Вагітна жінка на одному з перших мітингів протесту на знак солідарності з Джорджем Флойдом, Дункан-плаза у м. Новий Орлеан. Фото: Julie Dermansky, джерело: Desmog.

До середини квітня цього року на території кампусу Тулейнського університету в Новому Орлеані знаходився величезний дзвін двохсотлітньої давності, який подарував університетові у 1960 році колишній губернатор Луізіани Річард Лічі. Він носив назву «Дзвін Перемоги» і виконував роль університетського символу. В нього калатали під час святкування баскетбольних ігор і початку занять. Існувала традиція торкатися його «на удачу» під час конвокації. За кілька днів до запровадження карантину дзвін із постамента прибрали. Група університетських дослідників з’ясувала, що цим дзвоном свого часу скликали рабів до роботи на плантаціях. 

В офіційному листі президента університету Майка Фіттса до університетської спільноти йшлося про таке: «Страшенно гнітить усвідомлення того, що, по суті, це — рудимент жахливого минулого нашої нації. Тепер, коли ми розуміємо, що історично він був інструментом рабства, далі використовувати цей дзвін для святкувань цілковито суперечить нашим цінностям».

Ліворуч: Студенти Тулейнського університету торкаються двона «на удачу». Праворуч: Дзвін на плантації цукрової тростини, Луїзіана. 

З кінця травня, відколи в США розпочалися масові протести проти расизму і поліцейського насильства під гаслом Black Lives Matter, скидання «расистських» пам’ятників, а також вимоги перейменування вулиць, установ, шкіл, військових баз, що носять «расистські» імена, набули величезного розмаху. Але це загострення боротьби, яка почалася не сьогодні. 

Здебільшого йдеться про пам’ятники й імена діячів Кофедеративних Штатів Америки — невизнаної держави (1861-1865), яка відкололася, спровокувавши Громадянську війну в США. До неї входили південні штати, які економічно процвітали завдяки плантаціям і використанню на них рабської праці, тож прагнули за будь-яку ціну зберегти інститут рабства та білої вищості, яка його виправдовувала.

Схоже, ці пам’ятники виконують роль коріння, яким тримається расизм у свідомості суспільства. Це коріння — в землі, в минулому, але імена — на поверхні, наче паростки для живлення кількасотлітнього трупа, а також його живих прихильників.

Щодо коренів та імен, в американському серіалі «Коріння» (Roots), дія якого відбувається в 1760-х, є така сцена: молодого хлопця Кунта Кінте, нещодавно зловленого в Західній Африці й перевезеного на американський континент, перетворюють на раба. Після перших віроломних спроб втечі й непокори Кунта Кінте опиняється прив’язаним до стовпа, де наглядач його жорстоко б’є, вимагаючи назвати своє ім’я — не те, яке він має від народження, а нове, дане йому власником, на яке він відмовляється відгукуватись і яке означує його як власність, як раба. На питання «Як тебе звати?», що повторюється після кожного удару батогом, хлопець знову й знову повторює: «Кунта Кінте», після чого отримує нові удари. Наглядач обіцяє припинити, якщо хлопець назве своє нове ім’я. Втрачаючи свідомість і стікаючи кров’ю, молодий африканець продовжує шептати «Кунта Кінте», проте в кінці він таки прошепоче «Джим» і впаде без тями. 

Сцена показує один із засадничих методів пригноблення, пов’язаний із позбавленням символічного і пам’яті. Як відомо, Малькольм Ікс взяв собі псевдонім «Х» як означення невідомого імені, колись давно відібраного від його поневоленого предка і втраченого в історичній тяглості поневолення. «Кунта Кінте» — ім’я вільної людини, але він більше такою не є, про це йому нагадуватиме нове ім’я, дане, щоб забути попереднє, щоб втратити приналежність до будь-якої історії, крім історії рабства. 

На перших, найбурхливіших протестах у США колони демонстрантів скандували: «Джордж Флойд! Назви його ім’я!», «Бреонна Тейлор! Назви її ім’я!» та інші імена чорних жертв поліцейського насильства. Ця вимога публічно називати імена постраждалих — «Say His/Her Name!» — одночасно переходила у вимогу вилучити з публічного поля увічнені імена гнобителів. 

Сьогоднішні чорні мешканці півдня, маючи перед очима в публічному просторі символічні фігури поборників рабства, насправді бачать батіг, яким поганяли їхніх предків кілька поколінь назад. Їхні діди й баби жили у період сегрегації та лінчування. Історія дуже свіжа і досі кровоточить, зважаючи на невикорінений расизм у тих його формах, які сьогодні викриває рух Black Lives Matter. 

Десь створюють комісії, які розглядають питання демонтажу, десь протестувальники скидають пам’ятники самі, десь «прикрашають» їх, викриваючи їхню сутність, десь місцева влада допомагає процесові, тоді як президент Трамп обіцяє захистити (білу) американську історію. 18 липня він надіслав озброєні підрозділи федеральних сил у місто Портленд, пояснюючи це тим, що місцева влада «не може справитися» з протестами вже більше 50 днів. 

Неідентифіковані федеральні агенти розганяли мирних протестувальників сльозогінним газом, застосовували кийки та гумові кулі, окремих людей тягнули в машини, не позначені ніякими знаками. Мер міста Тед Вілер назвав дії президента ескалацією конфлікту, а арешти — несанкціонованими, і вимагає негайно прибрати ці війська з міста. Натомість Трамп оголосив план послати федеральних агентів і в інші міста, де протести мають особливо активний характер.

Щодо пам’ятників конфедератам, які стали гарячими точками протистояння, то повільний процес їх усунення з публічного простору триває давно — так само як дзвін на кампусі Тулейна прибрали ще до початку протестів Black Lives Matter. Проте досі по всій країні їх налічується близько 1500, більшість — у південних штатах.

У Новому Орлеані, серці американського півдня, ще 2015 року міська рада прийняла рішення про усунення чотирьох таких пам’ятників: монумента «Битві на площі Свободи», пам’ятника перезиденту Конфедерації Джефферсону Девісу, а також двом генералам Конфедерації — П. Г. Т. Борегару і Роберту Е. Лі. Усі чотири статуї були поступово демонтовані лише протягом 2017 року. Втім, площа генерала Лі, на якій стояв пам’ятник, а тепер стоїть порожній стовп, далі має його ім’я. Продовжує існувати в Новому Орлеані й Джефферсон-Девіс-парквей, одну із ділянок якого громадяни «перейменували» на парквей Анжели Девіс, заклеївши ім’я «Джефферсон» іменем «Анджела».   

Те, що ця довга боротьба супроводжується тяжкими потугами і суперечливою логікою, можна побачити, прослідкувавши історію навіть одного пам’ятника. Наприклад, монумент «Битві на площі Свободи» увічнював повстання 1874 року Білої ліги півмісяця, воєнізованої терористичної організації колишніх конфедеративних ветеранів проти уряду штату Луїзіана. Пам’ятник у формі обеліска був зведений у 1891 році — в період, коли парламент активно приймав закони, що позбавляли більшість чорних американців громадянських прав. У 1932 році, в добу сегрегації, монумент був доповнений офіційною табличкою з поясненням ролі битви в утвердженні білої вищості. Після Руху за громадянські права 1960-х багато жителів міста виступали проти цього пам’ятника як проти символа расизму. Його двічі демонтовували через будівельні роботи на вулиці — в 1965-му та 1989-му, проте щоразу відновлювали, хоча багато мешканців не хотіли цього. Чорні політичні активісти вели наполегливу боротьбу, пам’ятник неодноразово обмальовували й обливали фарбою, тож у 1974-му міська влада на чолі з мером міста Муном Лендрю спробувала вирішити проблему, додавши табличку з написом про те, що «хоча “Битва на площі Свободи” і цей пам’ятник є важливою частиною історії міста, втім, ідеї білої вищості, які він втілює, суперечать філософії та переконанням нинішнього Нового Орлеану». Тим часом Ку-клукс-клан та інші білі націоналісти часто збиралися на акції саме біля цього пам’ятника. 1993 року міська рада проголосувала за переміщення його в закритий музей, проте внаслідок судових позовів від організацій білих націоналістів знову дозволила встановити його, але в «менш помітному місці», де його було не дуже видно за кущами. Це повторне втановлення супроводжувалося бурхливими протестами й арештами, в тому числі арештом чорного політика та лідера Руху за громадянські права Ейвері Александера, якому на той час було 82 роки.

(1) Антирасистські графіті на монументі «Битві на площі Свободи». (2) Затримання 82-річного лідера Руху за громадянські права Ейвері Александера на мітингу під час повторного встановлення монумента «Битві на площі Свободи» в Новому Орлеані, 1993 рік. Джерело: New Orleans Historical.

Монумент і далі обмальовували антирасистськими й антинацистськими графіті. Білі суперматисти називали обеліск символом «білої гордості». Остаточно його демонтували 24 квітня 2017 року — у день, який у штатах Місісіпі, Алабама та Джорджія вважається днем пам’яті Конфедерації. Робітники, що виконували цю місію рано на світанку, були в куленепробивних жилетах і працювали під захистом поліцейських снайперів через погрози насильства.

Повертаючись до сучасних протестів Black Lives Matter, на тлі загальнонаціональної боротьби місцеві активісти стверджують, що після усунення шести пам’ятників конфедератам у місті (два з яких вони скинули власноруч протягом останнього місяця) своєї черги очікують ще одинадцять! 

27 червня величезна хода йшла через місто з «екскурсією по пам’ятних місцях», зупиняючись біля пам’ятників конфедератам, які, на думку активістів і громадськості, мають бути знесені. Біля кожного з пам’ятників відбувалися мітинги з пристрасними виступами. 

До слова, серед тих, хто організовує і проводить заходи, чи не половина — чорні жінки, що відрізняє нинішні протести від Руху за громадянські права 1960-х, у якому лідирували переважно чоловіки. (Групи, видимі практично на кожній акції — New Orleans Worker’s Group і Take’em Down Nola.) Другою відмінністю є величезна підтримка білого населення: якщо ті, хто виступає на мітингах, — здебільшого  чорні, то в колонах біла молодь чи не в більшості. 

Поштовхом до масових протестів стало усвідомлення вразливості чорного тіла і висунення вимоги про те, що його життя має значення. Одне з гасел на протестах — «Чого ми хочемо? Справедливості! Коли ми її хочемо? Зараз!» — говорить про те, що люди втомилися відкладати розгляд питань расистської спадщини, який розтягується в часі на цілі покоління, у той час як чорні тіла гинуть часто і  швидко. Смертність від COVID-19 серед чорного населення в рази вища через їхнє вразливе соціальне становище. Передчасна смерть Джорджа Флойда та інших, чиї імена вигукують багатотисячні натовпи, боляче контрастує з незрушною та застиглою расистською ідеологією, яка височить над живими головами в образі закам’янілих тіл історичних постатей. 

Акція за знесення пам’ятників конфедератам, 27 червня 2020 року, Новий Орлеан. Фото: Abdul Aziz. Джерело: Facebook.

Живе тіло як доказ стало центральною ідеєю есею Керолайн Рандалл Вільямс, письменниці та поетки з міста Нешвілл — ще одного південного міста США. 26 червня вона опублікувала у New York Times текст під назвою «Ви хочете пам’ятників Конфедерації? Моє тіло — пам’ятник Конфедерації»

Починається він зі слів: «Моя шкіра — кольору зґвалтування. Моя світло-коричнева чорнота — свідчення правил, звичаїв та справ Старого Півдня. Якщо є ті, хто хоче пам’ятати спадок Конфедерації, якщо вони хочуть пам’ятників, то що ж, моє тіло — пам’ятник. Моя шкіра — пам’ятник». Згадуючи практику віднесення людини генетично змішаної раси до раси, яка має меншу соціальну могутність, Керолайн каже про себе: «Я — чорна жінка Півдня, і щодо моїх безпосередніх білих предків чоловічої статі — усі вони були ґвалтівниками. Моє існування як таке — реліквія рабства і законів Джима Кроу».

Керолайн походить від чорношкірих жінок, які були домашніми слугами, і білих чоловіків, які мали необмежену владу над цими жінками і ґвалтували їх, потім відкидаючи своїх дітей. Будучи більш ніж наполовину білою, Керолайн, у свою чергу, відкидає своїх білих предків. Втім, не заради забуття, а навпаки — вона вважає, що її тіло, її колір шкіри ставить її у самий центр дискусії про спадок минулого. «Я не просто з Півдня, я — родом з конфедератів… Мій прадід Вілл ріс зі знанням, що Едмунд Петтус був його батьком. Петтус — легендарний генерал Конфедерації, великий дракон Ку-клукс-клану, чоловік, чиїм іменем названий міст Кривавої Неділі в Сельмі. Тож я — не стороння людина, яка висуває ці вимоги. Я — праправнучка. […] Чорні люди, від яких я походжу, були власністю білих людей, від яких я походжу. Білі люди, від яких я походжу, боролися й померли за свою Втрачену Справу. І я спитаю у вас, хто сміє мені казати, що я мушу вшановувати їх? Хто сміє попросити мене визнати встановлені на їхню честь п’єдестали?»1Пер. з англ. О.Б.

У розпалі дискусій Керолайн Рандалл Вільямс також пише на своїй сторінці у фейсбуці: «Для тих, хто й далі доводить, наче Громадянська війна йшла не за рабство, а справою конфедератів було не відстоювання рабства, дозвольте навести вам пряму мову віце-президента Конфедерації. Я дозволяю зараз цьому мертвому білому чоловікові переконати вас, бо Я ВЖЕ ВТОМИЛАСЯ. Ми повинні знати нашу історію для того, щоб вона не повторилася». 

Уривки з «Промови Наріжного каменя» (Cornerstone Speech), яку проголосив у 1861 році віце-президент Конфедеративних Штатів Америки Александер Стівенс, звучать так: «Нова конституція назавжди поклала край усім суперечкам стосовно нашого особливого інституту африканського рабства, оскільки серед нас існує належний статус негрів у нашій формі цивілізації. В цьому була безпосередня причина пізнього розриву і теперішньої революції. […] [наше суспільство] справді відповідає настановам Творця. Не нам ставити під питання мудрість його настанов або підважувати їх. Згідно зі Своїми цілями Він створив одну расу відмінною від іншої, так само як Він створив “одну зірку відмінну від іншої у її славі”. Наша Конфедерація створена на принципах у суворій відповідності до цих законів. Цей камінь, який відкинули перші будівничі, тепер узятий за основу, стане “справжнім наріжним каменем” у нашій новій споруді». І далі: «…цей наріжний камінь має своїм підґрунтям велику істину про те, що негр — не рівня білій людині; що підпорядкування вищій расі в формі рабства — це  його природнє і нормальне становище»2Пер. з англ. О.Б..

Пам’ятний бюст офіцеру конфедерації Шарлю Дідьє Дрьо, Новий Орлеан. Фото ліворуч: Julie Dermansky; фото праворуч: Abdul Aziz. Джерело: Facebook.

Сучасному молодому поколінню в США не близька ця затхла ідеологія. Тож на сьогоднішній день список знесених пам’ятників конфедератам по всій території країни поповнився: у Бірмінгемі протестувальники знесли статую капітана флоту Конфедерації Чарльза Лінна, а мер міста Рендалл Вудфін згодом розпорядився демонтувати «Монумент солдатам і морякам Конфедерації»; у місті Мобіл після того, як розмалювали статую офіцера Військово-морських сил Конфедерації Рафаеля Семмеса, мер міста Сенді Сімпсон прийняв рішення про його демонтаж; 8 червня влада усунула 10-метровий пам’ятник солдатам Конфедерації в Індіанаполісі; в той же день у Луїсвіллі прибрали статую солдата-конфедерата і землевласника Джона Б. Кастлмана; наступного дня міська рада Ешвілла прийняла спільну резолюцію щодо вилучення 50-метрового пам’ятника офіцеру конфедерації й колишньому губернатору Північної Кароліни Зебулону Бейрду Венсу та супровідних пам’ятників Конфедерації, споруджених у центрі міста; у Філадельфії протестувальники розмалювали й почали розбивати пам’ятник колишньому меру та комісару поліції Френко Ріццо, який був противником скасування сегрегації та гомофобом, тож влада пригнала кран, щоб завершити демонтаж; у Нешвіллі повалили статую Едварда В. Кармака — політика й видавця, чиї видання схвалювали лінчування; в Річмонді скинули статую генерала Конфедерації, політика та власника плантацій Вільямса Картера Вікхема; список можна продовжувати.

Проте расизм втілений не лише в пам’ятниках, а у найрізноманітніших аспектах державної та соціальної політики — від криміналізації чорного населення до обмеженості доступу чорних американців до освіти, медицини, культурної репрезентації тощо. Масовий рух Black Lives Matter сьогодні втілюється не тільки у вуличних протестах — це щоденна робота на різних рівнях. Самі вуличні протести набувають різноманітної тематики, їхні гасла трансформуються і доповнюються. 4 липня в Новому Орлеані пройшла акція під гаслом «Чорні студенти мають значення» (Black Students Matter) за перейменування однієї з найкращих шкіл міста — Школи Лашера (Lusher School), названої в честь  державного інспектора з освіти Луїзіани кінця ХІХ ст. Роберта Міллса Лашера, який відстоював Конфедерацію, сегрегацію публічних шкіл і білу вищість. 

Сьогодні у школі через її елітний статус чорні учні й учениці становлять значну меншість, але саме вони вийшли на організований протест. Вони скандували: «МИ ВТОМИЛИСЯ!», вимагаючи змінити расистське ім’я школи; втім, підкреслювали, що не в імені головна річ: «Якщо вони змінять ім’я школи, це не значить, що ми розвернемося й підемо додому. Нам цього недостатньо».

«Сьогодні я хочу розпочати важливу розмову, — почав свій виступ чорний хлопець, стримуючи сльози, — про те, що коїться за стінами цієї школи. Мені йдеться не так про ім’я, яке має ця школа, як про погане поводження з дітьми. Коли я прийшов у Школу Лашера, я вимушений був асимілюватися та прийняти певні норми і правила поведінки цієї школи. Я відчував специфічне ставлення до себе через те, що я чорний, але ще в ранньому віці мені дали зрозуміти, що я повинен про це мовчати і прийняти це. Я так і робив, я постійно відчував цей тиск, але цього року я вирішив порушити мовчанку. Протягом усіх цих років я відчував постійну мікроагресію. Я мав учителів, які недооцінювали мене через те, що я чорний, я їм не подобався через те, що я чорний».

Інша дівчина розповіла: «Моя мама доклала багато зусиль, щоб я потрапила в цю школу, вона буквально молилася за мене, бо у цьому місті можливостей отримати хорошу освіту — одиниці. Завдяки цій школі я вмію писати, вмію читати, вмію критично мислити. Між тим, я знаю, що тут відбувається, і мій досвід — це й досвід багатьох інших. Вони не беруть до уваги наш досвід. Змінити це — справа нашої спільноти, і це — антирасистська робота». 

Сьогоднішній рух Black Lives Matter — це спроба, серед іншого, вивести в символічному полі на перший план досвід чорних людей, прагнення переосмислити й артикулювати його, а для білих людей — спроба зрозуміти його. Сьогодні звертаються до чорних авторок і авторів, яким вдавалося транслювати цей досвід. Один із таких — Джеймс Болдвін, письменник і борець за громадянські права, який називав расизм огидним дитям економічної системи, що продукує нерівність і несправедливість. The New Yorker передрукував його есей «Лист із краю моєї свідомості» (Letter from a Region in My Mind) 1962 року, уривок з якого я хочу навести тут:

«Негрів у цій країні — а “негри” як такі, висловлюючись точною або юридичною мовою, існують саме тут і ніде більше — справді навчають зневажати самих себе з моменту, коли їхні очі відкриваються назустріч світові. Цей світ — білий, а вони — чорні. Білим людям належить влада, і вони вищі за чорних. Влада належить білим людям, що означає їхню вищість щодо чорних (за своєю суттю, тобто: Бог так постановив), і світ незліченними способами вчить розуміти і відчувати цю різницю, а також боятися її.

Задовго до того, як чорне дитя відчує цю різницю, і набагато раніше, ніж воно її зрозуміє, воно почне реагувати на неї, воно буде підконтрольне їй. Кожне зусилля дорослих, які намагаються підготувати його до долі, від якої вони не в силах його захистити, змушує його потай і з жахом розпочати очікування, не розуміючи, що відбувається, своєї загадкової і невблаганної кари. Воно має бути “хорошим” не лише для того, щоб вдовольнити батьків чи уникнути їхнього покарання; за спиною батьківського авторитету стоїть інший, безіменний і безликий, якому нескінченно важко догодити, і він бездонно жорстокий.

І це просочується у свідомість дитини через тон голосу її батьків у той час, коли її повчають, карають чи голублять; у раптовій, неконтрольованій ноті страху, яка чується в материному чи батьковому голосі, коли дитина перейшла якусь конкретну межу. Вона не розуміє, що це за межа, і вона не може отримати пояснень щодо неї, і це досить сильно лякає, але страх, який вона чує у голосі дорослих, лякає ще більше.

Страх, який я чув у голосі мого батька, наприклад, коли він зрозумів, що я справді вірю, що можу робити все те саме, що може робити білий хлопець, і маю конкретні наміри довести це, був зовсім іншим, аніж страх, який я чув, коли один із нас хворів, або упав на сходах, або забрів далеко від дому. Це був інакший страх: страх що його дитина, кидаючи виклик установкам білого світу, ступає на шлях згуби»3Пер. з англ. О.Б..

Учасники й учасниці Black Lives Matter влітку 2020 року вважають, що світ уже ніколи не буде колишнім. Світ не повинен бути «білим», він повинен бути різноманітним і належати всім. І в контексті цієї боротьби одна з чорних організаторок новоорлеанських протестів Анджела Кінлав зазначає, що участь білих людей має полягати в тому, щоб проводити антирасистську роботу серед інших білих людей.

Поруч з масовими акціями люди проводять невеличкі: так, мешканці «переважно білих» районів міста регулярно збираються на кількох видимих перехрестях вулиць на акції «9 хвилин на колінах» (протягом 9 хвилин поліцейський Дерік Шовін душив Джорджа Флойда). Зазвичай на них можна побачити кілька десятків білих людей (деякі з дітьми) з плакатами на підтримку Black Lives Matter, які мовчки вклякають на одне коліно.

Читайте також:

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки   [ + ]

1. Пер. з англ. О.Б.
2, 3. Пер. з англ. О.Б.