У 2018 році президент США Дональд Трамп справді вжив таке формулювання щодо африканських країн, Гаїті та Сальвадору. Контекст: обговорення із сенатом питання лотереї на «Грін кард» (щорічно Державний департамент США методом випадкового відбору видає 50 тисяч імміграційних віз тим, хто подав заявку через спеціальний веб-сайт). Дональду Трампу хотілося б, аби іммігранти до його країни походили, наприклад, з Норвегії.
З іншого боку, навіть Сполучені Штати Америки не можуть повністю виключити співпрацю із державами з неоднозначною політичною ситуацією. Тим паче в умовах, коли інші лідери світової політики — як-то колишні метрополії ЄС, Китай і Росія — всіляко шукають шляхів збільшення своєї присутності на африканському континенті. США обирають для себе політико-дипломатичний шлях — адвокацію клішованих демократичних цінностей, проведення антитерористичних операцій і встановлення так званого взаємовигідного дружнього економічного партнерства. Однак чи може колишня колонія з принциповим демократичним порядком денним сама по собі очолити неоколоніальну боротьбу за Африку?
Союзники поза НАТО: фокус на Магриб
Якщо держава не входить до євроатлантичного простору і не може претендувати на членство в НАТО, однак знаходиться у зоні стратегічного інтересу Сполучених Штатів, ця держава інститутів та політичної традиції пропонує їй альтернативу у вигляді статусу основного союзника поза НАТО. Три африканські країни — Єгипет, Марокко і Туніс — вже успішно встановили таке партнерство. Основи військово-політичного співробітництва з магрибськими державами було закладено ще під час холодної війни, коли ні про китайську присутність, ні про рівноправне партнерство з ЄС не йшлося.
Співробітництво США та Ізраїлю є одним зі стовпів американської стратегії на Близькому Сході. Тут в одній точці сходяться принцип «ворог мого ворога — мій друг», потужне єврейське лобі в США та сприйняття Ізраїлю як єдиної близькосхідної демократії серед американського електорату, відповідно до якого діють і урядовці.
Єгипет, Марокко і Туніс у західній традиції справді належать до арабського світу, оскільки населення цих країн переважно говорить національними діалектами арабської і сповідує іслам сунітського напряму. Інша річ, що ці держави не є від початку арабськими, оскільки були арабізовані ще у Середньовіччі з поширенням ісламу. Громадяни згадують про амазигську традицію у Марокко та Тунісі або про оригінально єгипетську «фараонівську» традицію в Єгипті, протиставляючи себе азійським країнам з Ліги арабських держав.
Формально військове співробітництво США й африканських союзників вибудоване на стратегічному положенні останніх у Середземномор’ї (поряд із failed state Лівією та проросійським Алжиром) і нерадикальній позиції щодо Ізраїлю.
Ось у 1979 році Єгипет підписує з Ізраїлем мирні Кемп-Девідські угоди, засвідчені президентом США. Ці угоди на роки віддаляють Єгипет від інших держав-союзників Палестини, однак вже за 10 років і Ізраїль, і Єгипет — перші американські союзники поза НАТО. З того часу минуло більше 40 років, та що за каденції Трампа, що за каденції Байдена Єгипет залишається основним африканським військовим партнером і змагається із Йорданією за друге місце серед усіх держав-союзників США після Ізраїлю (у 2021 році 94% американської допомоги Єгипту припало на військову техніку).
Інша річ, що Єгипет входить у топ-5 світових імпортерів зброї, і США посідають серед його партнерів лише третє місце зі скромними 9%, тоді як РФ постачає аж 41%. У цьому випадку маємо розрізняти комерційні угоди і державну допомогу. Останню можна ефективно використати як метод шантажу, коли випадки порушення прав людини у Єгипті стають аж надто неприйнятними для американської адміністрації. До прикладу, у вересні 2021-го США вилучили 130 млн доларів допомоги Єгипту з вимогою припинити переслідування громадських організацій правлінням ас-Сісі, а також звільнити ув’язнених громадян США.
Марокко ж із середини ХХ століття перебуває у міждержавному конфлікті з Алжиром. У його основі — прикордонні суперечки (зокрема, Алжир логістично й політично підтримує уряд невизнаної Сахарської Арабської Демократичної Республіки, чиє керівництво, Фронт ПОЛІСАРІО, в екзилі розміщується в алжирському Тиндуфі), а також суперництво за вплив у регіоні. З 1994 року між державами закриті кордони, і єдиним успішним проєктом до недавнього часу залишався транзитний через Марокко газопровід Алжир — Іспанія — Португалія. Алжир, найбільший експортер газу в Африці, мав вигідні контракти, а Марокко отримувала частину газового об’єму у вигляді плати за використання транзитної території.
Однак видається, що Алжир не має наміру продовжувати співробітництво і готується використовувати альтернативний трубопровід Medgaz в обхід Марокко. У 2020 році президент США Дональд Трамп заявив, що його країна вважає Марокко суверенним керівником територій САДР, а наступний президент, Джо Байден, погодився із цим рішенням. У тому ж році Марокко поповнила ряд держав, що пішли на потепління відносин із Ізраїлем, і встановила з ним дипломатичні відносини. Якщо, згідно з аналітичною доповіддю SIPRI, на Марокко припадає 1% світового імпорту зброї, 90% з якої постачає США, а інші 9% — традиційний союзник Франція, то Алжир імпортує зброї лише трохи менше, ніж КНР (4,3% світових об’ємів), і неважко буде здогадатися, що його основним постачальником є Російська Федерація (69%).
З іншого боку, Туніс, що лише у 2015 році став військовим союзником США, на фоні потепління відносин Марокко з Ізраїлем поспішив зробити заяву, що сам таких намірів не має і жодні зміни на міжнародній арені, при всій повазі до суверенної позиції Марокко, не зачеплять принциповий для Тунісу статус-кво.
Політичне співробітництво з США і статус основного союзника поза НАТО радше нагадують класичний компроміс в обмін на заступництво з боку глобальної держави. Існує думка, що партнерство з КНР чи РФ відрізняється від американського саме цією умовною «платою». КНР робить практичні фінансові розрахунки, тоді як опоненти часів холодної війни досі розбудовують союзницькі блоки нового зразка. Цілком прийнятно постачати чималі об’єми зброї у країни із загостреною політичною ситуацією на кшталт Єгипту, періодично шантажувати їх цими ж поставками, аби зберігати власне обличчя «провісника демократії», однак таким чином тримати під контролем порохову бочку Близького Сходу. Навіть якщо дехто, як Туніс, намагається протидіяти такій диктатурі, залишається додати, що і Єгипет колись сам-один розпочинав цей шлях у 1979 році.
War on Terror: 9/11 і американське полювання за головами на африканському континенті
Теракти 11 вересня, 20-та річниця яких відзначалася у 2021 році, стали не просто трагедією американського народу чи приводом для потужної рефлексії, а й свого роду переворотом у всій системі міжнародних відносин, що змусив переглянути її норми та правила. Як ніколи гостро постало протиріччя між свободою та безпекою своїх громадян — те, що називається інверсією фундаментальних цінностей. І стосувалося це не лише самих США.
Вже 20 вересня 2001 року президент Буш-молодший оголосив американську «Війну з тероризмом» у вигляді операції Enduring Freedom («Нескорена свобода»), чиєю метою від початку була пряма повітряна атака на західноазійські позиції Аль-Каїди й Талібану, та вже незабаром операція отримала два розширення і на африканському континенті — транс-сахарський напрям і напрям Африканського Рогу.
У першому випадку йдеться про допомогу у боротьбі з тероризмом переважно державам Сахелю, де було утворено підрозділи «Аль-Каїди» — згаданим Алжиру й Марокко, а також Мавританії, Нігеру, Чаду, Нігерії, Малі та Сенегалу. Напрям Африканського Рогу (це центрально-східний виступ африканського континенту із виходом до Червоного моря й Індійського океану) фокусується на ситуації у Сомалі, але також Джибуті, Судані, Еритреї та інших державах східної Африки, передовсім надаючи пріоритет боротьбі з морським піратством.
З 2009 року в Африці діють сили спеціальних операцій США — елітні спецпідрозділи, навчені боротьби з тероризмом. Згідно з дослідженнями Браунського університету, з 2018 по 2020 роки США провели 85 контртерористичних операцій у світі. За типом їх поділяють на прямі повітряні чи дрон-атаки, наземні атаки з участю американських військових (зі своєю або місцевою технікою), проведення навчань і розробку сценаріїв боїв, а також допомогу у нагляді за кордонами чи роботі поліції. В Африці за цей час американські військові здійснили прямі повітряні атаки у Сомалі та Лівії, а також безпосередньо брали участь у бойових діях у Малі, Нігерії, Сомалі, Камеруні, Лівії, Нігері та Тунісі за погодженням із цими державами.
Джош Беглі, американський фахівець із візуалізації даних, який працює із військовою тематикою, створив спеціальний веб-сайт із фото американських військових баз по світу, а медіа лівого напряму Tricontinental і їхній Інститут соціальних досліджень у 2021 році доповнили цю базу фото аналітичним матеріалом про захист суверенітету африканських країн за такої американської присутності. Прикметно, що сайт Беглі носить назву empire.is і має підзаголовок «Як ви вимірюєте військовий вплив? У людях? Доларах? Просторі?», а Tricontinental починають свій матеріал із фрази «Як ви візуалізуєте вплив Імперії?». Наразі в Африці знаходиться 29 військових баз, про які відкрито повідомляє американське командування, сюди відправлено 14% закордонних спецпризначенців США, більша концентрація — лише в регіоні Великого Близького Сходу, хоча під час прес-конференції керівники відповідних напрямів заявляють, що військові лише допомагають місцевим організовувати caption-kill операції, однак у їхній безпосередній реалізації участі не беруть, якщо тільки немає загрози їхньому життю.
Для порівняння, в Африці підтверджено наявність лише однієї військової бази РФ у Порт-Судані з виходом до Індійського океану, хоча у 2020 році пролунали заяви щодо планів на побудову шести повноцінних військових баз у шести державах із авторитарним режимом, зокрема Єгипті, Джибуті, Мадагаскарі, ЦАР. У 2017 році морську військову базу у Джибуті отримала також КНР, і американське командування було занепокоєне можливістю перекидання китайських сил і на західне узбережжя Африки до Атлантики. В будь-якому разі одна морська військова база в обох випадках не йде у порівняння з десятками транс-континентальних, а також низкою постійних військових операцій.
Виходить, що американські елітні військові підрозділи діють на території двох десятків африканських держав у більшості випадків повністю чи напівсекретно без будь-якої комунікації місцевої влади з населенням. Щодо таких операцій немає будь-якої повної прозорої звітності, що пояснюється об’єктивними вимогами контртерористичної діяльності. На практиці місцеве населення часто залучене у ланцюжки реалізації таких операцій як мінімум тому, що американці проводять їх у співпраці з локальними військовими, використовуючи у своїх цілях житла, школи, продовольство, інструменти на позиціях.
Схоже, якщо це потрібно їхній державі, жителі африканських країн готові поступитися своїми свободами в обмін на перспективу підвищення безпеки. Так, з 2016 по 2018 рік незалежний панафриканський аналітичний центр AfroBarometer проводив опитування щодо важливості свободи та безпеки у 34-х африканських державах серед 46 тисяч осіб, яке показало, що 62% людей готові надати своїй державі можливість обмежувати вільне пересування, а 75% готові до моніторингу своїх приватних розмов задля того, аби підвищити рівень безпеки у державі. Інша річ, що американська присутність і фінансування навчань та операцій робить і так слабко розвинені економіки вразливими до спокуси зберігати цю присутність якнайдовше, а отже, обіцяна безпека в обмін на утискання свобод так ніколи й не настає.
Тепла ванна нафтогазових контрактів. Ангола
За умов потужної військової присутності США в регіоні КНР не дарма орієнтується на економічну експансію, завдаючи американцям набагато більших збитків у цьому секторі, особливо в контексті трампівської критики гуманітарної допомоги африканським державам і тез про «рибу і вудочку».
У 2021 році старший науковий співробітник Brooking Institute Лендрі Сінє у своїй доповіді перед Конгресом США зазначив, що з 2009 року, коли КНР стала першим торговельним партнером африканських держав в цілому, США втратили свої позиції. При чому не тільки в сенсі об’ємів експорту та імпорту, а й у секторі інфраструктури та освіти. Зокрема, він згадує, що саме КНР, а не Сполучене Королівство чи США, стала першим за кількістю англомовних африканських студентів напрямом освіти. Основною проблемою постає гнучкість — тобто готовність втілювати локальні ініціативи і працювати із законодавчими нормами, адаптованими до реалій у африканських державах.
Менше з тим, США конкурують із європейськими та російськими корпораціями у нафтогазовому секторі, де ще нещодавно були представлені потужними гравцями Chevron та Exxon Mobil. Одним із топ-партнерів для Chevron є Ангола, де американський нафтогазовий гігант, у який входить Chevron, — Texaco — був присутній з 1930-х років. Ангола — надзвичайно специфічний партнер, оскільки її нафтовий регіон Кабінда є ексклавом і повністю відділений від материнської території невеликою 40-кілометровою смужкою території ДР Конго біля атлантичного узбережжя. Залежність Анголи від видобутку нафти настільки серйозна, що у лютому 2021 року, коли ООН збиралася вивести країну зі списку найменш розвинених держав, сам ангольський уряд попросив відкласти це рішення до 2024 року. Мотивація доволі проста: під час пандемії доходи від нафти впали, а витрати на сферу охорони здоров’я, навпаки, зросли, тож вихід із групи скоротить фінансову допомогу, яку отримує Ангола як країна зі слабкою економікою.
