Переклала Ольга Шевченко
Уявіть, що робота захопила світ. Вона стала сонцем, довкола якого обертається решта життя. Усе інше підпорядковується роботі. Поступово й майже непомітно ігри, в які колись грали люди, пісні, які вони співали, кохання, яке переживали, і свята, які відзначали, почали нагадувати роботу і врешті перетворилися на неї. Ніхто й не зауважив, як безліч світів поза роботою цілковито зникли з культурних мап і поринули в небуття.
Як люди мислять, говорять і діють у такому світі тотальної роботи? Куди не кинь оком, всюди робітні, безробітні, післяробітні або недоробітні, — ніхто не уникне свого тавра. Усі прославляють роботу, бажаючи одне одному продуктивного дня, розплющують очі назустріч новому дню, аби виконувати робочі завдання, а заплющують їх, лише вкладаючись до ліжка. Етос наполегливої роботи вітають як засіб досягнення успіху, а ледарство вважається смертним гріхом. Творці контенту, продавці знань, організатори колаборацій і начальники перспективних підрозділів точать нескінченні балачки про потоки робіт, цінову політику, плани, бенчмарки, нарощування обсягів, монетизацію і зростання.
Харчування, випорожнення, відпочинок, секс, фізичні вправи, медитації і поїздки — пильно відстежувані і постійно оптимізовані — вважаються в такому світі запорукою міцного здоров’я, яке допомагає працювати ще продуктивніше. Ніхто не пиячить (хоча дехто вживає мікродози психоделіків задля кращої результативності на роботі), тож усі живуть набагато довше. Час від часу по кутках шепочуться про смерті чи самогубства через переробітки, але ці історії закономірно вважають лише окремими проявами духу всеохопної роботи. Для когось такі чутки навіть стають похвальним прикладом самопожертви задля роботи — логічного завершення життя. Отже, люди в усьому світі прагнуть якнайповнішого втілення духу тотальної роботи.
Виявляється, що такий світ — не вигадка. Він дуже нагадує реальність, у якій ми живемо нині.
Термін «тотальна робота», який сформулював незабаром після Другої світової війни німецький філософ Йозеф Піпер у книзі «Дозвілля: основа культури» (1948), означає процес зведення людських істот виключно до робітників. Робота рано чи пізно стане тотальною, коли вона перетвориться на ядро, довкола якого обертається ціле людське життя; коли все інше підпорядковуватиметься їй; коли дозвілля, розваги та відпочинок почнуть нагадувати роботу і вже не відрізнятимуться від неї; коли в житті не залишиться інших вимірів, окрім роботи; коли люди щиро вважатимуть, що народилися, аби працювати, а спосіб життя, що існував до пришестя тотальної роботи, повністю зітреться із культурної пам’яті.
Ми стоїмо за крок до панування тотальної роботи. Я щодня розмовляю з людьми, чия робота поневолила їхні життя, перетворивши весь довколишній світ на завдання, а думки — на невисловлений тягар.
На відміну від людини, чиє життя присвячене спогляданню, тотальна робітниця від початку вважає себе дійовою особою, для якої світ постає у вигляді нескінченного потоку завдань, спрямованого в невизначене майбутнє. Через таке «озавданювання» світу робітниця вважає час цінним ресурсом, яким слід користуватися розважливо. Вона завжди переймається тим, що необхідно зробити, і нервує, чи варто займатися саме цим у даний момент, адже після цього завдання чекають наступні. Загалом мислення тоталізованого робітника визначають не стільки переробітки, скільки щоденна одновимірна зосередженість на завданнях, які слід виконати, задля чого слід підвищити ефективність, продуктивність і результативність. Як саме? Завдяки ефективному плануванню, майстерній розстановці пріоритетів і вчасному делегуванню обов’язків. Коротше кажучи, тоталізований робітник — це нескінченно діяльна, напружена і стурбована постать, чия головна риса — глибокий екзистенційний неспокій, що фіксується на створенні корисного.
Щодо тотальної роботи непокоїть не лише примноження непотрібних людських страждань, а і знищення форм грайливого споглядання, пов’язаних з допитливістю, задумою і пошуком відповідей на основні питання буття. Аби зрозуміти, як саме вона примножує непотрібні страждання, звернімося до її феноменології у буденному сприйнятті двох уявних співрозмовників. Перший відчуває постійну, всеохопну напруженість через думку, що потрібно щось зробити, я конче мусив би щось робити саме в цю мить. За словами другого співрозмовника, неминуче постає питання: невже це найкращий спосіб використати мій час? Час — це ворог, дефіцитний ресурс, який оприявнює обмеженість можливостей суб’єкта і завдає болю, адже неминучій втраті можливостей нічого протиставити.
По-перше, усі ці думки про поки що не зроблене, про те, що вже мало бути зроблено, про те, що я міг би займатися чимось продуктивнішим, і про наступне завдання, яке завжди чигає за рогом, змовляються, неначе вороги, і мучать суб’єкта, який за визначенням завжди відстає від незавершеного тепер. По-друге, людина почувається винною, коли вона не максимально продуктивна. У цьому випадку провина викликана неспроможністю йти в ногу або випереджати план, а завдання постійно «горять» нібито через нехтування або неробство. Зрештою, постійне надокучливе прагнення довести справи до кінця призводить до практичної неможливості проживати явища й події за такого способу буття. Перший співрозмовник доходить висновку: «Моє буття — це тягар», тобто нескінченний цикл невдоволеності.
Отже, обтяжливість тотальної роботи визначається нескінченною, нервовою, екзальтованою діяльністю, невпевненістю в майбутньому, відчуттям браку контролю за життям, нав’язливими думками про втрачені можливості та провиною через можливу слабкість і лінощі. Тож «озавданювання» світу прямо пропорційне обтяжливому характеру тотальної роботи. Коротше кажучи, тотальна робота неодмінно призводить до дукхи — буддистського поняття, що позначає сповнене страждань життя.
Окрім неминучої дукхи, тотальна робота закриває доступ до вищих рівнів реальності. У світі тотальної роботи втрачається замилування прекрасним, яке дарує мистецтво, проблиски вічності, що їх відкриває релігія, осяйна радість кохання та філософська допитливість. Для всього цього необхідна тиша, спокій і щире бажання незатьмареного сприйняття. Якщо сенс, що народжується у постійній взаємодії між скінченним і нескінченним, тут і тепер пронизує всі наші клопоти і повсякденні справи, даючи нам безпосереднє відчуття чогось більшого за нас самих, — тоді у світі тотальної роботи втрачається сама можливість знайти сенс. Ми втрачаємо здатність запитати, навіщо ми тут.
Джерело: Aeon.
Переклад підготовлений за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні.
Читайте також: