Освіта в руїнах: матеріальність Університету в пострадянському просторі

Ми повинні зрозуміти, що Університет — це інституція в руїнах, і задуматись над тим, що означає проживати в цих руїнах, не піддаючись романтичній ностальгії.

Bill Readings (1999, p.169)

Життя у великих містах України привчає співіснувати з численними сліпими плямами у колективній пам’яті. Проте у цієї відсутності зазвичай є колір і форма. Ба більше, ця уявна порожнеча на тілесному рівні виявляється цілком протилежним — масивними фасадами сірих бетонних радянських проєктів. У реальності не такі ці фасади і сірі, не завжди бетонні, і що означає «радянські»? Ми існуємо в мікрорайонах, більшість яких були сконструйовані соціально та фізично у 60–90-х роках минулого століття. Плани цих мікрорайонів, ідеї та структури обговорювались ще до їх матеріального втілення в архітектурних газетах та журналах. До того як бути реалізованими, ці проєкти конструювались у ментальному просторі. Сьогодні вони існують так, немовби не мають історії, як руїни епохи, яку не можна називати. І якщо спальні райони (Троєщина, Русанівка, Виноградар, Чоколівка та інші) мають значення як приватні житлові площі, де здійснюється купівля-продаж, а культспоруди («Тарілка», готель «Супутник», Будинок меблів, Будинок одягу та інші) потрапляють у поле зору як центральні туристичні та естетичні об’єкти, то чимало інших (зупинки, поліклініки, автостанції, газетні кіоски, дитячі майданчики тощо) залишаються безіменними та невидимими. На межі видимого і невидимого перебувають університетські та інститутські містечка (кампуси).

Сьогодні дається взнаки виразна неефективність цих будівель. Їхні душні влітку і холодні взимку бетонні аудиторії нагадують про ціну публічної некомерційної освіти. Естетичне захоплення співіснує з фізичним некомфортом немов посеред античних руїн. Різниця лише в тому, що ми не випадкові турист_ки, а студент_ки, викладач_ки і працівни_ці в цих спорудах. Що ж означає в теперішній Україні «бути в університеті» не лише інтелектуально, а й фізично?

Корпоративізація університетів уже давно не є проблемою одних лише «західних» університетів (Readings). У 2010-х роках у стінах НаУКМА активно обговорювали насадження специфічно розмитої корпоративної етики (Сковорода, № 2). І прихильни_ці, і противни_ці організовували конференції, дискусії, публікації. Врешті маємо факт реорганізації українських університетів у дусі ієрархічної корпорації. Така система вищої освіти подається під назвою Болонської, що в ідеалі мало б символізувати відсутність кордонів (мобільність студентів, універсальність кредитної системи), свободу у виборі і наповненні дисциплін (як для викладачів, так і для студентів). У реальності ж Болонська система призводить до прекаризації праці викладач_ок, аспірант_ок та обмеження фінансування навчального процесу державою ¹У дослідженні описаний інституційний тиск на працівни_ць та викладач_ок закладів … Continue reading, а слідом сприяє елітизації освіти. Особливістю впровадження Болонської системи в Україні є її негнучкість у пострадянських реаліях, зумовлена не лише консервативним бюрократичним апаратом і перебудовою економіки з соціалістичної на неоліберальну, а й недофінансуванням закладів освіти ²Асоціація міст України регулярно звітується про хронічне недофінансування … Continue reading. Це означає, що ідейне оновлення впроваджується у все ще радянській інфраструктурі: «попередній устрій розпадається, і спосіб виробництва вбирає в себе результати цього розпаду» (Лефевр, ст. 14). Не дивно, що корпоративний університет зустрічає опір не лише студентства, а й самої матеріальності бетонних будівель.

В українських реаліях на рівні візуальної репрезентації університетська інфраструктура це поєднання «стародавніх» приміщень (єзуїтських колегіумів, православних семінарій, технічних інститутів другої половини ХІХ — початку ХХ століття), радянських бруталістських, конструктивістських будівель і т. зв. євроремонту часів незалежної України. На перший погляд, таке нашарування часів і стилів могло б свідчити про гетерогенність та інклюзивність університетської спільноти. Але при більш тривалому спогляданні можна помітити, що євроремонт діє тут як цвіль — як вірус, який проникає в структури і підриває їх зсередини. Пластикові вікна і двері у барокових будівлях, вкраплення кондиціонерів на бетонних фасадах модерністських корпусів, рекламні банери вздовж стін — усе натякає, що дискурсивно університет змінюється і є зовсім не тим, чим видається спершу.

Освіта в бетонних руїнах: Україна

Соціальний простір — історичний, а тому хоч яким би ми уявляли собі теперішній університет, він неодмінно включатиме в себе спадок минулого. В такому випадку видається фантастичною картинка, яку малюють освітні управлінці: автоматично та непроблематично класичні заклади вищої освіти трансформувались у болонські університети. В обхід цілої епохи ідейної «побудови комунізму», яка відбувалась усе-таки не лише на папері. 

Збудоване середовище, яке мало б матеріалізувати соціалістичну програму, звісно ж, функціонувало альтернативно навіть за СРСР. Дослідниця Каролін Гамфрі зауважує: «Структури і поверхні діяли не шаблонно оформлюючи ідеї, а як дзеркала, які змінювали напрям цих ідей і збочували їх» (Humphrey, 2005, p. 40).

КНУ ім. Тараса Шевченка

Одним з найбільш міфологізованих в Україні є кампус університету імені Т. Шевченка на ВДНГ (автори проєкту: архітектори В. Ладний, М. Буділовський, співавтор Л. Коломієць, конструктори В. Дризо, співавтор І. Шапіро (Київпроект)). Однією з найвідоміших є легенда про те, що проєкт КНУ на ВДНХ будувався за шаблоном якогось бразильського інституту, а тому виявився некомфортним в українському кліматі. Але опосередковано ця ідея  вказує на те, що радянські модерністські проєкти другої хвилі ³Йдеться про період 60–80-х років в архітектурі, під час якого говорять про … Continue reading були більш тенденційними, ніж унікальними. О. Радинський, О. Биков, О. Бурлака вбачають у проєкті КНУ на ВДНХ спробу слідувати канонам японського метаболізму (Bykov A., Burlaka O. & Radynski O., 2015), популярного на просторах СРСР у 80-х роках (що підтверджується і словами дослідника радянської архітектурної історіографії О. Шуби). Кійонорі Кікутаке, засновник цього стилю, наголошував на необхідності проєктування незавершеної структури. Архітектурний ансамбль задумувався як взаємозалежна конфігурація блоків і переходів, яку можна доповнювати пізніше без втрати композиції. 

Ось як описували майбутній проєкт КНУ в журналі «Строительство и архитектура»: «Комплекс споруд радіофізичного, кібернетичного та механіко-математичного факультетів зі своїми спорудами перспективного розвитку і науково-дослідницькими корпусами вирішений у вигляді структури, яка розвивається. Всі блоки пов’язані наземними теплими переходами між собою і з навчально-лабораторним блоком фізичного факультету, їдальнею, будівлею загальноуніверситетських кафедр, ректоратом та актовим залом. Своєю чергою цей комплекс споруд підземним переходом пов’язаний з навчально-лабораторними та науково-дослідними спорудами геологічного, географічного, біологічного та хімічного факультетів» (Ладный, 1974, ст. 17). Звісно, цей проєкт виявився реалізованим зовсім не в тих обсягах, що планувались. Лише частина корпусів були побудовані.

Можна романтизувати університет як незавершений проєкт, як інституцію, яка постійно трансформується. Проте в реальності така ідея є радикальною, є політичним проєктом. Сьогодні неможливе інституційне визнання порожнього місця як простору для нового. Все має бути покрито, категоризовано і зафіксовано. Виявляється, університет уже просто не може собі дозволити мислити альтернативу, залишати непрояснені зони, порожні місця. Адже якщо не використати потенційність, її використає ринок. Простір комодифікується з неймовірною швидкістю. І університети не стають винятком. Так, навіть масштабні модерністські проєкти минулого століття включені у товарний обмін. Тепер жодна ідея не може існувати окремо від законів ринку.

Майстерно розіграну сцену комерціалізації пустого можна спостерігати на території кампусу КНУ на ВДНГ. У 1970-х «Характеризуючи процес капітального будівництва, тодішній ректор навчального закладу М. У. Білий зазначав, що воно ведеться з урахуванням перспектив розвитку Київського університету, сплановано пофакультетно, біля кожного корпусу було сплановано залишати велику резервну площу, що б дало змогу в майбутньому, в разі необхідності, розширити корпуси». Як відомо, «в майбутньому, в разі необхідності» уже неможливо розширити корпуси чи навіть уявляти розширення корпусів. Адже вже сьогодні більш необхідною виявилась побудова ЖК «Сонячне місто».

Право на порожнечу виявляється боротьбою за потенційність. Університет не має включатися в неоліберальну логіку ефективності та продуктивності. «Сказати, що ми не можемо відродити чи відбудувати Університет не означає визнати безсилля; це означає наголосити на тому, що академіки повинні працювати без алібі, як це робили найкращі з них» (Readings, 1999, p.171). Так, потрібно наголосити на принциповій некомодифікованості університету, який попри це потребує власного місця.  

КПІ ім. Ігоря Сікорського

Логіка реконструкції КПІ була дещо інакшою, адже комплексний проєкт цього інституту розроблявся КиївЗНДІЕП ⁴Український зональний науково-дослідний і проектний інститут по цивільному … Continue reading «для прискорення науково-технічного прогресу» у 1984 році (за кілька років до моменту, коли стало зрозуміло, що СРСР не візьме участі у цьому процесі). «Довгі роки інститут розвивався стихійно, без жодного композиційного замислу. Головний навчальний корпус втратив чільне місце в ансамблі, ускладнились транспортні та пішохідні зв’язки між спорудами. На території інституту перебувало багато об’єктів, не пов’язаних з навчальним процесом». (Ковальский, 1985, ст. 2). Варто зазначити, що Київський політехнічний інститут було засновано ще 1898 року. А тому в комплексі його споруд спершу були самі лише довоєнні будівлі. Під час Другої світової війни багато корпусів інституту було знищено. Тому вже у 80-х роках замість хаосу історичних надбудов і перебудов пропонувалось реконструювати ВНЗ через матеріалізацію могутності технічного інституту в бруталістській архітектурі. «Ядром композиції стала центральна площа, своєрідний форум, утворений комплексом нових споруд — навчально-лабораторним корпусом загальнотехнічного факультету, бібліотекою та актовим залом» (2).

«Чесність матеріалу», така важлива для архітектури бруталізму, сьогодні стала домінантою в образі модерністського кампусу КПІ — неякісний бетон старішає, покривається нальотом та слідами від вологи.

Водночас у цій простій формі вдалось реалізувати сміливу ідею, висловлену Лиховодовим щодо принципу проєктування університету: «У комплексі не потрібно шукати бібліотеку, актовий зал, їдальню — вони схожі “на себе”» (ст. 5). Справді, кампус КПІ наративно чіткий і зрозумілий: просторі приміщення, шляхи, майданчики — всі вони вказують на прагнення зробити технічну освіту доступною великій кількості населення.

Проте на відміну від університету на ВДНГ, тут новизні і потенційності було відведено чітке місце — у бібліотеці. Щойно потрапляєш усередину, увагу захоплює порожнеча, яка пронизує всі шість поверхів будівлі. Рух студентів, викладачів, працівників циркулює по спіралі навколо невідомого і не висловленого. 

НаУКМА

У Києві є багато інших інститутів та університетів, чиї навчальні корпуси та гуртожитки були зведені у 60–80-х роках. Наприклад, Національний авіаційний університет, Київський національний університет будівництва і архітектури, Київський національний університет технологій та дизайну. Однак, зважаючи на відносно нетривалу та неконтроверсійну історію цих інституцій, радянський період їхнього існування залишається видимим і наративно, і візуально.

Але у Києві є також інституції зі складнішою історією. Києво-Могилянська академія, наприклад, не існувала під час СРСР. Ба більше, на місці академії з 1967 по 1995 рік діяло Київське вище воєнно-морське політичне училище. Ці 27 років змінили майбутню академію. Реконструкція Київського вищого військово-морського політичного училища відбувалась як частина перепланування Подолу. Замість садів виникли два плаци для муштри, замість нерегулярної забудови — 4-й корпус казарми та клубу, який замкнув територію у межах двох кварталів.

Сьогодні можна говорити про травматичність такої історії для нового університету. На сайті, в публічних дискусіях, лекціях про історію університету мова йде майже виключно про барокову архітектурну спадщину університету (про реконструкцію Староакадемічного корпусу, про бурсу, будинок Галшки Гулевичівни). У той час як третину університетської інфраструктури займає 4-й радянський корпус, про нього не прийнято говорити. В НаУКМА так старанно намагаються конструювати історію елітної освіти, що виключення з неї воєнного політичного училища виглядає навіть парадоксальним.

Цікаво, як барокова архітектура стає прикриттям для адміністративних репресій. Під приводом реконструкції Староакадемічного корпусу у 2012 році було витіснено геть з академії неугодний Центр візуальної культури. Барокові будівлі стають центральними ідейно, вони виправдовують фізичну недоступність університету (закрита територія, непристосованість для людей з інвалідністю, відсутність гуртожитків поблизу кампусу тощо) та ідейну ексклюзивність освіти. Не дивно, що і територія навколо університету — комерціалізований простір Контрактової площі, Іллінського скверу перед Культурно-мистецьким центром НаУКМА — немовби існує окремо від цієї закритої спільноти.

Соціалістична архітектура під питанням: Німеччина

У різних країнах досвід переозначення радянської модерністської спадщини (неомодерністської / модернізму другої хвилі / повоєнного модернізму) складається неоднаково. В Україні можна говорити про амнезію стосовно радянської архітектури: її вивчають дуже вибірково, надаючи перевагу авторським проєктам та ігноруючи типові. Натомість, до прикладу, в Німеччині, за словами історіографа архітектури Олександра Шуби, можна говорити про шизофренічну пам’ять — де нічого не забувається. Одразу після падіння Берлінської стіни у 1989 році починаються дискусії стосовно цінності соціалістичної забудови. Очевидно, що знакова подія об’єднання Німеччин, яка ознаменувала падіння «залізної завіси» і знищення репресивної держави, обмежувала можливість трактування соціалістичної спадщини цієї держави як історичного артефакту. Згідно з Марком Ешеріхом, у перші роки після об’єднання побутував публічний консенсус — архітектура 1960–1970-х років не може бути культурною спадщиною нової демократичної Німеччини (Escherich, 2012). 

У Німеччині дискусія зсунулась не в останню чергу через те, що статус пам’яток першими отримали в’язниці Штазі та залишки Берлінської стіни. Поворотною Ешеріх вважає зустріч Німецького національного комітету зі збереження пам’яток у 2007 році, тема якої — «1960 і далі — занепад спадщини?». З цієї події починається розлога кампанія з обговорення та прийняття соціалістичної архітектури. Серед її цінних характеристик виділяли створення відкритих публічних просторів, розвиток будівельної індустрії та розробку типових проєктів, які зумовили появу великої кількості освітніх та соціальних споруд. Ба більше, у нульових з’являються дослідження перцепції т. зв. Zonenkinde ⁵Мова йде про книгу Яни Гензель (Jana Hensel (2002). Zonenkinder, Rowohlt, Reinbek bei Hamburg). — Прим. авт. — людей, які народились наприкінці 60-х — на початку 70-х років. Їхнє дитинство і юність співпали з розбудовою соціалістичної архітектури. Врешті повоєнна архітектурна спадщина виявляється не такою й однозначною. Сьогодні в Німеччині проблема знищення архітектурної спадщини артикулюється більш відверто: «Існує значна різниця між політично чи економічно вмотивованим демонтажем історичної спадщини та демонтажем у результаті суспільного обговорення і консенсусу» ⁶Марк Ешеріх посилається на слова Ганса-Рудольфа Маєра (Meier, Hans-Rudolf (2011). Denkmalschutz für … Continue reading.

Прикладом політично та економічно вмотивованого знищення інфраструктури може бути історія зі знесенням будівлі технічного інституту в Потсдамі. Інститут займав триповерхове приміщення в центрі міста. Спроєктована Вебером, Мерцем, Літцом та Гьодіке у 1970-х, споруда слугувала місцем відпочинку для студент_ок, викладач_ок та містян_ок, оскільки створювала затишний публічний простір, і водночас була місцем для циркуляції учасни_ць навчального процесу. У 2009 році міська адміністрація прийняла рішення знищити функціоналістські будівлі в центрі міста і відновити його «оригінальний» образ. За цією ідеєю стоїть політика туристифікації та джентрифікації міста. Представники влади і бізнесу Потсдаму вирішили спекулювати на кайзерівській історії міста, а для цього її потрібно було реконструювати. 

У 2018 році, попри протести студент_ок, будівля інституту була знесена. Сьогодні ведеться боротьба за гуртожитки, які забезпечували відносно недорогим житлом у центрі міста студент_ок. А також під загрозою опинилось приміщення науково-дослідного інституту Rechenzentrum, де сьогодні розміщуються творчі майстерні. Історія останнього політизована не меншою мірою. Раніше поруч з місцем, де в НДР побудували науково-дослідний інститут, розташовувалась гарнізонна церква, у якій Гітлер символічно через тиснення рук приймав владу від рейхспрезидента Німеччини Пауля фон Гінденбурга. Сьогодні ж відновлення знищеної гарнізонної церкви, сумнівне з політичної точки зору, стало приводом до агітації за знищення інституту, де мають можливість дешево орендувати майстерні мист_кині та дослідни_ці Потсдаму.

Схожа доля могла б спіткати і приміщення університетської їдальні (менси) Баугаузу у Веймарі. Університетська їдальня проєктувалась за результатами конкурсу серед студентства і була збудована у 80-х у парку біля університету. З того часу вона виконувала свою функцію закладу харчування, була місцем неофіційних обговорень та відпочинку. У 2009 році було прийнято рішення про розміщення на її місці музею Баугаузу, адже адміністрація університету давно підшуковувала місце для архіву робіт і для Веймару такий музей став би вигідним туристичним проєктом. Проте група студентів та працівників університету висловили незгоду з таким рішенням. Була створена група Mensadebatte («Дебати про їдальню»), учасни_ці якої запустили медіакампанію, націлену на публічну дискусію про цінність соціалістичної архітектури. 

Цікаво, що аргументи активіст_ок не обмежувались закликами зберегти менсу як естетичний твір неомодернізму чи як історичне свідчення епохи (Fritz, Moritz und Kirfel, Florian, 2012). Окрім питання про внесення їдальні до списку пам’яток архітектури, не менш важливими виявились ще два. По-перше, університетська їдальня в міському парку засвідчувала присутність університету в житті міста, студент_ки, викладач_ки, працівни_ці університету постійно перебували в публічному просторі і взаємодіяли з містян_ками. По-друге, будівля була зведена у 1983 році, термін її експлуатації було не вичерпано, а тому постало питання про сталість (sustainability) планування та архітектури. Переозначення цієї архітектури призвело до формування нового її образу — відносно нової та функціональної будівлі, яка пов’язує університет Баугаузу з містом Веймару. Через місяць емоційного та широкого обговорення міністерство культури Турингії відмовилось від ідеї замінити менсу в парку музеєм Баугаузу. Проте ця дискусія запустила новий процес з дослідження історії менси та інших пам’яток соціалістичної архітектури, університет організував семінар та окремий курс, аби активістська ініціатива тривала в дослідженні. За результатами цієї роботи у 2011 році їдальня в парку отримала статус пам’ятки архітектури міста Веймар.  

***

Можливо, університетське знання за визначенням не може бути революційним. Можливо, університет корпоративізувався на 100%, і ніщо не зупинить його інкорпорацію в ринкову економіку. Але, можливо, сама конфігурація матеріальної інфраструктури, потоків студент_ок та сумнівний статус інтелектуальної праці унеможливлять легку асиміляцію університету в неоліберальну логіку. 

За консультацію щодо ситуації в Німеччині вдячна Галині Сухомудь та Олександру Шубі

Текст опублікований у рамках журналістського проєкту «Некультурний простір». Проєкт реалізовано за підтримки Фонду ім. Рози Люксембург в Україні.

Фото, окрім підписаних, є частиною фотоматеріалу  Дарини Мамайсур, зробленого в рамках проєкту.

Література:

Bykov A., Burlaka O. & Radynski O. (2015). “Superstructure”: 11 Projects That Defined Kiev’s Soviet Modernism. https://www.archdaily.com/614062/superstructure-11-projects-that-defined-kiev-s-soviet-modernism

Escherich, Mark (2012). Die Aneignung der Ostmoderne durch die Denkmalpflege. Denkmal Ost-Moderne. Aneignung und Erhaltung des baulichen Erbes der Nachkriegsmoderne. Berlin: jovis Verlag GmbH. pp.10–26.

Fritz, Moritz und Kirfel, Florian (2012). Mensadebatte Weimar. Über die strategische Organisation einer Initiative und deren Rahmenbedingungen. Denkmal Ost-Moderne. Aneignung und Erhaltung des baulichen Erbes der Nachkriegsmoderne. Berlin: jovis Verlag GmbH. pp.156–166.

Humphrey, Caroline (2005). Ideology in infrastructure: Architecture and Soviet imagination. Journal of the Royal Anthropological Institute (N.S.) 11, pp. 39–58.

Readings, Bill (1999). The University in Ruins. Cambridge: Harvard University Press. 229 p.

Андрущенко, Н. (1982). Киевский Государственный университет им. Т. Г. Шевченко. Архитектура СССР : ежемесяч. теорет., науч.-практ. журн. 1982 г. № 6 — С.34–35 : ил.

Вовк, Л. И. (1987). Прогрессивные конструкции в архитектурном облике КПИ.  Строительство и архитектура, 1987, № 8. С.16–17 : фото, рис.

Довгалюк, В. И. (1985). Решение общественного центра. Строительство и архитектура, 1985, № 12. С. 6–7 : фото.

Дубинская, А. (1965). Новый корпус Киевского университета. Строительство и архитектура, 1965, № 6, С. 26–28 : планы, фото.

Ковальский, Л. В. (1985). Вуз смотрит в будущее. Строительство и архитектура, 1985, № 12. С.1–4 : фото.

Ладный, В. (1974). Новый комплекс Киевского государственного университета. Строительство и архитектура, 1974 г., № 11, С.17–18 : планы, фото.

Лиховодов, В. И. (1985). Шаги строительства КПИ. Строительство и архитектура, 1985, № 12. С. 5 : фото.

Товстенко, Т. Д. (1987). Преемственность развития архитектурно-ландшафтной среды в ансамбле КПИ. Строительство и архитектура, 1987, № 9. С. 24 : фото.

Читайте також:

Будівлю кінотеатру «Краків» розібрали до каркасу

Мережі кінотеатрів: досвіди альтернативної взаємодії

Привиди київських руїн