Без назви: музей відкрито на декомунізацію

Приблизно рік тому самоорганізована ініціатива DE NE DE та Кмитівський музей образотворчого мистецтва ім. Й. Д. Буханчука оголосили про початок співпраці. Задовго до цього DE NE DE у звичному для ініціативи форматі інтервенцій розпочала роботу з простором музею, але врешті ініціатива відійшла від ностальгійної фіксації процесів, які відбуваються з простором невеликих українських міст чи сіл. Хоча DE NE DE вже працювала з іншими музеями (наприклад, Лисичанським краєзнавчим музеєм, меморіальним музеєм Сергія Прокоф’єва в Сонцівці та іншими), ця інтервенція є довготривалою і буквально втручається у тіло інституції. Вигравши декілька грантів, DE NE DE та Кмитівський музей протягом літа створили серію виставок, провели дискусії та кураторські екскурсії, виробили нову айдентику для музею та розпочали збір коштів на реставрацію робіт, що зберігаються у сховищах (до збору коштів досі можна долучитися). Попри це, від початку роботи першої виставки в межах програми «Жести ставлення» Кмитівський музей перетворився на поле бою.

8 серпня депутат_ки Житомирської обласної ради ініціювали звільнення директора Кмитівського музею Ярослава Хитрого, звинувативши його в перевищенні повноважень. Причиною інтересу депутат_ок до ситуації навколо музею стала назва його фейсбук-сторінки — «Кмитівський музей радянського мистецтва», а саме наявність у назві слова «радянський». Попри те, що у серпні депутат_ки не мали жодних офіційних обґрунтувань претензій до діяльності музею, вже 13 вересня музей отримав витяг з протоколу засідання постійної комісії Житомирської обласної ради, яка забов’язувала директора Кмитівського музею видалити фейсбук-сторінку «Кмитівський музей радянського мистецтва» у зв’язку з тим, що вона порушує закон України про «Засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборони пропаганди їхньої символіки».

Втручання депутат_ок Житомирської обласної ради від партії «Свобода» та «Самопоміч» у діяльність музею в момент, коли він робить важливі кроки для того, аби стати культурним та дослідницьким центром, в Україні можна порівняти з вересневими подіями навколо Одеського художнього музею. Проте в тому випадку звільнення директора музею ініціювали депутати від іншої консервативної партії — «Опозиційний блок», і підтримали депутати від більшості фракцій, в тому числі й «Європейської солідарності». Попри очевидно різний набір аргументів у звичній риториці цих двох політичних сил, сьогодні їх міцно об’єднує радянське ставлення до музею.

Після появи закону про декомунізацію в Україні у 2015 році здається, що конфлікт у Кмитівському музеї повторює вже буденні знищення радянських мозаїк і так звані реконструкції модерністських будівель з доповненням споруд декількома поверхами чи персиковим утеплювачем. Але насправді це ситуація, що не має аналогів в українському суспільстві і може стати поворотною точкою у процесі декомунізації, або радше у тому процесі, який декомунізація розпочала. Попри те, що мистецька спільнота досить активно зреагувала на конфлікт навколо музею, життя у режимі декомунізації ніби притлумило нашу чутливість до цього акту цензури, хоча він значно небезпечніший за все, що відбувалося до цього.

Такі новини викликають миттєві асоціації з тим, як мистецтво та робота музеїв цензурувались у Радянському Союзі, але водночас цей досвід видається подібним до менш віддалених від нас у часі подій. Схожий конфлікт виник навколо музею Другої світової війни у польському місті Гданськ. Грандіозний проект будівництва музею розгорнувся ще за сприяння попереднього польського уряду на чолі з Дональдом Туском і обійшовся уряду у 80 мільйонів фунтів. Музей було відкрито у 2017 році, і до цього моменту він міг би стати ледь не останньою державною культурною інституцією, непідконтрольною право-популістському уряду Польщі.

Партія «Право і справедливість», що прийшла до влади за два роки до відкриття музею, була особливо незадоволена увагою новоствореного музею до долі цивільного населення Польщі у Другій світовій війні — замість слідування партійній лінії, за якою Польща має поставати виключно як «праведна нація мучеників». Міністр культури і національної спадщини Польщі Пьотр Ґліньскі (Piotr Gliński) втрутився у діяльність музею і, вигравши судовий процес, призначив нового директора — Кароля Навроцкого (Karol Nawrocki). Врешті, попри опір з боку наукової спільноти, новий директор музею змінив виставку відповідно до націоналістичного канону.

Конфлікт навколо Кмитівського музею здається не таким масштабним, адже зараз депутат_ки пропонують лише змінити назву фейсбук-сторінки музею¹Учасни_ці ініціативи DE NE DE офіційно заявили, що сторінка «Кмитівський музей … Continue reading. Але по факту така увага до слова «радянський» чи навіть словосполучення «радянське мистецтво» є нічим іншим як формальним приводом для втручання у діяльність інституції, що має критично осмислювати минуле ²Невтручання безпосередньо у експозицію музею не є доброю волею депутат_ок, а має … Continue reading. Одночасно все, що мало б бути предметом дискусії — тобто саме візуальне мистецтво, модерністська будівля музею чи бодай його простір — поступилося дискурсу, який виник навколо. 

 Окрім декількох офіційних документів, що опинилися у мережі, більшість заяв залишаються виключно в коментарях на тій-таки сторінці музею у фейсбуці. Фактично це єдиний простір, у якому зараз існує діалог між депутат_ками, музеєм і громадськістю. Цей діалог не лише став місцем злочину, де депутат_ки, пов’язані з мистецтвом люди і звичайні дописувач_ки вже встигли вдатися до хейт-спічу, ксенофобії та гомофобії. За цей час тут виник колективний текст, який сьогодні можна назвати важливим документом не лише для самого Кмитівського музею. 

Серед коментарів усіх дописувач_ок трапляються декілька, що періодично повторюються і звучать від різних людей. Вони дають зрозуміти, що радянський підхід до музею як інституції сформував і досі формує суспільні уявлення про роботу музею. Такі коментарі-запитання, поставлені у риторичній формі, говорять лише про те, що псевдонаукові державні інституції на кшталт Інституту національної пам’яті не мають нічого спільного з пам’яттю та історією. Їхнє функціонування просто несумісне з роботою музеїв і науково-дослідницьких центрів, адже існують вони лише для того, аби спрямовувати увагу суспільства якнайдалі від реальних проблем бідності та нерівності.  

Комічно, що від початку декомунізації художни_ці та куратор_ки, критичні до закону, вперше найбільш очевидно вирішили «долучитися» до її реалізації. Врешті вони звернулися до її ж методів, перейменувавши музей (хоч і у віртуальному полі). Таке «перейменування музею» свідчить лише про те, що терміни, у яких про музей не просто йдеться, а які називають його, насправді йому чужі, ворожі його змісту. Офіційно затверджена назва музею — «Кмитівський музей образотворчого мистецтва ім. Й. Д. Буханчука», а саме словосполучення «образотворче мистецтво» не відповідає актуальній науковій думці і не враховує значну кількість експонатів із музейної колекції (бо якщо ми навіть вдамо, що здатні зрозуміти, що таке образотворче мистецтво, то чи зможемо ми пояснити, яким чином до нього можна зарахувати радянські вироби з кришталю та фарфору?). Але чи не цим нібито мала б займатися декомунізація, вилучаючи з простору авторитарно нав’язані суспільству терміни, якими воно змушене говорити про себе?

Ситуація у Кмитівському музеї — це збій декомунізації, який міг би стати поворотною точкою у тому процесі забування, який нам нав’язує Інститут національної пам’яті. Державні музеї, приватні галереї — це, перш за все, автономні наукові простори, що не мають зобов’язань перед депутат_ками репрезентувати події у тому чи іншому світлі. Кмитівський музей — не музей образотворчого чи навіть тоталітарного мистецтва. Це музей мистецтва, що існувало протягом майже шістдесяти років і яке так чи інакше є частиною нашого досвіду. Його важливо назвати, але неможливо сховати або пояснити, його можна лише зберігати і досліджувати.

Часто можна натрапити на думку, що за останні роки мистецька спільнота в Україні зміцніла: виникає дедалі більше нових культурних інституцій, фестивалів, фондів, а старі інституції поступово осучаснюються, беручи за зразок європейські. Але ситуація навколо Кмитівського музею вкотре підкреслює те, наскільки незахищеною лишається позиція куратор_ок, художни_ць і музейних співробітни_ць — незалежно від того, працюють вони у державних чи недержавних інституціях. У більшості подібних ситуацій регіональні музеї лишаються один на один з тиском та атаками на їхню діяльність. Але хоча погрози з боку так званих активіст_ок в українських реаліях справа повсякденна, не всюди вони знаходять підтримку з боку державного апарату³Таким прикладом є конфлікт навколо Хмельницького обласного … Continue reading.

Дії депутат_ок Житомирської обласної ради вже не мають на меті нагадати куратор_кам, художни_цям та музейним співробітни_цям про те, що у державі існують «низові» органи цензури. Замість старого-звичного ігнорування правого насильства вони відверто транслюють авторитарну неонацистську риторику, відкрито приєднуючись до тих, хто погрожує організатор_кам виставок фізичним насильством та буквально стріляє у мистецькі твори. Такі дії змушують і відвідувач_ок, і співробітни_ць наступного разу прийшовши до музею озиратись і мовчати. Більше того, вони унеможливлюють будь-які мистецькі інтервенції, виснажують мистецьку спільноту. Ініціатива DE NE DE взяла на себе відповідальність для того, щоб зробити Кмитівський музей мистецьким та науковим центром дослідження радянського мистецтва. Але ці зусилля будуть марними, якщо локальна спільнота не підтримає та не продовжить розвивати музей самостійно, що за умов такого тиску залишається дуже складним завданням.  

Попри агресію, доноси та за своєю суттю авторитарний підхід до історії і минулого, закарбовані депутат_ками Житомирської обласної ради на сторінці, яку вони наполегливо прагнуть у звичній манері стерти з нашої пам’яті, відповіді на їхні фейсбук-запитання — це те, що досі залишається невирішеним і неочевидним не лише для них самих. Але єдина проблема полягає в тому, що ці відповіді неможливо знайти у фейсбуці, Житомирській обласній раді чи музеї зі «стендами та інтерактивними панелями» (див. коментар Олени Деревської зі скріншоту вище), які замінюють мистецькі твори і трактують їх відповідно до «партійної лінії». І хоча декомунізація триває, у пошуку відповідей досі можна прийти до Кмитівського музею.

Читайте також:

Чому Україна боїться Інтернету і не боїться СС?

Є декомунізації початок…