Життя з видом на паркан: будні російсько-українського прикордоння у Міловому

Мілове — унікальний населений пункт, у якому по різні боки однієї вулиці проживають колись сусіди й родичі, а тепер — іноземці. За інших обставин вулиця Дружби Народів, що є сьогодні спільною для Росії й України, могла би стати візитною карткою регіону, куди б приїздили туристи випити кави на нульовому рубежі, як це роблять приїжджі в містечку Барлі на нідерландсько-бельгійському кордоні. Однак кав’ярні в Міловому закриті, вікна магазинів з російської сторони забиті дерев’яними віконницями, а вулицю розділяє залізний паркан.

Цей «берлінський мур» російсько-українських відносин збудували не так давно, влітку 2018 року, з ініціативи російської сторони. До цього між українським селищем Міловим та російським Чертковом хоч і проходив державний кордон, але демаркація його здійснена не була. Місцеві навіть не надавали значення, що є громадянами різних держав. 

«На кордон?» — нам по дорозі

Тим, хто наважиться їхати в смт Мілове, потрібно бути готовими до п’ятигодинної подорожі по трасі, де ідеальне покриття чергується з вибоїнами та ямами. Особливо проблемною є дорога від Біловодська, де водії, щоб об’їхати ями, звертають на польові дороги, не призначені для перевезення людей. До того ж південь і північ Луганської області не мають прямого сполучення, і якщо виїздити потрібно не з Сєвєродонецька, а, скажімо, з Попасного, то є всі шанси запізнитися на автобус, що курсує лише двічі на день. Хто не бажає підлаштовуватися під графік рейсового автобуса, тому на допомогу приходить сервіс «Бла-бла-кар», який пропонує користувачам ледь не цілодобове сполучення з селищем по ціні, практично ідентичній вартості автобусного квитка. Один телефонний дзвінок — і на вас чекає комфортна поїздка на мікроавтобусі, ще й у зручний час. Важливий лайфхак — обов’язково заздалегідь повідомляйте, що ви їдете на пункт пропуску з подальшим перетином кордону, інакше для водія ваша кандидатура буде не цікавою. З російської сторони на пасажирів автобусу чекає вже інший перевізник.

Такі пасажирські перевезення є добре налагодженою схемою заробітку, якою користуються не лише місцеві власники авто, а й автоперевізники з сусідніх, зокрема Донецької, областей. Донеччани використовують пункт пропуску в Міловому для того, щоб через російську територію потрапити до Луганська й інших окупованих міст Луганської області. Це пояснюється ускладненим транспортним сполученням між ЛДНР, яке зараз можливе електричкою та автобусами лише з Луганська до Ясинуватої і виключно за їхніми внутрішніми паспортами.

Роман, власник двох мікроавтобусів, уже понад три роки займається перевезенням людей з підконтрольної Україні території Донецької області через пункт пропуску «Мілове-Чертково» до Луганська. Щоправда, за його словами, через COVID-19 стало працювати набагато складніше, адже Росія ввела обмеження на в’їзд з України, а окуповані території запровадили ще й обов’язкову двотижневу самоізоляцію.

«Відтепер везу пасажирів тільки до пункту пропуску в Міловому. І в одну мить вони перетворюються на пішоходів, що мирно перетинають кордон. А з тої сторони на них вже чекає інший перевізник, який і довезе моїх клієнтів до кінцевого пункту. Я ж зустріну таких же пішоходів з російського боку, і нас чекатиме довга дорога до Маріуполя», — ділиться тонкощами своєї роботи Роман. Він переконує, що працює легально, за ліцензією і має всі необхідні дозволи, бо шість днів на тиждень перебуває в дорозі. Звісно, названих документів, схеми маршруту в салоні авто не розміщено, тому залишається лише вірити Роману на слово.

Черги і схеми прикордонних буднів

Ми наближаємося до пункту пропуску. Довга черга з автомобілів переважно на донецьких номерах зайняла не лише всю дорогу, що веде до прикордонного контролю, а й побічну, що йде до села Травневого, розташованого в п’яти хвилинах їзди від Мілового. По втомлених виразах облич і поодиноких сварках за місце нескладно здогадатися: люди стоять під палючим сонцем не одну годину.

Інспектори прикордонного контролю пояснюють такі черги як загальним збільшенням потоку людей в обидві сторони, так і ускладненням процедури перевірки документів та огляду авто. За новими правилами, що діють уже півроку, номер авто і дані водія вносять до спеціального реєстру, що унеможливлює повернення назад раніше, ніж через два тижні після самоізоляції чи пред’явлення «свіжих» результатів тесту на коронавірус. Тих, хто знехтував карантинними нормами або перетнув кордон без належних документів, чекає складання адміністративного протоколу та штраф, що теж забирає час і провокує створення черги.

Тим часом Роман допомагає людям вивантажити свій багаж, щоб якомога швидше подати мікроавтобус до місця очікування нових пасажирів з російського боку. Цікавлюсь у нього, чи можна купити місце в черзі. «Можна, звісно, купити спеціальні наклейки на номери, але чи потрібно так ризикувати¹Йдеться про наклейки розпізнавальних знаків «UA» чи «RUS», які клеять на номери при … Continue reading? Я б не став, всіх грошей не заробиш», — махає рукою Роман, даючи зрозуміти, що ця тема для нього не цікава.

Інша справа — перетин кордону пішки. Не встигаємо стати в чергу, як підходить ввічливий літній чоловік і пропонує придбати перші місця. Сума відрізняється залежно від порядкового номеру: що ближче до перших, то вона вища й може сягати 800-1000 грн.

Потік людей на прикордонному пункті суттєво збільшився після скасування українською стороною обов’язкового встановлення програми «Дій вдома». 

«Хоч цю дурну самоізоляцію з програмою відмінили. Це ж нереально — всидіти два тижні впусту й нічого не робити. Я, щоб сюди приїхати, і так заплатила купу грошей на всі ці липові довідки», — ділиться своїми враженнями від перетину кордону Людмила. Система створювала чимало труднощів, особливо для тих, хто переміщувався між підконтрольною та непідконтрольною частинами області.

Людмила — мешканка Луганська. Коли почалася війна, вона разом із сім’єю виїхала до Воронежа. Після початку пандемії Росія обмежила в’їзд на свою територію не російським громадянам без запрошення родичів першої лінії, що суттєво ускладнило життя переселенців, таких як Людмила. Адже ті, хто виїхав з Луганської та Донецької областей до російських міст ще на початку збройного конфлікту, не можуть приїхати до України, бо ризикують отримати заборону на перетин кордону назад, попри наявність статусу переселенців чи біженців. Формальна причина — брак запрошення від кровних родичів з російським громадянством.  Виняток становлять лише ті, хто їде до України на лікування. Тож з’явилася ще одна корупційна складова, про яку розповідає Людмила: щоб обійти обмеження на в’їзд до Росії, люди купують фіктивне запрошення або довідку про необхідне амбулаторне лікування.

«Тепер всьо — ми нарушителі»

Митниця з її величезними чергами є другим джерелом доходу для жителів Мілового та прилеглих сіл після фермерства. Тривалі черги і брак поблизу продуктових магазинів формують неабиякий попит на перекуси та продуктові набори, які продають подорожнім підприємливі місцеві. Ціна одного такого перекусу варіюється від 30 до 45 грн за порцію. Втім, продають не лише готові обіди, а й усе те, що може запропонувати  домогосподарка: ягоди, молочні вироби, городину.

«Ранечко встану, часіков так в 4, здою корівку — і на базарь. А так як йти мимо границі, то, буває, до базаря не доносю, скуповують ожидающі. Я продаю все чесно, своє, і по ціні як своїм. Нащо наживатися», — говорить бабця Віра, до якої нас направили місцеві за смачним молоком.

Значним біля пункту пропуску є попит і на послуги таксистів. Водії приватних авто чергують на виході з реєстраційної кімнати та пропонують свої послуги перевезення до будь-якого населеного пункту не лише Луганської області, а й інших регіонів України. Тут головне не розгубитися й почати торгуватися. Після торгу сума може приємно здивувати. У мене вийшло сторгувати поїздку до Старобільська і знизити ціну з 1500 до 700 грн за особу. Для порівняння, білет на автобус коштує 150 грн.

Замість продуктових магазинів по всій протяжності паркану одне біля одного закликають відвідувачів пункти здачі ПЦР-тестів, бюро автострахування й аптеки. Така «корисна інфраструктура» особливо впадає у вічі через брак будь-яких магазинів чи офісів з російської сторони. По той бік паркану лише майорить російський прапор на найбільшій споруді промзони.

«А там вже, он за тим містком, інший вимір. Раніше було — пройдеш вулицею, за місток і вже на ринку в Чертково. Продаси свої ягоди, купиш дешевого російського кой-якого товару, і додому. Ніяких тобі декларацій, очерєдєй і прочєго. А тепер всьо — розділили, тепер ми нарушителі», — розводить руками Віктор.

Міст, про який згадував Віктор, знаходиться в кінці вулиці Дружби Народів і слугував переходом між Україною та Росією та був місцем малого прикордонного руху для мешканців Мілового й Черткова. 

«Ото були врємєна, пєсня. Я міг собі спокойно піти на Росію, продати пару качалок нашої колбаси, купити іхнього бензину і вернуться назад», — з неприхованою ностальгією розказує про життя без паркану Юрій, пенсіонер з Мілового.

«Он там, навпроти, живе моя однокласниця. Вчилися разом у Міловській гімназії. Так як вона живе з російської сторони вулиці, тепер майже не спілкуємося. Вона вимушена була взяти російське громадянство і вступила на навчання в якийсь петербурзький університет», — розказує Валерій, студент родом з Мілового.

Валерій також жаліється, що через спорудження паркану не спілкувався з родичами вже майже три роки. Всіх тих, хто опинився на лівому боці Дружби Народів, примусили прийняти російське громадянство, а документи, пов’язані з нерухомістю, адаптувати до російських стандартів.

«Через забор тоже особо не пообщаєшся. Тут наші, а там їхні погранці не пустять. Може, я яку контрабанду передавати буду», — знизує плечами Валерій.

А от Анна, студентка родом з Великоцька, сусіднього селища, згадує, як було страшно, коли приїхала техніка і почалося зведення паркану. 

«Перше, що я зробила — написала своїй подружці з того боку, що дуже боюсь. Думала, от прокинусь вранці, а мені скажуть, що у нас бої. Ще лякала невизначеність, як тепер спілкуватися з моїми друзями, родичами з Росії. Себе почувала так, наче життя треба будувати заново», — ділиться спогадами Анна.

Не митницею єдиною

Ввечері в селищі починається інше життя. З першого погляду безлюдний центр, орієнтований лише на потреби приїжджих, перетворюється на місце збору численної молоді.

На площі біля цілодобового магазину лунає гучна музика та діє вільна зона wi-fi. Це робить простір біля магазину точкою призначення зустрічей серед місцевих, а також, здавалося б, майданчиком для показу авто. Молодь приїздить сюди похизуватися, послухати музику, що лунає гучно з машин, і зібрати компанію для поїздок по нічному Міловому чи подальшого відпочинку в місцевому нічному клубі. Більшість молоді мають власні авто різного класу й вартості виключно на українських номерах. Такий автопарк завдячує хорошим прибуткам, які приносить фермерство. Тож дорогі авто чи їх заміна на новіші моделі не є тут чимось незвичайним. 

Вже вранці під час прогулянки центром селища помічаю непримітний вхід у напівпідвальне приміщення. Залізні двері та прозорі пластикові ведуть до іншого популярного магазину. Магазин не має назви, а місцеві його ідентифікують за іменем власника — «у Сергія».  Популярності він набув завдяки продажу привезених з російської території білоруських товарів, що є значно дешевшими за українські аналоги. На запитання, як швидко буде поповнення асортименту, продавець підозріло задумується, а потім напівпошепки обіцяє, що нове надходження товару буде не раніше ніж через два тижні. Причина такої затримки, за його словами, — посилення перевірок на пункті пропуску. Звісно ж, гарантії появи необхідного товару ніхто дати не може.

Коли виходила з магазину, раптом ввімкнувся роумінг, і ввічливий оператор привітав у Росії. Цьому факту ніхто, крім мене, не здивувався, а лише з усмішкою пояснили, що це норма і потрібно мати про запас сім-карту ще й російського оператора.

І тут вперше я усвідомила всю унікальність життя в Міловому — одного світу, розділеного парканом, де люди живуть, вловлюючи тенденції та зміни в законодавстві, економіці одразу двох держав. Зведення паркану хоч і додало місцевим труднощів з перетином кордону, відвідуванням родичів у Росії, але не спричинило кардинальних змін побуту й укладу життя. Іншою стала лише форма заробітку: продаж українських товарів на російській території змінився продажем продуктів домашнього виробництва охочим перетнути кордон, а транспортні перевезення стали більш заплутаними та дорожчими. Митниця й надалі залишається другим після фермерства джерелом доходу, а завдяки відкритим вакансіям на службу за контрактом — ще й можливістю престижного офіційного працевлаштування. За три роки місцеві вже встигли звикнути до паркану і сприймають його більше як місцеву особливість, ніж як бар’єр, що обмежив їхнє життя.

Стаття підготовлена за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні.