За радянських часів заводи будували гуртожитки для сімей своїх працівників. Зараз підприємства приватизовано, а доля людей «висить у повітрі». Ми поспілкувалися з мешканцями гуртожитку ПрАТ «ФАНПЛИТ» і дізналися, як вони борються за передачу будинку на баланс міста.
З Анжелою, мешканкою гуртожитку на вул. Литвинського, 37, що у Дарницькому районі столиці, ми зустрічаємось у дворі її будинку. Стара обшарпана будівля, біля неї дитячий майданчик іще радянської конструкції з іржавим будиночком-драбинкою і такою самою гіркою. Майданчик сильно контрастує з новою яскравою дитячою альтанкою та містками, які розташовані поруч, але належать до сусіднього житлового будинку, начебто підкреслюючи нерівні соціальні умови проживання мешканців одного масиву. У гуртожитку 135 квартир.
Гроші вирішують усе
Ще у 2019 році Господарський суд міста Києва зобов’язав ПрАТ «ФАНПЛИТ» передати гуртожиток на баланс міста. Проте організація хоче отримати компенсацію у 86,3 млн грн і робить все, щоб не допустити безкоштовної передачі будівлі. За ці 2 роки справа вже побувала і у виконавців, і у поліції (за фактом невиконання судового рішення поліція відкрила кримінальне провадження), а про ситуацію з активними мешканцями, які не бажають миритися з невиконанням судового рішення, знають як столичні посадовці, так і депутати. Однак крапку в цій справі ще й досі не поставлено. У «ФАНПЛИТа» мета — отримати гроші, якщо не з міста, то з людей. У мешканців — щоб міська влада забрала гуртожиток на баланс і їхнє майбутнє було хоч трохи більш захищеним і прогнозованим.
Мешканці дбають про будинок власноруч
У дворі будинку асфальт весь у ямах — по щиколотку дорослій людині. Проїхати тут складно не лише дитячому візку, а й автомобілю.
Оскільки гуртожиток не перебуває на балансі міста, то й утриманням його столичні служби не займаються. За ідеєю, піклуватися про підтримку його в нормальному стані має балансоутримувач — ПрАТ «ФАНПЛИТ», але, за словами мешканців будинку, цього не відбувається, і все лягло на плечі людей.
«Листя у дворі не вивозиться, нам потрібно самим позрізати дерева, поки вони не впали комусь на голову, бо одне вже впало і пошкодило дах гаража. Поточні роботи ніхто не виконує, все ми вирішуємо самотужки», — показує Анжела на сріблясту латку на іржавому гаражі, проводячи екскурсію двором.
Освітлення у дворі люди також міняють за свій рахунок.
Побачивши журналіста, до нас виходять інші мешканці будинку та скаржаться, що комунальні служби не обслуговують будівлю — навіть в аварійних ситуаціях.
«Якщо в нас виникає якась проблема, наприклад, пропала електрика, нам нема куди телефонувати. Ми можемо лише один одного в групі гуртожитку у вайбері запитувати, хто знає, що сталось. У нас немає електриків», — розповідає Ніка Едуардівна, яка мешкає в гуртожитку з 1997 року.
Нині більшість мешканців гуртожитку — пенсіонери, але є і молоді сім’ї, як у самої Анжели та її сусідки Наталки.
Анжела кличе мене у гості. До її квартири ми піднімаємося напівтемними обшарпаними сходами. Вікна між поверхами мешканці також міняли власним коштом. Фарба на їхніх підвіконнях помітно облупилася.
26 кв. м на чотирьох
Анжела з Кіровоградської області, її чоловік Руслан — киянин, але іншого житла, крім квартири в гуртожитку, не має.
Загальна площа квартири, де мешкає Анжела з чоловіком і двома дітьми — 26 кв. м. Але за «общагівськими» мірками це ще хороми — тут є квартири по 18 кв. м.
Анжела пропонує каву, і я хочу зняти її за приготуванням цього ароматного напою, але з моєї витівки нічого не виходить: кухонька настільки мала, що в ній поміститися вдвох із господинею й обрати необхідний ракурс просто неможливо.
З вікна видно дитячий садок — він яскравий, і, мабуть, діти до нього ходять із задоволенням. Він декорований різнокольоровими геометричними елементами — і на його тлі будівля гуртожитку виглядає ще сумніше.
У кімнаті стоїть двоярусне ліжко — звичний елемент малогабаритних житлових площ. Тут сплять діти — син Назар і дочка Мілана.
Під час карантину вони мають вчитись онлайн, і це ще одна проблема. Адже розташувати два столи з комп’ютерами фізично немає місця.
«Ми підготувались до цієї ситуації і заздалегідь купили дітям гаджети», — розповідає Анжела.
Поки ми спілкуємось із жінкою, з роботи приходить її чоловік Руслан. Квартиру в гуртожитку давали йому — оператору котельні «ФАНПЛИТ». На заводі з небезпечними умовами праці він пропрацював з 1997 по 2018 рік. Увесь цей час чоловік мав зарплату, істотно нижчу за середню по Києву, і був упевнений, що хай і невелике, але своє житло заробив. На підтвердження своїх прав на житло Руслан показує попередній договір купівлі-продажу. Щоправда, документ не був зареєстрований навіть у нотаріуса, там стоїть лише печатка акціонерного товариства.
«Коли завод закривався, ці кімнати ми вже викупили», — говорить чоловік Анжели. Гроші вирахували із зарплати, але право власності люди так і не отримали.
На сьогодні квартири у людей не приватизовані, хоч усі мешканці зареєстровані у гуртожитку. Але оскільки він не перебуває на балансі міста, то приватизувати житлову площу неможливо — виходить замкнуте коло. За словами мешканців, у планах балансоутримувача — перетворити будинок на хостел.
Мешканці також розповідають, що за передачу житла «ФАНПЛИТ» хоче отримати гроші з них самих. Єдиної суми для мешканців немає (все залежить від розміру квартири), і з кожним представники підприємства планують розмовляти індивідуально. Так, за інформацією Анжели, за таку квартиру, як у неї, «ФАНПЛИТ» хоче отримати по 10 тис. дол.
«Після чергової зустрічі з’ясувалося, що з кожною квартирою спілкуватимуться окремо. Коли мій чоловік відпрацював на заводі 20 років за три копійки, ясна річ, що ми не могли потягнути оренду житла, і чоловік тримався за цю квартиру, щоб мати хоча б ось це житло, заробивши його своїми мозолями. А тепер виходить, давайте ви ще раз заплатите за ті квартири, які ви, по суті, заробили? Вважаю, що цю квартиру він заробив — він працював із шкідливими умовами праці, там смола, яку використовують при склеюванні деревини, хімікати, їм за шкідливість давали молоко, і люди отримали купу болячок, а зараз вони повинні знаходити суми на те, щоб платити за квартири? Деякі працювали по 40–45 років без відриву від виробництва та йшли з купою болячок на пенсію», — обурюється Анжела.
Рабовласник не відпускає…
Інша молода сім’я, яка проживає у гуртожитку, — Наталія з двома дітьми та чоловіком. Діти зовсім ще маленькі — дві дівчинки двох і чотирьох років. Сім’я також займає активну позицію у боротьбі — адже йти, власне, нікуди.
Про балансоутримувача Наталія говорить не інакше як: «Наш рабовласник».
«Обдерта плитка на гуртожитку, асфальт наче після бомбардування та дитячий майданчик з 60-х років минулого століття — наші реалії. Ми дуже хочемо потрапити у громаду міста Києва, але наш рабовласник нас нікуди не відпускає. Всюди у дворах за рахунок міста йде реконструкція асфальтового покриття, і утеплення під’їздів, і заміна вікон на металопластикові, ми ж нікому не потрібні», — пояснює молода мама.
Наталія з чоловіком живуть у гуртожитку вже 10 років. Чоловік отримав квартиру після того, як 17 років пропрацював на заводі.
