Серед моїх знайомих є багато музикантів, і майже всі вони з певною регулярністю їздять працювати за кордон. Гастролі симфонічних оркестрів і фолькових гуртів, концерти на холодних вулицях і в помпезних залах, круїзні лайнери і провінційні фестивалі. Я чула різні історії про повсякдення українських музикантів за кордоном і в певний момент зрозуміла, що хочу подивитися на це більш комплексно.
Ідея дослідження виникла, як це часто буває, за пивом. Я зустрілася з другом, який щойно звільнився з українського оркестру, щоб грати на американському круїзному лайнері. Артем вже підписав контракт і отримав візу — наступні пів року він житиме і працюватиме на кораблі. Виявилося, що це не перша його тривала поїздка: раніше він грав в оркестрах у Франції, Англії та Швейцарії, також приблизно по пів року; були і менш тривалі гастролі в країнах ЄС з українськими колективами… Якби я була режисеркою, то, напевно, запропонувала б Артему зняти документальне кіно. Але я соціологиня, тож у нас виходить щось типу фокус-групи, тільки без гайду і в барі. За годину до нас приєднуються ще троє музикантів: Іра, Олег і Сергій, які також мають досвід роботи в українських оркестрах. Тож я замовляю ще пива, вмикаю диктофон, і ми починаємо розмову про їхній досвід трудової міграції.
Мої співрозмовники просять не вказувати, на яких саме інструментах вони грають, на випадок, якщо роботодавцям не сподобається публікація — так їх буде важче ідентифікувати. З тієї ж причини імена героїв і деякі несуттєві деталі змінено.
Цирки
Вперше Артем поїхав працювати за кордон у 2010 році — 7 місяців грав в оркестрі французького цирку-шапіто. Робота була досить важкою — фізично й емоційно. За 7 місяців цирк відвідав близько 170 міст. Режим зазвичай був такий: о 6 ранку вирушають в наступне місто, там розбудовують цирк, грають виставу (часом дві), одразу збираються і зранку їдуть далі.
Музиканти в цирку не лише грають в оркестрі, а й щоразу беруть участь у розбудові цирку: «От є манеж, є такі штори, звідки всі артисти виходять, штори натягуються під такою буквою П, і на тій букві П сидить оркестр зверху. Це називається диба, її будують музиканти», — пояснює Артем.
Працевлаштування було офіційне, але з певними нюансами. Формально Артема наймали на роботу на таких самих умовах, як і місцевих працівників. Він підписав контракт, відповідно до якого його зарплата становила 1400 євро на місяць. Але на руки отримував лише 900 євро. 500 євро, або 36% з кожної зарплати, брав посередник, який допомагав музикантам влаштуватися на роботу в цирк. «То така українська музична мафія», — сміється Артем. Він розповідає, що посередниками між цирком і українськими музикантами зазвичай є українці — старші чоловіки, які поїхали працювати в цирках Західної Європи у 80-х чи 90-х (коли там на таких роботах ще працювали переважно поляки) і тепер «відкривають цей шлях своїм братам, але за доброго срібняка».
У схожих умовах Артем працював також у Швейцарії й Англії, чергуючи ці заробітки з роботою в Україні. Після роботи в цирку у Франції він три роки жив в Україні. Потім поїхав на п’ять місяців до Швейцарії, де також працював у цирку. Повернувся до України і через три роки знову поїхав на заробітки — пів року грав в оркестрі англійської мандрівної опери. Така циклічність пояснюється дуже просто: за словами Артема, пів року роботи за кордоном дозволяли йому відкласти кошти на три роки оренди житла в Україні (зазвичай він орендує квартиру разом з друзями). На інші потреби заробляв граючи «халтури» — наприклад, на весіллях чи в пабах, трохи працював у симфонічному оркестрі. Дохід був нестабільним, доводилося часто позичати гроші (адже ніколи не знаєш, коли наступного разу запропонують грати на весіллі — в таких умовах важко планувати витрати), заощаджувати на їжі. «Вночі граєш “халтуру”, спати лягаєш зранку, в обід встав, пішов на репетицію, там з’їв якийсь хот-дог. Більше граєш — менше їсти хочеш!»
Кораблі
Круїзні лайнери є популярним місцем праці серед українських музикантів. Артем ще не знає, з ким він гратиме в одному колективі, але розповідає, що на кораблях існує такий поділ праці, коли певні сфери діяльності ніби «закріплені» за представниками певних національностей: індійці працюють на кухні, прибирання виконують філіппінці, а музику грають поляки, українці, білоруси. Філіппінців, наприклад, не наймають музикантами тому, що вони просто не мають такої школи, пояснює Артем: у закладах, де навчають європейської академічної традиції, якість викладання недостатньо висока, а місцева музика на лайнерах не затребувана — треба вміти грати європейську класику або джаз: «Їх би найняли, звісно, бо їм можна було би ще менше платити, але просто в них немає інституції, яка підготує до цього».
Компанія, з якою співпрацює Артем, вважається досить вигідним варіантом: там хороші умови праці, а зарплата музиканта починається від 2500 доларів (10% Артем віддає американській агенції — офіційно). Та й загалом круїзні лайнери США вважаються найкращими; гірші умови пропонують італійські компанії, а з грецькими краще взагалі не мати справи. На одному з італійських лайнерів працював Сергій (до того він багато років грав в австрійсько-українському оркестрі). Там він заробляв 1300 євро на місяць. Зарплата на тому самому робочому місці може коливатися від 1100 до 2000 євро, залежно від посередника: «Деякі українські агенції пропонують 1100 євро, а через італійську агенцію можна мати 1500. За одну і ту саму роботу, той самий контракт — різниця в тому, через кого ти проходиш і скільки вони на тобі заробляють. І я чув, що якщо напряму працювати на компанію, то ти будеш отримувати десь дві тисячі». Цю роботу Сергій знайшов через соцмережі — саме так, за його словами, музиканти зазвичай потрапляють на корабель. «Я побачив пост якоїсь тьоті, яка ніби була агентом. Скинув їй необхідні матеріали, і буквально за кілька днів вона відписала, що наш дует взяли… Ніякого договору вона зі мною не укладала, ну, крім переписки онлайн».
Сергій багато розповідає про «бардак» на своїй першій «корабельній» роботі: контракт і квитки на літак надіслали за два дні до вильоту, в контракті майже нічого не було прописано (наприклад, години роботи повідомляли усно), час гри ставили нелогічний («Яка класична музика о 1-й ночі?!»): «Це мав бути такий досвід, який я здобуду в тій компанії і потім піду кудись вище. Так і сталося, але цей досвід був неоціненний», — сміється Сергій.
Зараз він працює на лайнерах американської компанії і від цієї роботи має загалом позитивні враження. Єдиний «мінус», на який скаржиться, — заборона виходити в порту Нью-Йорка. Таке правило для компанії, в якій він працює, ввела міська влада після того, як один музикант вийшов погуляти і не повернувся на корабель — залишився жити у Сполучених Штатах. Такі інциденти траплялися не раз, каже Сергій: «Люди йшли в місто з одним наплічником і залишалися там назавжди».
Український оркестр
Іра й Олег грають в одному українському оркестрі, який доволі часто їздить за кордон, переважно до країн ЄС. Дирекція оркестру укладає договір з іноземною агенцією, що займається організацією концертів, а самі оркестранти формально їдуть у «відрядження», офіційно отримуючи лише добові на харчування (які, звісно, розраховуються за українським стандартом і не відповідають цінам в умовній Австрії). Свій заробіток — у середньому 40 євро за концерт — вони отримують «у конверті». Одні такі гастролі тривають від кількох тижнів до місяця; оркестр грає в середньому один концерт на день. Заробіток не дуже великий, особливо зважаючи на те, що музикантів забезпечують лише житлом, а харчуватися (й організовувати собі певне дозвілля, якщо залишається час і сили піти в якийсь музей) вони мають власним коштом. Однак відносно української зарплати «гастрольні» гонорари є суттєвим бонусом — це в середньому 200 євро на місяць, у той час як ставка в оркестрі починається від 7000 гривень. До того ж таку зарплату вони мають лише останні два роки, відколи оркестру надали статус національного, — до того музиканти отримували 4000 гривень на місяць.
Дубаї
Іра працює в цьому оркестрі третій рік. Раніше вона грала в фольковому гурті, давала приватні уроки музики, а ще викладала в музичній школі в Дубаї. Про роботу в школі вона розповідає найбільше, хоча пропрацювала там лише 4 місяці. «Проблеми почалися ще в Борисполі», — каже Іра. Вона вже здала багаж, коли подзвонив директор (її знайомий, також українець) і повідомив, що змушений негайно закрити школу через конфлікт з орендодавцем. На повернення коштів, витрачених на квитки та житло в Дубаї, Іра не розраховувала, тому вирішила все ж таки не скасовувати поїздку. Протягом місяця вона надсилала резюме і ходила на співбесіди в різні компанії, поки нарешті не влаштувалася на роботу — також викладачкою в музичній школі.
У Дубаї Іра летіла з туристичною візою — контракт мала підписати вже на місці. В другій школі почала працювати неофіційно, бо нібито нових викладачів могли набирати лише в перерві між навчальними семестрами, а вона прийшла після початку навчання. Через 4 місяці роботи їй справді запропонували офіційне працевлаштування, але Іра вирішила повернутися до України. Причиною називає «невиправдання надій»: зарплати, за її словами, вистачало лише на житло і проїзд, а щоб заробити на харчування, доводилося постійно шукати якісь «халтури» — наприклад, грати на відкриттях магазинів чи салонів краси. Пізніше знайомі допомогли їй знайти учнів для приватних уроків, але це не надто покращило ситуацію. Іра також відчувала непевність щодо власного майбутнього після підписання контракту: «Там це так працює: ти підписуєш контракт і маєш віддати свій паспорт роботодавцю на ці два роки. А я не була впевнена, що він — нормальна людина… Ну, от був такий випадок. Там у школі всюди стояли камери… Якось я вирішила на перерві вийти на вулицю. Виходжу — дзвонить директор: “Ти куди йдеш? У тебе урок через пів години”. Кажу: “Я знаю, хочу подихати повітрям”. — “А, ну добре”. Я була в шоці».
Іра вирішила допрацювати до кінця семестру, щоб не підвести учнів перед іспитами. А це був час, коли укладають контракти. Попереджати директора про свої плани вона не хотіла — боялася не отримати останню зарплату, тож їздила в міграційну службу, подавала документи на робочу візу. «В неділю я мала забрати ID, а в п’ятницю сіла на літак». Іра вважає, що її досвід є радше винятком, і зазвичай музикантам у Дубаї більше щастить.
Вулична музика
Олег прийшов у цей симфонічний оркестр одразу після консерваторії і працює тут вже 12 років. Окрім офіційних «відряджень» з оркестром він також їздить за кордон (переважно до Німеччини) грати музику на вулиці. Їдуть невеликим колективом (3-5 людей), зазвичай машиною когось з учасників, рідше винаймають авто і водія. Такі «гастролі» тривають від тижня до місяця і відбуваються під час відпустки влітку, а також взимку — тоді беруть відпустку за свій рахунок. На відпустки за свій рахунок можна використати обмежену кількість днів на рік. З огляду на це (а також на те, що цей час не оплачується), оркестранти вдаються до деяких хитрощів. «У музикантів є певна кількість годин на місяць, які треба відпрацювати. І можна домовитися з іншими музикантами, щоб три тижні пропрацювати плотніше, а тиждень мати вільний. І ще на тиждень взяти відпустку».
Вони грають на вулиці 6-7 годин кожного дня, постійно переїжджають з одного населеного пункту в інший. Зазвичай за день відвідують два міста: зранку грають у маленьких містах, а ввечері — у великих. «У маленьких містечках люди зранку гуляють, ходять на базар, — пояснює Олег, — а ввечері сидять вдома. У великих містах, навпаки, ввечері всі гуляють, п’ють пивко на вулиці, купа туристів…»
Така робота приносить більший дохід, ніж гастролі з оркестром, але водночас передбачає більші ризики. Бувають несприятливі погодні умови, коли туристів на вулицях менше, та й грати під дощем неможливо. Є ризики, пов’язані з житлом — наприклад, коли орендодавець раптом скасовує зроблене завчасно бронювання, а ціни в цей час уже значно вищі. Також музикантів часто зупиняють прикордонники — вочевидь, через українські номери. Одного разу колективу Олега довелося заплатити близько 1300 євро штрафу. Пізніше місцеві пояснили, що їх не мали права штрафувати в тій ситуації, і допомогли оскаржити рішення прикордонної служби. За кілька місяців гроші повернули — правда, вирахували 250 євро податку. Загалом, якщо все складеться добре, кожен музикант заробить 60-70 євро за день.
Історії Артема, Сергія, Іри та Олега подібні не лише тим, що всі вони заробляють на життя музикою і багато подорожують. Їхнім спільним досвідом є також неофіційне працевлаштування та зарплати «в конверті»; посередники, які забирають (часто неофіційно) левову частку зарплати; низька оплата праці відносно стандартів країн еміграції. А ще брак відчуття стабільності і впевненості в майбутньому, зумовлений тим, що контракти укладають на короткий термін і багато робіт є «разовими». У випадку музикантів, які є штатними працівниками оркестру в Україні, періодична робота за кордоном є не додатковим доходом, а обов’язковою умовою, яка забезпечує можливість грати у вітчизняному оркестрі. Міграційні стратегії музикантів різняться, і це призводить до атомізації: кожен музикант залишається один на один зі своїми труднощами, які вони часто схильні сприймати як життєві обставини окремих людей, а не спільну (і системну) проблему.
Така ситуація існує через, з одного боку, умови праці в Україні, а з іншого боку, прагнення роботодавців з «розвинених» країн отримати вищу якість за нижчу ціну, експлуатуючи українських мігрантів. Такий стан речей може бути підважений поступом у напрямку реального, а не лише формального поліпшення умов праці. Але поки такі механізми експлуатації залишаються нормалізованими навіть з боку самих музикантів, а влада пропонує новий проєкт Трудового кодексу, який урізає навіть формальні трудові права, сподіватися на диво не доводиться.