«Мы приглашаем вас избавить себя от бремени материальных ценностей, тяжести комфорта, сковывающего свободу выражения социального статуса — в общем, всего того, что опостылевшей гирляндой волочится за каждым из нас изо дня в день…», — це обіцяє своїм відвідувач_кам київська вечірка «БОМЖ-паті» вже протягом 10 років. На тлі розвитку електронної музики в Києві вона має лайнапи, про які у її ж інтересах краще не згадувати. Та й хіба музика взагалі має значення, коли йдеться про захід, який називається «БОМЖ-паті»?
Це одна з тих подій, яку хотілося б назвати «вечірка, на яку ви б не наважилися піти», бо збираючись на неї, ми все ніяк не могли примиритися з тим, що маємо «дотриматися дрескоду». Але, як не сумно це визнавати, подія не перебуває у бульбашці. Це вечірка, на якій зі здивуванням зустрічаєш знайомих.
На «БОМЖ-паті», про що натякає нам і сама назва, існує чіткий «дрескод», який організатор_ки формулюють так: «На нашій вечірці важливо, аби шуба тхнула за кілометр, а синець був не більш як позавчорашнім», разом ці елементи мають створити образ «вільної від матеріальних тягарів людини». Але не проблема, якщо «дрескоду» ви не дотрималися. Для цих потреб на заході біля входу працює «барахолка та фірмова кімната каліцтв», де крім шуби, що «тхне за кілометр», вам також накладуть на обличчя грим так, аби обличчя виглядало побитим, опухлим і хворим.
При вході на вечірку постелена червона доріжка, пройшовши яку частина відвідувач_ок може, крім усього комплекту розваг «вільної людини», потрапити також у зону VIB (Very Important Bomzh), але за умови сплати більшої плати за вхід. А останні кілька років партнером події виступає бренд Pepsi. У фейсбук-події вечірки між регулярними гостями «БОМЖ-паті» ходять легенди про те, як на одну з вечірок пропустили «справжніх бомжів», а не просто переодягнених у них шукач_ок звільнення.
Вхід на «БОМЖ-паті» і до зони VI
Скріншот з фейсбук-події останньої вечірки
Скріншот з фейсбук-події останньої вечірки
Насправді ж у вечірки не існує чітких правил дрескоду. Хоча люди навколо здебільшого старанно вишукували найбільш старі і зараз не модні речі, аби виглядати «доречно», але чомусь смердючих шуб так і не знайшли. На частині присутніх одягнено просто багато чистих та випрасуваних сорочок, светрів та спідниць, неохайно перев’язаних і обв’язаних навколо тіла, що радше нагадує пограбування магазину Zara у найближчому ТРЦ.
Відвідувач_ки «БОМЖ-паті»
Відвідувач_ки — хто з пакетом АТБ та кравчучкою, хто з приклеїними до голови пластиковими виделками, хто у шарфі «Динамо Київ», хто з картонними табличками «Сосу на кредит» чи «Помогите на контракт» — сидять на підлозі у купі спеціально заготованого сміття або ж демонстративно штовхають один одного і спілкуються вигуками на кшталт: «Егеееее, ти чо, гееее». Через натовп складно пройти, аби тебе агресивно не відштовхнули чи вдарили. Даша Коломієць, яка позиціонує себе як діджейка, перериває пісню гурту ABBA для того, щоб у мікрофон прокричати: «Підніміть руку ті, у кого теж вибитий зуб», а зала радісно аплодує і хизується замальованими чорними зубами.
Таблички відвідувач_ок «БОМЖ-паті»
Щойно у нас помічають камеру, більшість прагне похизуватися своїм костюмом, з радістю позуючи. І справді, фото з «БОМЖ-паті» зазвичай фокусуються на конкретних відвідувач_ках та їхніх «оригінальних» костюмах, майже не знімаючи танцпол віддалено загальними кадрами. Це надзвичайно індивідуалізований образ, де кож_на сам_а за себе.
Жодна вечірка не обмежується простором, де на вході сплачують гроші чи пред’являють квиток. Так і у випадку «БОМЖ-паті»: виходиш з метро і неочікувано стаєш свідком того, як люди, наряджені у звичайний старий одяг, шапки-ушанки і сонцезахисні окуляри фотографуються на фоні бездомного, який спить у підземному переході. А через пів години зустрічаєш їх у черзі на вечірку у піднесеному настрої з відчуттям гордості за здобутий трофей.
****
Сама назва «БОМЖ-паті» є проблематичною, адже апелює до російської абревіатури «без определенного места жительства», що має низку негативних конотацій і посилює стигматизацію бездомних людей. Попри те, що цей термін давно зник з офіційних документів, він залишився на побутовому рівні й у масовій культурі пострадянського простору. Як приклад, можна згадати персонажів «рубльовських бомжів» Сифона і Бороду з досить відомої у нульових передачі «Наша Раша».
Слово «бомж» і далі вживають у зневажливому значенні, але воно вже давно позначає не лише бездомність, а й значно ширше коло явищ — як-от низький соціальний статус, неспроможність відповідати вимогам капіталістичного суспільства (наприклад, постійно купувати новий брендовий одяг) і бідність загалом. Водночас, організатор_ки «БОМЖ-паті» прагнуть у досить специфічний спосіб «переосмислити» термін «бомж», адже для них це «человек, который не связан материальными благами, он просто живет. Бомж — это состояние души»1Олександр Циганок, один з організатор_ок БОМЖ-паті..
Активіст_ки, волонтер_ки та правозахисни_ці вже давно не використовують термін «бомж». Ще у 2004 році координатор міжнародної організації «Лікарі без кордонів» Олексій Нікіфоров зафіксував позицію російських громадянських і державних організацій, що працюють з бездомними: «Бездомные или бездомные граждане — такое определение наиболее адекватно отражает положение сотен тысяч наших соотечественников, не имеющих жилья. Мы стоим на позиции, отрицающей само понятие “БОМЖ” как порочащее честь и достоинство человека [виділення авт.]. Перекочевавшее из милицейских протоколов в средства массовой информации, а затем в современный русский язык определение “лицо без определенного места жительства” или “БОМЖ” превратилось в “клеймо” для изгоев, пугало для обывателей и является оправданием бездействия законодательной власти государства и в некоторых случаях применения “полицейских” мер». Це формулювання дуже точно виділяє поле проблеми і водночас дає зрозуміти: єдине, що в цій ситуації слід стигматизувати — це вживання самого слова «бомж».
Вечірка «БОМЖ-паті» стереотипно зводить бездомність до вільного вибору і вже звично ігнорує факт системних нерівностей. І хоча статус «бомж» починає пов’язуватися зі свободою і на одну ніч стає недосяжною мрією для забезпечених «шукач_ок свободи», навряд чи бездомні люди колись мали можливість вільно обирати, чи «переїхати» на вулицю, чи залишитися жити вдома.
В Україні бракує надійних даних про бездомних людей. Проте організатор_ки й волонтер_ки ініціатив, які допомагають бездомним, говорять про те, що на вулиці найчастіше опиняються ті, хто від початку є найбільш соціально виключеними й матеріально незахищеними. Це випускни_ці інтернатів і дитячих будинків, колишні ув’язнені, заробітчан_ки, діти з неблагополучних сімей, люди з інвалідністю або ті, хто витратили на лікування останні заощадження і вимушені були продати єдине житло, жертви домашнього насильства, одинокі пенсіонер_ки, у яких обманом відібрали квартиру. Брак доступного соціального житла й низький рівень заробітної плати призводять до того, що вулиця може стати єдиною домівкою для людей, які живуть за межею бідності. І більш ніж очевидно, що у такій ситуації не йдеться про свято ночівлі на вулиці у -20 або ж брак їжі чи питної води.
Мерехтливі образи на «БОМЖ-паті» фактично транслюють усі стереотипи про бездомність, зручні для капіталістичного суспільства. Через ці образи «БОМЖ-паті» закріплює давно вивчений суспільством урок. У образах на вечірці бідність постає як норма, щось, що завжди існувало і буде існувати. Людей же за межею бідності «БОМЖ-паті» розглядає виключно у тому стані, у якому ми їх можемо зустріти тут і зараз. У них немає минулого, історії. Вони застиглі у часі, бо лише так до них можна наблизитися. Хворі ментально і фізично, вони не продуктивні, а тому просто не потрібні. З ними не можна заговорити — вони можуть лише простогнати у відповідь. І, звісно, все це — лише їхня провина. Єдиний час, відведений їм — ніч.
***
«БОМЖ-паті» звертається до досить простого, вже не раз випробуваного жесту. Вечірка бере явище бездомності, досвід бездомних людей, який середній клас щодня віддалено спостерігає на вулицях міста, і вихолощує його. Так цей досвід втрачає все, з чого він складався: біль, страждання, повну незахищеність, постійне відчуття небезпеки, холод, голод, неприємні запахи, бруд, фізичні травми, смерть. Усе це більше не має значення. Єдине, що лишається потрібним, — це візуальні атрибути, усе те, що можна редукувати до стилю чи «субкультури», відтворити й тиражувати. Але оскільки саме поняття «бомж» надзвичайно розмите і стереотипізоване, то сам образ і його атрибути лишаються вкрай нечіткими. Тому потрапити на вечірку можна і у звичайному чорному одязі чи парці, рваних джинсах та кепці, замалювавши чорним один із 32 відбілених зубів.
Окрім мімікрії під бездомних, організатор_ки також пропонують відвідувач_кам ніч безкласового суспільства рівності. «Незрозуміло, прийшов реальний бомж, чи це мільйонер». Водночас більшість людей, йдучи на «БОМЖ-паті», стверджують, що для них це можливість «посміятися з себе», відчути «легкість», «бути справжніми та спілкуватись, не звертаючи увагу на соціальний статус». В одній на диво проникливій статті про «БОМЖ-паті» зустрічаємо: «По сути, это маскарадное действо, где необходимо облачиться в худшие лохмотья, но при этом совершенно не нужно выдавать себя за кого-то другого [тут і далі виділення авт.]. Вся прелесть — в возможности побыть собой, пообщаться с друзьями, потанцевать под хорошую музыку и при этом не беспокоиться о том, как ты выглядишь, где находишься и насколько чистый пластиковый стаканчик, из которого ты пьешь дешевый алкоголь».
У системі бездомні люди припиняють бути людьми, адже вона зчитує їх виключно як помилки у ній самій. Бездомні — нагадування про те, що ця система не працює. «БОМЖ-паті» в цьому сенсі слугує терапією у двох суперечливих значеннях. З одного боку, на ній під покровом ночі середній клас, офісні працівни_ці чи навіть діяч_ки культури і знані аристократ_ки, як от Влад Фісун (співзасновник «БОМЖ-паті»), можуть приховати власні страхи, відчуття постійного тиску, стресу і нестійкості. До сходу сонця під погану музику вони можуть визнати, що вони — той самий незахищений клас, який у будь-який момент може втратити своє майно, роботу і всі заощадження, якщо такі ще є. І кожен з них — потенційний бездомний. Але одночасно «БОМЖ-паті» нещадно до власних творців бере їхні страхи й виведені на поверхню хиби у системі та комерціалізує їх. Врешті вона не лікує знесилений середній клас, а вкотре зцілює та підживлює капіталізм. І так «богатым и знаменитым» гостям не лишається більш нічого, крім як нарядитися «в “бомжей”, чтобы отметить наступление Нового года 2019»2Цитата взята з тексту про вечірку інших організатор_ок, проте з ідентичною … Continue reading.
Відвідувач_ки «БОМЖ-паті»
***
Недоречність перевдягань у бездомних можна порівняти хіба що з костюмом «веж-близнюків» у Нью-Йорку або костюмом Анни Франк, одягненими на Гелловін. Але легкість та безтурботність, з якою у публічному полі організатор_ки, журналіст_ки і відвідувач_ки говорять про «БОМЖ-паті» — проблема суспільства, де не лише не йдеться про політкоректність, а де свідомо і систематично маскуються й ігноруються нерівність та несправедливість.
Водночас у Києві існує декілька низових ініціатив, що допомагають бездомним і намагаються розповісти їхні історії без морального осуду й оціночних суджень. Активіст_ки ініціатив «Сука-жизнь», «Помоги бездомному», bezdomnie.ua не позбавляють бездомних людей суб’єктності й не ідеалізують бездомність як безтурботний «стиль життя». Проте такі ініціативи спроможні діяти лише точково й не можуть замінити системну допомогу і підтримку бездомних, яку мала б здійснювати держава.
«БОМЖ-паті» пропонує з гумором ставитися до себе, натомість лише насміхається з найбільш незахищених у суспільстві. Зі свого боку, це посилює дискримінацію й нормалізує ставлення до бездомних як до людей, що самі винні у втраті житла. Виявляється, що це не держава неспроможна забезпечити гарантоване Конституцією право на житло, а деякі люди недостатньо «розумні, здібні і працьовиті», тому й опиняються на вулиці та свідомо продовжують такий «стиль життя». Але ця подія, що проходить вже десятий рік поспіль, не лише транслює викривлену інформацію про бездомних, вона нормалізує зневажливе ставлення до них, яке, очевидно, може і часто здобуває форми фізичного насильства.
Вечірка «БОМЖ-паті» — продукт, далекий від усього, що можна назвати нічною культурою, яка сьогодні розвивається в Києві. Але, на диво, вона слідує тій самій логіці, що й більшість просунутих київських клубів і вечірок «без упереджень», і пропонує, виявивши кризу чи проблему, не боротися з нею, а просто прийняти її.