Десять років тому Президент Кенії Мваї Кібакі в оточенні численних журналістів та інвесторів заклав символічну першу цеглину у будівництво ІТ-міста Конза за 60 км від столиці Найробі. Журналісти одразу охрестили проект «силіконовою саваною» і розповідали про амбітні плани створити двісті тисяч робочих місць у сфері інформаційних технологій до 2030 року (перші 20 тисяч із яких мали з’явитися ще у 2015 році). Це місто мало стати «хабом» як для стартапів молодих африканців з усього континенту (для навчання яких у Конзі пропонували створити університет з ухилом в ІТ), так і для солідних інвесторів з міжнародних корпорацій. «Це місто змінить правила гри у цифровій економіці!» — оптимістично заявляв Кібакі.
Такі утопічні проекти з розбудови «силіконової савани» в останнє десятиліття з’явилися і в інших африканських країнах: Технологічне містечко у столиці Руанди Кігалі, ІТ-хаб у Браамфонтейні (колись занепалому районі Йоганесбурга), ІТ-місто Seme в Беніні (стратегічно розташоване між столицею Беніну Котону і одним із найбільших міст Африки — Лагосом).
Ці візії видаються не надто реалістичними (окрім хіба що Браамфонтейну, де проект менш масштабний і вже частково реалізований, та й сама Південно-Африканська Республіка не дарма на радянських мапах фігурувала в рубриці «розвинених західних капіталістичних країн»). Водночас певні передумови для формування таких утопічних проектів в Африці є, тож розмови про розвиток ІТ-галузі на найбіднішому континенті не такі вже й безпідставні. Африка — наймолодший континент (середній вік – лише 19 років) завдяки високим показникам народжуваності (4,4 дитини на жінку) і відносно низькій тривалості життя (61 рік для чоловіків і 65 для жінок). Хоча показники урбанізації найнижчі з усіх континентів (лише 43,4% населення Африки проживають у містах), однак відсоток міського населення тут росте найшвидше і вже в найближчі роки перевалить за 50%. Тож ми маємо молоду й амбітну робочу силу, до якої ІТ-сектор проявляє дедалі більший інтерес.
Африканські економіки також є дуже динамічними. За перше місце за рівнем зростання ВВП з Індією і Китаєм сьогодні змагається Гана. Не пасуть задніх і Руанда, Танзанія, Кот д’Івуар і Ефіопія (в десятці світових лідерів зі щорічним приростом ВВП понад 7%), Гамбія, Бенін, Буркіна-Фасо, Кенія, Уганда і Сенегал (понад 6%). Звісно, стартові позиції у цих країн значно гірші, ніж у розвинених економік Заходу, тож їм ще є куди рости, але позитивна динаміка приваблює інвесторів.
У 2018 році лише 24,4% жителів Африки мали доступ до інтернету, на противагу середньому показнику понад 80% у розвинених країнах і понад 45% у країнах, що розвиваються. Проте ця статистика додає оптимізму, якщо поглянути на неї у динаміці: кількість охоплених інтернетом на континенті зросла більш ніж у 10 разів порівняно з 2,1% у 2005 році. Особистий комп’ютер сьогодні мають 9,2% африканських домогосподарств (порівняно з 3,6% у 2005 році). Подібні дані можна знайти і щодо доступу до мобільних телефонів, де кількість користувачів смартфонами зростає найшвидше саме на африканському континенті.
Правила гри технологічне місто Конза поки не змінило. Виявилося, що ті дві тисячі гектарів землі, які влада поспішно виділила під проект, перебували у комунальній власності місцевих племен. Ті не були в захваті від технологічних утопій, про які їх навіть не вважали за необхідне поінформувати і від яких вони не отримають ніякого зиску, крім можливості влаштуватися на роботу прибиральниками чи двірниками. (Ще на етапі планування міста інвестори вже почали перейматися, чи не призведе будівництво Конзи до появи нових нетрів і неформальних поселень — перспектива дуже навіть реалістична, враховуючи, що нове місто треба буде комусь обслуговувати, а населення навколишніх сільських поселень живе за межею бідності).
Але поки з «грою на рівних» у глобальній цифровій економіці в Африки не складається, тисячі молодих і амбітних африканців інтегруються до іншої «утопічної» візії. Проект «Самасорс», який залучає до цифрової економіки найбідніші прошарки населення з нетрів, таборів для біженців та жертв стихійних лих, ставить перед собою ціль не лише подолати бідність, «але й сприяти гендерній рівності і навіть протидіяти змінам клімату» шляхом створення «гідної цифрової праці». Він виник у 2008 році — одночасно з закладанням першої цеглини в Конзі — але, на відміну від Конзи, стрімко розвивається і у 2016 році перекваліфікувався з неприбуткового проекту у гібридну прибутково-неприбуткову модель.
У таборі для біженців Дадааб на сході Кенії (одному з найбільших таборів у світі, де на сьогодні перебувають понад двісті тисяч біженців із Сомалі, Південного Судану, ДРК та інших регіонів Африки), «Самасорс» створив комп’ютерний центр, де біженцям надають «мікророботу» — задачі з опису зображень чи перекладу коротких фраз для тренування штучного інтелекту. А колишні діти-солдати на Півночі Уганди (згідно з організацією Child Soldiers International, близько ста тисяч неповнолітніх на сьогодні залучені до військових конфліктів у 18 країнах світу, зокрема в Південному Судані, Центрально-Африканській Республіці і Демократичній Республіці Конго) за посередництва «Самасорсу» тегають зображення знаменитостей для банку світлин Getty Images.
«Так багато людей в усьому світі живуть у бідності не тому, що вони не хочуть тяжко працювати, не тому, що вони не мають здібностей чи прагнень, а тому, що вони відрізані від економічних можливостей, — говорить засновниця проекту Лейла Джана, одна з найвпливовіших жінок до 30 років за версією Форбс. — “Sama” означає “рівність” на санскриті, і це є ключовою цінністю моєї моральної філософії».
Компанія заявляє, що в середньому, зарплата робітників «Самасорсу» в найбідніших світових локаціях «зросла на 42% у перший рік роботи в проекті». Звучить вражаюче — але що ця статистика означає? У біженців чи дітей-солдатів могло не бути взагалі жодних джерел доходу, тому будь-яка робота для них виглядає як покращення на всі 100%. Якщо ж ідеться про тих бідних, що живуть на два долари в день, то покращення на 42% — це лише 2,84 долари замість двох… Їхні послуги саме тому і є популярними серед замовників, що через глобальні нерівності невисока для європейців чи американців зарплата є для них вершиною сподівань. Готовність безробітних громадян найбідніших країн світу працювати за набагато нижчими тарифами призводить також до інфляції зарплат у цьому секторі, від якої страждають усі робітники. Експлуатація в цифровій економіці — як і скрізь — можлива тому, що є люди, для яких бути експлуатованими — це в середньому на 42% краще, ніж не бути (і відповідно, ніж лишитися «відірваними від економічних можливостей»).
«Самасорс» гордо продовжує, що 51% їхніх працівників у країнах Глобального Півдня — жінки. Але це не так уже й добре, враховуючи, якою часозатратною є робота на цифрових платформах, коли жінки і без того страждають від подвійного навантаження. За дослідженням робітників і робітниць цифрових платформ Африки й Азії, в середньому кожна з них витрачає близько 16 годин на тиждень на неоплачувану працю з пошуку замовлень чи отримання доступу до інтернету. Щоб дохід був достатнім для прожиття, вони мусять бути готовими взятися за роботу у будь-який час доби, тримати при собі телефони і не брати додаткових підробітків, щоб не пропустити важливого замовлення з цифрової платформи. Також вони нерідко мусять підлаштовуватися під розклад компаній-замовників з офісами в Європі чи Північній Америці. Через відмінність часових поясів це може означати роботу в нічні години, і саме жінки з дітьми найбільше страждають від такого графіку.
Як зазначає Міранда Хол у своєму аналізі подібної ініціативи з залучення палестинських біженців до цифрової економіки (програма М2Work у секторі Газа за підтримки Світового Банку і компанії Nokia), ці схеми працевлаштування в цифровій економіці працюють не всупереч бідності, безробіттю чи політичній нестабільності, а завдяки їм.
На її думку, пропагована цими проектами ідея, що кожен може здійснити мрію «хіпстерів-міленіалів» жити і працювати де завгодно і коли завгодно, наштовхується на сумні реалії палестинської молоді з найвищим у світі рівнем безробіття (понад 30%) і жорстко регульованим правом на пересування навіть у власній країні і власному місті. І хоча цифрова економіка може видаватися чарівним рішенням цих проблем, адже вона нібито поза простором і національними ринками праці, вона, навпаки, є вписаною в глобальні нерівності і відтворює історичні моделі колоніального домінування і залежності. Дослідження 60 тис. трансакцій цифрової платформи Upwork, проведене Оксфордським інститутом з досліджень інтернету (Oxford Internet Institute), виявило чіткий неоколоніальний патерн: завдання на замовлення клієнтів з Австралії, Великобританії та США виконували робітники з Індії та Філіппін.
Хоча цифрова економіка може видаватися чарівним рішенням цих проблем, адже вона нібито поза простором і національними ринками праці, вона, навпаки, є вписаною в глобальні нерівності і відтворює історичні моделі колоніального домінування і залежності.
«Сьогодні продуктивними можна зробити навіть тіла, позбавлені політичного існування і правового захисту. На цифрових платформах люди працюють немов у тюремних камерах. Інтеграція цих людей до глобальної економіки в ролі дешевих аутсорсерів робить споживачів цифрових послуг залежними не лише від Ізраїлю чи держави-реципієнта біженців, але також і від технологій. Подібно до тюремно-індустріального комплексу, що отримує зиск з неоплачуваної чи низькооплачуваної праці в’язнів, ці цифрові ініціативи розвиваються на тлі соціальної та політичної нестабільності і структурних деформацій на Близькому Сході», — підсумовує Міранда Хол.
І справді, дедалі частіше американські пенітенціарні заклади пропонують своїм ув’язненим «мікророботу» в цифровій економіці, пов’язану з введенням даних чи роботою з текстом. Цього літа GTL — компанія, що є одним із ключових провайдерів телефонного зв’язку та низки інших сервісів у тюрмах країни — оголосила про запуск навчальних курсів, спрямованих на здобуття в’язнями навичок цифрової роботи, які мають «допомогти їм скористатися тими можливостями працевлаштування, які несе цифрова економіка». Ще більш сюрреалістичні речі відбуваються у китайських в’язницях. Так, «Гардіан» пише про розповсюдженість у тюрмах на північному сході країни практики примусу в’язнів до гри в онлайн-ігри вночі (на додачу до фізичної праці вдень). Накопичену внаслідок цього ігрову валюту та предмети, що є цінними всередині гри, тюремні наглядачі продають за реальні гроші. Ця діяльність, що має назву «фармінг», є загалом надзвичайно розповсюдженою в Китаї через доступність дешевої робочої сили, швидкісного інтернету та дешевих комп’ютерів. За різними даними, до 80% «фармерів» перебувають на території цієї країни.
Тож інтерес «Самасорсу» до «незадіяного потенціалу» в африканських таборах для біженців вписується у ширшу глобальну тенденцію пошуку дедалі вигідніших «локацій» для виконання мікророботи у цифровій економіці, користуючись по максимуму ситуацією глобальних нерівностей, політичних нестабільностей, воєн чи стихійних лих.
Програми «Самасорсу» стали успішними не всупереч структурним нерівностям і «відрізаності» африканців від економічних можливостей, а завдяки цим нерівностям. І саме тому утопічний проект технологічного міста «Конза» не став успішним — адже до пропонованої Президентом Кенії «зміни правил гри» всупереч наявній структурній логіці глобальні гравці цифрової економіки не готові. Звісно, інтегрувати до цієї логіки багатомільярдні проекти на кшталт «Конзи» без зміни правил гри можливо — і ми цілком можемо собі уявити антиутопію зі стерильним високотехнологічним скляним містом посеред савани в оточенні нетрів. Але це несе значно більші ризики, ніж створити декілька «прибутково-неприбуткових» медіатизованих ініціатив з тренування штучного інтелекту в таборах для біженців.
Стаття написана на основі доповіді авторки на міждисциплінарному симпозіумі «Цифрова праця — 2019» Центру соціальних і трудових досліджень у вересні 2019 року. Захід відбувся за підтримки Фонду ім. Рози Люксембург в Україні.