Ілюстрації: @my_pet_spider
Розмірковуючи над цією статтею, я довго не знав, як її розпочати. Мені допоміг президент Російської Федерації Володимир Путін, опублікувавши статтю «Про історичну єдність росіян і українців». Ця публікація значно полегшила мені завдання, яке полягає в тому, щоб пояснити читачеві, для чого потрібна історія як упорядковані, систематизовані знання та уявлення про минуле. Путін чітко пояснює, що йому історія потрібна для розуміння і пояснення сьогодення і для формування порядку денного на майбутнє. До минулого (у вигляді історії) він звертається і як до аргументу в політичній дискусії, і для виправдання чи для заперечення якихось дій і подій.
Такий тип звернення до впорядкованого і описаного минулого та його репрезентації називається афірмативною історією1Megill A., Historical knowledge, historical error: A contemporary guide to practice, University of Chicago Press, 2007. Такий тип історії існує вже не одне тисячоліття. Стаття Путіна – класичний приклад афірмативної історії.
До нього долучається дидактична історія, суть якої сформулював Цицерон: історія – учителька життя. Тут можна знайти і пряму аналогію – викладання стандартизованого, освяченого державою курсу історії в школах, мета якого – виховання лояльних, політично свідомих громадян, і опосередковану: коли до історії звертаються нібито для того, щоб запобігти повторенню помилок минулого. Попри благі наміри, за висловом іншого авторитетного мислителя, цього разу вже 19 століття (у людства був час подумати) головний урок історії полягає в тому, що ми не дістаємо з неї уроків.
І нарешті, третій тип історії – наукова чи аналітична, та, що має відповідати принципам, методам і процедурам наукового пізнання, які визнають всі представники наукового співтовариства. Наукова чи аналітична історія певною мірою суперечить першим двом типам історіописання, але не може існувати окремо від них: вони для неї, з одного боку, є матеріалом для аналізу, з іншого – індикатором, який вказує межі, за які переступати не варто.
Зрозуміло, перелічені різновиди історії не існують ізольовано одне від одного, вони взаємодіють, перетинаються, впливають одне на одного і доволі часто конфліктують. Можна визнати, що історик(иня) перебуває у силовому, дискурсивному полі усіх трьох типів одночасно. Пишучи про Голодомор і намагаючись абстрагуватися від політичних і суспільних впливів, ви вже потрапляєте під них. Дискутуючи з політично-кон’юнктурними чи суспільно-актуальними інтерпретаціями історичної події чи факту і вдаючись до їх аналізу і деконструкції з позицій аналітичної історії, ви все ж таки потрапляєте на те поле, на якому доводиться вживати термінологію об’єкта дослідження. Коли професійні історики(ні) з лав академії, надихаючись ідеєю спростування міфів, особливо «ворожих», апелюють до науковості своїх аргументів, вони, іноді непомітно для себе, потрапляють саме в поле афірмативної історії. В Україні після 2014 року існував цілий проект під назвою Лікбез. Історичний фронт, в якому деякі історики(ні) що зазвичай виступали в амплуа аналітичної історіографії, показали себе справжніми «бійцями ідеологічного фронту» (саме так називали істориків у радянські часи, недаремно назва проекту повторює саме радянські гасла).
Історія досліджень Голокосту починалася саме як афірмативна і дидактична – гасло Never again! – найкраща ілюстрація. Holocaust education – типовий зразок дидактичної історії, не лише в тому сенсі, що йдеться про викладання історії певного явища, а й в тому, що вона має виразну аксіологічну складову і пропонує вивчати минуле щоб запобігти повторенню кошмарів у майбутньому. Подібний шлях пройшли студії Голодомору – вони починалися як складова заперечення і засудження радянського минулого, а в ширшому сенсі – масштабної політичної боротьби проти радянського ладу, і лише останнім часом можна спостерігати процес уособлення аналітичної історії в рамках досліджень цього явища.
Звернімося до того, як розвивалося історіописання в Україні впродовж останніх тридцяти років.
У 1993 році, під час круглого столу в Брюховичах присвяченого проблемі генези української нації (в рамках Конгресу українознавців) трапилося перше зіткнення афірмативної та аналітичної історії, коли стало зрозуміло, що опоненти апелюють до радикально протилежних принципів трактування минулого. У 1996 році Марк фон Гаґен (1954 – 2019) написав статтю, назву якої дослівно можна перекласти так: «Чи є в України історія?», але прочитувалась вона так: «Чи є в України наукова історія?» Подальший розвиток української історіографії засвідчував надмір афірмативного типу історіописання з ухилом в етноцентричний наратив. Наприкінці 1990-х занепокоїлися соціологи: стаття про шкільну історію називалася «Школа іншування» — дидактична історія створювала цілісну картину минулого, де історія України поставала як історія майже винятково етнічних українців, а решта етносів, які проживали тут століттями, випадали з наративу, а в гіршому випадку – поставали як одвічні вороги. На початку 2000-х спільними зусиллями українських і закордонних дослідників вдалося констатувати очевидний перекіс в бік етноцентричного наративу в українській шкільній історії. Всередині 2000-х Томаш Стриєк видав книжку про українську історіографію після 1991 року. Назва була промовистою: «Якого минулого потребує майбутнє?» – однією з центральних тем були дедалі глибші розходження між афірмативною та аналітичною історією.
Наприкінці 2000-х громадськими організаціями паралельно було реалізовано декілька дослідницьких проектів, які одноголосно діагностували домінування етноцентричного ексклюзивного (історія України – історія етнічних українців) наративу в підручниках. Тоді ж під егідою державної установи – Українського інституту національної пам’яті – було проведено аналіз шкільного курсу з історії України, група фахівців з історії та методики викладання підтвердила надмір етноцентричності та його невідповідність принципам викладання історії рекомендаціям Ради Європи. Тут можна говорити про парадокс – бо саме УІНП був покликаний працювати на зміцнення і просування етноцентричного наративу – власне на це спрямовувалася вся історична політика держави часів президентства Віктора Ющенка. 2010-ті пройшли під знаком бурхливих подій зими 2013-2014 року, втрати територій та виснажливої війни на сході – це лише підсилило афірмативну історію з її мобілізаційним потенціалом та піднесло її статус.
Як виглядає стандартний наратив минулого, вмонтований в рамки афірмативної історії? Зазвичай це такий собі «національним мілленіум» – тисячолітня історія головного суб’єкту історії – етносу (який зазвичай механічно ототожнюється з нацією). Звичайно, тисячоліття – це мінімальний прохідний бал, бажано і цілком можливо розтягнути власну історію та її тяглість і до якої-небудь давньої археологічної культури (наприклад, трипільської). Щирі і чарівливі в їх наївному ідіотизмі спроби знайти арійське коріння українців чи династії українських фараонів можна не згадувати, вони все ж таки здебільшого сприймаються притомними людьми як екзотика. Що, до речі, не заважає квітнути пара-історії «а-ля Бебик».
Чим зайнятий етнос-нація впродовж свого безперервного міленіуму? Він по-перше, мріє (про незалежність/державність), по-друге, страждає (від браку незалежності/державності) і по-третє, бореться – можна вже не згадувати, за що, але згадаймо проти кого/чого – проти гноблення та іноземного панування. У цій тріаді – зміст історичного процесу. Щодо сенсу, то у етносу-нації немає вибору, мета його існування задана наперед: це незалежність-державність. І саме досягнення цієї мети є історичною справедливістю. Звичайно, в перервах між мріянням, стражданнями і боротьбою відбувається і щось інше – люди кохаються, споживають їжу і напої, подорожують, навіть іноді займаються мистецтвом і науками, роблять багато інших не надто важливих речей. Але це – на маргінесах магістрального шляху до царства справедливості.
Варто пам’ятати, що у членів/членкінь колективу під назвою етнос/нація немає вибору – вони належать до своєї спільноти за фактом народження. І якщо вони раптом не захочуть мріяти-страждати-боротися, вони автоматично потрапляють до списків зрадників і їх можуть навіть викреслити зі списків. Важливо і те, шо етнос-нація існує поза часом: дев’ятитомне видання називається «Тисяча років української суспільно-політичної думки»
Зауважимо, що коли тисячолітня мрія шляхом страждання і боротьби нарешті здійснилася, незалежність та державність досягнуто і настає торжество історичної справедливості, страждання і боротьба не припиняються. Тепер треба боротися і страждати заради збереження результату попередніх страждань і боротьби. В рамках цієї схеми залишається лише одна проблема: про що тепер мріяти наступним поколінням?
Напевно, хтось потрактує цю картину як злу карикатуру, наклеп на українську історію. Безумовно знайдуться охочі прокоментувати неправильне етнічне походження автора цих рядків, зарахувати його до «п’ятої колони» – цілком у відповідності саме до принципів тієї історичної свідомості, яка виглядає так карикатурно, якщо звести її до базових, фундаментальних положень. До речі, агресивне ставлення до аналізу засад афірмативної історії і тотальний брак саморефлексії – одна з родових ознак її носіїв.
Треба визнати, що такий мастер-наратив не є винятковим досягненням саме українських істориків. Це свого роду східноєвропейський стандарт, передусім тих народів, які у 19 столітті «прокинулися» (їхні інтелектуали назвали це «національним відродженням») і побачили, що у них немає держави, надзвичайно потрібної для достойного життя. Власне тоді і виникло історіописання, метою якого було пояснення наявного стану (бездержавності, гноблення, чужого панування) і пошуку рецептів подолання цього стану (здобуття суверенної державності) – тут прикладом були «державні нації». Це був цілком природний процес, пов’язаний з побудовою модерної ідентичності, яка через цілий ряд обставин та чинників стала ідентичністю національною. Історики стали біографами націй, і для обґрунтування права цих націй на існування і місце під сонцем, а також для пояснення їх «неприродного», тобто бездержавного стану сформували наратив, згідно з яким ці нації століттями перебували у стані пригноблення чужинцями, боротьби з гнобленням та мрій про власну, правильну, справедливу державність.
Цей стандарт реалізувався в практичній політиці у 1920-х – 30-х роках, коли новопосталі чи відновлені чи переформатовані балто-центрально-східноєвропейські-балканські держави досягли того, що їх еліти вважали історичною справедливістю. Та обставина, що багато хто з них негайно почав гнобити свої національні групи, яким можливо бракувало правильної держави (згадаємо долю тих самих українців в Польщі, Румунії чи Угорщині) зараз не коментується. Нас цікавить те, що саме в цих державах етноцентричний наратив минулого, афірмативна і дидактична історія, де головним актором була «титульна нація/етнос» набув статусу офіційної, освяченої державою історії (сюди ж можна додати асиміляційну мовно-культурну політику). До чого це призвело, мабуть не варто згадувати, всі це знають.
Український випадок в цьому сенсі цікавий ще тим, що етноцентричний мастер-наратив, який виник на рубежі 19-20 ст як заперечення імперського і обґрунтування права на відрубність, суверенність і державність української нації-етносу, нікуди не подівся в радянські часи. Інституалізація етнічності, покладена в основу устрою СРСР спонукала до збереження такого наративу, щоправда під вивіскою «соціалістичних націй» та трохи згодом – під гаслом поступового злиття в нову історичну спільноту: радянський народ. Навіть більше, радянська влада радо заохочувала антикварно-народницьку форму історичної самосвідомості українців і підтримувала тезу про їх національне, релігійне, культурне гноблення впродовж століть, про їхні мрії і боротьбу, звісно – про історичну справедливість, яка втілилася в радянській державності. Така форма національної самосвідомості цілком влаштовувала союзний центр, допоки вона не виходила на рівень політизації.
Саме тому після розпаду Радянського Союзу конвертація радянського українського наративу минулого в національний український наратив відбулася легко і безболісно. Треба було лише змінити акценти: з класової боротьби на національну, з мрії про світле майбутнє без класової експлуатації на мрію про власну державність, з Тараса Шевченка як революціонера-демократа на Кобзаря – пророка національного визволення. Козаками взагалі можна було не перейматися, лише перенести їх у царство історичної справедливості з усіма відомими атрибутами – хіба що оголити їм тулуби та оздобити бойовим гопаком для урізноманітнення образу.
Цікаво, що ті культуртрегери і ентузіасти чергового національного відродження 1990-х, які з таким захопленням поринули в пошуки справжніх історичних коренів, не усвідомлювали, що вони повторюють той самий радянський історичний проект, метою якого було утримати українців в межах етнографічної, антикварної історичної самосвідомості. Навряд чи це усвідомлювали і автори шкільних підручників, які відтворили суміш народницьких і віртуально-державницьких штампів в навчальному курсі.
Наприкінці 1990-х – початку 2000-х в Україні запанувала афірмативно-дидактична історія зразка столітньої давності в її найвиразнішому етноцентричному варіанті. Можливо, логіка будівництва історичної нації, нехай за лекалами 19 століття була необхідним етапом, можливо треба було повернутися на старт, щоб надолужити втрачене, заповнити «білі плями» і рушити далі?
Цілком ймовірно, але тут виникла інша проблема. Рух далі відбувався переважно в сфері аналітичної історії: тут виникали і обговорювалися методологічні інновації, з’являлися нові напрямки, урізноманітнювалися зв’язки з ширшим світом, відбувався вихід української історіографії у цей великий світ, де межа між науковою та афірмативною історією вже була чітко окреслена. Часткові і дуже повільні зміни можна угледіти в дидактичній історії – зокрема, в підручниках. Інший (етнічний, культурний, релігійний) частково позбувся титулу Чужого і звання ворога.
Тим часом аффірмативна історія зупинилася в розвитку. Навіть більше, як через дію зовнішніх чинників (анексія, війна) так і через внутрішні обставини (герметичність, інтелектуальна обмеженість) з’явилась тенденція до інтелектуального і політичного диктату: аж до встановлення «історичної істини» та «історичної справедливості» через закони і заборони, публічне цькування носіїв «неправильних» поглядів і концепцій.
У світі існують всі згадані типи історіописання. В демократичних, плюралістичних суспільствах вони співіснують, а намагання нав’язати норми і конвенції афірмативної історії аналітичній наражаються на опір професійного співтовариства і суспільства. Як приклад можна згадати рух «Свободу історії!», який виник у Франції у середині 2000-х у відповідь на намагання запровадити покарання за «неправильне» трактування геноциду вірмен 1915 року. Те, що цей рух став інтернаціональним, сигналізує про те, що з одного боку, тенденція до адміністративного встановлення державою “історичної правди” є глобальною тенденцією, а з іншого – професійні спільноти мають бажання і можливості протистояти цій тенденції. В «молодих демократіях», де досвід та звички тоталітарних структур мислення, вихованих комуністичними режимами ще не подолані, а повернення до етноцентричних наративів подається як «історична справедливість», але виглядає подекуди як повторення досвіду авторитарних режимів 1920-х – 30-х таке домінування має серйозний побічний ефект у вигляді тиску, як державного, так і суспільного на аналітичну історію, що в кінцевому результаті матиме украй негативні наслідки як для історії як науки, так і для суспільства в цілому.
Утім, можливо інтелігентськими переживаннями купки «шамашедших» істориків, для яких принципи і цінності наукового пізнання вищі за патріотизм, можна знехтувати. Зрештою, є той самий ширший світ, вони мають можливість реалізувати свої принципи деінде. Проте, чи можна нехтувати тим, що афірмативна історія в її етноцентричному варіанті, доведеному до краю, починає працювати проти суспільства і навіть проти її ж адептів? Навряд чи присутність в шкільних підручниках поляків чи кримських татар в ролі одвічних ворогів чи зрадливих союзників посприяла покращенню міжнаціональних відносин в країні. Навряд чи твердження про те, що частина нинішніх громадян є спадкоємцями тих, кого «завезли з Росії» після Голодомору сприятиме вихованню громадянської лояльності. Зрештою, оголошення нелегітимним цілого періоду української історії, під час якого країна здобула сучасні кордони, подолала поріг модерності і власне таки перетворилася на націю, яка в 1991 році проголосувала за незалежність – навряд чи сприятиме поважному ставленню до власної історії.
Не варто заперечувати необхідність і важливість афірмативної чи тим більше дидактичної історії. Вони були, є і будуть. Людство ще не винайшло інших способів склеювання нації, досягнення громадянської гомогенності. Проте, зараз дедалі гостріше постає вже згадане питання про те, якого минулого потребує наше майбутнє.
Афірмативна історія може просувати ідею політичної, громадянської нації. А може – замкнутися на ідеї «Україна – для українців», де українці – це спільнота мови, чи навіть «землі і крові». Етноцентричний наратив з виразними антикварно-фольклорними обертонами, основи якого було закладено сто років тому за умов бездержавності, в початковий період перетворення «із селян в українців» давно пережив сам себе. Його домінування в модерній, демократичній державі, в плюралістичному, багатокультурному суспільстві виглядає пережитком минулого і спричиняє дедалі більше проблем для розвитку громадянської нації.
Аналітична історія вже запропонувала щонайменше декілька альтернатив: історія України в антропологічному вимірі, історія України як багатонаціональна історія, зрештою – історія України як транснаціональна історія, де нація – це спільнота громадян, а минуле – це спільний простір для взаємодії і взаємозбагачення етносів, культур, цивілізацій, релігій.
Хтось може сказати, що за нинішніх умов – війна, зовнішня агресія, складна ситуація всередині країни – це не на часі. Відповісти можна просто – це завжди не на часі, бо час не стоїть на місці. На місці може залишитися ціла країна. І тоді певний тип не надто привабливого минулого справді може визначити ще менш привабливе майбутнє. У цьому разі велика європейська країна має шанс стати саме тим місцем, в якому світле майбутнє – завжди в минулому.
Текст опубліковано за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні.
Читайте також:
Примітки
| ↑1 | Megill A., Historical knowledge, historical error: A contemporary guide to practice, University of Chicago Press, 2007 |
|---|