22-24 жовтня у Києві у приміщенні MetaСulture за підтримки Goethe-Institut відбулася мистецька лабораторія «Метаморфози» за участю 16 художниць, чиї твори дотичні до феміністичної тематики. Лабораторія включала учасниць із пострадянського простору  (України, Грузії, Молдови, Вірменії, Азербайджану, Росії) та Німеччини. 

Коли збирають художниць із різних країн, постає питання: чому не виставка? Адже виставка дозволяє представити їхні твори публічно, і її потенційно можуть відвідати більше людей. Натомість обрано формат лабораторії, націленої на внутрішню роботу, внутрішнє обговорення, з невеликими виходами у формат публічних подій. Акцент на комунікації тут породжує нові ефекти. Справді-бо, художниці та художники, які беруть участь у виставках, зокрема міжнародних, не завжди мають можливість роззнайомитися. У проекті «Метаморфози» художницям було запропоновано інтенсивне знайомство та обмін думками. 

Учасниці лабораторії «Метаморфози» в Києві. Фото: Наталка Дяченко

Однією з тем, обраних для лабораторії, була рефлексія світу після MeToo. Рух MeToo похитнув багато «неписаних правил», проливши світло на те, що коїться за лаштунками, що діється в процесі. Спочатку перед світом постали історії, що відбувалися в процесі виробництва однієї з наймасштабніших культурних фабрик — Голлівуду. Ми споживаємо голлівудський продукт від моменту появи перших титрів на екрані і до зникнення останніх. Cвіт, що був спостерігачем яскравого екрану в темному залі (тут кіно може бути прообразом будь-якого продукту), раптом отримав доступ до того, що було затемненим, але існувало завжди. Жінки, які публікували свої історії під хештегом MeToo, розкрили перед нами паралельні сценарії, які реалізовувалися на знімальних майданчиках, у гримерках, на закритих вечірках, у готельних номерах — сценарії насильства.

Практично всі індустрії — зокрема й культурна — націлені на представлення продукту для споживання. Його якість і масштаб можуть різнитися залежно від аудиторії, для якої він призначений. Та кожен такий продукт огорнутий невидимою аурою процесу його виробництва. Тим, хто відвідує виставки, недоступне знання про недоспані ночі і виснажені нерви через понаднормову працю у зв’язку з дедлайном виходу продукту на сцену, вони не знають про різницю в зарплаті керівництва та культурних менеджерок і менеджерів виконавчого рангу. Споживачам фільму або вистави невідомо про приниження акторок чи акторів режисерським «генієм», про яке якщо й згадують, то хіба як про своєрідний катарсис на «тернистому шляху» в напрямку до зірок. 

Харизматичним «геніям» — та й просто звичайним смертним, коли вони посідають владні позиції в процесі роботи, — дозволено майже все. У жовтні 2017 року мільйони жінок, озброївшись хештегом MeToo, прагнули урізати вседозволеність.

Тому спроба відхилятися від зосередження на продукті у бік аналізу процесу роботи над ним може бути сьогодні однією із найважливіших відповідей на виклики MeToo. Ці виклики можна трактувати ширше, ніж аналіз лише сексуального насильства, оскільки рушієм цього насильства є не сексуальність як така, а владні та привілейовані позиції тих, хто його здійснює. А отже, слід аналізувати насильство і владу в її різних формах. 

Україна, до речі, була в авангарді глобального MeToo — онлайн-флешмоб «Я не боюсь сказати» відбувся тут за рік до американського. Під час «Метаморфоз» було проведено публічну дискусію на цю тему за участі ініціаторки «Я не боюсь сказати» Насті Мельниченко.

Перформанс «Червоний голос» за участі Варвари Гранкової та Діани Буркот. Фото: Наталка Дяченко

Мистецтво — дуже емоційна сфера, у ній є місце пристрастям різного штибу. А що найважливіше — у ньому панує конкуренція, не гірша, ніж у спорті, натомість правил набагато менше. 

Світ мистецтва заснований на системі конкуренції, в якій досягають успіху лише ті, хто демонструє  достатню витривалість, амбітність, силу й наполегливість. Феміністична мистецька інституція відмовляється дотримуватися неписаних критеріїв культурної індустрії, якою ми її сьогодні знаємо. Вона бере до уваги людську слабкість, вразливість і втому та пріоритизує людські стосунки над «продуктивністю». 

Це цитата із «Кодексу практики феміністичної мистецької інституції», який був створений у Празі за півроку до MeToo. За його принципами сьогодні намагаються діяти низка мистецьких інституцій у Чехії та Словаччині1.

Коли художниці та художники полишають позиції конкуруючих індивідів і натомість утворюють творчу спільноту для обговорення — це також протистояння капіталістичній логіці боротьби за домінування, складовою якої завжди є певні форми насильства.

Сьогодні цікавими є культурні стратегії, які намагаються змістити ціннісний фокус зі ставки на кін усього заради примноження створення продуктів і їхніх «касових успіхів» на якісну сутність процесів колективного творення або навіть процесів, які передують творенню. Це, наприклад, мистецькі резиденції, які пропонують замість представлення результату роботи проживання разом і спілкування; це проекти, націлені на обговорення ідей всередині закритих груп, що рефлексують у тому числі сам спосіб обговорення. Такі проекти можуть використовувати певні феміністичні методи, напрацьовані давно2. Ці методи включають, зокрема, можливість висловлюватися для кожної людини, яка бере участь у колективному проекті, вміння слухати і коментувати ідеї або твори інших, не принижуючи їх і не ставлячи оцінку за якою завгодно бальною шкалою. 

Публічна дискусія про жінок у музичній індустрії. Фото: Наталка Дяченко

Колективність сама по собі може бути міцною опорою для диктату і маніпулювання, в ній легко втратити своє обличчя, своє слово під тиском інших, сильніших. Саме колектив може стати місцем для практик знущання, дідівщини, булінгу.

Феміністична колективність цінна не стільки тим, що колектив може зробити більше і виробництво може бути потужнішим («гуртом і батька добре бити»), скільки практикою емансипативних способів взаємодії, взаємоповаги і взаємопідтримки. І це щось зовсім протилежне до звичної моделі, згідно з якою куратор/режисер/керівник/учитель завжди «знає краще» і завжди буде «остаточно правий». 

У рішенні вкласти сили і кошти в процес, а не лише в продукт, і виявляється феміністична інтенція (а не тільки в тематиці залучених робіт). Художниці лабораторії «Метаморфози» презентують свої роботи не широкому глядачеві, а своїм однодумицям, і провадять дискусії-обговорення. Фідбек від випадкового глядача може бути не менш важливим, хоча, може, й не завжди прихильним. Проте «феміністична теплиця» важлива передусім як місце обміну ідеями та досвідом у комфортному середовищі задля підсилення, підживлення одна одної в час постійного вигорання і перевиснаження стресом. Це й можливість проговорити непроговорене: учасниці з Молдови Інна Чеботарі і Дана Максім досліджують явища харасменту в мистецькій освіті. За їхніми словами, якщо ти хочеш отримати художню освіту в маленькій країні, якою є Молдова, у твоєму розпорядженні лише одна вища школа, ти не можеш її змінити, тому мусиш проходити через це пекло, про яке ще й не прийнято говорити. 

Художниця Марина Винник, яка живе в Лейпцігу, куди переїхала з Москви, розповіла: «На “Метаморфозах” я змогла представити свій незавершений проект про Іллю Трушевського і справу про насильство, яка час від часу обговорюється в російській художній спільноті. Мені прикро, що за сім років роботи я так і не завершила цей проект і не показувала його широкій публіці. Та коли я змогла показати його всередині лабораторії “Метаморфози”, усе стало на свої місця: саме в такій різноманітній (там були учасниці з Молдови, Грузії та Вірменії, які ніколи не чули про цей судовий процес) групі, яка водночас поділяє спільні цінності, я була дуже рада його показати й обговорити. Дивовижним чином, найціннішим став не публічний виступ, а розмови й обмін досвідом у неформальній атмосфері. Це дало мені можливість відчути себе всередині хай і тимчасової, але дуже феміністичної жіночої спільноти».

Публічна дискусія про жінок у музичній індустрії. Фото: Наталка Дяченко

Кураторка проекту Катерина Міщенко прокоментувала свої враження від події: «У нас був постійний обмін думками в рамках презентацій робіт, паралельно з нами працювали документалісти, які готують фільм про буття феміністичною художницею, художниці давали інтерв’ю, тобто вдався не лише контакт між собою, але й із київською сценою, на вечірку3 в останній вечір прийшло дуже багато людей, які опосередковано перетнулися з темою фемінізму, хоча первинно й могли йти просто потанцювати. Я більш ніж задоволена: це неймовірно приємна форма буття — спілкуватися з мисткинями-феміністками, після цього отримуєш багато творчої та життєвої енергії».  

Прикметно, що з ідеєю та інвестицією в проект «Метаморфози» виступив Goethe-Institut, західноєвропейська інституція. Виглядало, що цього разу художниці нарешті не почуватимуться жебрачками на грані виживання, як відбувається, коли в Україні феміністичний проект постає низовим явищем. Так, феміністична виставка «Печера золотої троянди»4, яку організували художниці в Києві цього року,  мала мізерний бюджет, тож учасниці докладали ще й власні кошти. Тому відчутна матеріальна підтримка Goethe-Institut стала одним із вражаючих факторів та предметом обговорення серед спільноти художниць.

Деякі учасниці лабораторії не називають себе феміністками і зізнаються, що у своїй творчості не керувалися саме феміністичними ідеями. Проте хтось зовні побачив у їхніх творах фемінізм, що стало відкриттям для самих авторок. Ця схема доволі поширена на пострадянському просторі. Адже тут і історія, і сучасність по-особливому відкриті до тлумачень. На цих теренах метаморфози стаються постійно, й ми не встигаємо їх повною мірою осмислювати. Київська художниця Уляна Биченкова у своїй презентації порівнювала роботи 1970-х років: української художниці Ольги Рапай та американської «фем-зірки» Джуді Чикаго. Уляна демонструвала кераміку Джуді Чикаго у формі квіток-вагін зі «Званої вечері» з Бруклінського музею та керамічні квіткові композиції Ольги Рапай, створені для Республіканської дитячої бібліотеки (на Нивках). Ті самі роки, але різні контексти. Порівняння крихке й водночас сміливе. Його релевантність стоїть поза риторичним питанням, чи була феміністкою Ольга Рапай. Краще в цій ситуації уявити, що стіл для «Званої вечері» розсувають, до нього доставляють стільці, приносять «квіткові» прилади, і наша художниця сідає до столу разом із іншими визначними жінками — власне, так і задумувала «Вечерю» Джуді Чикаго. У такому ключі намагалися осмислювати спадок українських радянських художниць і організаторки виставки «Свій простір»5 у PinchukArtCentre, що відбулася цього року.

Лабораторія «Метаморфози» проходила насичено, проте й у такому форматі можна зіткнутися з виснаженням, про що говорили деякі її учасниці. Надмірна інтенсивність — загальна риса короткострокових (кількаденних) проектів. Учасниці обговорювали альтернативи, і це стало частиною саморефлексії процесу. Можливо, це міг би бути якийсь феміністичний курорт, на якому всі могли б відновити сили і досхочу збагатитися спілкуванням у прийнятному для кожної темпі? Пошук форм взаємодії і способів їх втілення повинен тривати. Процес співпраці триватиме також — друга частина «Метаморфоз» відбудеться в Берліні. А результатом, можливо, таки стане мистецький продукт, в історії виникнення якого, сподіваюся, точно не буде місця насильству. 

Читайте також:

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки   [ + ]

1. Ініціаторкою створення Кодексу практики виступила Тереза Стейскалова, письменниця та кураторка в transit.cz. На сьогодні існує коаліція культурних інституцій та організацій, які вибудовують свою роботу на феміністичних принципах згідно з Кодексом. Англійською Кодекс доступний за посиланням: http://feministinstitution.cz/code-of-practice/?fbclid=IwAR2n7L9hXAUbr_Grn6RYi8GPXhHu9FEUhHUT10bGkkikjwifjNS301-CS5Q. Переклад українською опублікований у «Право на істину. Розмови про мистецтво і фемінізм» за ред. Оксани Брюховецької та Лесі Кульчинської. Київ, 2019.
2. Наприклад, проект «Якщо ми й далі спілкуватимемося тією самою мовою, ми приречені відтворювати ту саму історію», який організували у 2014-2016 роках Мікаела Ассолан та Флора Кац у Парижі. Про цей проект можна прочитати в інтерв’ю з Флорою Кац «Фемінізм завжди відкритий для всіх». «Право на істину. Розмови про мистецтво і фемінізм» за ред. Оксани Брюховецької та Лесі Кульчинської. Київ, 2019.
3. У рамках «Метаморфоз» пройшла музична вечірка, організована Women Sound.
4. Виставка проходила в Closer Art Center з 25 травня до 15 червня 2019 року, кураторський колектив: Уляна Биченкова, Жанна Долгова, Валентина Петрова, Анна Щербина.
5. Виставка «Свій простір» пройшла з 30 жовтня 2018 до 5 січня 2019 року в PinchukArtCentre. Кураторки: Тетяна Кочубінська і Тетяна Жмурко.