Переклала Неля Ваховська

Час настав! Після спекотного літа 2018-го і посушливого 2019-го, після весняних лісових пожеж у північній Німеччині та зворотного плину річки Шпреє1Наслідком страшної посухи на початку цього року та сильного східного вітру стали ...continue, після знаменного захисту Гамбахського лісу від вугільних динозаврів із RWE та їхніх викопних державних прихвостнів4Восени 2018 року у відповідь на плани енергетичного концерну RWE вирубати частину ...continue у Північному Райні-Вестфалії, після ганебного провалу федерального кодла оберігачів вугільної галузі, помилково названого «Вугільною комісією»2Урядова Комісія з питань зростання, структурних змін та зайнятості ФРН, створена ...continue, і появи пов’язаного з цим юного покоління «Клімат» з його політичним авангардом «Fridays for Future» — отже, зовсім віднедавна — до всієї країни (за винятком хіба маразматичних невизнавальн_иць клімату, читай: фашизоїдних заперечувач_ок реальності) дійшло: зміни клімату — річ важлива. Дехто навіть зрозумів, що краще говорити не «кліматичні зміни», а «кліматична криза», тому що перше передбачає повільний лінійний процес, можливо, не такий вже й небезпечний, як криза. Криза — це капець, із нею треба щось робити. Звісно. 

Це означає: не минуло й десяти років після гучного провалу COP 15 у Копенгагені, перед яким усі повторювали, мовляв, маємо ще добряче десятиліття, щоб відвернути кліматичну кризу, — й нарешті частини суспільства та політикуму, раніше глухі до теми, починають думати про те, як за наступні 10-30 років урятувати клімат. Молодці! Було б добре дійти до цього трохи раніше. 

Для тих, хто займається кліматом, його захистом і взагалі всіляким «довкіллям» — зокрема, після відколу від широкої лівиці кліматичного руху та партії Зелених [у Німеччині] — постало питання, як працювати з цими темами з лівої перспективи. Інакше кажучи, як відійти від розповсюдженого (і почасти поширюваного нами ж) хибного розуміння кліматичного порядку денного як буржуазно-постматеріалістичної проблеми у світі смузі й барбершопів. Тобто як пояснити, що захист клімату, ще донедавна по-справжньому не цікавий жодній політичній силі, а тепер необхідний всьому суспільству, — це питомо лівий проект: кліматичні зміни, пардон, криза — це проблема, створена старим противником лівих, капіталізмом, тож рішення слід шукати за його межами. 

Відповідь на це «рамкове» запитання багато лівих віднайшли в понятті «кліматичної справедливості». Аргумент на його користь звучить приблизно так: звісно, клімат потребує захисту, і політичною силою, яку першою пов’язують із цим завданням, є глибоко буржуазно-постматеріалістично-хіпстерські «Зелені». Але вони дезорієнтовані власною прихильністю до капіталу і пропонуватимуть «ринково орієнтовані» відповіді — наприклад, торгівлю квотами на викиди чи подібну неефективну дурню. Отже, замість банального зеленого «захисту клімату» потрібна серйозна ліва «кліматична справедливість», про яку донедавна мало хто чув, крім кола «кліматичних зануд». «Кліматичну справедливість» розглядали як захист клімату з антикапіталістичних позицій або через усуспільнення засобів виробництва. 

Із першого кліматичного (та антирасистького) табору в Гамбурзі 2008 року поняття кліматичної справедливості увійшло до словника повільно, але нестримно зростаючого протестного руху і стало важливим елементом лівого політичного дискурсу. Тут також: молодці, але можна було й раніше. Тоді не довелося б сьогодні усувати низку нерозумінь — пізніх наслідків дещо неприємного, як на сучасний погляд, розгляду (зображення) екологічних тем як хіпстерського сюсюкання з білими ведмедями.

Найважливіше нерозуміння видно зі спроби поєднати теми руху «Aufstehen» («Вставайте»)3Aufstehen — лівий рух, який заснувала Сара Вагенкнехт у 2018 році як реакцію на ...continue із рожево-лілово-зеленими переживаннями. Його зустрічаєш усюди — від «Жовтих жилетів» до партії «Ді лінке»: перші 21 вересня 2019 року влаштували День за «кліматичну і соціальну справедливість». А через кілька тижнів співголова німецької партії Бернд Ріксінґер написав: «Це завдання “Ді лінке” — поєднати соціальну та кліматичну справедливість у лівому баченні майбутнього». 

Схоже, в основу цього милозвучного речення покладено таку логіку: «соціальна справедливість» — це хліб із маслом класичних робітничих лівих, тобто йдеться про перерозподіл на локальному й національному рівнях. Однак кліматична справедливість працює лише на глобальному рівні. По-перше, це сердить, бо висловлювання окреслює такий собі методологічний націоналізм, у якому соціальне (читай: суспільство) конструюється як національне. По-друге (і це основне для цієї статті), за висловлюванням стоїть нерозуміння того, що досі означала кліматична справедливість, звідки походить це поняття і чого насправді вимагає рух за неї. 

Щоб розвіяти ці нерозуміння, я спершу розгляну виміри несправедливості кліматичної кризи (кліматичну несправедливість), а потім поясню генезу руху і поняття кліматичної справедливості. Настав час нам порозумітися про це. 

Про що йдеться, коли говорять про кліматичні зміни? Насамперед про справедливість. Адже від кліматичних змін у середньому найбільше страждають ті, хто найменше до них причетні. А ті, хто спричинилися до них найбільше, переважно страждають найменше. Тому що другі принаймні мають достатньо ресурсів, щоб захиститися від кліматичного хаосу. Ці ресурси, це багатство вони накопичили саме тією діяльністю, що сприяє змінам клімату. Цей центральний факт, характерний, між іншим, майже для всіх т. з. «екологічних криз», варто називати кліматичною несправедливістю. 

Щоб краще зрозуміти амбіцію та вимоги руху за кліматичну справедливість, варто поглянути на історію соціальної боротьби, а саме на виникнення екологічного руху в США у 1960-х роках. Спершу це був рух насамперед білого середнього класу для білого середнього класу. Він виник у відносно привілейованих «білих» кварталах та містах і боровся за те, щоб відповідні громади дихали чистим повітрям, а їхніх дітей не отруювали хімзаводи й електростанції. 

Вимога була цілком зрозуміла, однак мала один неприємний ефект: замість зачинити й знищити такі виробництва, їх просто перенесли — з багатших кварталів у бідніші, де мешкали здебільшого афроамерикан_ки, гіспанікс, корінні житель_ки та інші маргіналізовані групи. Тож боротьба ліберального еко-руху призвела не до вирішення піднятих ним проблем, а до пересування їх на кілька щаблів униз по драбині соціальної влади. 

Громади людей з небілим кольором шкіри (communities of color), яким несподівано накинули цілу низку брудних виробництв, не були просто пасивними жертвами. Вони самоорганізувалися, звинуватили еко-рух в «екологічному расизмі» (environmental racism) і створили власний рух за екологічну справедливість. В аналітичних термінах це означає: коли видимі проблеми довкілля не розглядаються як соціальні, коли бракує усвідомлення того, як конкретна брудна фабрика вписана в широкі соціальні структури панування й експлуатації, вирішення цієї проблеми не просто неможливе — наявні соціальні нерівності поглиблюються ще сильніше. 

Коли в 1980-х виникла дискусія про кліматичні зміни, переважало уявлення, що проблема має насамперед технічний характер: вважалося, що концентрацію парникових газів в атмосфері можна знизити й усунути за допомогою певних механізмів. Завдяки цьому у 1990-х було простіше розробити т. з. ринкові механізми боротьби зі змінами клімату. Адже вони (не будемо зачіпати тут усі критичні дебати щодо цих вражаюче неефективних екополітичних інструментів) спираються на технічну логіку, яка не враховує соціальні структури: якщо одна частинка CO₂ тотожна іншій, то яка різниця, хто, де і як економитиме вуглець.

З погляду економіки і справді найкраще економити там, де це найменше коштує. І зробити це найпростіше на Глобальному Півдні, де загалом усе дешевше. Тоді ми, наприклад, могли б дати грошей організаціям, які надають допомогу з розвитку, щоб ті берегли ліси від винищення й так захищали клімат, поки ми тут, на Глобальній Півночі, й далі спалюємо викопне паливо. 

Однак ця ідея має одне велике «але»: у лісах, які всі раптом кинулися рятувати від надмірного вирубування, часто мешкають місцеві племена, які століттями виживали завдяки сталому користуванню лісом. Ринкові механізми, розроблені у 1990-х у рамках Кіотського протоколу, загрожували незабаром виселити племена з їхніх традиційних земель (т. з. Green Grabbing). 

У ході цих переговорів знову активізувалася тема екологічної справедливості: проти «кліматичного расизму» офіційної політики виступив америндський активіст із США Том Б. К. Золотий Зуб (Tom B.K. Goldtooth), засновник «Корінної екологічної мережі» (Indigenous Environmental Network), виходець із руху за екологічну справедливість. Він висунув вимогу кліматичної справедливості і поклав початок боротьбі за розгляд кліматичних змін як питання прав людини та справедливості. 

Наступним кроком у розвитку історії стала публікація звіту «Парникові гангстери vs. кліматична справедливість» (Greenhouse Gangsters vs. Climate Justice) 1999 року. Тут аналіз фокусувався на енергетичних концернах, що працюють з викопним паливом, а замість індивідуальних рішень (на кшталт етичного споживання) наголошували на великих структурних трансформаціях; боротьбу за кліматичну справедливість було чітко означено як глобальну. 

Цей звіт створив і донині важливий орієнтир для активістського руху, а саме критику описаних вище ринкових механізмів Кіотського протоколу як «хибних рішень». 

У 2002 році на Балі вперше зустрілися організації, які згодом стануть ядром руху, і проголосили «Балійські принципи кліматичної справедливості» (Bali Principles of Climate Justice). Численні групи й мережі, які вже давно працювали над критикою ринкових механізмів загалом та торгівлі викидами зокрема, зустрілися у 2004 році в південноафриканському Дурбані й заснували «Дурбанську групу кліматичної справедливості» (Durban Group for Climate Justice). 

Остаточний прорив стався на 13-й Кліматичній конференції на Балі 2007 року. Вже згадана група критично налаштованих організацій спровокувала відкритий конфлікт із політично поміркованою «Мережею кліматичної дії» (Climate Action Network), чия м’яка лобістська стратегія виявилася досить провальною. Із цього конфлікту у 2007 році виникла мережа «Кліматична справедливість негайно!» (Climate Justice Now!). В анонсі про її створення було окреслено низку вимог, до яких і досі звертається кліматичний рух. 

Анонс, згодом перероблений на такий собі заснувальний маніфест, вимагав: 

по-перше, залишити викопне паливо в землі й замість нього інвестувати у відповідні, безпечні, чисті й демократичні відновлювані види енергії;

по-друге, радикально зменшити марнотратне надспоживання, насамперед для Глобальної Півночі, але також і для південних еліт;

по-третє, об’ємний трансфер фінансів з Півночі на Південь, базований на виплаті кліматичних боргів та проведений під демократичним контролем;

по-четверте, збереження ресурсів, ґрунтоване на правах людини, що забезпечить дотримання прав корінного населення на землю та контроль громад над енергією, лісами, землями і водою;

по-п’яте, стале дрібнофермерське сільське господарство і харчова суверенність.

Щоб досягти цих цілей, рух використовував широкий спектр інструментів: від написання звітів і щоденної політичної роботи, зокрема, з громадами, які особливо страждають від зміни клімату, до бунтівного блокування вугільної шахти й войовничої боротьби народу оґоні в дельті Ніґера5Рух за виживання народу оґоні (також відомий за абревіатурою МОСОП) існує з 1990 ...continue

Підсумовуючи: рух за кліматичну справедливість — це наступник руху за екологічну справедливість. Як і перший, він бере свій початок із Глобального Півдня і фокусується не так на технічних змінах, як на трансформації суспільних структур. Дозволю собі спробу визначення: кліматична справедливість — це не так стан (читай: справедливий розподіл вартості можливого вирішення кліматичної кризи), як процес. А саме процес боротьби проти суспільних структур, що спричиняють кліматичну несправедливість. Якщо придивитися до цього широкого визначення, виявиться, що більша частина боротьби за кліматичну справедливість не конче відбувається під однойменним прапором — часто йдеться про боротьбу за землю, воду й інші базові потреби та права людини. 

Джерело: Rosa Luxemburg Stiftung

Читайте також:

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки   [ + ]

1. Наслідком страшної посухи на початку цього року та сильного східного вітру стали квітневі лісові пожежі в районі Північного Райну-Вестфалії. А в листопаді 2018 року тривалі посухи призвели до того, що води річки Шпреє, на якій стоїть Берлін, частково почали текти в зворотному напрямку, а рівень води сильно впав, що викликало проблеми із судноплавством та якістю питної води. — Прим. ред.
2. Урядова Комісія з питань зростання, структурних змін та зайнятості ФРН, створена у 2018 році для розробки рекомендацій щодо «соціального та структурного розвитку» й фінансового забезпечення регіонів, де розташовані поклади бурого вугілля. Результатом мала стати пропозиція щодо припинення видобутку вугілля, що «захищало б клімат і сприяло б економічному зростанню та збереженню робочих місць». У січні 2019 року «Вугільна комісія» представила свій фінальний звіт, де обґрунтовувала, що остаточно припинити роботу вугільних електростанцій у Німеччині можливо не раніше 2038 року. — Прим. ред.
3. Aufstehen — лівий рух, який заснувала Сара Вагенкнехт у 2018 році як реакцію на посилення правих рухів і партій на німецькій політичній сцені. — Прим. ред.
4. Восени 2018 року у відповідь на плани енергетичного концерну RWE вирубати частину лісу для видобутку вугілля екоактивіст_ки провели масштабну акцію спротиву. Поліція декілька разів намагалася зачистити імпровізований табір активіст_ок, проте Вищий адміністративний суд федеральної землі Північний Райн-Вестфалія заборонив проводити вирубку до ухвалення рішення щодо скарги екологічної організації BUND NRW. – Прим. ред.
5. Рух за виживання народу оґоні (також відомий за абревіатурою МОСОП) існує з 1990 року у вигляді парасолькової організації, що складається з близько 11 груп, які активно борються за соціальну, економічну та екологічну справедливість і можливість впливати на те, що відбувається на території, де вони мешкають — у дельті Ніґеру. Найсерйозніші екологічні проблеми у цьому регіоні спричиняють розташовані там об’єкти нафтопереробної промисловості. — Прим. ред.