За останні два роки у Києві припинили діяльність кінотеатри «Кінопанорама», «Україна» та «Київ», ще більше таких споруд не використовуються за призначенням або перебувають у напівзруйнованому стані вже давно. Лише нещодавно занедбане становище міських кіномереж1Під кіномережею ми маємо на увазі сукупну кіноінфраструктуру в місті, а не ...continue почало викликати реакцію з боку активіст_ок. Мистецька група «ДЕ НЕ ДЕ» вже кілька років провадить діяльність з ревіталізації радянських кінотеатрів в українських містах, зокрема організовує щорічну мистецьку резиденцію «Над Богом» у вінницькому кінотеатрі «Росія». У 2018-2019 роках відбулася низка акцій протесту проти закриття та приватизації київських кінотеатрів, а учасни_ці низової ініціативи Occupy Kyiv Cinemas разом із місцевими мешкан_ками влаштували велике прибирання на території закинутого кінотеатру «Барвінок» у Пущі-Водиці.

Пожвавлення інтересу до долі радянських кінотеатрів в Україні змушує звернути увагу на міжнародний досвід, адже процеси занепаду інфраструктури кінопоказу ХХ століття є характерними не лише для нашої країни чи навіть Східної Європи загалом. Гладяч_ки кінофестивалю Docudays UA вже мали можливість побачити принаймні дві документальні стрічки, присвячені рухам опору за збереження історичних кінотеатрів: турецьку «Audience Emancipated: боротьба за кінотеатр “Емек”» (2016) колективного авторства та «Окупований кінотеатр» (2018) сербської режисерки Сєнки Домановіч2Нині перший фільм можна переглянути у вільному доступі, а другий, сподіваємося, ...continue

Важливо зауважити, що активіст_ки з Белграда і Стамбула вдавалися до тієї самої тактики протесту — окупації. Вона стає дедалі популярнішим методом боротьби за міський простір, і її особливо часто використовують люди, які стають на захист культурних інституцій, зокрема кінотеатрів.

Культура не терпить порожнечі

Одна з перших таких акцій трапилась у 2002 році в Сіднеї (Австралія). Епіцентром подій стала будівля, прозвана «The Midnight Star» і початково зведена як кінотеатр «Homebush Cinema» ще 1925 року. У 1959-му там припинили демонструвати фільми, і з того часу театр у стилі ар-деко встиг побувати льодовим катком, театром-рестораном і навіть офісом соціального центру з пошуку тимчасового житла, але вже у 1996-му будівля спорожніла остаточно. Життя до неї повернули сквотер_ки та анархо-автономіст_ки з організації «SCAN» (Social Centre Autonomous Network), що у лютому 2002 року зайняли кінотеатр і проголосили його соціальним центром «The Midnight Star», «театром знедолених», який, на думку активіст_ок, не може контролювати ні держава, ні ринок. Цей кінотеатр — не єдиний об’єкт діяльності групи, місцеві сквотер_ки були особливо активними на початку 2000-х років, що можна пояснити реакцією на хвилю джентрифікації через проведення Олімпійських ігор у Сіднеї. Проте саме колишній кінотеатр було обрано центром для всього руху.

За десять місяців окупації активіст_ки неодноразово протистояли нападам поліцейських, проводили регулярні кінопокази піратського кіно, влаштовували у приміщенні рейви та концерти, організовували роздачі безкоштовної їжі, використовували будівлю як місце для координації протестів та страйків і надавали вільний доступ до інтернету. Втім, у листопаді 2002 року поліції все ж вдалося силою вигнати активіст_ок з кінотеатру напередодні конференції Всесвітньої організації торгівлі, запланованої неподалік. Відтоді «The Midnight Star» став спустошеними руїнами, обліпленими рекламою охоронних фірм та залізними замками. Раз на кілька років місцева влада висуває ідеї про перебудову кінотеатру на житловий комплекс або офісний центр, але щоразу місцеві мешканці виступають проти.

Будівля «The Midnight Star» у 201 році. Фото: Buddy Patrick

Вже майже 25 років будівля залишається незайманою та практично незмінною, але досі нагадує кінотеатр як ззовні, так і зсередини. Не забувають про колишню її функцію і місцеві мешкан_ки: у 2010 році житель_ки Сіднею та Нового Вельсу створили фейсбук-спільноту під назвою «Sydney Cinemas Flashback». У ній учасни_ці діляться одне з одними особистими спогадами, історіями та матеріалами, пов’язаними з тамтешніми кінотеатрами, не оминаючи увагою і «The Midnight Star».

Схожим чином обставини склались і в Манчестері (Велика Британія) — щоправда, вже у 2017 році. Тамтешній кінотеатр «Cornerhouse» відчинив свої двері глядач_кам у 1985-му на місці колишнього меблевого магазину. Крім трьох глядацьких зал, триповерхова будівля вміщала також галерею сучасного мистецтва, бар, кафе та книгарню. Культурна інституція була популярною серед місцевих мешкан_ок, але у 2014 році «Cornerhouse» об’єднався з іншою установою, а адміністрація ухвалила рішення про необхідність пошуку кращого приміщення. З 2015 року кінотеатр залишився порожнім і перейшов у власність приватної компанії «Network Rail», очікуючи цільового перепланування.

У лютому 2017 року його засквотували бездомні, які координувалися самостійно та на базі вже активної в умовах житлової кризи організації «Greater Manchester housing action». Саме недоступність житла була головною проблемою, на яку хотіли звернути увагу учасни_ці окупації, але потенційні можливості захопленого простору дозволили їм провадити значно ширшу діяльність. Поряд з облаштуванням комфортних умов для проживання, приготуванням і роздачею їжі та організованим пошуком тих, хто потребує місця для ночівлі, сквотер_кам вдалося також знайти необхідну аудіовізуальну техніку для налагодження регулярних кінопоказів, залучити до діяльності окупованого кінотеатру художни_ць та режисер_ок, облаштувати на даху безкоштовний публічний простір для спілкування і відпочинку всіх охочих. У березні активіст_ки навіть провели у кінотеатрі кількаденний «Loose Space Festival» — мистецькі вечори, спрямовані на налагодження комунікації між художни_цями, активіст_ками, бездомними та місцевими мешкан_ками. За час свого існування сквот у кінотеатрі «Cornerhouse» пережив принаймні три спроби виселення, щонайменше один конфлікт з міським урядом і спровокував появу трьох інших сквотів на вулицях Манчестера, проте у січні 2018 року, після 11 місяців окупації, активіст_ки були остаточно витіснені силами поліції.

Звісно, відновлення роботи самих кінотеатрів не було основною метою сквотер_ок Сіднея та Манчестера, та обидві групи активіст_ок не нехтували можливостями захопленого простору — до того ж, саме ці сквоти стали потужним ядром ширших міських рухів. Тож в обох випадках захоплювали не так кінотеатри, як їхні руїни — матеріальні рештки колись функціонального простору. На думку австралійської дослідниці Ванесси Беррі, такі руїни завжди перебувають у нестатичному стані, бо вони не вписані у цілком визначені виробничі процеси, притаманні містам, і є радше надлишковими. Але, за зауваженням Беррі, такі ексцесивні простори наповнені й множинними потенційностями: вони завжди можуть бути окуповані, засквотовані, відновлені, перебудовані або перетворені на щось кардинально інше. Навіть у формі руїн вони здатні продукувати «потенційно нескінченну кількість альтернативних наративів» — від розмаїття проєктів майбутнього будівлі і навколишнього простору до не менш багатоманітних спостережень чи спогадів3Беррі, с. 10-11..

Нерідко саме спогад, чи ширше — пам’ять, змушує людей утворювати спільноти навколо кінотеатрів, яким загрожує знищення (або через перебудову, або через руйнацію з плином часу). Історичні кінотеатри, що встигли пропрацювати не один десяток років, зазвичай виявляються тісно вплетеними у повсякденні ритми навколишніх середовищ. Кінотеатри можуть включатися у «протоптані стежки» місцевих мешкан_ок, належати до головних місць дозвілля та відпочинку, бути точками зустрічей друзів та близьких, культурними центрами цілих районів. Учасни_ці протестів навколо більшості кінотеатрів неодноразово висловлювалися щодо власних мотивів участі в акціях у ностальгічному ключі, а Ванесса Беррі, посилаючись на низку антропологічних та історичних досліджень, стверджує, що зазвичай спогади глядач_ок про кінотеатри є для них важливішими та яскравішими за спогади про самі переглянуті стрічки4Беррі, с. 4..

Та попри таку комеморативність, кінотеатри все ж не можна вважати місцями пам’яті (les lieux de memoire) — принаймні так, як їх розумів автор цього поняття, П’єр Нора. Такі місця, на думку французького дослідника, виникають там, де безпосередня пам’ять зникає. Йдеться про пам’ятки епох (не обов’язково матеріальні), що втратили будь-який відчутний зв’язок із сьогоденням. Вони дозволяють пригадувати те, чого насправді ніхто не пам’ятає, і пов’язано це з процесами атомізації певних соціальних груп, переживанням розривів зі звичними або «традиційними» способами існування, коли йдеться про пошуки «втраченого коріння»5Нора, с. 12..

Та цілісної спільноти кіноглядач_ок, що були б тісно пов’язані одне з одним хоча б уявно, не існує — більше того, її не існувало ніколи, бо глядацька пам’ять завжди локальна, якщо не індивідуальна. Не існує ідентичності кіноглядача, кіноглядач завжди процесуальний, і він зникає тоді, коли опиняється за стінами кінозали. До того ж, самій практиці колективного перегляду кіно поки що нічого не загрожує: поява інтернету та персональних комп’ютерів не знищила міські кіномережі, руйнування історичних кінотеатрів частіше за все супроводжується появою нових мультиплексів, і навіть в умовах епідемії COVID-19 глядач_ки далі відвідують кіносеанси. Отже, проблема полягає не в самій практиці кіноперегляду, а в тому, яким чином ця практика відбувається.

Показовою у цьому контексті є історія римського кінотеатру «Cinema America». Його було зведено ще у 1920-х роках, але важливішою за датування є його розташування. Кінотеатр заходиться у Трастевере — одному з центральних та найпопулярніших серед туристів районів Рима. Звісно, перманентне збільшення туристичних потоків не могло не вплинути на місцеву інфраструктуру. Кінотеатр не працював за призначенням ще з 2000-го року, а згодом його придбав приватний забудовник.

Влітку 2012 року в Римі з’явилась ініціатива під назвою «Ragazzi del Cinema America» («Друзі кінотеатру “Америка”»), що складалася приблизно з двох десятків людей, переважна більшість яких не мали жодного стосунку до кіно. Спершу активіст_ки провели прибирання приміщень кінотеатру разом із місцевими житель_ками, а вже у листопаді окупували його. За словами учасни_ць ініціативи, кожний важливий крок заздалегідь обговорювався з місцевою спільнотою, і через це діяльність активіст_ок супроводжувалася підтримкою з боку мешкан_ок району Трастевере.

Окупований кінотеатр «America» зсередини. Джерело: Facebook-сторінка «I ragazzi del Cinema America»

Окрім щоденних кінопоказів за довільною ціною, у кінотеатрі влаштовували ще й курси з живопису та театрального мистецтва, музичні концерти та публічні дебати. Не кожен легальний кінотеатр міг би похизуватися такою програмою, проте окупантам «Америки» вдалося не лише відновити його роботу, а й створити повноцінний культурний центр для мешкан_ок Трастевере. Окупація протривала майже два роки, але у вересні 2014-го римська поліція «зачистила» кінотеатр. Щоправда, активіст_ки не склали рук і перемістилися до приміщення сусідньої пекарні (з дозволу власника). В тому ж 2014 році «Друзі кінотеатру “Америка”» назбирали 2,5 мільйони євро — саме у стільки було оцінено вартість кінотеатру. Та домовитися з юридичним власником не вдалося: він зажадав вдвічі більшу суму з огляду на його втрати в період окупації. 

Окупований кінотеатр «America» з написом «Врятуймо кінотеатри» на полотні. Джерело: Facebook-сторінка «I ragazzi del Cinema America»

З літа 2015 року активіст_ки вирішили «окупувати кінотеатр іззовні», почавши проводити відкриті покази на сусідній площі. Згодом їм вдалося створити літні майданчики і в римських передмістях, а покази на площі Трастевере перетворилися на щорічний кінофестиваль «Il Cinema in Piazza». Майбутнє кінотеатру «Cinema America» залишається невизначеним: міська влада досі не вжила заходів щодо утвердження статусу історичної пам’ятки — втім, саме через затяжні розгляди провадження власник не може розпочати процес будівництва на місці кінотеатру.

Кінофестиваль «Il Cinema in Piazza» просто неба. Джерело: Facebook-сторінка «I ragazzi del Cinema America»

Як зауважили італійські активіст_ки, головною проблемою для них є не так зникнення кінотеатрів загалом, як їхнє переміщення до інших частин міста (старі щезають зі звичних локацій, нові концентруються навколо комерційних зон). Ситуація навколо «Cinema America» демонструє не лише можливість актуалізації пам’яті про кінотеатри через роки простою. Римські кіноглядач_ки чітко артикулювали власну небайдужість щодо того, де саме та в яких умовах вони дивитимуться кіно, заявивши своє невдоволення тенденціями до витіснення кінематографу на останні поверхи торгово-розважальних центрів. 

Зазвичай історичні будівлі кінотеатрів розміщені у місцях, не притаманних неоліберальним логікам диспозиції міських кіномереж. Через це вони часто вибиваються з так званих архітектурних ансамблів або підлягають критиці за недостатньо ефективне задіяння простору. Тому кінотеатри, що досі залишаються на тілі міста, слугують своєрідним нагадуванням про те, що домінантні нині принципи організації міського простору не є безальтернативними, незмінними і цілком могли би бути інакшими. Внаслідок численних ремонтів або банальної занедбаності кінотеатри можуть втратити певну історичну цінність, припинивши відверто свідчити про минулу епоху зовнішнім виглядом, але сама їхня присутність тут і зараз вже містить у собі потенційність «іншого міста». Таким чином, на противагу місцям пам’яті П’єра Нора, історичні будівлі кінотеатрів або навіть їхні руїни можна назвати місцями нагадування.

Термін окупації не визначений

Саме окупації, які практикували всі без винятку згадані рухи, є одними з найбільш дієвих та послідовних технік реалізації альтернативного міста. Ден Буллі, дослідник з Північної Ірландії, звернув увагу на зв’язок між практиками фізичної окупації простору та логіками управління містом, намагаючись переосмислити досвід руху «Occupy». Буллі виділяє доволі просте англомовне слово «conduct» (фр. сonduite) — це поняття, запозичене у Мішеля Фуко, важко перекласти українською без втрати характерних для оригіналу конотацій. Найточнішим перекладом видається «поводирство», оскільки воно відсилає і до буквального процесу ведення когось у певному напрямку, і до самих способів, у які ведення може відбуватися. Але так само під поводирством варто розуміти те, яким чином хтось дозволяє себе вести, або веде себе самостійно (поводиться)6Детальніше ознайомитися з цим поняттям можна у тексті лекції від 1 березня 1978 р. у ...continue.

Екстраполюючи поняття поводирства на контекст сучасного міста, Буллі стверджує, що нині цей тип управління спрямований на регулювання будь-яких циркуляцій у межах міського простору («хороша» мобільність заохочується, а «погана» — навпаки). Основними ж механізмами такої регуляції дослідник вважає процеси джентрифікації та комерціалізації окремих частин міст7Буллі, с. 8-10.. Однак за Фуко, на противагу такому режиму управління існує й специфічний тип спротиву — антиповодирство (contre-conduite). Воно відрізняється від насильницьких бунтів та повстань своєрідною «м’якістю», а від непокори — активністю, продукуванням альтернатив, організованістю й солідарністю, та, на відміну від дисидентства, не потребує уособленої фігури героя-порушника8Буллі, с. 6-7.. Антиповодирський спротив не є зовнішнім стосовно тих логік управління, проти яких виступає. Навпаки, йдеться про своєрідну «прикордонну позицію», таку собі іманентну, але маргіналізовану критику. Антиповодирство не передбачає раптової зміни загального порядку речей: йдеться радше про певну трансформацію напрямку, балансу чи інтерпретації конкретної поводирської логіки, але не її знищення. За влучним виразом Карла Дета, «протест та управління стають взаємоконститутивними»9Буллі, с. 7..

«Тому що ми розуміємо, що наш дім — це основне право, а не товар, з яким можна вести бізнес. І ми знаємо, що наше життя має значення більше, ніж кишені кількох спекулянтів»

Вже понад чотири роки в барселонському районі під назвою Сант-Андреу діє соціальний центр «La Cinètika», створений на базі закинутого кінотеатру «Lauren». У квітні 2016 року місцеві активіст_ки влаштували на його території чотириденний фестиваль, під час якого відбулися воркшопи та дебати учасни_ць (сквотер_ок, іммігрант_ок, фемініст_ок) щодо простоювання занедбаної будівлі у власності міста. Після маршу вулицями району було здійснено gran finale — захоплення кінотеатру. Насамперед активіст_ки наголошували на необхідності формування потужної місцевої спільноти: незадоволення політичними установами (з доволі широким лівим представництвом) призвело до бажання самостійно знайти простір для обговорення ігнорованих владою змін в умовах праці і повсякдення житель_ок району. 

Кінотеатр був проголошений автономним, окупованим, антикапіталістичним та феміністичним простором Сант-Андреу, що при цьому не перебуває під контролем мерії: «Тому що ми розуміємо, що наш дім — це основне право, а не товар, з яким можна вести бізнес. І ми знаємо, що наше життя має значення більше, ніж кишені кількох спекулянтів». «La Cinètika» продовжує свою роботу і сьогодні, не лише надаючи можливість дивитися кіно за фрі-прайсом, а й організовуючи широкий спектр активностей та секцій для локальної спільноти. До того ж зустрічі мешкан_ок Сант-Андреу в автономному просторі стали регулярними і відбуваються кожної першої та третьої неділі місяця. 

Фасад кінотеатру «La Cinètika» з написом «Окупований антикапіталістичний, автономний та феміністський простір». Джерело: https://lacinetika.wordpress.com/

«Ми не те щоб виступаємо проти чинного порядку в кіносфері, ми робимо те, чого ще досі не існувало, і доводимо, що цей шлях працює і працює добре»

Ще одним показовим з точки зору формування альтернативної моделі кінотеатру внаслідок окупації є випадок паризької кінозали «La Clef», збудованої після подій 1968 року. У 2019 році кінотеатр закрили з метою подальшого продажу. Саме тоді асоціація під назвою «Home Cinema» відважилась на окупацію: команда із 35-40 людей взяла собі за мету оживити це місце та створити не просто незалежний кінотеатр в рамках наявної французької системи кінематографії10Детальніше ознайомитися з особливостями роботи французької системи ...continue, а асоціативний, який буде по-справжньому звільнений від гонитви за прибутками. Основна команда налічує близько двохсот осіб, затвердження програми відбувається на щомісячних зборах програмер_ок, а репертуар переважно складається з кінофільмів, представлених їх автор_ками, з метою створення можливості постійно тримати зв’язок з громадськістю району та проводити дискусії після сеансів. Програмер_ки (як внутрішні, в рамках асоціації «Home cinema», так і зовнішні, що працюють із інтернаціональним рухом «Kino Climates»), координатор_ки та люди, що ночують у кінотеатрі, спільно управляють кінозалом. Саме в цьому, зі слів одного із координаторів, полягає велика політична різниця, адже у них немає ні директор_ки, ні правління, і куди рухатись далі вирішують люди, які живуть цим кінотеатром — звісно, за великої підтримки асоціації з боку солідарних правовласни_ць фільмів11Більше про вимогу «асоціації понад усе» можна прочитати за посиланням..

Фасад кінотеатру «La Clef» з плакатами «Боротьба також заразна» та «Кінотеатр “La Clef” солідарний з усіма прекаріями». Джерело: Facebook-сторінка «La clef revival» 

На сьогодні в «La Clef» вже більше року щовечора відбуваються покази фільмів в обох залах: в умовах пандемії це єдиний у Парижі кінотеатр, що збирає аудиторію кількістю 300-400 місць за сеанс. «Ми не те щоб виступаємо проти чинного порядку в кіносфері, ми робимо те, чого ще досі не існувало, і доводимо, що цей шлях працює і працює добре», — поділився активіст «La Clef» у розмові з нами12З кінця вересня цього року учасни_ці окупації відвідують судові засідання у ...continue.

Учасник окупації кінотеатру «La Clef» встановлює плакат з написом «Засуджений кінотеатр — приречене кіно?». Джерело: Facebook-сторінка «La clef revival»

 Обидва кінотеатри продовжуються функціонувати і роблять це відмінно від комерційної моделі, до якої звикли відвідувач_ки звичайних кінотеатрів. Ці колективи намагаються закріпитися за місцевими спільнотами і покладатися саме на них, а не приваблювати платоспроможних відвідувач_ок, і завдяки цьому вони можуть дозволити собі не встановлювати фіксованих цін на квитки, користуючись натомість підтримкою однодум_иць. Ці кінотеатри пропонують цілком альтернативну логіку власної роботи: замість вимог дистриб’юторів, прибутків власників та одноманіття вони зосереджені на задоволенні потреб своїх глядач_ок, і саме останні, а не професійні менеджер_ки, є керівни_цями цих інституцій. Залишаючись кінотеатрами, обидва приміщення стали чимось більшим, тим самим показавши, що інакші культурні простори є не лише можливими у перспективі, а й можуть існувати вже тепер.

Ні «Le Clef», ні «La Cinètika», ні жоден зі згаданих у статті кінотеатрів не є конче унікальним — таких ситуацій уже стало значно більше, і вони далі виникатимуть. На базі Роттердамського кінофестивалю був заснований цілий рух «Kino Climates»13Про мережу кінотеатрів «Kino Climates» читайте у статті «Мережі кінотеатрів: досвіди ...continue, що налічує десятки доєднаних до ініціативи незалежних кінотеатрів. Деякі з них окуповані, деякі почали з цього і таким чином змогли легалізуватися, але кожен із цих колективів намагається конституювати альтернативні моделі культурних просторів.

***

В українській мові слово «окупація» має виразні мілітаристські асоціації, проте для носіїв англійської та французької (і, напевно, багатьох інших) мов воно сповнене дещо іншими конотаціями. Окупація для них може бути роботою, заселенням, діяльністю у найширшому значенні. Окупація простору — це не лише про захоплення чи відбирання чужого (або нічийного) і не лише про привласнення. Окупувати — значить змусити діяти, функціонувати, приводити в рух, повертати щось до життя. 

Стаття опублікована в рамках журналістського проєкту «Некультурний простір». Проєкт реалізовано за підтримки Фонду ім. Рози Люксембург в Україні.

Література:

Berry V. The Excess and Potential of the Movie Theatre Ruin: The Midnight Star // Transformations. — Vol. 28, 2016, pp. 1-14.

Bulley D. Occupy Differently: Space, Community and Urban Counter-Conduct // Global Society. — Vol. 30, 2016, pp. 238-257.

Nora P. Between Memory and History: Les Lieux de Mémoire // Representations. — No. 26, 1989, pp. 7-24.

Фуко М. Безопасность, территория, население. Курс лекций, прочитанных в Коллеж де Франс в 1977-1978 учебном году / М. Фуко; Пер. с фр. В. Ю. Быстрова, Н. В. Суслова, А. В. Шестакова. — СПб.: Наука, 2011. — 544 с.

Читайте також:

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки   [ + ]

1. Під кіномережею ми маємо на увазі сукупну кіноінфраструктуру в місті, а не конкретні комунальні чи приватні підприємства.
2. Нині перший фільм можна переглянути у вільному доступі, а другий, сподіваємося, невдовзі так само з’явиться онлайн. Детальніше ознайомитися з історіями цих протестів можна у статтях Анастасії Бобрової та Олександри Сауляк.
3. Беррі, с. 10-11.
4. Беррі, с. 4.
5. Нора, с. 12.
6. Детальніше ознайомитися з цим поняттям можна у тексті лекції від 1 березня 1978 р. у Фуко М. Безопасность, территория, население. Курс лекций, прочитанных в Коллеж де Франс в 1977-1978 учебном году / М. Фуко; Пер. с фр. В. Ю. Быстрова, Н. В. Суслова, А. В. Шестакова. — СПб.: Наука, 2011.
7. Буллі, с. 8-10.
8. Буллі, с. 6-7.
9. Буллі, с. 7.
10. Детальніше ознайомитися з особливостями роботи французької системи кінематографу та кінопрокату можна у статті Vanderschelden I. The French film industry: funding, policies, debates // Studies in French Cinema. — 16 (2), 2016, pp. 89-94.
11. Більше про вимогу «асоціації понад усе» можна прочитати за посиланням.
12. З кінця вересня цього року учасни_ці окупації відвідують судові засідання у зв’язку з накладеним на них штрафом за незаконне перебування у кінотеатрі. Підтримати їх фінансово та інформаційно можна тут.
13. Про мережу кінотеатрів «Kino Climates» читайте у статті «Мережі кінотеатрів: досвіди альтернативної взаємодії»