Дозвілля в Україні залишається привілеєм забезпечених жител_ьок центральних міст. Хаотична забудова, брак муніципальної підтримки та комплексного державного стратегування у сфері кіно підштовхують до зникнення й так невеликі культурні центри на периферії. Кінотеатри, побудовані в рамках кінофікації в УРСР, залишаються чи не єдиними інфраструктурними проєктами, які можуть функціонувати як некомерційні установи. Це розуміють дослідни_ці, усвідомлюють громади й активіст_ки, але ігнорують чиновни_ці.
Проєкт «Кінографія. Географія українських кінотеатрів радянського періоду», який розпочався цього року, досліджує процес кінофікації 1940-80-х років з позиції потенційності. Дослідни_ці описують трансформацію кіномережі, шукаючи альтернативні способи управління кінотеатрами, які б сприяли розвитку міст і спільнот. Про це та інше — в інтерв’ю з Ксенією Рибак, Оленою Сирбу, Мариною Хрипун та Валерією Карпань.
Віта Шнайдер: Ваш проєкт працює з історичною спадщиною, з минулим, а навіть точніше, з дуже конкретними об’єктами минулого — кінотеатрами. Чому ви обрали об’єктом дослідження кінотеатри і кінофікацію 40-80х років? Що було таким особливим у цьому процесі і чому це важливо зараз?
Ксенія Рибак: Мені здається, ми дивимося на кінофікацію не суто як на історичне явище, а й у його зв’язку із сьогоденням. Тому наше дослідження доволі гібридне. Це дослідження сучасного стану кінотеатрів як інституцій і як архітектурних пам’яток, але і як будівель, їхньої вписаності в міський простір і того, як їх сприймають органи влади. Тобто, враховуючи велику кількість різних складових, цей проєкт лише умовно про кінофікацію.
Власне, такий комплексний інтерес пов’язаний з нашою ініціативою Occupy Kyiv Cinemas, а також з іншими активістськими рухами по захисту кінотеатрів у Києві. Цей інтерес якось уже переріс у дослідження спочатку київських кінотеатрів. А потім ми подумали, що було б цікаво зробити ресурс, в якому можна було б зібрати цю інформацію і виробити якусь кількість критичних матеріалів, аби й органи влади, й активіст_ки могли побачити ситуацію.
Звісно, неможливо зібрати такий масив інформації самостійно зусиллями однієї ініціативи. Кінофікація тривала з 1940-х до 80-х років, а по суті, ми займаємося і 90-ми, і намагаємося проаналізувати сьогодення.
До того як ми почали активно працювати з цим проєктом, ми звернули увагу на публікації, які робляться зусиллями аматор_ок або місцевих історик_инь, краєзнав_иць про кінотеатри в їхньому місті. Так, майже щодо кожного великого міста в інтернеті можна знайти текст із заголовком «Кинотеатры нашего города, какими были кинотеатры [назва міста] в Советском Союзе». Цікаво, що люди звертають на це увагу, самі намагаються архівувати, збирати та ділитися цією інформацією саме про кінотеатри. Це цікаво як явище, і наш сайт-проєкт має на меті врахувати і це. Наш сайт міг би слугувати колективним архівом — мені здається, така практика може бути цінною.
Валерія Карпань: Це дослідження допомагає нам виявити ставлення в тому числі представників ОТГ, міської адміністрації до кінотеатрів як частини культурної інфраструктури. Ми ознайомилися з дослідженнями Українського кризового медіа-центру і Міністерства культури, які проводили опитування серед представни_ць влади в різних невеликих містах, і виявили, що не так багато з них ідентифікують кінотеатри як місця культурного дозвілля. Так, і під час нашого дослідження ми знайшли приклади кінотеатрів, які зараз функціонують як суспільні центри, тобто там організовані гуртки, а також існують кіноклуби, але все одно кінопрограмі приділяється, як правило, невелика увага. Наразі я не можу назвати прикладу такого кінотеатру, який би працював як культурний центр і продовжував би просвітницьку функцію за допомогою такого медіа як кіно.
Олена Сирбу: У процесі цього дослідження виявилося, що процес кінофікації значно більш широкий, ніж лише розбудова інфраструктури кінотеатрів. І справді, стаціонарні кінотеатри — це лише невелика частина цього процесу. Але наш інтерес викликаний цими залишками радянської культурної інфраструктури, яка була побудована переважно в 40-х–80-х роках. Найбільше кінотеатри будувалися в 60-х роках, переважно за типовими проєктами, тому дослідни_ці не так часто звертаються до цих періодів. Довженко-центру, наприклад, цікаві 20-ті–30-ті, тобто період, коли було більше умовної свободи і створювалося кіно. Тому для дослідників і дослідниць, які працюють з темою кіно, розбудова інфраструктури часто може бути менш цікавою. Таке ігнорування теми в публічній історії, власне, і вплинуло на наш інтерес.
Марина Хрипун: Ми з Лерою, коли долучалися до роботи над цим проєктом, насправді вже якийсь час цікавилися особливістю радянських будівель. Таких утопічно великих, як-то ринки або дитячі будинки культури — простори, які були ідеологічно забарвленими. Вони немовбито не дуже відповідають сучасній ідеології та повістці, і взагалі темпу життя та повсякденним реаліям. Але ця архітектура продовжує існувати, хоча очевидно, що вона конфліктна.
Складається таке враження, що, хоч вони й великі та нерентабельні, кінотеатри мають ще й відчутний тілесний вимір, який впливає на їхнє функціонування. І тому нам теж було важливо подивитися на кінотеатри в більш вузькому аспекті кінофікації, тому що цікаво, наскільки практики, пов’язані з кінотеатрами в сучасному світі, можуть і мають виживати, як вони трансформуються. Нас вразили деякі кейси самоврядування в кінотеатрах, захоплення цих приміщень — як це, наприклад, відбувається у Львові, коли громада через ностальгію вирішує відібрати цю будівлю собі, але не відтворювати в ній ті речі, які були в їхньому дитинстві, а спробувати створити щось нове. І саме це нашарування практик у будівлях кінотеатрів є цікавим.
В.К.: От ми говоримо про те, що ці будівлі важливі і що вони завеликі, аби втиснутися в сучасні потреби. А з іншого боку, ми зараз маємо ситуацію карантину, заборону на проведення масових подій у малих приміщеннях, і тому ця площа кінотеатрів актуалізується. З’являється додаткова зацікавленість у приміщеннях кінотеатрів як таких, де можна проводити публічні події. І це також цікаво, як такі вимушені умови дали можливість переосмислення використання цих приміщень.
В.Ш.: Не всі кінотеатри з вашої мапи пережили незалежність: з чим це, на вашу думку, пов’язано? Чому кінофікація не актуальна сьогодні для держави?
В.К.: Одна з проблем, з якою ми зіштовхнулися — це виявляти, кому належить кінотеатр. У 1990-х–2000-х кінотеатри передавалися з державної власності в обласну або міську, і деякі з них розподілилися дуже дивним чином — зараз важко виявити, як саме. Деякі могли бути приватизовані. Або ми знаємо приклади кінотеатрів, які перебували в занепаді, як-от кінотеатр «Супутник» у Львові, і всі думали, що він приватизований, а виявилося, що він був комунальним. Це пов’язано з непрозорими процесами і навмисним приховуванням типу власності, в якій вони перебували.
О.С.: Тут теж важливі культурні політики. Комунальні кінотеатри переважно не є бюджетними закладами культури, як, наприклад, бібліотеки, театри чи музеї. І тому ймовірність, що на їхній розвиток не вистачить коштів, є значно вищою. А ті політики (та фінансування), які існують, переважно спрямовані на бюджетні заклади культури. Розвиток бібліотек чи музеїв частіше є частиною місцевих цільових програм, тобто органи місцевого самоврядування ними безпосередньо займаються. Не всі кінотеатри є бюджетними закладами, тобто отримують фінансування на зарплатний фонд і комунальні платежі. Інші або здані в оренду приватним комерційним організаціям, або самі мають заробляти кошти на своє існування. І тому так виходить, що більшість кінотеатрів і їхні директор_ки залишаються без підтримки з боку органів місцевої влади.
К.Р.: З очевидного — кінотеатри дуже великі як споруди і їх просто економічно невигідно утримувати (опалювати в тому числі). Вони цікаві як об’єкт дослідження, оскільки демонструють певну конфліктність сучасної економічної системи і того, як радянська інфраструктура виявилася несумісною з нею. Цікаво не лише аналізувати те, як про це говорять, а й фіксувати, документувати те, що відбувається з самими кінотеатрами (це те, що ми робимо). Але також ми можемо мислити про те, як можна інакше працювати з простором кінотеатрів, і шукати якісь приклади, де справді вдається це робити більш вдало, ніж у КП «Київкінофільм», наприклад. Ми бачимо, що в деяких кінотеатрах це справді вдається. Після інтерв’ю зі співробітни_цями кінотеатрів ми зрозуміли, що робота кінотеатру багато в чому залежить від особи директор_ки: бекграунду, зв’язків і зацікавленості. Часто директор_ка може працювати на кількох посадах: вона і прибиральни_ця, і двірни_ця, і маляр_ка, і директор_ка, і програму вона складає. Тому коли директор_ка керує кінотеатром 30 років, складно уявити, що буде з цією інституцією, якщо вона піде з посади.
А про самі будівлі — це те питання, що постало з кінотеатром «Київ» у 2019 році, коли відбувся конкурс на його оренду: неможливо оцінювати кінотеатр, використовуючи ринкову логіку, тому що це культурна інституція, і вона в будь-якому разі не буде економічно вигідною. І ми намагаємося почати дискусію про це, бо для України це не самоочевидно.
В.Ш.: Від процесу кінофікації сьогодні залишилась лише інфраструктура. Що ви маєте на увазі, говорячи про «потенціал кінотеатрів як місць взаємодії»? Як розпізнати цей потенціал і чи в процесі дослідження вам вдалося знайти такі кінотеатри, які справді функціонували як простори спільності?
В.К.: Щодо тих прикладів, з якими я особисто стикалася — це два львівські кінотеатри «Львів Фільм Центр» і «Супутник». Вони розташовані у парках і є місцями тяжіння для жителів району. Для директорів цих кінотеатрів важливе місце, де вони розташовані, вони турбуються про те, як виглядає парк навколо чи озеро біля кінотеатру, не менш ніж про наповнення кінопрограми. Цікаво навіть порівнювати ці кінотеатри, бо «Львів Фільм Центр» уже працює як кінотеатр, тоді як «Супутник» лише в процесі відновлення цієї функції, бо це потребує додаткових коштів на ремонт. Але в обидва місця приходять люди, там працює велика кількість гуртків. Звісно, кінопрограма могла би бути більш посиленою, аби більше уваги приділялося контенту. З іншого боку, на базі кінотеатру «Супутник» відбувається фестиваль «Параджанов», який також дуже важливий для місцевих мешкан_ок і відомий за межами Львова. Ці два приклади показують, як спільнота посилює значення кінотеатрів для району та для міста.
М.Х.: Функція спілкування, комунікації в кінотеатрах змінювалася навіть впродовж історії існування цих кінотеатрів. Ми знайшли документації і планувальні тексти, які стосувалися трансформації будівель кінотеатрів і необхідності розробляти нові проєкти. В одному десятилітті була розповсюджена ідея, щоб були більші фойє, а зали були менші за обсягом. Потім від фойє відмовлялися взагалі і залишали невеличку за розміром спільну зону — ідея була така, що в кінотеатр приходять за кіноконтентом, а не за спілкуванням. Виходить, що зараз ці кінотеатри, залежно від того, в який вони період були побудовані і за якою логікою, можуть або не можуть надати цей простір для активностей поза показами кіно. Ми помітили, що ті кінотеатри, які можуть надати якісь додаткові приміщення, на запит аудиторії вигадують всякі меблі, DIY-конструкції всередині, не інтегрують великі кафе, а роблять місця для сидіння. І все це сприяє тому, що люди ходять у кінотеатр за додатковими речами і проводять там час по-різному. І це дуже схоже на те, що ми з Лерою розглядали це як простори комунікації минулого року, коли займалися ринками в рамках проєкту «Стихійний архів». Це приміщення, які здаються невимовно великими завдяки концепції «критої площі». Видається, що це занадто, але насправді, коли всередині починають відбуватися всілякі DIY-практики, це і створює ефект якоїсь різнорідної площі, на якій комунікація буде швидше виникати, ніж у якихось суперструктурованих маленьких приміщеннях, де чітко визначена функція. Мультиплекси, де зали розмежовані доріжками, торговельними точками, мають дуже конкретну функцію — направити глядач_ку до її сидіння. Звісно, що така структура обмежує комунікацію, а от радянські кінотеатри з надлишковим вільним простором потенційно обумовлюють додаткову взаємодію.
В.К.: Взаємодія та інклюзивність кінотеатру, безумовно, залежать від кінопрограми. Програми різного направлення, які в тому числі присвячені різним спільнотам, можуть включати ці спільноти в увагу населення. І, звісно, програма, яка стосується різноманітності, зробить цей простір більш інклюзивним, а це дуже важливо, якщо ми говоримо про спільність і соціальну доступність.
В.Ш.: Чи є щось особливе у кінотеатрі як формі дозвілля, що робить його особливо вартісним для вас?
К.Р.: Мені цікаві кінотеатри в їхній крихкості, беззахисності і дивності їхніх просторів. Мені здається, те, що вони зникають, — це цілком логічне явище для капіталістичного способу існування. Але чому за них виникає боротьба, чому люди згадують про них і пишуть про них статті, чому містян_ки готові за них боротися? Або як так стається, що хтось знаходить цей кінотеатр і починає ним займатися, як у Львові, або що директорка готова присвячувати своє життя цьому кінотеатрові, жити ним, як у Вінниці? Я не помічала такого за жодною іншою інституцією, і в цьому особливість кінотеатрів для мене. Але мені також цікаво поглянути з урбаністичної точки зору на кінотеатри, наскільки цікаво вони вписані в місто і чому вони варті збереження, хоча часто ці споруди не є архітектурними пам’ятками. Тобто до кінотеатрів виникає настільки багато таких запитань, частково без відповідей, що мені здається, вони неймовірно цікаві як явище.
Зі спілкування з Довженко-центром відчувається, що вони бачать у кінотеатрах перш за все ідеологічну роботу, яка там проводилася (особливо у 40-х–80-х). Але виявляється, що для багатьох людей вони мали й інше значення, були і є цінними. Мені подобається ця подвійність.
М.Х.: При дослідженні індустріальних регіонів ми з’ясували, що першочергово кінофікація відбувалася за рахунок клубів при підприємствах. Така діяльність насаджувалась імперативно, і тому хтось інтегрувався в ці заходи, а в когось це викликало спротив. Кінотеатри ж, навпаки, ставали такими точками, де люди могли вибрати, на який фільм вони хочуть сходити, бо в них був більш широкий, поновлювальний репертуар.
В.К.: Справді, ця дивність пов’язана з тим, як цікаво подекуди вписано в декорації кінотеатрів особливості районів. Вони можуть мати якісь додаткові прикраси, які пов’язані з їхніми локальними особливостями. І так само у радянському кіно цікаво зчитувати ці ідеологічно ангажовані мотиви. З іншого боку, ця дивність пов’язана з тим, що зараз знову відбувається зміна форми власності кінотеатрів. Це дуже показово з огляду на політики міст і різних регіонів щодо архітектурної спадщини і долі багатьох архітектурних об’єктів, зокрема модерністської архітектури. Власне, це ситуація, яку складно описати, вона неспроста така важковловима, і для нас є певним викликом з цим працювати.
В.Ш.: Чи здається вам відчутним вплив децентралізації на стан кінотеатрів і мережі кінотеатрів у регіонах?
К.Р.: Управління кінотеатрами децентралізоване в принципі. Держкіно ніколи не було відповідальним за кінотеатри, і це створює специфічний конфлікт. З одного боку, вони мають займатися реалізацією політики щодо кіновиробництва і розвитку кіно в Україні. Але кінотеатрів немає у полі їхньої діяльності. Деякі області та міста можуть взагалі не надавати їм статистичну інформацію про кількість показів, відвідувань, і в Держкіно немає жодних засобів впливу на це. По суті, за ці кінотеатри відповідають місцеві департаменти культури, але вони по-різному реалізують свою політику щодо кінотеатрів, комунікують з директор_ками кінотеатрів і виділяють фінансування. І мені здається, що це проблемна ситуація. У Лисичанську, наприклад, дають гроші на зарплату співробітни_цям, лише коли розуміють, що цей кінотеатр просто закриється, якщо не буде фінансування. Через те, що немає конкретної державної політики щодо кінотеатрів, якогось державного органу, що розподіляє кошти на кінотеатри, їхня дирекція не має впливу на рішення департаментів, а самі кінотеатри закриваються. Саме така ситуація виникла з кінотеатром «Київ». Він залишається закритим — при тому, що Держкіно стверджує, що вони надсилали багато листів Департаменту культури КМДА. Співробітни_ці Держкіно не отримали жодної реакції, і зрозуміло, що її не буде. Кінотеатр стоїть закритим, хоча це один із центральних кінотеатрів України. Що вже казати про регіони.
О.С.: Мені здається, що ризик реформи децентралізації, яка зараз відбувається, може бути в тому, що ще більше кінотеатрів закриються. Оскільки суть змін — у реформуванні фінансування, часто це може означати, що фінансування стає менше в принципі. Тому слабші громади можуть не знайти грошей для утримання культурної інфраструктури, яка ще й не енергоефективна (йдеться не лише про кінотеатри, а й про інші заклади, такі як палаци культури). З кінотеатрами це та ж ситуація: брак коштів змусить закрити заклади культури, і в принципі зараз ідеться про створення «центрів культурних послуг», які будуть включати в себе різні функції, зокрема бібліотек і будинків культури. Але велике питання в тому, що, по суті, відбувається оптимізація, і заклади культури закривають. А в цих кінотеатрах також працюють люди, і їх закриття може означати, що цих людей звільнять.
К.Р.: У регіонах ситуація з приватизацією кінотеатрів часто може бути пов’язаною з тим, хто при владі зараз. Наприклад, у Житомирі було приватизовано майже всі кінотеатри, а приватизовували їх ті, хто були при владі. Але їхній кінотеатр «Україна» в центрі, хоч і приватизований, але продовжує працювати — невже приватному власнику невигідно утримувати цей кінотеатр? Думаю, це не настільки збиткова сфера, як про неї говорять.
В.К.: Під час інтерв’ю працівни_ця Департаменту охорони культурної спадщини одного з міст розповіда_ла, як їм не вдалося передати документацію зі списком об’єктів до обласного департаменту, аби кінотеатру надали охоронний статус, через те, що це було не вигідно місту, бо позбавляє можливості реконструкції та змінення функції об’єктів. Все вирішується дуже локально, і на національному рівні не видно, що відбувається.
В.Ш.: Проєкт «Кінографія» підходить до свого завершення цього року: як би ви охарактеризували співвідношення цілей і результатів проєкту?
М.Х.: Робота, яку ми робимо зараз, дуже об’ємна. Ми плануємо охопити лише обмежену кількість кінотеатрів. Це не вичерпна інформація навіть для тих регіонів, де ми працюємо. Тобто проєкт передбачає, що наша мапа в майбутньому має містити інформацію про всі кінотеатри, побудовані в 40-х–80-х роках, а це великий пласт роботи. І є багато речей, які б нам допомогли: більша команда, більше часу — але це ще більше роботи, яку ми сподіваємося продовжити у майбутньому.
Навіть кінофікація як така — це дуже комплексний процес, і точок кінофікації було багато різних видів, як-от клуби, пересувні установки, відеосалони. Тобто кінотеатри — це лише одна складова. Тому, якщо ми маємо на меті описати цей процес хоча б приблизно, потрібно говорити і про інші точки кінофікації. Та й сам процес кінофікації супроводжувало багато різних явищ, які теж потребують опису і дослідження.
О.С.: Щодо кінофікації має бути пророблена глибша архівна робота. У нас є два історичні тексти, але вони фокусуються на 50-х роках, і це частково було спричинено тим, що з основним фондом управління кінофікації не вдалося попрацювати так, як ми планували. Крім цього, в нашому доступі були лише київські установи, але, можливо, значно більше інформації знаходиться в фондах міст та областей.
М.Х.: Локальні архіви недостатньо досліджені, і з цим варто працювати, але також багато корисної (хоч часом і суперечливої) інформації дає спілкування з місцевими. Також треба розуміти, що по планових заходах, яким була кінофікація, дуже мало інформації в архівах, або вона подана в формі, яку складно використовувати. Тому це поєднання — розмов з людьми, які були безпосередніми учасни_цями цих процесів, і архівної роботи — дуже важливе.
В.Ш.: Чи можна ваш проєкт назвати ностальгійним, якщо під ностальгією розуміємо Боймівське визначення: «це туга за домом, якого вже немає, або ніколи й не було. Ностальгія — це сентимент втрати або переміщення, але також це й фантазія»1Довільний переклад. — В.Ш.. Що у вашому проєкті від «втрати», а що від «фантазування»?
К.Р.: Для мене це досить сильно пов’язано з досвідом втрати. Особливо у зв’язку з моїми дитячими спогадами про кінотеатри. Навіть мій будинок має однаковий номер з кінотеатром поруч. І це якась дивна плутанина в нумерації. Для мене цей проєкт пов’язаний з тугою за моїм минулим, дитинством, яке вже не було в СРСР. Це туга за містом, яке я більше не впізнаю навколо себе. Ті процеси, які почали відбуватися з кінотеатрами ще в 90-х, у якийсь момент затихли, і в моєму дитинстві кінотеатри стояли бетонними велетнями, які ніколи не працювали. Я ніколи в житті не була в кінотеатрі біля свого дому. І я не впевнена навіть, що він працював як кінотеатр з 90-х. Ці будівлі я сприймала як щось само собою зрозуміле в місті. Тобто я не сумнівалася, що вони можуть зникнути, вони були данністю в цьому просторі. Але трансформації, які з ними відбуваються, мені здаються і для міста недоречними, але і особисто болісними. От, наприклад, у кінотеатрі біля мого дому було монументальне панно всередині, про яке я навіть не знала, поки його не знесли.
В.К.: Мене цікавлять ці об’єкти як втілення утопічних і великих проєктів, які закладалися в рамках ідеологізованої політики кінофікації. Щодо втрати, мені здається, раніше було більше кіноклубів. Це те, про що ми говорили з дирекцією кінотеатрів: про молодь, студент_ок, інтелектуал_ок, які організовували кіноклуби при кінотеатрах і проводили спільний час за обговоренням кіно. Подеколи це були цілі ночі у приміщеннях кінотеатрів. Мабуть, це викликає ностальгійні відчуття, коли я думаю про кінотеатри, які ми досліджуємо.
М.Х.: Якщо говорити про фантазії, то тут є місце для романтизації просторів кінотеатрів. Мені здається, що люди, залучені в ініціативи, які працюють з кінотеатрами, натхненні частково якоюсь супербанальною «магією кіно». Але я вважаю, що це існує, простори кінотеатрів — романтичні, темні і таємничі. Цього немає в сучасних торгових центрах. Для мене саме такі інтимні досвіди взаємодії з мистецтвом більш можливі і доречні в просторах, які можуть тебе налаштувати на цю взаємодію. І тому цікаво, як ці простори створювались, як вони функціонували, чи можуть вони вижити, чи можемо ми щось зробити, щоб вони продовжили існувати хоча б у якійсь кількості. Тому романтичний настрій наявний, звісно.
К.Р.: Я думаю, що домінантна фантазія, яка існує щодо кінотеатрів — це фантазія капіталу, що вони можуть приносити прибуток. І, напевно, багато людей фантазують, який дохід їм можуть принести кінотеатри — як з кінотеатром «Київ». І те, як їх зносять, відображає капіталістичні уявлення і фантазування про «кращі» трансформації та вигляд міста.***
Результати дослідження незабаром будуть опубліковані на сайті «Кінографій» у формі інтерактивної онлайн-мапи та підбірки тематичних статей. 11 листопада 2021 року відбудеться онлайн-презентація сайту на фейбуці.
Текст підготовлений за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні.
Читайте також:
Примітки
| ↑1 | Довільний переклад. — В.Ш. |
|---|