«Обіцяли нас іще до початку опалювального сезону взяти у громаду міста Києва. Одні повинні передати, інші — взяти. Але ніхто не бере на себе відповідальність: одні не хочуть передавати, інші не хочуть брати. А ми — як заручники в цій ситуації», — скаржиться жінка.
Із середини вересня почалися роботи у підвалі. За словами мешканців, підвал «ФАНПЛИТ» хоче здати в оренду під офіси іншій компанії, що викликає у них обурення: пройшло 2 роки, рішення суду не виконується, декілька мешканців померли, не реалізувавши свої житлові права і навіть не передавши житлову площу у спадок, — квартири забрав завод, прописавши туди інших людей. Так ще й захоплення підвального приміщення розпочалось. Люди вирішили самостійно охороняти підвал, адже там знаходяться всі комунікації, — поміняли замки та пильно стежать за ситуацією.
Поводяться, як з худобою
Щоб вирішити ситуацію, люди винайняли за власний кошт адвоката.
Є рішення суду передати гуртожиток на баланс міста. Але для цього потрібні документи: акт прийому-передачі, акт оцінки майна, технічна документація щодо комунікацій, які ПрАТ «ФАНПЛИТ» просто не надає, розповідають мешканці. Комунальні ж організації, які готові прийняти будівлю, не можуть цього зробити без супровідних документів. Без них не зрозуміло, а що ж, власне, вони приймають. Необхідні для передачі документи людям довелося робити за свій рахунок, але й цього виявилось замало.
«Ми наймали оцінювача власним коштом. Мешканці кожної квартири скидалися для того, щоб усунути порушення відповідно до приписів контролюючих організацій. Наприклад, представник “Київгазу” приїхав і сказав, що потрібно пофарбувати труби навколо будинку у жовтий колір. Ми купили фарбу, взяли драбину і самі це зробили. Також за власний рахунок робили технічну документацію, всі недоліки усували, чистили каналізацію», — розповідає Анжела.
«Наша Дарницька РДА створила акт прийому-передачі, все як належить, і передала ТОВ “ФАНПЛИТ”, але вони його не підписують», — нарікає Ніка Едуардівна.
Акт прийому-передачі мають підписати дві сторони — яка приймає та яка передає майно.
Втратили здоров’я та ще й залишилися винні
Ще одна мешканка будинку, Надія Іванівна, пропрацювала 46 років на заводі, де через важку роботу отримала профзахворювання. Тепер же вона повинна викупити у заводу власну квартиру.
«Стіни крихкі, полицю причепити неможливо, будинок немонолітний, і виходить, що за цей мотлох, який потрібно було давно списати та знести, ми ще маємо платити», — ділиться Анжела.
Також люди обурені, що від самого початку таке житло будувалось у 70-х роках минулого століття за кошт держави, а зараз іще й місто чи мешканці мають сплатити за нього?
До чого тут COVID-19
З початком карантину ситуація лише ускладнилася. Він практично унеможливив проведення консультацій та зустрічей з посадовцями.
«Київська міська рада затягує погодження документації про безоплатну передачу нашого гуртожитку згідно з рішенням суду», — каже Анжела.
Ми намагалися зв’язатися з представниками заводу, телефонували за всіма номерами, зазначеними на офіційному сайті, надіслали журналістський запит на електронну пошту компанії, телефонували та написали на вайбер голові правління, генеральному директору ПрАТ «Фанери та плити» Миколі Леонтійовичу Рижому повідомлення з проханням відповісти на запитання журналістів, яке було переглянуто у месенджері, але представник компанії всі спроби дізнатися позицію «ФАНПЛИТу» проігнорував.
Права власника чи потреби мешканців
Нормою Закону України № 500 «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» передбачено, що гуртожитки, включені до статутних капіталів товариств, можуть за рішенням суду передаватись у власність територіальних громад на безкомпенсаційній основі без згоди власника гуртожитка. Саме на цю норму посилаються і Департамент КМДА, і Дарницька РДА у відповідях на наш запит.
За рік Державна виконавча служба (ДВС) так і не змогла вжити заходів для примусового виконання рішень суду та закрила виконавче провадження.
Те, що рішення суду так і не було виконано, у Дарницькій РДА визнають. Посадовці зазначають, що ПрАТ «ФАНПЛИТ» зобов’язане безоплатно передати вказаний гуртожиток до комунальної власності територіальної громади міста Києва. Для цього вже навіть підготовлені документи. Райдержадміністрація спільно з Департаментом житлово-комунальної інфраструктури КМДА підготувала проєкт розпорядження про безоплатне прийняття гуртожитку на баланс міста. Документ був направлений на погодження «ФАНПЛИТу». Проте на підприємстві зазначили, що збори акціонерів ніколи не приймали рішення щодо безоплатної передачі гуртожитку до комунальної власності територіальної громади міста Києва, та повідомили про необхідність передбачити в проєкті компенсацію у розмірі 86 320 583,2 грн.
До того ж норму про передачу гуртожитків громадам без згоди власника Конституційний Суд України (КСУ) визнав неконституційною. Тож РДА одночасно посилається на це рішення КСУ, хоча тим самим і протирічить собі.
«Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним і таким, що не може бути оскаржено», — додають у Дарницькій РДА. А також наголошують, що відповідно до статті 4 Закону України «Про власність» власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном.
Також ми надіслали запит до Департаменту житлово-комунальної інфраструктури КМДА. У Департаменті повідомили, що КМДА звернулась до ПрАТ «ФАНПЛИТ» щодо безоплатної передачі гуртожитку до комунальної власності територіальної громади міста Києва на виконання рішення Київради від 06.12.2018 № 259/6310 та № 260/6311 «Про надання згоди на безоплатне прийняття до комунальної власності територіальної громади міста Києва гуртожитків, включених до статутних капіталів товариств», але отримала відмову.
Посадовці повідомили, що рішенням гуртожиток має бути безоплатно переданий місту, але це рішення не виконано, оскільки, попри числені запити, ПрАТ «ФАНПЛИТ» не надало необхідної документації. А підготовка проєкту розпорядження про передачу гутожитку й інженерних мереж, а також актів приймання-передачі передбачає обов’язкове погодження власника.
Наше джерело в правоохоронних органах на умовах анонімності повідомило, що кримінальне провадження проводиться і робиться все можливе для передачі будинку місту. Але крім юридичних процедур, рішення також впирається в бюджет.
«РДА має взяти будинок на баланс, вона зараз у процесі», — повідомило джерело.
По трупах за перемогою
Справа знов затягується: «ФАНПЛИТ» подав заяву про перегляд рішення суду за виключними обставинами. І поки посадовці пишуть відписки і перекидають один на одного відповідальність, люди перебувають у заручниках підприємства, роботі на якому віддали чимало років свого життя. Але чи хвилює керівництво «ФАНПЛИТу» добробут 130 сімей, які мешкають у гуртожитку, — питання риторичне, враховуючи, що головного акціонера підприємства Сергія Ліщину пов’язують із надзвичайною подією на шахті «Східкарбон» (с. Юр’ївка Лутугинського району Луганської області). 25 квітня 2019 року на цій шахті сталася трагедія — вибух метану, загинули майже всі шахтарі. Причиною вибуху стало порушення правил безпеки. На ній вирішили зекономити.
Час іде, мешканці чекають
Ніщо так не згуртовує людей, як спільна проблема. Жителі гуртожитку вимушені знаходити гроші на адвокатів, час та нерви — на зустрічі з посадовцями та відвідування державних установ, сили на чергування під будинком для захисту підвального приміщення. І хоча ця ситуація тягнеться вже декілька років, вони не втрачають надії і сподіваються на її вирішення на свою користь. Вони мріють мати впевненість, що ніхто не виселить їх із квартир, у дворі з’явиться яскравий дитячий майданчик, не гірший, ніж у сусідів, а у під’їзді буде проведено ремонт коштами міської влади.
Репотраж підготовлений за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні.