Напади ультраправих організацій на київському Подолі стали сумною традицією: у 2020 році там сталися щонайменше 10 нападів, а цьогоріч за перший квартал — щонайменше 6. Ймовірно, це і є одна з тих традицій, які так агресивно вже декілька років поспіль і відстоюють ультраправі. Проте увага радикалів до Подолу почалася не сьогодні. «Політична критика» відстежила, як змінювалася ситуація від початку нульових і як змінився характер вуличного насилля.
Початок нульових та субкультурні війни
«Я на Подолі ще в нульових тусувалася з компанією неформалів: панків, металістів. У ті роки на нас так само не раз “стрибали” бритоголові, на той час ми їх називали скіни. Досі пам’ятаю, як хтось з наших кричав: “Скіни йдуть!”, і ми тут же тікали, бо розуміли, що сили явно не будуть рівними. Поділ — місце неформальних тусовок ще з нульових», — згадує активістка Каріна Лібертанська.
У 2000-х район Подолу був міським простором, де «тусувалися» як різні субкультурні групи, богема, так і неонацисти. Однак на відміну від сьогодення, на початку нульових сутички в районі Контрактової скоріше можна охарактеризувати як субкультурні війни.
«У 2000-х правий рух у Києві був швидше маргінальним, а насильство здійснювалося в субкультурних рамках. Його головними учасниками були члени правих фанатських груп, а також наці-скінхеди. Жертвами нападів ставали іноземні студенти, антифашисти чи неформали. У певному сенсі насильство було більш ідеологічно чесним (расистським, антисемітським), але водночас не ставило перед собою довгострокових політичних цілей», — говорить член Групи моніторингу ультраправого насилля «Маркер» Сергій Мовчан.
Очевидець тодішніх подій Денис також розповідає, що ультраправі того часу здебільшого були «субкультурниками» — нацистами-скінхедами або футбольними фанатами. У той час як інші субкультури співіснували більш-менш мирно, нацисти регулярно вдавалися до насильства.
Велика кількість фізичних сутичок у той час була пов’язана з тим, що на Подолі, як і зараз, збиралося багато людей, тож праві мали більшу ймовірність знайти собі опонентів. За словами Дениса, дехто навіть оголошував себе наці-панком чи переходив до ультраправих, щоб тільки уникнути нападів. Але допомагало це далеко не всім і не завжди.
Звичними були випадки, коли ультраправі нападали на випадкових зустрічних під час своїх вилазок: емо, реперів, людей з іншим кольором шкіри або взагалі на будь-кого, хто їм не сподобався з тих чи інших причин.
Денис підкреслює, що, на відміну від сьогоднішні, у 2000-х ультраправі ще не мали монополії на насильство. Іноді протистояння між групами могли бути і рівносильними — все залежало від випадку: хто скільки людей назбирає та на який із заходів вирішить прийти.
«Одними з активних учасників цих подій була ультраправа організація “Українська націонал-трудова партія”, яка після 2009 року почала повільно перетворюватися на право-ліву організацію “Автономний опір”. Їхні учасники та учасниці часто представляли якісь субкультури і нападали на інші. Згодом, коли всеукраїнське об’єднання “Свобода” почало розвиватися, у них з’явилася неофіційна молодіжка — С14. Цих хлопців кинули на протестні вуличні акції лівого та ліберального спрямування — вони витісняли активістів з протестів і підминали їх під себе», — ділиться Денис.
За його словами, якщо хтось проводив вуличний марш, концерт або будь-який інший захід, то кожна зі сторін сподівалася, що прийдуть якомога більше їхніх людей, щоб або напасти, або відбитися. В ультраправих завжди була перевага в силах. Винятком можна назвати хіба що 2011–2012 роки, коли вони переживали спад діяльності. Тоді антифа могли проводити більш-менш відкриті політичні акції та концерти. До цього антифашистські заходи були доволі закритими — потрапити на них можна було тільки у разі, якщо тебе знають у тусовці.
«Дехто вважає антифа субкультурою, але це не зовсім так. Це скоріше об’єднання людей з поглядами, які суперечать фашистській ідеології. Наприклад, частина панк-хардкорщиків прийшла до антифашистських ідей. У другій половині нульових з’явився інтернет — люди почали слухати записи політизованих західних груп. Частина антифа були лівими активістами, дехто прийшов до цього з якихось особистих мотивів», — каже очевидець.
У середині нульових на Подолі з’явилися і «навколофутбольні бійки». Багато лідерів та активних учасників сучасних українських ультраправих організацій — вихідці з футбольного фан-середовища. Наприклад, лідери «Гонору» — Назарій Філімонов і Сергій Кравченко, Роман Боровик («Сатана») з «Нацкорпусу» і низка інших помітних діячів цього руху. По інший бік протистояння знаходилися фанати ФК «Арсенал», які були антифашистами та часто билися з фанатами інших клубів — майже завжди правими.
Поліція радше спостерігала за субкультурними та футбольними війнами, ніж намагалася проти них боротися. Заяву до поліції ніхто тоді не писав, тому розслідувань практично не було.
«Якщо випадкові міліцейські патрульні ставали свідками масштабної бійки, вони не втручалися, бо боялися, що і їм перепаде. Однак майже на кожну вуличну акцію, де мали бути представники різних субкультур, приходили міліціонери та пару СБУ-шників у штатському, один із яких знімав усіх на маленьку камеру. Якщо планувалося, що акція буде масштабною, на неї приходило багато копів на випадок, якщо щось станеться. Коли починалися бійки між учасниками, міліція ставала у “сцепку” між сторонами і відтісняли одних від інших», — згадує Денис.
Перевтілення
Важко сказати, в який саме момент усе змінилося. Сергій Мовчан вважає, що мода на субкультуру наці-скінхедів просто минула, тож спершу ультраправі пішли у фанатські рухи, а потім подалися в політику. Переломним став 2014 рік. Тоді вони отримали серйозну легітимність після участі у протестах на Майдані, де становили найбільш радикальну та рішучу частину протестувальників. Пізніше багато з них поїхали на фронт, а праві організації утворили власні ідеологічні добровольчі батальйони.
«Там вони отримали масове залучення нових членів до своїх лав, бойовий досвід, зброю, а також новий статус ветеранів АТО і, як наслідок, нову легітимність застосування насильства проти “ворогів України”, яких вони тепер самі і стали призначати. Ультраправі оформилися в організації та партії, що ставлять перед собою завдання в політичній і культурній площині», — каже Сергій.
Антифашисти у Києві існують і досі, але в набагато меншому обсязі.
«Остаточно для антифа все припинилося після 2014 року. Антифашизм був сильно дискредитований як російською пропагандою, так і самими правими, які всіляко намагалися поставити знак рівності між прихильниками так званих “Л/ДНР” та Росії й антифашистами. У таких умовах масовий антифашистський рух, попри існування окремих груп, так і не відродився, а сила ультраправих, навпаки, сильно зросла», — вважає Мовчан.
Однак саме після подій 2014 року рости почали ліберальні сили. В останні роки в Україні і в Києві зокрема спостерігається поширення феміністичних та ЛГБТ-організацій. Саме їх ультраправі обрали на роль своїх головних ворогів — вони почали дедалі частіше нападати на фем- і ЛГБТ-акції та переслідувати активіст_ок.
«Після 2014 року ультраправим ніби розв’язали руки, дали зелене світло. Вони відкрито стали ходити з нацистською символікою (футболки зі свастикою в відкриту, нашивки СС, наприклад). Вони прикриваються патріотизмом через ситуацію на Сході України, але ж це абсурд», — вважає Каріна Лібертанська.
Нині чи не кожна ЛГБТ-акція стикається з опором ультраправих угрупувань. Переслідують вони і власні політичні цілі.
«Напади на заходи, організовані ЛГБТ- або фем-рухом, є для нових ультраправих груп легким порогом входження в рух і популяризації власного бренду. Завдяки таким нападам відомість отримали “Катехон”, “Традиція і порядок”, “Едельвейс” тощо», — вважає Мовчан.
Сьогодення
За 2020 рік, за даними моніторингової групи «Маркер», на столичному Подолі сталося щонайменше 10 випадків насильства чи конфронтації за участі ультраправих угруповань. Від початку 2021 року відбулося ще декілька зухвалих нападів — деякі з них посеред білого дня, на очах у перехожих.
«З кожним роком ряди правих поповнюються все новими персонажами. Особисто мені, особливо в літню пору, коли їм легко побачити мої татуювання, досить напряжно спокійно прогулятися Подолом», — говорить Каріна Лібертанська.
Здебільшого напади відбувалися на ґрунті ненависті. Групи молодих хлопців вирушають у рейди районом, вишукуючи опонентів за зовнішнім виглядом — напасти можуть через яскравий одяг, коротку зачіску у дівчат, довге волосся у хлопців, веселкову символіку або взагалі за будь-що, що не вписується в уявлення про «нормальність». Ось лише кілька таких випадків.
Напад на феміністок
Червень минулого року виявився багатим на напади праворадикалів. 12 червня група з приблизно 15 хлопців напали на двох активісток феміністичних ініціатив на Подолі, які знімали з паркану гомофобні плакати. Нападники оточили дівчат, ображали їх, погрожували та застосовували силу. Поліція на місце злочину так і не приїхала. Відповідальність за напад взяла на себе праворадикальна організація «Традиція і порядок». Допис про участь у конфлікті з’явився у їхньому телеграм-каналі.
Після інциденту дівчата, не дочекавшись поліції, пішли самі у відділок подавати заяви.
«Ми зрозуміли, що в таких випадках усі докази збирати доводиться самим постраждалим. Одним з основних доказів могли стати записи з відеокамер. Ми самі намагалися їх знайти, але доступ до них є тільки у правоохоронців. Наша слідча сказала, що “передала інформацію”, але записи до справи так і не долучили. Єдиного свідка у справі також не викликали на допит. Немає ніяких підстав і надій, що справа кудись просунеться», — розповіла «Політкритиці» одна з дівчат, що потерпіли від нападу.
«Агітрейд»: напади на підлітків
19 червня минулого року низка ультраправих організацій, зокрема «Традиція і порядок», «Національний спротив», «Фрайкор», «Братство» Дмитра Корчинського тощо влаштували на Подолі «агітрейд», під час якого було скоєно одразу декілька нападів.
Так, група чоловіків оточили компанію підлітків, бо ідентифікували їх як ЛГБТК-осіб. Двох хлопців побили, дівчат ображали та принижували. Відкривати провадження поліція відмовилася.
Приблизно в той самий час і приблизно на тому ж місці група чоловіків напали на трьох дівчат віком від 15 до 16 років. Спочатку дівчатам вручили агітаційні листівки про те, що «ЛГБТ загрожує українській родині». Згодом один із чоловіків бризнув перцевим балончиком в обличчя дівчат, після цього нападники сіли до автомобіля та поїхали. Патрульні, що стояли поблизу, на інцидент ніяк не відреагували. Через те, що дівчата виявилися неповнолітніми, заяву до поліції вони так і не написали: батьки були проти.
У той же день зранку група праворадикалів напала на лібертарну активістку Каріну Лібертанську. Як активістка розповіла «Політкритиці», їй регулярно надходять погрози від ультраправих.
«Варто мені викласти будь-який допис — наприклад, присвячений пам’яті загиблих від рук неонацистів у Росії в нульових Стаса Маркелова і Насті Бабурової — мені відповідали в особисті повідомлення: “Ти наступна”. Погрози надходили протягом тривалого часу: вони хотіли, щоб я припинила викладати дописи із закликами проти расової дискримінації, проти гомофобії тощо. Вони мені писали, що я веду антиукраїнську діяльність — це вигадки їхньої хворої фантазії», — розповідає дівчина.
«Підстрижемо прямо тут»
23 січня Артур Саркісян, його дівчина та їхня подруга стояли біля «Сільпо» на Контрактовій, чекали свого друга.
«Я відчув, як хтось вдарив мене ногою у спину, повернувся — там було двоє коротко стрижених молодих людей. Я запитав їх, чи це був хтось із них, на що вони сказали, що це був хтось третій, і він тільки що втік. Після цього вони почали закидати мені, що я до них докопуюсь — так розгорівся конфлікт», — розповідає Артур «Політкритиці».
Після цього нападники почали чіплятися до його волосся та пропонувати «підстригтися прямо тут».
«Зрештою один із них підійшов до мене впритул і вдарив ліктем у вухо. Я сказав щось на кшталт: “Ну все, задоволений?”, але він продовжував бити мене по обидвох вухах, а другий відштовхував людей, які намагалися допомогти, і кричав: “Его не жалко, он же хач”», — згадує хлопець.
Хтось із перехожих вступився за Артура і повів його в бік трамвайної зупинки. Але поблизу Гостиного двору нападники їх наздогнали — вдарили Артура в спину, після чого били по вухах. Завдяки подрузі Артура вони знову відірвалися від нападників, але ті їх перестріли вже біля пам’ятника Сковороді. Там вони збили з хлопця окуляри, притисли до стіни та продовжили бити по вухах. Наступного дня Артур пішов до Подільського відділку писати заяву про напад. Справу таки відкрили, але вона нікуди не просунулася.
«У швидкій мені поставили діагноз “гематома вух” і прописали ліки. Зараз я проходжу додаткове лікування. Виявилося, що в мене була не тільки гематома вух, але і травма внутрішнього вуха, струс мозку та зміщення у шийних суглобах. Через зміщення мені передавило артерію у шиї, й вухо не може повністю вилікуватися — тому зараз я проходжу додаткове лікування (на шиї та на вухах)», — розповідає Артур.
Чому саме Поділ?
Історично Поділ був місцем як тусовок, так і сутичок від початку нового століття. Минули два десятки років, і сьогодні Поділ — неформальний центр творчої та неординарної молоді, що, як і раніше, не подобається ультраправим молодикам.
Кожен та кожна, із ким я говорила в межах цього матеріалу, впевнені, що праворадикали обирають для «полювання» Поділ, бо тут простіше знайти «жертв». А ще їм вкрай важливо показати свою владу, «віджавши» Поділ собі. Це підтверджують і самі радикали у своїх ТГ-каналах, пишучи щось на кшталт «Поділ наш».
«По-перше, Поділ — це просто зручно. Це місце проведення дозвілля дуже різної молоді, тому ультраправа група, яка вирішила вийти в рейд на Поділ, завжди знайде там тих, хто їм не подобається. А по-друге, це символічно. Нібито застовпити за собою центр міста. “Очистити” його від ЛГБТ і “ліваків”, навіть якщо їх там і не було», — говорить Сергій Мовчан.
Але якщо порівняти напади попередніх років із тим, що відбувається зараз, можна побачити, як змінився характер застосування сили: якщо раніше це були більш-менш рівносильні бійки в межах ідеологічної війни, то сьогодні війну веде тільки одна сторона, нападаючи або на поодиноких фем- та ЛГБТ-активіст_ок, або ж просто на перехожих, якщо нудно. Молодики влаштовують цілі рейди та сафарі, не цураються нападати посеред білого дня на очах у свідків — їм важливо показати свою силу. При чому вони самі пояснюють застосування насильства так: «Тому що можемо». Радикали навіть організували «лекцію для молоді» про те, «як не бути схожим на ліворадикала» — це вкотре доводить.
«Якщо говорити про збільшення кількості нападів в останні кілька років, то їх можна досить прямо пов’язати з кількома групами ультраправих, які обрали собі ЛГБТ, феміністок і лібералів як головних опонентів. В першу чергу йдеться про такі організації як “Традиція і порядок” чи “Національний спротив”. Вони почали відкрито протистояти ліберально-патріотичному “громадянському суспільству”, заявивши про готовність боротися проти “західних цінностей”, і у відповідь одразу ж заслужили підозри в роботі на Кремль», — вважає Сергій
Через те, що кілька нападів на молодих людей, які не належать до жодної політизованої групи, отримали суттєвий резонанс, ультраправі навіть випустили інструкцію щодо того, на кого і як варто нападати чи як здійснювати «індивідуальний терор» проти більш впливових активістів_ок, побиття яких точно не змінить їхніх поглядів. У телеграм-каналі одного з ватажків нацистського угруповання розповідають, що «знищення інфраструктури людини» та залякування можуть бути більш ефективні, ніж фізичний контакт.
Попри регулярність нападів і досить щирі зізнання ультраправих у причетності до них, поліція не поспішає боротися з радикалами.
«Поліція традиційно закриває очі на діяльність ультраправих організацій і на випадки насильства. В Україні практично ніколи не фіксуються гомофобні або інші обставини, що вказують на те, що злочин скоєно на ґрунті ненависті. Учасників нападів на феміністські або ЛГБТ-акції у разі затримання практично одразу відпускають. А вуличні напади практично ніколи не розслідують. Відбувається це і через небажання поліції доводити мотиви злочинів, і серйозну підтримку, яку ультраправим надають громадські діячі, а іноді й безпосередні симпатії правоохоронців до консервативних поглядів нападників», — вважає Сергій Мовчан.
Про відверте підігрування ультраправим з боку поліції свідчить кожна з описаних вище історій — внаслідок жодної з них нападники не отримали покарання. Ба більше, у багатьох випадках не доходить навіть до відкриття кримінального провадження.
Важко прогнозувати, як надалі розвиватиметься ситуація із застосуванням сили ультраправими, адже самі вони щороку стають дедалі агресивнішими, а гідної реакції, яка б могла припинити свавілля на вулицях Києва, немає. Судячи з усього, і зокрема з останніх скандалів довкола роботи правоохоронних органів у Києві, працівники Подільського управління поліції віддають перевагу рейдам на Нижньоюрківській, 31, та пресуванню «підозрілих незнайомців», а не реальній боротьбі зі злочинністю на Подолі.
Титульна ілюстрація: Ірина Стасюк.
Стаття підготовлена за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні.