони не змогли знайти в Старобільську таку роботу, щоб вистачало на оренду житла та нормальне життя. Слова керівниці «Дієвої громади» підтверджують результати останнього дослідження Міжнародної організації з міграції.

«У ході проведення телефонного опитування 19% респондентів були ідентифіковані як внутрішньо переміщені особи, які повернулися на території, непідконтрольні уряду, та зараз проживають там, — йдеться у доповіді. — Більшість респондентів (85%) назвали причиною повернення те, що там вони мають житло у приватній власності, у зв’язку з чим не мусять платити за оренду».

Однак переселенки, що навчаються на швачок, попри всі складнощі не збираються їхати зі Старобільська. Як і місцеві жінки, вони сподіваються, що зможуть займатися власною справою і таким чином зроблять свій внесок у розвиток міста.

— Зрештою, ніхто нам тут завод не побудує, — підсумовує Наталя Семенова. — Мусимо робити щось своїми руками.

Майстерня. Фото: Сергій Мовчан

Текст опублікований в рамках журналістського проекту «Невидима праця. Жінки». Проект реалізовано за підтримки Фонду ім. Рози Люксембург в Україні.

L_RLS Ukraine_горизонтальний_13

Читайте також:

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.