Освоєння «остмодерну» через охорону пам’яток історії та культури

Стаття Марка Ешеріха (Mark Escherich) є частиною збірки статтей «Пам’ятки остмодерну. Освоєння та збереження архітектурної спадщини повоєнного модернізму» (2012), що осмислює явище «остмодерну» в архітектурі та містобудуванні Східної Німеччини. Цей термін використовується для позначення повоєнного модернізму Німецької Демократичної Республіки, чиї зразки архітектури й містобудування після возз’єднання Німеччини опинилися на звалищі історії.

Саме поняття «остмодерн» вказує на інакшість цих пам’яток, їхню відмінність від західного модернізму. Ця інакшість досить довго таврувала «остмодерн» як типову сіру та похмуру архітектуру, що не мусить зберігатися для наступних поколінь, адже збудована вона від самого початку як тимчасова. Частина зразків «остмодерну» була знищена чи перебудована до невпізнаваності, але навколо деяких з них у 2000-х роках зародився активістський рух і дискусія між пам’яткознав_ицями, дослідни_цями, активіст_ками та суспільством. Разом вони призвели до початку довгого процесу освоєння «остмодерну», повернення архітектурних пам’яток цього періоду в площину пам’яткоохорони. Це освоєння, хоч і зі значними втратами, триває і досі. 

Переклала Марина Ларіна

Сучасна дискусія щодо ставлення до архітектури 1960-х та 70-х років виникла на території західної частини Федеративної Республіки внаслідок закінчення першого життєвого циклу будівельного фонду цього періоду. У східній частині країни ця дискусія безпосередньо пов’язана з трансформацією суспільства 1989-90 років. Зникнення не тільки політичних пам’яток, меморіальних дошок і настінних написів, а й тисяч будівель і будівельно-просторових ансамблів починаючи з 1990 року стало наслідком радикальних змін, що охопили всі сфери життя. Перебудови та реставрації сприяли ще більш глибокому візуальному оновленню міста. В інших суміжних сферах життя рефлексія з приводу докорінних змін у Східній Німеччині проходила не під час, а після інтенсивних 1990-х років. Стало очевидно, що значну кількість найбільш цінних архітектурних пам’яток часів НДР вже було або зруйновано, або перебудовано. Так архітектурні пам’ятки епохи НДР зникли для її нащадків. Цей досвід втрати, типово для історії охорони пам’яток культури, поновив інтерес до вцілілих зразків «остмодерну». Крім галузі історіографії архітектури та планування, яка разом з історією повоєнного модернізму НДР вже тривалий час перебуває у фокусі дослідни_ць, креативна молодь, дизайнер_ки, архітектор_ки та автор_ки взялися цього разу за відкриття архітектури та містобудування 1960-х і 1970-х років. Їм імпонують не тільки естетичні якості, а й соціально-політичні завдання, які стояли за будівництвом будинків культури чи доступного житла в центральних районах міста. Тому вони виступають проти нерозбірливого неоконсервативного знецінення цієї епохи в історії міст. Звісно, визнання пам’яток шляхом інституційної охорони відбувалося повільніше, адже відомства з охорони пам’яток діють в інтересах громадськості, якій архітектурно-культурний осад НДР здавався таким же застарілим, як і сама держава.

Проблеми

На перший погляд, з обох боків залізної завіси сфера охорони пам’яток історії та культури виступає проти повоєнного модернізму. Ця аісторична архітектура зі зведеними на короткий період часу будівлями вважається нібито непридатною для передачі майбутнім поколінням та пристосування до сучасних стандартів. З погляду на держави колишнього Східного блоку деякі аргументи здаються ще більш вагомими, ніж на Заході Німеччини. Важливо те, що цей архітектурний спадок репрезентує політичну систему, яку (нарешті) вдалося перемогти. Значення архітектури як свідчення історичного, як мінімум соціально-політично завершеного відрізку часу, хоч і мало б викликати інтерес сфери охорони пам’яток, але у випадку «остмодерну» не спрацювало. Річ у тім, що соціалістична модель суспільства та часи НДР в цілому настільки дискредитовані, що суперечливість охорони культурного спадку цієї епохи не є випадковою.

У перші роки після об’єднання Німеччини панувала згода, що архітектурні споруди 60-х та 70-х років у нових федеральних землях у жодному разі не можна вважати пам’ятками культури. Відповідно, одними з перших до списку пам’яток культури потрапили в’язниці Міністерства державної безпеки та релікти внутрішньонімецьких прикордонних споруд як нібито свідчення відсутності культури тієї епохи. Що стосується артефактів архітектури та міського проєктування, згідно з завбачливими порадами Німецького національного комітету у справах охорони пам’яток історії та культури, причини для їх охоронного статусу так і залишалися документально «мало обґрунтованими».

Вже в 1990 і 1995 роках пропонувалося сприймати часи НДР як завершену історичну епоху, а її архітектурні об’єкти — як потенційні пам’ятки. Фактично ж тодішні заклики до збереження історичних пам’яток, у тому числі будівель пізньої епохи НДР, дали незначні результати. Тоді неможливо було розглянути базові питання щодо відбору та надання оцінки в рамках інвентаризації та способу утримання нетипових об’єктів. Значним кроком вперед став з’їзд Німецького національного комітету у справах охорони пам’яток «1960+ — втрачений спадок?» 2007 року. 

Архітектурний спадок «остмодерну»

Крім ідеологічного походження, специфічні ознаки повоєнного соціалістичного модернізму ускладнювали процес його прийняття суспільством. Центральні міські простори, створені в 1960-х та 1970-х роках, в таких містах, як, наприклад, Карл-Маркс-Штадт¹Нині — Хемніц. — Ред., Магдебург чи Берлін, є не лише прикладами втілення концепції інтернаціонального модернізму: надолуження модернізму з кінця 1950 років жодним чином не означало відмову від просторовоcті в будівництві шляхів сполучення «Національним фондом відновлення» (руху «Національне будівництво»)²Рух, заснований у 1951 році для втілення великих будівельних проєктів. Рух … Continue reading. Держава все ще розглядала простір як поле для власної репрезентації. За словами Ульріха Гартунга, таким чином «особливу, більш колективну інтерпретацію модернізму протиставили культу свободи на Заході». Сприятливе ставлення до відкритих публічних просторів було необхідним для цього протистояння та ґрунтувалося, в свою чергу, на праві держави розпоряджатися землею. Застороги щодо модернізму у містобудуванні посилювалися за рахунок неприхильності до НДР, яка ще й наважилася будувати пам’ятники власній історичності. Крім символічних монументальних споруд 1950-х та 1960-х років, застороги стосувалися інструменталізації сучасної інституційної охорони пам’яток історії та культури. Сфера охорони пам’яток почала видавати деякі з новозведених будівель за пам’ятки культури, присвоюючи таким чином історичність молодій державі в пошуках власної легітимації. Інвентаризація «пам’яток соціалістичного розвитку», постановлена «згори» та прискорена в 1970-х і 1980-х роках, досі зачіпає багатьох її свідків серед людей, пов’язаних з охороною пам’яток.

• 

• 

Економічні та соціальні умови в НДР були особливими. Вони сприяли всеохопній індустріалізації будівельної справи та державних програм для будівництва громадських і освітніх закладів. Такої великої кількості завчасно виготовлених будівельних елементів і ідентичних будівель, насамперед у сфері житлобудівництва, на Заході не існувало. Навіть у інших регіонах Східної Європи стандартизація та збірне будівництво як вияв егалітарного суспільства впроваджувалися не настільки суворо, як у НДР. У цьому випадку став очевидним феномен німецького соціалізму, який сприймався особливо непохитно. Типові серії — як-от, наприклад, Р2 чи будинків серії WBS-70 — стали синонімами прогресу та розвитку, однак критичне сприйняття цих будівель почалося ще в 1970-х роках. 

Зближення в сфері охорони пам’яток 

За останні 20 років історіографія напрацювала строкату картину історії архітектури та містобудування в НДР, яка відображає різні дискурси та етапи переосмислення «остмодерної» архітектури. Завдяки цьому вдалося витлумачити широкий спектр мотивів, стратегій і механізмів архітектури та містобудування в НДР. До кінця існування держави будівництво залишалося результатом індивідуальної діяльності. Архітектор_ки користувалися можливостями, які насамперед існували у сфері культурно-побутового будівництва. У сфері містобудування, зокрема будівництва нових центрів і великих житлових комплексів, їм відкривалися можливості навіть для значущих проєктувань. Те, що внесок дослідження архітектури та містобудування щодо збереження та охорони пам’яток рідко був продуктивним, пов’язано не тільки з тим, що пройшло небагато часу, а й безпосередньо з самою охороною пам’яток та її історією. Зрештою рідко коли ще політика охорони пам’яток і широка громадськість настільки сходилися в поглядах, як у неприйнятті «функціоналізму будівельної справи», як його називали на Заході, що розпочалося з середини 1970-х років. Це мало свої наслідки, навіть для вже облагороджених архітектурних споруд та ансамблів. Охорона будівель і комплексів, проти яких раніше вели боротьбу, на практиці виявилася складним проєктом, реалізація якого почалася лише декілька років тому. Однак чи дасть на це згоду громадськість, поки що незрозуміло. 

У східнонімецьких відомствах з охорони пам’яток часто панувало ідеологічне неприйняття архітектурного спадку НДР. Частіше за мешкан_ок східної частини Німеччини ініціативи щодо охорони таких пам’яток розпочинали колеги з відомств охорони пам’яток західної частини країни. Вони бачили в нових федеральних землях можливості збереження епохи, якій поклали край як більшість громадян_ок, так і фахів_чині з охорони пам’яток колишньої НДР. 

Зусилля на користь збереження архітектурного спадку 1950-х років здавалися доцільними, бо вони були прийнятними в очах громадськості. Зважаючи на увагу до прикладів еклектизму сталінського періоду, характерного для Східної Європи, лейпцизький мистецтвознавець Томас Топфштедт та інші наприкінці 1990-х років закликали не переоцінювати відносно короткий архітектурний період НДР. В такому разі було б створено «викривлену картину епохи». Захист містобудівних ансамблів 1960-х та 1970-х років став можливим виключно як згадка про суспільну систему, що зазнала поразки. Розуміння того, що серед спадку архітектури НДР цього періоду можуть бути цінні об’єкти європейського містобудування та архітектури, повільно поширювалося та лише на початку нового тисячоліття почало використовуватися як обґрунтування надання тим чи іншим пам’яткам охоронного статусу. 

Остальгія та ідентифікація 

Після того, як наприкінці 1990-х завершилися буремні часи суспільної трансформації внаслідок об’єднання Східної та Західної Німеччини, в країні почався період активного осмислення та спогадів. Так звана «остальгія» виявила силу витісненого та зниклого. Ця сила виявилася основоположною для нової ідентичності. Крім покоління користувач_ок, яке безпосередньо застало часи будівництва та мало змогу користуватися міськими просторами повоєнного модернізму, покоління так званих «дітей зони» (Zonenkinder) також заявило про себе. Письменниця Яна Гензель, яка народилася в 1976 році, у своєму бестселері 2002 року «Діти зони» гостро описала відчуття багатьох дітей та молоді її віку зі Сходу після об’єднання Східної та Західної Німеччини. У своїй книзі вона пише про тих, хто не повністю зрісся з НДР і лише частково зазнав впливу Заходу, як і, власне, «діти зони». Напевно, радикальні зміни 1990-х років вони сприйняли як втрату спогадів про державу, яку вони, попри всі застереження, вважали своєю домівкою. […] Сьогодні, через 20 років після припинення існування НДР, з’являється відповідальність (сфери охорони пам’яток) щодо виправданого інтересу молодих поколінь, які не були свідками часів НДР. Для того, щоб відповісти на їхні питання та задовольнити потреби, які складно передбачити заздалегідь, необхідно зберегти, крім більш давніх пам’яток, також виразні свідчення й «остмодерної» епохи. 

Охорона пам’яток історії та культури «остмодерну»

Подекуди завдяки таким роздумам стверджується думка про те, що архітектурний спадок НДР має бути визнаний частиною загальнонімецького архітектурного надбання і заслуговує такої ж уваги, як залишки інших епох та ідеологій. Хоча, попри консенсус щодо виздання цієї епохи як такої, що заслуговує на збереження, багато питань все ж залишаються відкритими.

Вагомою проблемою є те, що оцінки архітектурного спадку НДР з боку експерт_ок і більшості співпадають ще менше, ніж коли йдеться про більш давні пам’ятки архітектури. Спільною для багатьох суперечливих об’єктів архітектурного спадку є проблема комунікації. Крім того, брак практичного досвіду в сфері охорони пам’яток стає все більш помітним. Не менше проявляється і проблема самого ставлення сфери до цього спадку: з питанням, скільки нового матеріалу можна використовувати для заміни оригінального з урахуванням збереження автентичних рис об’єкта, досі конструюється «особливий випадок» повоєнного модернізму.

Інвентаризація 

Велика кількість пам’яток, що прижилися, є проблемними для їх інвентаризації, принаймні для тих, хто хоче займатися не тільки іконами «остмодерну». На відміну від архітектурного спадку більш давніх періодів, тут типовий для цієї сфери попередній вибір пам’яток розпочався нещодавно. Оцінка та відбір залишаються завданнями сфери охорони пам’яток. Питання полягає в тому, як можна розпізнати «зразкові приклади» архітектурної епохи, яка формувалася під впливом серійного промислового виробництва. Деякі сумнівні фахів_чині у сфері охорони пам’яток культури застерігають, що не варто надто заглиблюватися у розуміння «типового» і «характерного», адже доведеться мати справу з надто великою кількістю ідентичного, одноманітного та монструозного. Однак з поля зору часто випадає те, що такі риси можуть мати особливу історичну цінність. Таку цінність мають і великі житлові комплекси, які передають тогочасні уявлення про місто і життя в ньому. 

До найбільших визнаних ансамблів «остмодерну» входить друга черга будівництва алеї Карла Маркса (1959-1967) та житлове будівництво на площі Об’єднаних Націй (1968-1970)³Колишня площа Леніна. — Ред. у Берліні. Ще на початку 1990-х років житловий масив «Біблахер Ган» у місті Гера було занесено до переліку пам’яток під охороною як приклад великого житлового комплексу, який є невід’ємною частиною міського ландшафту. Крім матеріально-технічних та архітектурних вимог, хороший стан об’єкта також сприяв тому, що комплекс із 2300 квартир отримав охоронний статус. До того ж у зв’язку з довготривалим будівництвом було задокументовано технологічні етапи будівництва житлового фонду в НДР — від великоформатного цегляного блоку і до великопанельного будівництва на кшталт будинків серії WBS-70.

• 

• 

Поодинокі приклади типової архітектури, як-от будівлі адміністративних установ, закладів харчування, універсальних продовольчих магазинів, шкіл і дитячих садків, все частіше привертають увагу відомств з охорони пам’яток історії та культури на рівні федеральних земель. Найбільш цікавими є будівлі, які є частиною типової архітектури, проте мають функціональні, технічні чи художні особливості. Як і їхні прототипи або експериментальні будівлі, вони можуть бути визнані пам’ятками. Не менш важливими здаються і приклади, які особливо добре збереглися та є pars pro toto⁴Лат. «частина замість цілого». — Ред. — можливо, сотні інших подібних будівель, які, однак, з часом зазнали суттєвих змін. Ідею такого об’єднання в «Ноїв ковчег», як його називає консерваторка⁵Нім. Landeskonservatorin. — Ред. Ульріке Вендланд, мають спільно розробити відомства з охорони пам’яток східних федеральних земель. У цьому випадку важливою є співпраця між відомствами, університетськими факультетами і дослідницькими інститутами, які мають експертні знання про «остмодерн». Статті в цій книзі⁶Escherich, M und Helas, L. (Red.). (2012). Denkmal Ost-Moderne. Aneignung und Erhaltung des baulichen Erbes der Nachkriegsmoderne. Berlin: jovis … Continue reading на тему будівництва їдалень та частково універсальних магазинів в НДР демонструють метод «серійного аналізу будівельних типологій», який було запозичено з дослідження історії первісного суспільства та стародавньої історії. Відтворення таких об’єктів відбувається шляхом каталогізації всіх новобудов одного типу будівництва та включення їх у культурний, економічний і технологічний контексти. Така реконструкція дає можливість розпізнати значущість кожного окремого об’єкта та враховує умови, за яких відбувається його успадкування. Відправною точкою може слугувати певна група будівель, які зараз перебувають під загрозою, як, наприклад, вже згадані універсальні магазини. Такі об’єкти або окремий суперечливий об’єкт можна розглянути як потенційну пам’ятку з охоронним статусом. Приводом для дослідження їдалень став план зі знесення будівлі «їдальні біля парку» (1979-1982) Баухаус-університету Веймара, яка не була зареєстрована у якості пам’ятки культурної спадщини. В результаті було розроблено ретельні критерії для занесення трьох інших будівель їдалень 1960-1980-х років під охорону та надано рекомендації відповідним уповноваженим відомствам. 

Це аспекти, якими у різній формі займається охорона пам’яток історії та культури на Сході Німеччини. Особливо чітко це продемонстрували доповіді на симпозіумі «Остмодерн як пам’ятка». Політичні, правові та економічні умови для охорони пам’яток історії та культури суттєво відрізняються залежно від федеральної землі. У той час як у Берліні, в «одній зі столиць холодної війни», можна розраховувати на підтримку, майбутнє охорони та реставрації пам’яток «остмодерну» в Саксонії-Ангальт та інших місцях є непевним. Ініціативи, які займаються дослідженням будівельного фонду 1960-х та 1970-х років, рідко є успішними. Деякі фахів_чині у сфері охорони пам’яток бояться можливих наслідків через начебто особливий інтерес до теми «остмодерну»: від складної процедури забезпечення охоронного статусу, включно з опором власни_ць та політичною непопулярністю, до поразки в дискусіях щодо охорони таких пам’яток. Водночас із практики відомо, що проблеми виникають тоді, коли власни_ць «дивують» охоронним статусом будівлі на етапі проєктування та планування такого статусу. З іншого боку, завчасна реєстрація та роз’яснювальна робота часто забезпечують зовсім інакший розвиток подій. 

Практична охорона пам’яток історії та культури 

Власне, питання практичної охорони пам’яток полягає в тому, чи вдасться — і якщо так, то яким чином — провести майбутні реставраційні роботи, не завдаючи шкоди об’єктам культурної спадщини. У цьому питанні важливу роль відіграє обмін досвідом між східним і західним модернізмом, адже йдеться про схожі технічні проблеми. Розсудливі фахів_чині у сфері охорони пам’яток небезпідставно вказують на крихкість рис і якостей будівельної пам’ятки повоєнного модернізму. «Там, де відстань між епохами та естетичними контрастами (між фазами будівництва і реставрації) незначна, — попереджає Адріан фон Буттлар, — є загроза, що продовження будівництва навіть з найкращими намірами може швидко перетворити об’єкт на примарний гібрид». У свою чергу, складно досягти такого нашарування старого і нового, як у старих пам’ятках. Водночас вимоги щодо заходів зі збереження пам’яток майже завжди виходять за межі звичайного догляду та ремонту. Працюючи зі старими пам’ятками, забудовники та органи контролю за будівельними роботами готові відмовитися від прагнення рентабельності, економії енергії та посилених вимог до безпеки. У випадку пам’яток повоєнного модернізму з охоронним статусом це трапляється рідше. 

З огляду на невелику кількість несуперечливих і зразкових відреставрованих об’єктів окремі реставратор_ки давно виступають за порушення табу внесення «остмодерних» архітектурних об’єктів до реєстру пам’яток. Нині реєстрація залежить від позитивних прогнозів для характеристик об’єкта, які є визначальними для надання йому охоронного статусу. Теоретичні заперечення свідчать про побоювання науки щодо такого розвитку подій: приховування ознак, визначальних для охорони пам’ятки, суперечить суспільному завданню охорони пам’яток історії та культури. Це завдання полягає у передачі знання про охорону пам’яток та введенні його в культурні дискурси. Ганс-Рудольф Майєр звернув увагу на те, що є «значна різниця між тим, чи об’єкт зникає в результаті економічного, політичного і разом із тим суспільного процесу, чи за уявної згоди» зі сферою охорони пам’яток. Водночас поки пам’ятка не має охоронного статусу, немає достатніх підстав для надання інженерно-будівельних висновків щодо її утримання. Якщо ж об’єкт було знесено, такий аналіз та документацію більше неможливо отримати. 

• 

• 

Особливу вразливість будівель повоєнного модернізму насамперед помітно за великими, чітко окресленими і точково вираженими пластичними фасадами. Поверхні об’єктів, прикрашені будівельними матеріалами того часу з їх витонченими структурами та кольоровими особливостями, є носіями зовнішнього вигляду й аури цього архітектурного спадку. Реставрація плитки, скляної чи керамічної мозаїки, віконного скла або металевих поверхонь призводить до втрати архітектурної та історичної автентичності всієї будівлі. Те саме стосується новаторських зовнішніх настінних елементів з бетонною поверхнею початку 1960-х років або типових металево-скляних світлопрозорих фасадів, які є інженерно-будівельною складовою ідеальної з технічної точки зору та конструктивно зумовленої архітектурної естетики того часу. Загалом вони вважаються маловартісними продуктами промисловості, які до того ж економічно невигідні та непридатні для ремонту. Попри це, нещодавній ремонт будівель у Дрездені та Лейпцигу довів, що для покращення стану чи проведення термоізоляції будівлі може бути достатньо таких класичних реставраційних заходів, як, наприклад, очищення чи ремонт окремих частин будівлі. Можливе навіть повторне використання однотипових і цілих елементів від «об’єктів-донорів», які не мають охоронного статусу. 

[…]

«Знесення та збереження… починаються в головах»

Ключем до успішної охорони пам’яток архітектури є публічне висвітлення питання їх історії та збереження. Доля цих нововиявлених пам’яток залежить від рівня комунікації та медіації цінності цих пам’яток для суспільства. Проте медіатори збереження пам’яток, на кшталт історичних клубів, об’єднань історичного міста або фондів, які популяризують пам’ятки архітектури, присвячують «остмодерну» занадто мало часу. Водночас будівлі «остмодерну» є особливими об’єктами все ще недостатньо розвиненої культурно-монументальної педагогіки, оскільки вони, як правило, ще не є частиною загально визнаного культурного надбання і тому відкриті для інтерпретації. Але їх суперечливий потенціал і цінність проявилися в останні роки як на Заході, так і на Сході. У Берліні, Бонні, Кьольні, Лейпцизі, Дрездені, Зулі та Потсдамі з’явилися громадські ініціативи за збереження будівель, яким загрожує зникнення. Разом з громадськістю вони намагаються впливати на міську політику. Ініціативи за збереження концертного будинку ім. Бетховена в Бонні та ініціатива «З відвагою до культури» у Кьольні мали широкий вплив. Остання ініціатива зібрала більше 50 тис. підписів за збереження архітектурного ансамблю Ріфана на Оффенбазькій площі у Кьольні. 

Протест проти знесення ресторану «Великий кленовий листок» у Берліні в 2000 році започаткував справжню культуру дебатів про пам’ятки повоєнного модернізму. Питання про необхідність збереження не завжди було вирішальним у сенсі охорони пам’яток історії та культури. Берлінські ініціативи, які виступали за тимчасове використання Палацу республіки або перетворення його на «народний палац» бачили себе в ролі провідних співучасни_ць дискусії щодо історичної політики та розвитку міста. Різноманітні ініціативи об’єдналися також у Дрездені навколо Празької вулиці, співпрацюючи з іншими соціальними та мистецькими проєктами. Такі процеси, зокрема проєкти тимчасового користування, створюють більше можливостей для подальшого об’єднання проблеми збереження пам’яток з іншими суспільно важливими питаннями.

• 

• 

Якщо бути точним, конкретна ситуація навколо знищення ресторану «Великий кленовий листок» сприяла підвищенню обізнаності суспільства: з моменту останніх безуспішних акцій стали цінуватися незвичайні бетонні покриття на кшталт покриттів, зроблених за технікою інженера Ульріха Мюттера. Вони нині перебувають під повною охороною. У Дрездені Земельне відомство з охорони пам’яток і уповноважене міністерство внесли до книги пам’яток шість визначних об’єктів «остмодерну», серед яких опинився і Палац культури біля площі Старого Ринку. Так само і провал планів зі знесення «їдальні біля парку» у Веймарі був спричинений значною мірою тодішньою «дискусія про їдальні».

Такі ініціативи частіше призводили до позитивного розвитку подій через те, що питання захисту архітектури повоєнного модернізму почали сприйматися неупереджено і за межами сфери охорони пам’яток і історії архітектури. Фаза протестів і дискусій розпочалася на початку ХХІ століття та відома як культура дебатів. Протягом останніх років вона переходить у фазу освоєння сферою охорони пам’яток. «Остмодерн» стає повноцінним об’єктом дослідження цієї дисципліни.

Дякуємо за допомогу у роботі над текстом Галині Сухомудь і Феліксу Хоске.

Текст опублікований у рамках журналістського проєкту «Некультурний простір». Проєкт реалізовано за підтримки Фонду ім. Рози Люксембург в Україні.

Читайте також:

Освіта в руїнах: матеріальність Університету в пострадянському просторі

Будівлю кінотеатру «Краків» розібрали до каркасу

Міський активізм у Східній Європі та Євразії: долати відстані