Поряд із цим зв’язки США й Анголи настільки тісні, що у 2000 році Х’юстон (не випадкове місто, а техаський центр енергетичної промисловості на березі Мексиканської затоки, де свої відділення мають і Exxon Mobil, і Chevron, і ще 5 тисяч нафтогазових компаній) запустив прямий 14-годинний чартерний рейс Боїнга-747 Х’юстон-Луанда, аби полегшити співробітникам американських платформ перельоти, що передбачали зупинку в Лісабоні чи Йоганнесбурзі. До 2017 року рейс був лише за запрошеннями і повністю приватний, доки його не комерціалізували, наприклад, для туристів до Замбії чи Намібії. У 2018 його було повністю закрито через невигідність маршруту.
Можливо, у такому рішенні є місце наслідкам непотичної кризи 2016 року, коли дочка тодішнього президента Анголи Ізабель душ Сантуш, найбагатша жінка в Африці, очолила державну нафтову компанію Sonangol. Її батько був при владі в Анголі з 1973 року і, очевидно, вести бізнес із кимось стабільним і прогнозованим було достатньо легко, аж поки у 2017 душ Сантуш, очевидно, відчуваючи небезпеку, відмовився балотуватись на наступних президентських виборах.
У 2021 році Exxon Mobil прийняла рішення залишити ганійські нафтові родовища — точних причин озвучено не було, однак їхній речник заявив про прагнення вкладатися у короткострокові проєкти з мінімальними витратами на їхнє забезпечення. Ймовірно, йдеться про «зелений» поворот і зміщення фокусу на відновлювальну енергетику, особливо в контексті періодичних екологічних скандалів у Африці.
Врешті-решт, Сполучені Штати, країна начебто молода порівняно із західноєвропейськими, програють КНР у сенсі здатності пристосовуватись, а РФ — у сенсі принциповості. Американська сторона будує своє партнерство зверхньо, нав’язуючи власні умови, однак усвідомлює, що африканські партнери у своїй більшості мають особливий шлях розвитку відповідно до місцевої традиції. Тож доводиться віднаходити більш-менш прийнятний баланс між показовими культурно-дипломатичними партнерськими заходами і закриттям очей на очевидні корупційно-диктаторські схеми там, де дозволяють діяти згідно з власними інтересами. Можна дотримуватися принципів чесного лобі чи екологічного законодавства на своїй американській території, однак зовсім необов’язково робити це у, скажімо, Анголі, якщо всіх все влаштовує.
Трампівські наслідки і нова африканська політика
Видається, що у США усвідомили необхідність зміни африканської стратегії після політики невтручання America First, яку переосмислював під час свого президентства Дональд Трамп. Він у цілому мало подорожував із закордонними візитами, однак на території Африки не був за часи президентства взагалі. У 2017 році Трамп заявив про надто велику частку США у фінансуванні миротворчих операцій (близько чверті 8-мільярдного бюджету) й оголосив про намір скоротити американську участь на півмільярда доларів. Аналітики ООН заявили, що план Трампа зробить ці операції в принципі неможливими. Крім того, він дозволяв собі закрити в’їзд до США для представників низки держав, зокрема Лівії, Сомалі і Судану (постанова, відома як «Muslim ban»), а у якості основної загрози США в Африці бачив не власну слабку політику, а кроки КНР.
У жовтні 2021 року президент Байден запросив Джуда Девермонта, колишнього офіцера ЦРУ, у свою команду з африканського напрямку із метою переглянути стратегію щодо держав континенту. Американці усвідомили, що поряд із необхідністю відновлювати дотрампівський стан справ, варто також переглянути власну негнучку політичну стратегію. У своїй боротьбі з тероризмом американська сторона готова йти на поступки корупційним інститутам африканських партнерів, аби вони продовжували співпрацювати з ними. Крім того, Близький Схід і Індо-Тихоокеанський регіон явно переважають у пріоритетності зовнішньополітичної стратегії США, враховуючи прикуту до афганського кейсу увагу.
Роблячи нариси перспектив американсько-африканського співробітництва, потрібно бути обережними зі сліпим копіюванням стратегій інших держав. Якщо перейти на практичну меркантильну лінію trade first, скласти конкуренцію КНР не вдасться, оскільки це не відповідало зовнішньополітичному стилю США і цю нішу було втрачено.
З іншого боку, президенту Байдену, який відвідував Африку як віце-президент, варто продумати насичене африканське турне із концентрацією на країнах, що рухаються до демократичних перетворень, де відбуваються справедливі виборчі кампанії і зміна влади. США могли би надавати потужний дипломатичний ресурс країнам, що готові ним скористатись, оскільки наразі декларація демократичних перетворень йде врозріз зі збройним шантажем країн Магрибу, співпрацею із державами з сумнівними кланами при владі, як-от у Анголі декілька років тому, і усвідомленим збільшенням залежності від власної присутності країн із вразливою економікою.