5 мільйонів українців працюють за кордоном — сказано у кліпі Олега Винника «Роксолана». І ці дані приблизно збігаються зі статистикою міжнародних організацій. Трудова міграція, звісно, явище для України не нове. Однак в останні роки вона зросла та змінила географію: тепер їдуть не тільки з західних областей, а й з усієї країни, а замість Росії обирають здебільшого Польщу. Ці процеси знайшли своє відображення як у сучасній масовій культурі, так і у вітчизняній пресі.
У Лондоні, Парижі чи Мілані,
чутлива, ніжна і така жадана,
тобі одне ім’я — Роксолана.
Олег Винник, «Роксолана»
Головний мачо країни на початку минулого року опублікував на своєму YouTube-каналі кліп на пісню «Роксолана», який набрав більше мільйона переглядів. Відео претендує на роль соціального ролика. У ньому поруч зі статистичними даними показані різні життєві історії українок — від невдячної роботи хатньою помічницею до насильства в сім’ї з боку чоловіка-іноземця, від полишеної вдома старої матері до підлітка, який тримає образу на матір-заробітчанку. Посил кліпу досить однозначний: збережи свою гідність і повертайся, вдома краще. Значну частину трудових мігрантів з України справді становлять жінки. І їхнє становище може бути більш тяжким, ніж у чоловіків. Однак причини, які змусили їх свого часу покинути батьківщину, — низький рівень зарплат та брак стабільної зайнятості — залишаються в Україні невирішеними. І цю тему кліп, звісно, не розкриває.
Кокаін, бурштин,
Перелазимо тин.
Ти подумай, що в Європі
Ти завжди будеш один.
Скільки пасок не святи,
Ти не будеш святим.
Ми зароблені купюри
Переводимо у дим
Mozgi «999»
Ще один культовий персонаж української сцени Потап і один з його музичних проектів «Mozgi» перед останнім Днем незалежності України випустили пісню під назвою «999», де у власному стилі закликають любити Батьківщину та повертатися з чужини, адже лише «ти трохи зачекай, і скоро в нас буде все най най най». У якості декорацій активно використовують індустріальні пейзажі, як-то криворізькі металорудні кар’єри, автомобільні майстерні чи заводи, а також образи кваліфікованих працівників — саме тих, кого через трудову міграцію особливо бракує на підприємствах України. Кліп, попри досить незвичне для цього виконавця загравання з соціальною тематикою, набрав майже 2 мільйони переглядів.
Мій начальник німець, бо наші намахують.
Команда «Збірна заробітчан України», Ліга сміху
У камеді-шоу, яке належало голові держави, тему заробітчанства піднімають регулярно. Існує навіть тернопільська команда з відповідною назвою і жартами про контрабанду, суворі будні на чужині та про те, що «якщо вірний чоловік, то кохання двічі на рік».
Однак повертатися на батьківщину вони можливості не бачать. І сміються зі свого колеги по команді, в якого немає закордонного паспорта — а отже, і грошей. Решта персонажів — українські заробітчани в різних, переважно європейських країнах. І один працює в Росії. Йому, звісно, за сценарієм від решти регулярно дістається. Однак статистику амплуа героїв відображає: економічні чинники переважають над політичними, і в РФ продовжують працювати сотні тисяч наших громадян.
Дані про те, що крім західних областей на заробітки почали виїжджати й мешканці інших регіонів, опосередковано підтверджують команди «Моя провінція» з Вінниччини та «30+» з Житомира. У них ставлення до умов праці та перспектив на чужині досить критичне.
А один із виступів команди «Стояновка» з Молдови — держави, з якою ми ділимо звання країни з найнижчою зарплатою у Європі, — розповідає про ті самі тенденції трудової міграції.
Увага! Для роботи за кордоном потрібна робоча віза та дозвіл на працевлаштування!
«Заробітчани», Новий канал
Тема виїзду на заробітки виявилася непоганим ґрунтом і для реаліті-шоу. Другий рік на одному з українських телеканалів триває цикл передач «Заробітчани», у якому ведучі мандрують до різних країн у пошуках роботи з зарплатою, якої б вистачило і на проживання, і на харчування, і на те, щоб, власне, привезти щось додому.
Є серії про екзотичні професії а-ля персональний шопер для заможних персон, аніматор у шикарному готелі чи 3D-модель. Однак є і більш реалістичні: робота на кухні, на заводі, у сільському господарстві, продавцем або промоутером.
А, наприклад, у передачі про Детройт дівчата отримали незначні, але все ж травми під час робочої зміни. Належного захисного спорядження чи компенсації їм не запропонували. Та ще й погрожували штрафом.
Цікава деталь — на початку передачі глядачам пояснюють, що для роботи за кордоном потрібна робоча віза та дозвіл на працевлаштування. Наголошувати на цьому справді важливо, адже українці залишаються серед трудових мігрантів у ЄС, які найчастіше працюють нелегально.
Згідно з українським трудовим законодавством, а також законодавством більшості європейських країн, штрафи, брак інструктажу з техніки безпеки та ігнорування виробничих травм на робочому місці є недопустимими. Однак висока тіньова зайнятість та необізнаність щодо своїх прав не дозволяє нашим робітникам уникати таких практик ні вдома, ні за кордоном.
Я їду, їду, їду, мені сльоза тече,
бо ми 15 років не бачились вопше.
Дзідзьо, «Я їду до мами»
Ілюстрацією соціальних наслідків трудової міграції є персонаж Дзідзьо — харизматичний та смішний, але абсолютно інфантильний мешканець Західної України, який ріс без батьківського піклування та вміє лише витрачати мамині грошові перекази й потрапляти в кумедні ситуації.
Образ вийшов дуже яскравим. І Михайло Хома зі своїм незмінним амплуа, попри певні скандали, отримує мільйони переглядів на YouTube, регулярно виступає на концертах та знімається в кіно. Втім, те, що перетворюється в кліпах на комедійну виставу, у житті часто має, на жаль, інші наслідки.
Наведені вище приклади з шоу-бізнесу та телепередачі апелюють скоріше до емоцій, які викликає заробітчанство. Розбиратися та пояснювати широкій аудиторії, як так сталось і що з цим робити — прерогатива ЗМІ.
Якщо говорити про інформаційний жанр та короткі новини, то аналіз першої 20-ки найпопулярніших онлайн-видань за останній рік свідчить скоріше про панічні настрої.
Новини про «міграційну катастрофу» з’являлися у різних типах видань, від Znaj.ua (1, 2) та «Обозреватель» (1, 2, 3) до «Нового времени» і «24 каналу» (1, 2).
Останній, до речі, у кількох матеріалах переходить до аналітики та пошуку рішень. Однак наводить пропозиції щодо подолання високої трудової міграції виключно з боку роботодавців.
«Бізнес не може фокусуватися лише на оплаті роботи працівників, адже перед ним стоїть ще низка завдань — створення нових робочих місць, пошук ринків збуту, розширення виробництва. Тому підприємці закликають владу почути розроблений Федерацією роботодавців України Маніфест, який має спростити життя як бізнесу, так і працівникам», — вказано в одній з новин.
А в іншій, аби виправити ситуацію з браком робочих рук в агропоромисловому комплексі, пропонують внести необхідні зміни до законодавства, які б зробили банківські послуги більш доступними, підтримувати власного виробника і сприяти розвитку інвестиційного клімату.
Цього ж року стала помітною тенденція, коли паніку намагаються побороти пошуком позитивних наслідків від еміграції. Про можливі вигоди для України від заробітчан написали і «Уніан», і «Українська правда». «Новое время» розповіло про вигоди для робітників, які стали на батьківщині «аристократією», а ТСН запевнила, що в Польщі захищатимуть українців.
Втім, більшість аналітичних статей про трудову міграцію з України сходилися на тому, що настільки високий темп виїзду починає загрожувати вітчизняній економіці. І зарадити цьому може лише збільшення зарплат.
А журналісти BBC намагалися дізнатися, чи справді з України масово їдуть лікарі. Такі панічні настрої також циркулюють в інфопросторі. Завдяки статті стає зрозуміло, що в Україні все дуже погано зі статистикою й обліком тих, хто їде. Невідома навіть точна кількість трудових мігрантів, а визначити їхню професійну приналежність майже неможливо. Єдине, що більш-менш ясно, — головним чином українці за кордоном працюють на будівництві, в сільському господарстві та сфері обслуговування. Висококваліфіковані працівники мають на новому місці підтверджувати свій статус і на високому рівні володіти мовою країни перебування. Тож твердження про те, що українців нікому буде лікувати, навряд чи є обґрунтованими.
В останні місяці 2019 року однією з головних тем у контексті міграції стало повідомлення про відкриття ринку праці Німеччини, що дозволить українським трудовим мігрантам легше влаштуватися там на роботу. На тлі вищих зарплат та деяких дискримінаційних проявів щодо українців у Польщі таку зміну напрямків трудової міграції здебільшого сприймають і подають позитивно. Втім, на думку деяких аналітиків, значного поліпшення для українських заробітчан це не принесе, оскільки прийнятий Німеччиною «закон варто критикувати не лише за його незначні зміни та закріплення попередніх вагомих бар’єрів для робітників, а й за брак аспекту прав людини та гуманітарної складової. Його дух і буква — захист економічних інтересів».
І зовсім мало вітчизняні ЗМІ пишуть про громадян інших країн, які вже є в Україні або які можуть до нас приїхати. А якщо і пишуть, то дуже обережно, побоюючись ксенофобських настроїв. Або, навпаки, апелюють до наявності власних іммігрантів як маркера приналежності до Євросоюзу. Однак через низькі зарплати Україна переважно залишається транзитною зоною, де іноземні громадяни становлять менше 1%. А міграційна політика, наприклад, щодо шукачів притулку чи власних внутрішньо переміщених осіб є недостатньо ефективною чи навіть жорсткою.
Втім, ці дані більше відомі правозахисникам і представникам експертного середовища. Для більшості ж українців поняття «міграція» здебільшого асоціюється з нашими заробітчанами. Її висвітлення в інфопросторі, скоріше, нав’язує ностальгічні почуття та відчуття провини перед залишеними вдома рідними, перед друзями, перед Батьківщиною. І чітких відповідей про те, що з цим робити, не дає.
Однак зрештою вони очевидні: без зростання зарплат і соціального захисту Україна не зможе ні повернути своїх заробітчан, ні залучити іноземних. Допомогти в боротьбі за кращі стандарти життя може обізнаність працівників щодо своїх трудових прав, наявність зрозумілих роз’яснень про переваги легального статусу як за кордоном, так і вдома, знання про те, як можна ефективно захищатися та використовувати профспілку. І от саме цього в українському інфопросторі точно не вистачає.
Текст опублікований у рамках журналістського проєкту «Шляхами праці». Проєкт реалізовано за підтримки Фонду ім. Рози Люксембург в Україні.
Читайте також: