«Не хвилюйся, двері відчиняться» — стрічка-подорож електричками, що курсують між Києвом та кількома провінційними містечками. Це — інтимний портрет людей, яким рідко вдається бути почутими: робітників, торговців, соціально незахищених пасажирів. Оксана Карпович, яка зараз живе в Канаді, знімала стрічку протягом трьох років, приїжджаючи до України. Цьогоріч першу повнометражну роботу Оксани покажуть на Docudays у програмі DOCU/УКРАЇНА та DOCU/СВІТ. Переглянути стрічку можна буде на платформі DOCU/SPACE.
Чому електрички?
Я виросла в передмісті Києва в 90-х, електрички були основним транспортом для моєї сім’ї. Ми йшли пішки до залізничної станції, їхали на дачу, потім діставалися з мамою до Києва — продавати фрукти та овочі на базарі.
В Україні електричка — більше, ніж транспорт. Ти не тільки сидиш та їдеш, а й їси, граєш в карти, читаєш, спілкуєшся. Мені завжди було цікаво спостерігати за тим, хто чим займається. Я переїхала до Монреаля, але щоразу, коли думала про Україну, ці поїздки спливали в спогадах. Коли я провідувала батьків, почала знову їздити електричками, дивитися, що там відбувається. Зрештою це переросло в ідею для фільму.
У Канаді роль електричок інакша?
У Північній Америці рідко користуються потягами. По-перше, вони дуже дорогі, по-друге, немає такої традиції — подорожувати залізницею. Мені здається, це типовий східноєвропейський вид переміщення. Залізниця — це наш спосіб сполучення: одне з одним, з містами, країнами, у Радянському Союзі люди подорожували потягами до інших республік.
Тут, у Канаді, зовсім інша культура, немає ностальгії, усе дуже просто й менш цікаво. Є приміські потяги, але вони рідко ходять і не їдуть туди, куди мені потрібно.
Для мене такою є київська міська електричка: хоч для декого вона — щоденний засіб пересування, я знаю багато людей, які жодного разу нею не користувалися.
Олексій Радинський зробив короткометражний фільм «Колообіг» про київську електричку, я планую подивитися його на цьогорічному Docudays. Але міська та приміська електрички — зовсім різні, наче курсують у різних реальностях. Електричка в Києві не вбудована в життя міста, тому для багатьох мешканців це транспорт-привид. Тоді як у провінції електричка — невід’ємна і часто безальтернативна частина життя людей. Особливо враховуючи те, що вона дешева.
Опиши пасажира/пасажирку електрички? Що це за людина?
Переважно це «роботяги». Або люди, що живуть за містом і їдуть на роботу до Києва, або люди, що шукають роботу. Вони в пошуку підтримки свого життя й здаються дуже вразливими економічно, навіть якщо працюють в офісах. Часто це люди, у яких є час, але немає грошей — наприклад, пенсіонери. Ще одна категорія людей електричок — це залізничники: машиністи, колійники, працівники вокзалів та депо, у них є пільги. Є люди, які вийшли з в’язниці і їм немає куди йти. Вони їздять цими електричками туди-сюди. Студенти або школярі, у яких мало грошей, їдуть до Києва на навчання або підзаробити. Я дивилася на цих людей і розуміла, що це, насправді, більшість України, що це і є наше суспільство, наша українська реальність.
Один із героїв фільму — чоловік, що 25 років поспіль продає газети. Як ти познайомилася з ним?
Є люди, що все життя працюють в електричках. Вони називають себе «торгаші».
Це або літні люди, або ті, що мають інвалідність. Їх часто не беруть на іншу роботу, або працедавці не створюють для них відповідних умов праці. «Торгашів» влаштовує працювати в електричках, бо хоч це й важка робота, яка вимагає «тягати сумку», зате вони можуть працювати будь-коли. Ця гнучкість їм підходить.
Наш персонаж Гоголь — один із перших, з ким я зав’язала контакт, це було три роки тому. Я хотіла робити фільм про «торгашів», тому активно намагалася їх розговорити. На відміну від інших, Гоголь був відкритий і йому було цікаво, чому я хочу з ним познайомитися і що я роблю.
У твоїй стрічці багато близькості, герої можуть вільно говорити про свої почуття. Скільки вас було на «знімальному майданчику»?
Нас знімало четверо: оператор, звукооператор, я та фіксерка. Наша мета була — стати частиною цієї групи людей, щоб їм було комфортно з нами. Це був тривалий процес, що забрав багато часу.
Скільки часу ти провела в електричці та скільки було відзнятого матеріалу?
Ми записали близько 70 годин, що порівняно небагато для документального повного метру. Те, що показано в фільмі, відзнято за 30 днів, плюс зимова сцена. До зйомок я ще робила польове дослідження, знімала замальовки та шукала персонажів.
Чи багато сил забирало близьке спілкування з людьми під час зйомок?
Це був один із найважчих аспектів моєї роботи. Я могла провести 20 хвилин розмови, щоб зняти лише 20 секунд. Я намагалася зрозуміти контекст, у якому живе людина.
У мене було відчуття, що я не можу приходити в електричку з власними проблемами, бо не зможу почути цих людей, яких ніхто ніколи не слухає, їхній голос неважливий. Пасажири електричок потребують, щоб їх хтось вислухав.
Опиши електричку як символічний простір. Що це?
Якось я познайомилася в цих електричках із психіатром. Він сказав, що для нього електричка — це космічний корабель, на якому зібрали багато людей. Але коли екіпаж вирушає у космос, проводять різні тести, уважно обирають членів команди, бо ці люди проведуть разом час, і важливо, щоб між ними не виникало конфліктів. У той час як електричка — своєрідний Ноїв ковчег, куди потрапили всі. І там може відбуватися що завгодно. Це — вимушене місце перебування. В електричці у мене часто виникало страшне відчуття, що ми рухаємось до спільної катастрофи, що ми не доїдемо. Я намагалася передати це передчуття колективного кошмару у зимовій сцені.
Як позначилося на твоїй роботі те, що ти — режисерка-жінка?
У електричці стає трохи неприємно, коли темніє, коли ті, хто їдуть на роботу — з роботи, доїжджають додому, і стає більше людей, що випивають. Тоді я починала думати про свою безпеку.
Я — дівчина, і коли доходило до критичних ситуацій, треба було щось вирішувати, а сторонні не сприймали мене. Зазвичай вони зверталися або до оператора Кріса, який не володіє ні українською, ні російською, або до звукооператора, бо вони — чоловіки. І часто треба було пояснювати, хто тут головна.
Важлива частина фільму — розповіді військових. Яке їхнє місце в «суспільстві електрички», яке ти показала?
Ми часто зустрічали в електричках ветеранів, що повернулися з Донбасу чи були на ротації, або групи солдат, яких перевозили з частини в частину. Чому електричками? Мабуть, бо в нашої держави немає коштів, а це дешево.
У мене не було мети спеціально знімати військових чи, навпаки, якось уникати теми війни. Ці люди — невід’ємна частина сьогоднішньої реальності.
Як реагували інші пасажири, коли до вагону заходили військові?
Був жіночий інтерес (сміється). Я бачила оживлення серед пасажирок, це звеселяло їх. Але більшість ніяк не реагувала, і це по-своєму лякає, бо все, пов’язане з війною, швидко стало нормальним. Зараз це абсолютно нормально — бачити солдатів, що пересуваються країною. Коли ми проїжджали повз ешелон танків, це теж нікого не здивувало.
Одного разу я сіла поруч із чоловіком, він розповідав, що був на війні, а зараз від когось переховується. Потім він абсолютно спокійно мені сказав: «Бачиш, он торба на поличці, там у мене автомат» (знервований сміх). Було очевидно, що переді мною дуже травмована людина. І він намагався мені про цю травму розповісти. Але мені було страшно: я — єдина людина в цьому вагоні, яка знає, що в нього є зброя, що в нього можуть бути проблеми з психікою через травму і незрозуміло, як він може себе поводити. А у вагоні більше ста людей. Я продовжувала з ним діалог, щоб зрозуміти, у якому він стані й чи становить загрозу. Такий страшний прояв війни.
Я була здивована, наскільки сильно у фільмі розкрита тема смерті. Ти планувала таку окрему лінію?
Люди самі багато говорили про смерть. Це історії про те, наскільки вразливі ці життя, які я знімаю, наскільки вони крихкі та взаємозалежні одне від одного. Така суцільна прекарність. Історій про смерть було набагато більше, ніж увійшло у фільм, і в якийсь момент мені навіть здавалося, що вся стрічка про ці смерті й відчуття катастрофи.
Чого очікують від держави люди, що їдуть у електриці?
Я чула багато розмов про корупцію та несправедливість, наслідки яких помітні у самих електричках. Люди, що працювали в ремонтному депо, розповідали: рухомий склад потребує негайної техпідтримки, а на заводах немає матеріалів, щоб ремонтувати. Усі скаржились на те, що не можуть виконувати свою роботу якісно, бо система їм не дозволяє.
Стало менше розмов про війну, але більше — про економічну нестабільність: не вистачає грошей на їжу, транспорт, комунальні послуги. Цим люди діляться одне з одним, і електричка стає місцем групової терапії, де можна поскаржитися одне одному на реальність. Відчувається зневіра в усьому та всіх: не було жодного політика чи партії, яких пасажири електрички підтримували б.
Життя людей, яких я знімала, настільки нестабільне та крихке, що багатьом із них нічого не залишається, крім думок про те, як прожити наступний день. Тому вимагати від них інших дискусій — безглуздо. Навіть тим, хто має пенсію, доводиться багато працювати.
Коли люди говорили про економічну стабільність та соціальну захищеність, вони згадували Радянський Союз. На жаль, у них немає інших референсів. Вони не мають іншого досвіду й часто не мають достойної освіти. А молодь, здебільшого, не має чіткого уявлення, де б вони хотіли жити, лиш часто говорили, що краще буде виїхати з України.
Який момент у фільмі тобі здається найважливішим?
Той, де ми говоримо з Ігорем, колишнім ув’язненим. Він пояснює, чому не пішов би на фронт. Якби він пішов на війну, то був би не тільки об’єктом насильства, але й суб’єктом. Він визнає, що може бути учасником насильства, що може когось вбити. Часто люди говорять: я не хочу загинути або я не хочу, щоб моя сім’я втратила батька. Але рідко хтось говорить: я не хочу воювати, бо не хочу вбивати чийогось батька. Мені здається, що це дуже цікава критична думка. Ігор 12 років провів у в’язниці, вчинивши злочин, мало не вбивши людину, він як ніхто усвідомлює, що може завдати шкоди чийомусь тілу, як і хтось інший може завдати шкоди його тілу. Таким чином він визнає цінність і «наших», і «їхніх» життів, підкреслює нашу взаємозалежність одне від одного, бо в цій країні ми всі залежимо одне від одного. З якими б політичними поглядами ми б не були, на якій стороні ми б не були, ми дуже вразливі.
У матеріалі використані фотографії Кріса Нанна та Оксани Карпович.