Бомба сповільненої дії: ПТСР у цивільних і що з ним робити

Діти — ровесники війни на Донбасі цього року вже пішли до школи. Дорослішає ціле покоління, для якого обстріли, вимушені перетини лінії розмежування, поділ на окуповану та підконтрольну території стали нормою. Та чи не є ця норма небезпечною, особливо в контексті психічного здоров’я?

Питання боєздатності, забезпечення переселенців і постраждалих від обстрілів на лінії розмежування базовими потребами за сім років збройного конфлікту знайшли шляхи вирішення і не є такими гострими, як на самому початку бойових дій. Попри це, саме стрес, спричинений економічною нестабільністю, є тим чинником, на який частіше за все звертають увагу дослідники наслідків військового протистояння. Психоемоційний стан безпосередніх свідків або учасників конфлікту залишається мало цікавим для гуманітарних організацій, а тема психічних розладів через пережите частіше замовчується і не розглядається як вагома причина для надання безкоштовної медичної допомоги.

Однак проблема психічних розладів після збройних конфліктів не є закритою чи табуйованою для світової наукової спільноти. Уперше про негативний вплив збройного протистояння на психічне здоров’я заговорили під час громадянської війни у США, коли солдати скаржилися на розлади серцево-судинної системи. При цьому діагностика не виявляла жодних патологічних відхилень. Уже в ході Другої світової війни американський психоаналітик А. Кардинер надав комплексний опис цієї симптоматики, назвавши її військовим неврозом, а пізніше — посттравматичним стресовим розладом (ПТСР).

«Посттравматичний стресовий розлад розвивається внаслідок травмуючої події, коли ви почувалися безпорадним або вам загрожувала небезпека. У більшості людей ПТСР асоціюється з пораненими, покаліченими в боях солдатами, а бойові (військові) дії є найбільш поширеною його причиною. Однак будь-яка життєва подія, яка може вплинути на життя людини (позбавити життя), здатна спровокувати ПТСР, особливо якщо людина не спромоглася її проконтролювати та/або передбачити», — пояснює Володимир Жуля, завідувач психіатричного відділення Сєвєродонецької міської багатопрофільної лікарні.

Вузьке розуміння ПТСР як захворювання, що характерне виключно для військових, мало свої негативні насідки: поза психологічною допомогою залишалася значна кількість цивільних людей, які стали безпосередніми свідками чи пасивними учасниками війни на Донбасі. Про це свідчать невтішні результати дослідження проблем психічного здоров’я внутрішньо переміщених осіб і рівня доступності психологічної допомоги в Україні, опубліковані у 2018 році незалежною миротворчою організацією International Alert за фінансової підтримки Європейського Союзу.

Під час дослідження людям пропонували відповісти на кілька питань, що стосувалися їхньої оцінки доступу до медичних послуг і наявності відчуття тривоги, депресії, інших видів психологічного дискомфорту.

Скринінг симптомів завдяки розробленому інструментарію дозволив встановити, що у 32% опитаних простежуються симптоми ПТСР. Разом з тим  74 % внутрішньо переміщених осіб у відповідях зазначили, що не отримували психологічної допомоги при виражених ознаках депресії та посттравматичного розладу¹У дослідженні здійснювався скринінг розладів з використанням сучасних … Continue reading.

Після 2018 року таких масштабних досліджень проблем психічного здоров’я внутрішньо переміщених осіб в Україні не проводили. А дослідити стан психічного здоров’я осіб, які проживають у так званій «сірій зоні» та на лінії розмежування, взагалі не є можливим.

«Ключова проблема полягає в тому, що ми не маємо статистичних даних про кількість людей, які перебували на лінії вогню під час активних бойових дій 2014, 2015 років. Якщо динаміку фізичного та психічного стану військових фіксують військові госпіталі, а внутрішньо переміщені особи підлягають перевіркам та реєстрації, і ми хоча б можемо відслідкувати їх кількість і при потребі отримати дані для виходу з ними на зв’язок, то з жителями “сірих зон”, лінії розмежування виходить повний інформаційний вакуум. Я мовчу вже про ту сторону (тобто окуповану територію Луганської області — В. П.)», — наголошує Ірина Малик, координаторка Центру травмотерапії в Сєвєродонецьку.

Центр травмотерапії у місті Сєвєродонецьку заснувала громадська організація «Підтримка психічного здоров’я». Він єдиний у Луганській області, де надають безкоштовну психологічну допомогу не лише військовослужбовцям і переселенцям, а й жителям 30-кілометрової прифронтової зони. Інші центри, засновані цією громадською організацією, розташовані в Києві та Маріуполі.

«Наша робота побудована на цілковитій довірі та анонімності. Ми надаємо консультації як у самому Центрі, так і онлайн. Через скайп в основному проводимо консультації з жителями окупованої Луганщини. Там ситуація ще гірша за нашу, бо психологічні проблеми поглиблюються страхом покарання за контакти з українською стороною», — зазначає Ірина.

«Про те, що в Сєвєродонецьку можна безкоштовно отримати психологічну допомогу, мені розповів чоловік. Тоді думала, що немає такої проблеми, з якою б не впоралася сама. Також думала, що переживання після переїзду з Луганська уляжуться, і все стане на свої місця. Але відчуття тривоги лише поглиблювалися. Дійшло до того, що не могла навіть спати, постійно відчувала страх. Раптом засну, не почую обстрілів і ми всі загинемо! Після чергового приступу паніки мій Володя привів мене до спеціаліста з Центру», — ділиться своїми спогадами Марія.

Марія з Луганська, на початку війни вийшла заміж. Спочатку вирішили не залишати батьків, яким потрібен був постійний догляд і допомога. Також шкода було кидати дім, у якому нещодавно зробили ремонт. Однак після того, як у будинок потрапив снаряд, вона разом із чоловіком переїхала до родичів у Росію. Проживання з родичами лише додало хвилювань, адже ті постійно вимагали від чоловіка Марії йти воювати на боці бойовиків. Брак роботи через насторожене ставлення російських роботодавців до «біженців з України», постійні сварки з родичами через політичні переконання змусили подружжя повернутися на Луганщину, у звільнений від окупації Сєвєродонецьк.

«У Сєвєродонецьку ми пробували забути про війну, але я все частіше почала бути клієнткою лікарів. Постійна слабкість, незрозумілі симптоми і жодного діагнозу! От тоді мене чоловік і змусив піти до психотерапевта. Так я і попала в тримісячну терапію», — розказує Марія.

«ПТСР у різних людей може по-різному розвиватися. Хоча симптоми ПТСР зазвичай розвиваються протягом годин або днів після травмуючої  події, у деяких випадках симптоми можуть з’явитися через тижні та місяці. У результаті такої психотравмуючої події практично будь-яка людина буде відчувати як мінімум деякі симптоми ПТСР. Коли ви не почуваєтеся в безпеці, то природно відчувати, ніби ви сходите з глузду, відокремлені від світу. Вам дуже часто сняться кошмари, відчуваєте страх, практично не можете припинити думати про ту подію, яка сталася. Ці симптоми є типовою реакцією на травматичну ситуацію», — пояснює психіатр Володимир Жуля.

«Відчуття, ніби стою перед прірвою і не можу зробити останній крок, переслідували мене щохвилини. Вночі продовжувала свою війну: намагалася випередити бомбардувальники та попередити сусідів про небезпеку. З кожним днем емоційний стан ставав усе гіршим, не хотілося взагалі ні з ким говорити, а будь-які критичні зауваження людей у бік українських військових сприймалися мною вороже. Рідні не розуміли, що відбувається, і намагалися криками та ультиматумами повернути мене до передвоєнного стану. Від цього я закривалася ще більше. Критичною точкою стала моя реакція на неочікуваний гавкіт маленької собачки на березі Дніпра. Я почала голосно кричати, впала на землю, закрила руками голову. Я втратила розуміння часу та простору. Я була там, у своєму селі, на лінії вогню», — ділиться спогадами Олена, мешканка прифронтового селища Золотого Луганської області.

Дратівливість, спалахи гніву, відчуття приреченості, неможливості настання майбутнього й емоційної ізольованості, постійне перепроживання однієї й тієї самої події, нічні кошмари є, за словами Володимира Жуля, поширеними симптомами ПТСР. До перерахованих проявів симптоматики Олени він додає ще й інтенсивні фізіологічні реакції, що супроводжують спогади про травмуючу подію (прискорене серцебиття, прискорене дихання, нудота, м’язова напруга, посилене потовиділення і інші), неможливість згадати важливі моменти психотравмуючої події та труднощі з концентрацією.

«Олена — приклад яскраво вираженого ПТСР у цивільної особи з прифронтової зони. Терапія з нею тривала більше трьох місяців за методикою EMDR, спеціально розробленою американськими травмотерапевтами для лікування посттравматичних розладів», — зазначає Ірина.

EMDR — Eye Movement Desensibilization and Reprocessing — перекладається як десенсибілізація й опрацювання травми рухом очей. Цей метод, створений у 1987 році американським психологом Френсіном Шапіро, полягає в одночасному згадуванні травмуючого досвіду та стеженні очима за рухом рук психотерапевта. Таке поєднання допомагає переключити увагу людини на те, що відбувається «тут і тепер», і тим самим нівелювати негативний травматичний досвід.

«EMDR дозволяє клієнту обробляти емоційний досвід, про який він ще не може говорити вголос. Під час такої терапії швидко прибирається напруга в тілі, відновлюється відчуття довіри. Після того, як це станеться, клієнт може повністю відновити хронологію травмуючої події і не відчувати при цьому стресу», — пояснює переваги методу Ірина Малик.

«Треба розуміти, що терапія за такою методикою не буде швидкою. Результати, скоріше за все, можна буде побачити не через першу чи другу зустріч. Спершу людина має відчути довіру до свого терапевта, навчитися плакати в його присутності. От коли з’являться сльози, буде означати, що справа зрушила з нульового відліку», — зазначає психотерапевт центру Катерина Попова.

«До зустрічі з психотерапевтом потрібно готуватися, але не зволікати. Коли відкривала двері кабінету психолога, думала, що всі травми, пов’язані з війною, мені вже вдалося пропрацювати. Та пару запитань — і відчуваєш, як усі забуті жахи окупації та обстрілів спливають у пам’яті, тиснуть на горло, а спазм охоплює все тіло. Фахівець, яка запросила на консультацію, пояснила, що це є нормальною реакцією на ненормальні пережиті події.

Мені запропонували сісти зручно, але ноги впевнено і повністю поставити на підлогу, відчути опору спиною та дихати глибоко. Після таких нехитрих дій стало легше і спокійніше. Далі слова посипалися самі собою: про перевірки на блокпостах бойовиків аж до роздягання, військову техніку з озброєними нетверезими людьми, сильний вітер перед обстрілами “градами” і мертву тишу, коли відстріляли всі боєприпаси.

Я розповідала, плакала, водночас слідкувала за рухом пальців терапевта. Це допомагало не зациклюватися. Коли ставало невимовно страшно, замовкала, дивилася на пальці і розуміла: я тут, я жива, а то лише фантом, з яким треба подружитися», — розповідає про терапію Анастасія.

На жаль, не всі вихідці з прифронтової території чи «сірої зони» наважуються прийти за психологічною допомогою. Якщо у великих містах бути на психотерапії вже є буденною річчю, то для більшості жителів невеликих містечок Донбасу, а надто сіл і селищ, рекомендація звернутися до психолога звучить як вирок. Основна причина такої реакції зазвичай полягає у необізнаності людей через брак доступу до інформації про симптоми ПТСР, особливості його проявів і наслідків у випадку ігнорування. Наслідки ж, за словами психіатра Володимира Жулі, можуть бути найрізноманітніші — від алкоголізму до онкологічних захворювань і самогубств. Далі, на його переконання, є ризик, що переслідувані власними страхами люди, які майже не сплять, почнуть реалізовувати непропрацьовані картинки пережитих боїв у реальному світі. І тут ідеться не лише про військових, а й про цивільних, чий пережитий воєнний досвід можна прирівнювати до досвіду учасника бойових дій. 

Саме тому настав час, говорячи про проблеми Донбасу, зміщувати акценти в бік розширення доступності безоплатної психологічної терапії з подолання симптомів ПТСР для жителів прифронтових територій, «сірих зон», внутрішньо переміщених осіб та їхніх родичів, які проживають на підконтрольній території.  Адже декілька центрів травмотерапії, що діють в Україні, фізично не здатні охопити всіх, хто відчуває, що потребує  психологічної допомоги, — ба навіть тих, кому вона необхідна терміново через значні внутрішні переживання. 

Приватні ж консультації коштують дорого: їхня ціна коливається від 400 до 1200 грн за сеанс і є недоступною для більшості переселенців, а тим більше для жителів прифронтових територій. ПТСР має всі шанси стати хворобою номер один для значної частини українців, і тут вже ми маємо бити на сполох. 

Нормою має стати ситуація, коли кожен громадянин, а особливо внутрішньо переміщена особа, житель прифронтової, «сірої» зони, військовий отримають змогу пройти, за необхідності, безоплатний курс травмотерапії. Важливо наголосити, що йдеться про те, щоб не лише пройти курс терапії, а й отримати супровід фахівця після завершення сеансів до повного відновлення життєвої активності. Адже не завжди людина, що має симптоми ПТСР, зберігає здатність працювати, як і раніше, чи бути активним учасником суспільного життя там, де вона проживає.

Досвід держав, що перебували у стані затяжного конфлікту, зокрема Ізраїлю, свідчить про те, що надання психологічної допомоги цивільному населенню сприяє посиленню стійкості людей до критичних ситуацій на фронті, допомагає тримати під контролем криміногенну ситуацію та зменшує ризики розвитку гуманітарних проблем безпосередньо на лінії зіткнення. Хочеться вірити, що державна політика щодо Донбасу включатиме також розширення доступу до психологічної допомоги, а  українці — особливо ті, хто опинилися в тяжких життєвих умовах — зможуть відчути себе цінними та захищеними не лише на рівні гуманітарних пайків у коробках Червоного Хреста.

Титульна ілюстрація Валентини Петрової.

Переклад та ілюстрації підготовлені за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні.